Четвертий період

(1132 - 1237-1241 рр.)
Кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася за цей час з 15 до 50.
У князівствах формуються місцеві князівські династії:
Одьговичі,
Ростиславичі,
МонІомаховичі,
Мстиславовичі та інші.

Це період поліцентризації Київської Русі, який продовжувався до монголо-татарської навали 1237-1241 рр.
Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь припинила своє існуван­ня, бо:

• розпад держави відбувався протягом тривалого періоду і політична єдність Русі втрачалася поступово;
• зберігалися такі елементи загальноруської держави, як її кордони, єдине законодавство, система церковної організації, спільна боротьба князівств із зовнішнім ворогом;
• надзвичайно сильними були об'єднавчі тенденції політичного життя. Князі, змагаючись за політичне лідерство, прагнули до відновлення єдності і консолі­дації Київської держави.

Проте, будь які спроби припинити між­усобні чвари, відновити єдність Русі, ре­ставрувати самодержавну владу київсько­го князя були невдалими.
Найбільш помітна роль у політичному житті Русі періоду роздробленості нале­жала ^ Новгородській землі, Полоцькому, Смоленському, Володимиро-Суздальському, Чернігівському, Переяславському, Волинському та Галицькому князівствам.
Саме Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати роль консо­лідуючого центру давньоруських земель.
Давньоруська держава так і не змогла вийти із кризи, її еволюційний розвиток був насильно перерва­ний монголо-татарською навалою 1237-1241 рр.
Монгольські полчища Батия захопили землі Русі (безпосередньо українські землі були захоплені впродовж 1239-1241 рр.), пограбували їх, винищили сотні тисяч людей. На тривалий час руські землі потра­пили під владу Золотої Орди - держави мон­голо-татар.
Монголо-татарська навала призвела до остаточного зруйнування Київської Русі.
Наші літописці схильні були перебільшувати чисель­ність монгольської армії, називаючи 300-400 тис. воїнів. Це значно більше, ніж взагалі було всіх чоловіків у Монголії в XIII ст. Арабський мандрівник Рашид-ад-Дін вважає, що для війни на три фронти монголи мали 129 тис. воїнів. А для одного вершника в поході потрібно було не менше ніж троє коней — їздовий, в'ючний і бойовий, якого не навантажували, щоб він не втомлювався на час битви. Прогодувати півмільйона коней, зосереджених в одному місці, в ті часи було фа­ктично неможливо. Коні дохли і йшли на їжу воїнам. Тому монголи в поході вимагали від усіх підкорених народів свіжих коней.
Більш реальну кількість монголів називає історик Н. Веселовський — ЗО тис. воїнів, а, отже, біля 100 тис. коней. Монгольська армія потребувала поповнення, тому монголи пропонували полоненим купувати собі свободу ціною вступу до їх армії. Перший набір серед русів був здійснений монголами в 1238-1241 рр.
Дійсно, монголи набирали або й мобілізували у свою армію угорців, мордву і навіть «ізмаїльтян» (мусуль­ман), але формували з них ударні частини, приречені на загибель в авангардному бою, і ставили позаду заго­роджувальні загони з відданих воїнів. Власні ж сили монголів перебільшені істориками.
Дехто з істориків вважає, що основною метою пере­бування монголів на Русі була погоня за половцями. У 1240-1241 рр. мон­голи націлились на Угорщину. Для того, щоб успішно діяти на таких розтягнутих комунікаціях, монголам потрібен був за­безпечений тил і постачання. Тому вони всіма засоба­ми шукали в Південній Русі не ворогів, а союзників. І знайшли вони їх в Болоховській землі, що у Верхньому Побужжі. Ці дрібні князі з татарами вони домовились швидко. Татари звільняли болоховців від мобілізації у своє військо за умови, що болоховці бу­дуть постачати їх пшеницею і просом. Виявилось, що сваритися з татарами зовсім не обов'язково.

^