Зміни в національній структурі населення

Протягом середини 1960-х — початку 1980-х років національний склад насе­лення України урізноманітнювався. Офіційна пропаганда наголошувала, що в Українській PCP проживають представники понад ста націй і народностей. Та­ка інформація була правдивою. Проте більшість із них в Україні була представ­лена лише окремими особами чи малочисельними групами. Матеріали прове­деного в СРСР 1989 р. перепису засвідчили, що майже 95 % мешканців України становили представники українського та російського етносів. Інші народи усі разом взяті становили трохи більше 5 % населення України.

Інформацію про найчисельніших із них містить таблиця, складена на основі даних перепису 1989 р.

Від кількох сотень до кількох тисяч осіб представлені громадяни інших на­ціональностей, уключаючи й кримських автохтонів — караїмів і кримчаків.

Що стосується співвідношення українців і росіян, то матеріали переписів 1959 та 1989 рр. свідчать, що за ЗО років відносне число українців у,республіці зменшилося з 76,8 до 72,7 %, тоді як відносне число росіян зросло з 16,7 до 22,1 %. Це був наслідок не швидкого природного приросту, а політики сприяння союзною владою міжреспубліканських міграцій заради перетворення союзних республік у багатонаціональні утворення. На думку ідеологів, це мало наочно засвідчувати факт створення нової історичної спільності — радянського народу й одночасно вибивати ґрунт з-під ніг націоналістів.

Суттєво змінилася й чисельність інших народів. На 350 тис. скоротилася чи­сельність євреїв, яким було дозволено емігрувати із СРСР під приводом «возз'єднання сімей». На 144 тис. скоротилася чисельність поляків, на 5,5 та 6 тис. за ці роки скоротилася й чисельність чехів і словаків. Унаслідок скоро­чення природного приросту зменшилася кількість болгар, угорців, греків. Не­рівномірно, але неухильно зростала чисельність вірмен і азербайджанців. Почи­наючи з 1979 р. до України почали повертатися депортовані кримські татари та німці.

Зміни в національній структурі населення України довели необґрунтованість заяв про формування в СРСР нової історичної спільності — радянського наро­ду. Насамперед своєю поведінкою її заперечували українці. Так унаслідок урба­нізації у 1979 р. вперше в історії склалася ситуація, коли більшість — 53 % етніч­них українців — стала мешканцями міста. Однак урбанізація не привела до втрати ними своєї самобутності та національного самоусвідомлення. Так число українців, які називали українську мову рідною, продовжувало зростати. Якщо у 1959 р. таких було 30 млн, то в 1989 р. — 37,4. Виявилося, що навіть мешканці Східної України, що перейшли на спілкування російською мовою, продовжува­ли й продовжують досі сприймати себе українцями з огляду на зв'язок з україн­ською землею, матеріальною культурою, ставленням до життя і головних життє­вих цінностей.