XVI. У заїзді «Веселі крикетисти»

Заїзд «Веселі крикетисти» стоїть біля самого підніжжя пагорба, де починається трамвайна колія конки. Власник його, спершися товстими червоними руками на прилавок, балакав із сухорлявим візником про коней, а якийсь чорнобородий чоловік у сірому вбранні їв сухарі з сиром, пив пиво і говорив про щось з вільним од служби полісменом. Він мав справжню американську вимову.

– Чого це вони галасують? – запитав сухорлявий візник, намагаючись поверх брудної жовтої завіски на віконці що‑небудь розгледіти на пагорбі. Хтось біг по вулиці. '

– Може, горить десь? – висловив здогад власник заїзду.

Кроки наближалися. Раптом двері відчинились, і вбіг Марвел, весь у сльозах, розпатланий, без циліндра, з подертим коміром куртки. Судорожно повернувшись, він силкувався зачинити двері, але ремінь, яким вони були прив’язані до стіни, дозволяв зробити це тільки наполовину.

– Іде! – закричав він писклявим від жаху голосом.– Іде! Невидимець! Женеться за мною! Бога ради! Рятуйте мене! Рятуйте мене! Рятуйте!

– Зачиніть двері,– сказав полісмен.– Хто йде? Що то за гамір? – Він підійшов до дверей, відстебнув ремінь, і двері грюкнули. Американець зачинив другі двері.

– Пустіть мене далі всередину! – плаксиво попросив Марвел, весь тремтячи, але не випускаючи з рук книг.– Пустіть мене далі! Замкніть мене десь! Кажу вам, він женеться за мною. Я втік від нього. Він обіцяв убити мене і вб’є!

– Тут вам буде безпечно,– заспокоїв його чорнобородий.– Двері зачинені. В чому справа?

– Пустіть мене далі! – просив Марвел і голосно ве‑рескнув, коли зачинені двері аж трусонуло від удару, а потім у них квапливо застукали, гукаючи знадвору.

– Гей! – крикнув полісмен.– Хто там?

Містер Марвел, мов божевільний, почав тикатися в стіни і все репетував:

– Він мене вб’є! Він дістав ніж або щось таке! Бога ради!..

– Ну, гаразд,– сказав господар,– заходьте сюди,– і він підняв дошку над проходом за прилавок.

Містер Марвел кинувся в прохід. Гамір надворі не вщухав.

– Не відчиняйте дверей! – репетував він,– Не відчи‑пяйте, будь ласка, дверей! Де мені сховатися?

– То це Невидимець? – спитав чорнобородий, заклавши руку за спину.– Нам, гадаю, час уже подивитися на нього.

. Раптом віконце на вулицю розлетілося на друзки, а знадвору почулися крики та біганина. Ставши на стілець, полісмен визирав у вікно, силкуючись побачити, що робиться біля Дверей. Потім він зліз і, піднявши брови, сказав:

– Це таки він.

Господар став перед дверима до вітальні, які тільки‑но замкнулися за містером Марвелом, глянув на розбите вікно й підійшов до своїх клієнтів.

Раптом усе стихло.

– Шкода, що я не маю при собі кийка,– промовив полісмен, нерішуче ступаючи до дверей.– Тільки ми відчинимо, він зараз же ввійде. Його ніщо не спинить.

– Не дуже‑то поспішайте з дверима,– занепокоєно сказав сухорлявий візник. _ч

– Одсуньте засуви,– порадив чорнобородий,– а коли він увійде.:.– і він показав револьвер, який був у нього в руці.

– Так не можна,– запротестував полісмен.– Це ж убивство.

– Я знаю, в якій країні я тепер,– відповів чорнобородий.– Я стрілятиму йому в ноги. Відсуньте засуви!

– Тільки не стійте з цією штукою позаду мене,– сказав господар, Дивлячись поверх завіски.

– Добре,– сказав чорнобородий і, нахилившися з револьвером напоготові, сам почав одсувати засуви.

Господар, полісмен і візник повернули обличчя до дверей.

– Заходьте,– стиха мовив чорнобородий, одступивши трохи і з револьвером за спиною дивлячись на відімкнуті двері. Але ніхто не входив, і двері не розчинялися. Коли через хвилин п’ять другий візник обережно заглянув у пивницю, всі тут ще стояли в чеканні, а з вітальні визирало стривожене обличчя і немов благало розновісти про новини.

– Всі двері в будинку зачинені? – спитав Марвел,– Він пішов кругом... десь нишпорить. Він хитрий, як чорт.

– Боже! – скрикнув огрядний власник заїзду.– А чорний хід! Треба подивитись. Я, знаєте...– він безпорадно озирнувся навколо.

Двері до вітальні грюкнули, їх зачинили на ключ зсередини.

– Двері надвір і ще одні двері,– мовив він далі.– Двері надвір!..– і він вибіг з пивниці, а за хвилину повернувся з кухонним ножем у руках.– Двері надвір були відчинені,– сказав він, і його товста нижня губа відвисла.

– Він тепер мусить бути десь у будинку! – зауважив перший візник.

– В усякому разі, не на кухні,– сказав господар.– Там – дві жінки, і я обтикав у ній кожен закуток оцим різницьким ножем. Жінки не думають, щоб він міг зайти на кухню. Вони помітили б...

– А ви зачинили двері? – спитав перший візник.

– Та вже ж я не дитина,– відповів господар.

Чорнобородий сховав револьвер у кишеню. Саме в цю

мить дошка над проходом у прилавку впала, затріщав замок у дверях, і вітальня розчинилася навсїіж. Вони почули, як заверещав містер Марвел, немов упійманий заєць, і всі метнулися за прилавок йому на допомогу. Чорнобородий вистрелив, дзеркало на задній стіні вітальні тріснуло, і скалки від нього з дзвоном упали на підлогу.

Коли господар вбіг у вітальню, Марвел якось дивно корчився і немов боровся з дверима, які виходили на кухню. Поки господар вагався, Марвела було витягнено на кухню. Звідти донеслися крики, брязкіт посуду. Марвел, нахиливши голову, завзято опирався, але його таки дотяг‑ли до дверей з кухні надвір і відсунули засув.

Полісмен, спромігшіїся протиснутись уперед, вбіг разом з одним візником на кухню, схопив зап’ясток невидимої руки, що тримала Марвела за комір, дістав ляпаса і, похитуючись, відступив. Тут двері відчинилися, і Марвел, одчайдушно пручаючись, намагався сховатись за ними. Візник раптом ухопив щось.

– Впіймав! – заволав він.

Червоні руки господаря також вп’ялися в невидиме.

– Ось він! – гукнув господар.

Містер Марвел, наче визволившись, зненацька покотився на підлогу й спробував прошмигнути між ногами тих, що зчепилися у бійці. Біля порога зчинилася колотнеча. Тут уперше почули голос Невидимця – він скрикнув, коли полісмен наступив йому на ногу. Потім він люто загарчав і кулаки його почали лупцювати всіх підряд. Візник завив і скорчився, діставши добрячий удар під серце. Двері з кухні до вітальні зачинилися й прикрили відступ містера Марвела. Люди в кухні нарешті помітили, що вони борються з повітрям.

– Куди він подівся? – кричав чорнобородий.– Невже втік?

– Сюди,– озвався полісмен, виходячи в' двір і спиняючись.

Уламок черепиці просвистів біля його голови й розбився серед посуду на кухонному столі.

– Я йому покажу! – вигукнув чорнобородий. Над плечем у полісмена заблищала сталева цівка, і п’ять куль одна за одною полинули в морок у тому напрямі, звідки кинуто було черепицю. Стріляючи, чорнобородий рухав рукою по горизонталі, так щоб кулі слалися у вузенькому дворику, наче віялом.

Запала тиша.

– П’ять набоїв,– сказав чорнобородий.– Так воно буде найкраще. Гра певна. Беріть‑но хто‑небудь ліхтар і ходімо шукати його тіло.