Головною метою навчально-виховного процесу В.О.Сухомлинський вважав всебічний розвиток особистості

Одним із основних положень у системі поглядів В.О.Сухомлинського на сутність навчально-виховного процесу є положення про неповторність кожної дитини. "У практиці своєї виховної роботи ми виходимо з того, що людина неповторна...", — пише ВасильОлександрович у праці "Духовний світ школяра". "Людська індивідуальність дитини неповторна...", — повторює він у прані "Розмова з молодим директором". Цій темі була присвячена і окрема стаття — "Людина неповторна", що була надрукована у часопису "Народное образованиe" у 1961 р.. Мабуть, доречним буде навести тут і слова Г.Гейне, на які посилається В.О.Сухомлинський у праці "Серце віддаю дітям": "Кожна людина — це сніг, який з нею народжується і з нею вмирає. Під кожною могильною плитою лежить всесвітня історія". Положення про неповторність кожної дитини є немовби наріжним каменем, на якому побудована вся система поглядів В.О.Сухомлинського на проблеми навчання й виховання. Таке ж важливе значення воно мас і для концепції особистісно орієнтованого підходу, оскільки саме з нього випливає положення про дитину як найвищу цінність і, відповідно, головного суб'єкта навчально-виховного процесу. Це дає змогу сформулювати перший, фундаментальний принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип неповторності кожної дитини. Як перший і головний принцип особистісно орієнтованого навчання розглядає унікальність і неповторність кожної дитини і професор І.С.Якиманська.

З положенням про неповторність кожної дитини безпосередньо пов'язане наступне положення В.О.Сухомлинського — про «відсутність подібних, бездарних і лінивих дітей, "У кожної людини, — пише Насидь Олександрович у статті "Людина неповторна", — є задатки, обдаровання, талант до певного виду або кількох видів (галузей) діяльності". Він повертається до цієї думки в різних працях і акцентує увагу на необхідності розвивати здібності і таланти всіх без винятку дітей, що прийшли до школи. "Ми глибоко переконані в тому, — пише В.О.Сухомлинський в уже згаданій вище статті, — що немає людини, яка в належних умовах, за вмілого виховання не виявила б свого самобутнього, неповторного таланту. П'ятсот вихованців, духовне обличчя яких ми повинні сформувати, — це п'ятсот неповторних талантів і обдаровань. Поважати в кожному учневі людину, виявляти до нього гуманне ставлення — це насамперед розкрити в ньому таку людську неповторність". Звідси випливає наступний, другий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип визнання відсутності нездібних дітей.

З положенням про відсутність нездібних, бездарних і лінивих дітей у свою чергу пов'язане положення про нерівність розумових здібностей дітей, яке, на перший погляд, йому суперечить. Проте протиріччя тут нема. Наявність такої нерівності обумовлена різними розумовими задатками дітей. "Ми бачимо, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — що дискретність роботи мозку проявляється у дітей по-різному: в одного ця робота дуже швидка, в іншого — повільна, звідси — кмітливість і некмітливість, тямущість і нетямущість, міцність і неміцність пам'яті, сильно і слабко виражена здатність до оволодіння знаннями". Без урахування цього не можна уявити сучасний навчально-виховний процес. Отже, третім принципом особистісно орієнтованого підходу є принцип урахування нерівності розумових здібностей дітей.

Навчання й виховання дітей із високими розумовими здібностями не викликає особливих труднощів. А що робити з дітьми, які мають знижену здатність до навчання? Як вчити і виховувати таких дітей? Впоратися з цим завданням можна, на думку В.О.Сухомлинського, лише за умови використання для навчання і виховання таких дітей особливих заходів, топкого і делікатного індивідуального підходу. "З учнями, що з трудом опановують знання, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — ми проводимо копітку індивідуальну роботу. Розвиваючи індивідуальні нахили цих учнів, ми добиваємося, щоб кожний з них досяг успіху, якщо не в навчанні, то в праці. Цеп успіх стає моральною підтримкою, яка надихає учня па подолання труднощів у навчанні". Сутність методики такої виховної роботи В.О.Сухомлинський розкриває у багатьох працях. Згадаємо лише одну — "Духовний світ школяра", у якій він пише: "Вихованці, що зазнавали труднощів у своїй розумовій діяльності, часто викопували спеціально підібрані для них види роботи. Вправи, необхідні для закріплення п розпитку знань, давалися їм з таким розрахунком, щоб теоретичний матеріал осмислювався поступово, за складовими частинами і елементами".

Величезного значення В.О.Сухомлинський надавав моральному аспектові виховання дітей із зниженою здатністю до навчання. "Головне, — пише він у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — не допустити, щоб ці діти переживали свою "неповноцінність",... не притупити у них почуття честі й гідності... Не їхня провина, що вони приходять у школу кволими, слабкими, з недостатньо розвиненою здатністю до розумової праці. Гуманну місію школи і педагога ми вбачаємо в тому, щоб врятовувати цих дітей, увести їх у світ суспільства, духовного життя, краси цілком повноцінними і щасливими". А основними умовами навчання й виховання дітей із уповільненим розумовим розвитком є віра в дитину і могутню силу виховання. "Немає людини, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — в якій внаслідок умілої виховної роботи не розкрився б самобутній талант, немає сфери діяльності, в якій людська індивідуальність не досягла б розквіту...".

Проте індивідуальний підхід дуже ефективний для навчання й виховання всіх дітей без винятку, і з високими розумовими здібностями, і зі зниженою здатністю до навчання. "Мистецтво й майстерність навчання й виховання полягає в тому, — пише він у праці "Сто порад учителеві", — щоб розкривши сили й можливості кожної дитини, дати їй радість успіху в розумовій праці. А це означає, що в навчанні має бути індивідуалізація — і в змісті розумової праці (в характері завдань), і в часі. Досвідчений педагог дає одному учневі дві, три, а то й чотири задачі на урок, іншому ж — тільки одну. Один одержує складнішу задачу, інший — простішу". Головне, що за такого підходу всі учні просуваються вперед — одні швидше, інші — повільніше. Звідси випливає четвертий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип індивідуалізації навчально-виховного процесу.

Прикладом ефективного методу навчання, що враховує нерівність розумових здібностей учнів, є поділ класу на групи відповідно до розумових здібностей, наведений В.О.Сухомлинським у праці "Сто порад учителеві". У першу групу зібрані найпідготовленіші діти, які легко і без допомоги вчителя розв'язують будь-яку задачу. Для цієї групи вчитель має добирати, крім програмних, і такі задачі, що виходять за межі програми, щоб не знижувати рівень розумового напруження. У другу групу входять учні з меншими, порівняно із першою групою, розумовими здібностями. Вони успішно і без допомоги вчителя розв'язують програмні задачі, доповнюючи нестаток здібностей працьовитістю і посидючістю. Третю групу складають учні, які без допомоги справляються із задачами середньої складності, але для розв'язання складних задач потребують допомоги вчителя. До четвертої групи належать учні із уповільненою роботою мозку. Вони постійно потребують допомоги вчителя і дуже повільно опановують програму середньої складності, але їх ні в якому разі не можна квапити. 1, нарешті, п'яту групу складають учні, які і з допомогою вчителя не можуть впоратися із задачами середньої складності. Вчитель має добирати для них задачі такої складності, які вони у змозі розв'язати. "Це дає дитині радість, — пише В.О.Сухомлинський у статті "Найвідсталіший у класі", — яку ні з чим не порівняти, почуття гордості, упевненості в своїх силах. При цьому згадані групи учнів не є чимось застиглим, закостенілим: із часом розвиток здібностей дає змогу переходу в іншу, вищу за складністю навчання групу.

Індивідуалізація навчально-виховного процесу — це, по суті, навчання і виховання кожного учня за індивідуальним планом. "Досвід переконує, — пише В.О.Сухомлинський у статті "Народний учитель", — якщо в школі, скажімо, шістсот учнів, то це означає, треба шукати шістсот індивідуальних стежок. Проте справа це дуже складна. Це найтонше і найскладніше з усього, що є у вихованні, оскільки потребує вивчення і розкриття індивідуальних здібностей та нахилів кожного учня. "Своєчасно знайти, виховати й розвинути задатки здібностей у своїх вихованців, своєчасно розпізнати в кожному його покликання, — пише він у статті "Розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів", — це завдання стає тепер найголовнішим у системі навчально-виховної роботи". І найголовнішим у розв'язанні цього завдання, — підкреслюється у праці "Павлиська середня школа", — "помітити в кожній дитині її найсильнішу сторону, знайти в ній ту "золоту жилку", від якої починається розвиток індивідуальності, добитися того, щоб дитина досягла видатних для свого віку успіхів у тій справі, яка найбільш яскраво виявляє, розкриває її природні задатки". Природні задатки, нахили, обдаровання складають зміст індивідуальних особливостей учнів, а їх виявлення — зміст п'ятого принципу особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принципу врахування індивідуальних особливостей учнів.

Розкриваючи суть індивідуального, диференційованого підходу до навчання й виховання учнів, В.О.Сухомлинський постійно використовує поняття особистість дитини. В його працях можна зустріти словосполучення "колектив і особистість", "людська особистість", "підростаюча особистість", "всебічно розвинена особистість" та ін. Швидше за все він не розрізняв поняття "індивідуум" і "особистість", ведучи походження останнього від слова "особа" (або, якщо не бути категоричним, не пояснював різницю між ними). Саме так, тобто як синоніми, розглядаються ці поняття у словнику іншомовних слів, де слова "індивід", "індивідуум" тлумачаться як "окрема людина, особа".

У сучасній педагогіці і психології поняття особистість не ототожнюють з поняттями індивід (одиничний представник людського роду) та індивідуальність (сукупність рис, що відрізняють даного індивіда від усіх інших). Проте визначення поняття особистість як певної сукупності стійких психічних властивостей людини (темпераменту і характеру, здібностей, особливостей відчуття, сприймання, пам'яті, мислення, уяви, уваги, потреб, мотивів, інтересів, переконань тощо), що складають Його індивідуальність, не дає відповіді на запитання щодо його відмінності від поняття індивідуум. Але відповідь все ж таки є і міститься вона у працях В.О.Сухомлинського. Ось що він пише у статті "Народний учитель": "Виховання людської особистості — це насамперед виховання почуття власної гідності". Тобто особистість — це індивідуум з почуттям власної гідності.

Слід звернути увагу і на першу частину речення, а саме "виховання людської особистості". В ній ідеться про те, що особистістю людина стає лише у процесі виховання. Тобто особистістю не народжуються, особистістю стають. Підтвердження цьому можна знайти і в інших працях вченого. Зокрема, у праці "Сто порад учителеві" він пише: "Жива істота, яка з вашою допомогою пізнає світ, поступово стає особистістю". А в праці "Народження громадянина" один із параграфів так і називається "Становлення особистості". Виходячи з цього, не можна погодитись із ототожнюванням понять особистість і індивідуальність, як це має місце у розробках професора І.С.Якиманської. "Учень не стає особистістю під впливом навчання, — пише І.С.Якиманська, — а первісно нею є, оскільки під особистістю ми розуміємо індивідуальність".

Отже, шостим принципом особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання, що випливає із педагогічних ідей В.О.Сухомлинського, є принцип визнання кожного учня особистістю. По суті, це принцип гуманізму в контексті освіти, як його розуміє С.Подмазін, тобто визнання цінності учня як особистості. Але гуманізм — це ширше поняття, тому використання цього терміна для назви принципу є не дуже вдалим.

Головним завданням щодо реалізації цього принципу є збереження і розвиток у дитини почуття людської гідності. Це завдання В.О.Сухомлинський вважав одним із найважчих і найтонших завдань педагога і, судячи з того, як часто зустрічається поняття людська гідність у його працях, надавав йому дуже великого значення. "Жива істота, яка з вашою допомогою пізнає світ, поступово стає особистістю, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Сто порад учителеві". — У цьому важкому становленні влада педагога має бути особливо обережною: воля старшого легко може перетворитися в сваволю, а інколи і в розправу над людиною. Не придушити й зламати, а підняти й підтримати, не знеособити внутрішні духовні сили дитини, а утвердити почуття власної гідності....

Сьогоднішні погляди на сутність особистісно орієнтованого підходу у педагогіці ґрунтуються саме на такому розумінні відносин між вихователем і вихованцем, коли вчитель і учень є рівноправними учасниками навчально-виховного процесу, а не начальником і безсловесним підлеглим. Поважне ставлення до людської гідності, людської особистості учня є, говорячи словами В.О.Сухомлинського, найважливішим педагогічним інструментом, оскільки дає змогу зберегти всі гарні людські якості, що були закладені у дитини від народження — доброту, людяність, невгамовність, і не дає змоги розвинутися поганим властивостям — безвольній і мовчазній покірності, безсердечності, жорстокості.

Кінцевою метою такого підходу є, за словами В.О.Сухомлинського, "творити дуже ніжну, тонку річ: бажання бути хорошим, стати сьогодні кращим, ніж був учора. Це бажання не виникає само собою, його можна тільки виховати". Виховання в учнів бажання бути хорошими В.О.Сухомлинський вважав головним завданням всього виховного процесу. Але ж як виховується це бажання і що означає поняття бути хорошим? У працях Василя Олександровича можна знайти відповідь на обидві частини запитання. Прямої відповіді, звичайно, не має. Але вона міститься у роздумах видатного педагога з приводу багатьох питань. Ось що він пише у праці "Методика виховання колективу": "У практичній роботі ми добиваємось того, щоб завдяки багатству життя колективу кожний його член переживав найвищу людську радість — радість творення для людей, постійного нагромадження внутрішніх духовних багатств, радість усвідомлення, що тебе шанують і поважають люди ". А це означає, що "бути хорошим", це бути таким, кого шанують і поважають люди.

Виховується бажання бути хорошим багатьма способами: красою; людяністю, добротою, чуйністю; на прикладі педагогів і батьків; правдою; працею на благо суспільства; повчанням; спонуканням; через заохочення і стимулювання; через подолання труднощів. Але насамперед радістю. "Життєвий шлях від дитинства до отроцтва має бути шляхом радості, бадьорості... — пише В.О.Сухомлинський у праці "Духовний шлях школяра". — Радість як джерело оптимістичної впевненості дитини у своїх силах є умовою того багатства дійсного ставлення до навколишнього світу, без якого неможливий духовний розвиток, особливо неможливе розкриття природних нахилів, здібностей, обдаровань".

І радість цю мають приносити насамперед успіхи у навчанні. Досягнення успіху є необхідною умовою виховання бажання бути хорошим і, як наслідок, виховання особистості: "Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, пробудити в їхніх серцях почуття гордості, власної гідності — це перша заповідь виховання. В наших школах не повинно бути нещасних дітей — дітей, душу яких пригнічує думка, що вони ні на що не здатні. Успіх у навчанні — єдине джерело внутрішніх сил дитини, які породжують енергію для подолання труднощів, бажання вчитися".

Радість — це позитивні почуття. Переживання як позитивних, так і негативних інтелектуальних почуттів позначається на всьому духовному житті дитини. Роль почуттів у житті людини переоцінити важко. Але особливо велике значення вони мають у малої дитини, яка, за словами В.О.Сухомлинського, більше відчуває, ніж розуміє. Позитивні інтелектуальні почуття, які отримує школяр від подолання труднощів під час розв'язання важких завдань, "поступово утверджують у підліткові свідомість власної інтелектуальної гідності". І навпаки, негативні інтелектуальні почуття поступово пригнічують дитину, що супроводжується втратою інтересу до розумової діяльності. Звідси — наступний, сьомий принцип особистісно орієнтованого підходу до навчання й виховання — принцип отримання позитивних почуттів від навчання.

Як забезпечується реалізація цього принципу? У працях В.О.Сухомлинського можна знайти два шляхи його виконання. Перший має методичний характер і передбачає відповідний добір навчальних завдань. "Я продумую, що робитиме кожен учень, — пише Василь Олександрович у праці "Сто порад учителеві", посилаючись на досвід свого друга, вчителя математики. — Для всіх добираю таку роботу, яка принесла б успіх". А успіх приносить моральне задоволення і позитивні почуття.

Другий шлях має моральне підґрунтя і передбачає акцентування уваги вчителя не на невдачах, а на успіхах учня. "Справжня педагогічна мудрість полягає в тому, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Розмова з молодим директором", — щоб постійно одухотворяючи дитину бажанням бути хорошою, ніколи не ставити їй "двійки". Досвідчені вчителі так і роблять: якщо учень ще не зміг впоратися з роботою, не ставлять йому ніякої оцінки. Перед дитиною ніколи не закривається шлях до успіху".

Для дитини із зниженими здібностями до навчання кращою допомогою з боку вчителя "буває терпляча, дбайлива, делікатна підтримка маленьких сил дитини". Тоді у дитини формується "життєрадісне, оптимістичне ставлення до труднощів". У талановитих дітей успіхи у навчанні можуть породжувати почуття запаморочення від успіхів, зазнайство, що пізніше, під час зустрічі з складнішими завданнями, може призвести до невдачі, зневіри у власні сили, розчарування. "Щоб запобігти цим небажаним явищам, — пише В.О.Сухомлинський, — слід уміло вести підлітка шляхом подолання труднощів, добиваючись, щоб людина вже в отроцтві завоювала право на радість, знала справжню ціну цьому почуттю". Цю вимогу можна сформулювати як восьмий принцип особистісно орієнтованого навчання — принцип навчання через подолання труднощів.

З огляду на це Василь Олександрович згадує у статті "Розумова праця і зв'язок школи з життям" одну вчительку початкових класів, яка вважалася майстром пояснення змісту арифметичних задач. Але коли її вихованці перейшли у п'ятий клас, то з’ясувалося, що вони зовсім не вміють розв'язувати задачі, оскільки звикли до того, що вчителька розв'язувала їх сама, намагаючись зрозуміліше і дохідливіше подати матеріал. Тобто "протягом чотирьох років учителька дбайливо оберігала дітей від труднощів і вони, по суті, не навчилися активно мислити".

Навчання — це важка розумова праця, і щоб ця праця була успішною, вона мас бути цікавою, бажаною для учнів. Причому, цікавим може бути не тільки предмет, а й спосіб пізнання. Одним із найефективніших способів пізнання, пише В.О.Сухомлинський у статті "Розумова праця і зв'язок школи З життям", є дослідницький підхід до предмета вивчення, коли учням не дають готових висновків, не доводять правильність тієї чи іншої істини. Учитель дає змогу учням висунути кілька можливих пояснень, самим шукати підтвердження або спростування кожної з висунутих гіпотез, самим знаходити правильну відповідь. Знання, набуті у процесі такої праці, зберігаються в пам'яті значно міцніше, оскільки вони, за словами В.О.Сухомлинського, "не пасивно засвоюються, як звикли говорити вчителі, а здобуваються активними зусиллями". Отже дев'ятим принципом особистісно орієнтованого підходу до навчання і виховання можна вважати принцип дослідницького підходу до предмета вивчення.

Сьогодні цей принцип широко використовується у навчанні під назвою проблемного. Проте поняття В.О.Сухомлинського про дослідницький підхід до предмета вивчення дещо ширше, ніж сучасне уявлення про проблемний підхід, бо містить не тільки спосіб викладання та вивчення навчального матеріалу, а й пошуково-дослідницьку діяльність у наукових гуртках. "Можливо, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Павлиська середня школа", — у терміні "науковий" є певна частка перебільшення, але сама ця назва відображає рису творчої діяльності старших учнів — дослідження, експеримент. Учнів радує, надихає, що вони певною мірою прилучаються до наукових методів розумової праці".

Заняття в гуртках важливі і з іншої точки зору — корисного використання вільного часу. В.О.Сухомлинський надавав цьому великого значення і вважав, що виховати розумних, всебічно розвинених людей можна лише тоді, коли діти використовують щодня не менше п'яти—семи годин вільного часу за своїм бажанням. "Ми не припускаємо, — пише він у праці "Павлиська середня школа", — щоб наш учень сидів за підручником після кількох годин інтенсивної розумової праці в класі — цс сушить мозок, притупляє розумові здібності, відбиває бажання вчитися. Після уроків наші учні зайняті творчою працею в гуртках [за їх бажанням і вибором], іграми, екскурсіями, прогулянками, походами...".

Шкільна пошуково-дослідницька діяльність — один із аспектів самостійного добування знань учнями, якому В.О.Сухомлинський надавав великого значення. "Важко переоцінити роль знань, — пише В.О.Сухомлинський, — що узагальнюють численні факти, явища, події, якщо вони здобуті самостійними розумовими зусиллями учнів у процесі аналізу".

Самостійна навчальна робота учнів розглядається як різноманітна індивідуальна і колективна навчальна діяльність школярів, яка здійснюється ними па навчальних заняттях або вдома за завданням і під керівництвом учителя, однак без його безпосередньої участі. На цей вид навчальних занять лягає значна [хоча і не основна] відповідальність під час побудови навчального процесу на засадах особистісно орієнтованого підходу. Тому наступним положенням системи поглядів В.О.Сухомлинського, що може бути покладений у концептуальну основу особистісно орієнтованого підходу, є положення про необхідність самостійного добування знань учнями. "Навчання стає працею за тієї умови, — пише Василь Олександрович у праці "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — коли учень самостійно добуває знання. Це необхідно не лише для міцності знань. Самостійне добування знань породжує зрілість думки". Звідси випливає десятий принцип особистісно орієнтованого навчання — принцип обов'язковості самостійної розумової праці учнів у процесі навчання.

Методику реалізації цього принципу В.О.Сухомлинський розкриває у праці "Формування комуністичних переконань молодого покоління", де він пише: "... під час розповіді, пояснення (під час викладання нового матеріалу) вчитель не розкриває всіх сторін і взаємозв'язків того, що вивчається, — він враховує, що школярам доведеться самостійно працювати над матеріалом. В окремих випадках учитель тільки починає характеризувати причинно-наслідкові, часові, функціональні та інші залежності, доводить виклад до того, що учням стає дуже чіткою мета подальшої розумової праці, і вони завершують її самостійно".

Важливим чинником ефективності навчання В.О.Сухомлинський вважав людяність, любов, [доброту, чуйність, сердечність і тактовність стосовно учнів. "Пам'ятайте, — пише Василь Олександрович у статті "Залежить тільки від пас", — що кожна дитина приходить у школу зі щирим бажанням добре вчитися, Воно ніби яскравий вогник, що освітлює світ дитячих турбот і тривог. Дитина несе його нам, учителям, з безмежною довірливістю. Цей вогник легко погасити різкістю, грубістю, байдужістю, невірою в неї, дитину". Особливо велике значення це мас під час роботи з дітьми з обмеженими здібностями до навчання. "Будемо дивитися на речі тверезо й міркувати реально, — пише В.О.Сухомлинський у праці "Методика виховання колективу", — в колективі с школярі з дуже обмеженими здібностями... Але й ці обмежені здібності треба розпинати з тим, щоб людина — адже ми маємо на увазі фізично й психічно здорову людину — відчувала епос зростання, переживала радість успіху. Питання це дуже складне, і в цій сфері виховання педагогові треба бути насамперед чуйною, сердечною, тактовною людиною". Одинадцятий принцип, який випливає із цього положення, можна сформулювати як принцип людяності, чуйності і тактовності по відношенню до учнів.

З цим положенням безпосередньо пов'язане наступне положення В.О.Сухомлинського про розуміння оцінки як інструмента виховання, а не покарання. Цьому питанню Василь Олександрович приділяв багато уваги і, мабуть, це було закономірно, оскільки і до нього, і при ньому, і сьогодні після нього навколо питання оцінювання знань учнів точаться суперечки. "Характеризуючи якість знань, а отже, і якість праці, — пише він у творі "Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості", — оцінка має яскраво виражений моральний смисл. У ній закладений стимул, під впливом якого в дитині повинно утверджуватися прагнення бути хорошою і не бути поганою".

Проте оцінювання знань не така проста і однозначна справа, як це може здаватися на перший погляд. "Оцінка стає в руках учителя інструментом виховання, якщо вона пробуджує дитяче бажання вчитися і допомагає цьому бажанню, а не карає за небажання". Як добиватися такого значення оцінки? Відповідь Василь Олександрович формулює так: "Оцінка морально виправдана тільки тоді, коли вчитель оцінює не здібності, взяті, так би мовити, у чистому вигляді, а єдність праці і здібностей, причому на перше місце ставиться праця". Пояснення цього міститься в іншій праці В.О.Сухомлинського — "Формування комуністичних переконань молодого покоління": "Не у всіх учнів однакові сили, можливості, здібності, не всі однаково швидко усвідомлюють і тим більше запам’ятовують матеріал, який вивчається. Є учні, яким, щоб мати навіть трійку, треба витратити багато зусиль, і навпаки, часто четвірка дістається окремим учням без значних зусиль з їхнього боку. Якщо не враховуються сили і можливості й оцінюються тільки результати, то ігнорується праця окремих учнів. А цe, в свою чергу, формує неправильні погляди на працю, послаблює віру в свої сили саме в тих, кому ця віра необхідна". Такий підхід до оцінювання результатів навчання будується на чотирьох принципах особистісно-орієнтованого навчання (першому, третьому, п'ятому і сьомому), але не повторює їх і може розглядатися як дванадцятий принцип особистісно орієнтованого підходу — принцип розуміння оцінки знань учнів як інструмента виховання.

Усі сформульовані на підставі аналізу праць В.О.Сухомлинського принципи особистісно орієнтованого підходу проникнуті пильною увагою до індивідуума (особистості) як суб'єкта навчання і виховання. Але поняття особистість має соціальне підґрунтя і може розглядатися лише у співвідношенні із поняттями соціум, суспільство, колектив.

ПРАЦЯ В.О. СУХОМЛИНСЬКОГО „СЕРЦЕ ВІДДАЮ ДІТЯМ”

Зоряний час педагогічної творчості В.О.Сухомлинського припадає на повоєнний період, коли ще по невлежаних туманах ховалася смерть і час від часу вимагала своєї жертви, якою найчастіше ставали діти. Учитель-фронтовик, Василь Олександрович, поспішав творити добро, дарував своє зболене серце дітям війни.

Так уже повелося, що у часи злету національного визвольного руху українці сягали небес, а у годину рабства набиралися сили у землі. Мабуть, підтвердженням цих слів може бути творчість Тараса Григоровича Шевченка („Заповіт”, „Розрита могила”, „Перебендя” та ін.)

Мета статті – висвітлити прояви національної культурної семіосфери у праці

В.О. Сухомлинського „Серце віддаю дітям”. Висвітлювана нами проблема особливо актуальна у період розбудови національної школи та освіти. Василь Олександрович творив у часи повної несвободи, і свідомо чи несвідомо, швидше десь інтуїтивно, на генетичному рівні, у його праці „Серце віддаю дітям” виринає один із різновидів етнічного архетипу. Карл Юнг виникнення архетипів пояснював прагненням первісної людини асимілювати весь зовнішній чуттєвий досвід подіями свого духовного життя. Схід чи захід сонця були одночасно психічною подією. Сонце у своєму русі уособлювало в уяві первісної людини долю божества чи героя. Таким чином міфологізовані процеси природи є символічним виразом внутрішньої несвідомої драми душі. Етнічні архетипи ще називають колективним несвідомим кожного народу, який переходить до наступних поколінь, залишаючись на рівні несвідомого і виявляється у індивідуальній свідомості. Для того, щоб їх сприйняла індивідуальна свідомість, етнічні архетипи повинні бути вербалізовані, тобто висловлені. Етнічні архетипи українців впливають на душу, почуття, символіку, віру. Вони виявляються навіть тоді, коли людина користується іншою мовою, як, наприклад, М.В.Гоголь, який у російськомовних творах залишався українцем. Серед архетипів українського несвідомого дослідники на перше місце ставлять архетип доброї матері, вербалізованим різновидом якого є матір-природа (добра земля).

У праці В.О.Сухомлинського „Серце віддаю дітям” етнічний архетип матері-землі постає в образі кургану, про який тут згадується більше десяти разів:„Спостерігали вранішню зорю і схід сонця з вершини степового кургану”..., „Ми сидимо на кургані, навколо нас звучить злагоджений хор коників, у повітрі пахощі степових трав. Ми мовчимо...дитині треба не тільки слухати, але й мовчати”..., „Ми йшли в степ, сідали на вершину кургану, дивилися на широкі поля, засіяні пшеницею, милувалися квітучими садами й стрункими 131 тополями, синім небом і співом жайворонка. Захоплені красою землі, де жили діди, прадіди, де нам судилося прожити життя, повторити себе в дітях, постаріти і піти в землю, яка народила нас”.

У час, коли про національне виховання не могло бути і мови, В.О.Сухомлинський формує оту глибинну національність через прилучення дитини до рідної землі. Етнічний архетип матері-землі стає у педагога-філософа засобом виховання франкової сили, який „чистить чуття і відновлює кров, що до людей безграничную будить чисту любов”.

Простір національного духу у виховній системі В.Сухомлинського росте прямо з рідної землі, від землі. У його свідомості курган – не просто купа рідної землі – це банк, вмістилище пам’яті, історії, Слави. Діти через відчуття душі і тіла прилучаються до минулого, від землі набираються сил, щоб у майбутньому мати їх зорати ниву і посіяти зерна національної свідомості, зросити їх своєю кров’ю та потом, наділити енергією серця, „щоб проізростало”. Так облаштовано світ, де „смерть помирає, заперечення заперечується, минуле залишається з нами, і тріумфальний результат такої практики – ідея безсмертя. Всі вищі злети людського духу мусять пройти крізь потойбіччя (як у казках – крізь вогонь, пронирнути крізь окріп, пройти крізь вогняну ріку), аби набути досвіду смерті-відродження, принести звідти дещо, гідне увічнення. Традиція успадкування-наступництва саме і призбирує багатства невмирущості”.

Як свідчать археологи, могила-курган, як поховальна споруда, в наших предків символізувала вічне життя, в якому забезпечувалися умови для відродження. Царські могили, яких дуже багато на території Кіровоградщини, Степової Еллади, могли іноді досягати 20 метрів і більше. Такі поховання були символом престижу не лише для одноплемінників, але й чужинців, тут набула поширення ідея героїзації померлих. Отже, в могилах хоронили сильних, могутніх світу цього, можливо й слово „могила” вмотивовується цим змістом. В.Даль називає могилу курганом, де поховані богатирі, „могутники”.

В.О.Сухомлинський володів колосальними знаннями світової і народної української культури, до того ж мав, мабуть, образно-інтуїтивний дар, який допоміг йому осягнути велич святинь Степової Еллади – курганів-могил. Він ніби видобував з могили ту психічну енергію, той простір духу, що допомагали долати в людині історичне безпам’ятство, нігілізм, заглиблювало дітей у минулий історичний досвід, у пракорені історії, першовитоки і виносив звідти зерна істини: ”Маленький клаптик землі на вершині кургана став для дітей символом героїзму старших поколінь, що відстояли свободу і незалежність Батьківщини. „Ви господарі землі, рясно политої кров’ю старших поколінь, – цю думку я прищеплюю дітям, – Ви повинні дбати про те, щоб наша Батьківщина була багатою і могутньою”.

У часи, коли про українську ментальність мови не велося на теренах педагогіки, Василь Сухомлинський дбав про формування національного колективного несвідомого „тип ласкавої плодючої Землі, опертий на віковічний досвід співжиття хліборобського народу з доброю Ненькою Землею”. Архетип українського колективного несвідомого формують у нашій психіці вчуття в безкраю далечінь степу, а також довіра до первинної доброти – Неньки-Природи. У В.О.Сухомлинського читаємо:” Через тиждень ми знову на кургані, в чудовій картині природи перед дітьми відкривається нове: осінь розсипала свої перші барви, вкрила золотом яблуні і тополі, в смарагдові поля озимини стали ще 132 яскравішими, небо – ще глибшим. Так щотижня, в один і той же час ми приходимо на своє місце, милуємося красою, переживаємо боротьбу добра і зла в прекрасних народних казках, вслухаємося в музику осіннього степу, дихаємо чистим повітрям, мріємо про те, як навесні прийдемо сюди зустрічати жайворонка. Цей степовий куточок входить у духовне життя дітей, стає дорогим для всіх”. Видатний педагог непохитно дбав про виховання емоційно-чуттєвої сфери характеру, української душі своїх вихованців, її кордоцентричності, яка виявлялася у всьому: любові до людей, ставленні до природи, землі, праці на ній.

Василь Олександрович прагнув, щоб у дітей якомога частіше був прямий контакт із землею, тому настійно рекомендував дітям ходити босоніж, оскільки у процесі цього відбувався енергетичний обмін, що породжує особливий біоенергетичний потік, духовну наснагу: „Майже всі діти святково вдягнені, в новісіньких черевичках. Це мене занепокоїло: сільські діти з давніх-давен звикли в жаркі дні ходити босоніж, це прекрасне фізичне загартування, кращий засіб запобігання простудним захворюванням. Чому ж батьки намагаються захистити дитячі ніжки від землі, від вранішньої роси й гарячої, розпеченої сонцем, землі?”. Діти в школі під блакитним небом починають ходити босоніж, вони стають частиною Природи, учитель допомагає їм відчути щастя життя на землі. Василь Олександрович, як ноосферна особистість, провидець, учений, зрозумів, що настане час, коли дії людства спричинять загрозу здоров’ю людини. Сьогодні людина заплутала себе електромагнітною павутиною, тобто створила умови для практично безперервної дії на свій організм потоків вільних електрично заряджених часток різного походження та інтенсивності, які щодень руйнують її здоров’я. Відомо, що надмірне накопичення електричних зарядів, наприклад, при використанні синтетичного одягу може викликати серйозне захворювання. Відомо, що тварини, які мешкають у природному середовищі і у безпосередньому контакті з ґрунтом на 80% хворіють рідше, ніж люди. Людина звільняється від накопичених у ній електричних часток природним способом, через долоні рук і ступні ніг, коли вони вступають у безпосередній контакт з Землею. Цей досвід В.Сухомлинського варто повернути у сучасне життя школи.

Архетип доброї Землі глибоко закорінений у народній творчості та широко розповсюджений в українській художній літературі. Василь Олександрович вважав, що саме народна пісня утверджує любов до життя. Поетичне бачення світу, розкриває перед дитиною народні ідеали і сподівання, велич рідної землі. Він писав про той вплив, який справила на дітей пісня „Ой на горі та й женці жнуть”: „Перед нами розкинулось безмежне поле пшениці, на обрії синіли стародавні кургани, поміж жовтими нивами вузенькою смужкою вилася дорога, в блакитному небі співав жайворонок. Діти спинилися, вони ніби вперше побачили цей куточок землі.

„Це як у пісні про женців”, – сказала вразлива Валя. Я відчував: у душі кожної дитини в ці хвилини звучать слова рідної пісні. Вона ніби розкриває очі на красу рідної землі, і ця краса стає ще ріднішою, ще дорожчою”.

Українці не мали язичницької богині землі, як, наприклад, у греків Гея, однак, землю вважали святою і у річному календарі мали низку свят, приурочених їй: колядування, щедрування, закликання весни та ін. Василь Олександрович був переконаний, що школа не повинна вносити різкий перелом у життя дітей, тут дитина повинна робити те, що вона робила вдома, чим жила, тому організовував з дітьми свято врожаю, свято зустрічі весни з випеченими з тіста жайворонками: „Через день після того, як у небі з’явився перший жайворонок, ми винесли клітки з 133 птахами і звірятами на вершину кургану. Степ дзвенів пташиними голосами. Діти відкрили клітки – і жайворонок, дятел, іволга, заєць опинилися на волі. Ось наш жайворонок уже співає в небі; ось він уже лине до землі... Ми стоїмо, зачаровані красою, і переживаємо радість від того, що зберегли життя живим істотам. У такі хвилини в моїй уяві вимальовувалося майбутнє: щороку ми приходимо на вершину кургану, щоб відзначити свято жайворонка”. Таким чином емоційні переживання вчителя і учнів тут проходять через смисложиттєву вертикаль земля-курган – діти-вчитель – птахи-небо, яка є головним виміром серця, що має глибину, тому й кажуть:” до глибини серця”, „глибоко вражений”, „глибоко вдячний”.

Ми розглянули лише один фрагмент введення В.О.Сухомлинським своїх вихованців у глибинні шари етносфери українського народу, але і він може бути ілюстрацією того, як у роки тотальної несвободи мудрий учитель причащав своїх учнів до великих і праведних таїн рідної культури, історії, а через них формував національний менталітет.