Інтегральний націоналізм. Дмитро Донцов

Другу групу фундаторів національної ідеї становлять прибічники рад икальної форми націо-налізму - так званого інтегрального націоналізму, в осно-ві якого ідея формування нового типу українця, беззастере-жно відданого нації та справі незалежної державності, їх шлях до національної мети - шлях свідомого українства, для якого Україна - не засіб, а мета, самодостатня цінність, яка мусить забезпечити на своєму ґрунті реалізацію всіх, зокрема й найвищих духовних потреб. Яскравими носіями цієї орієнтації були Іван Нечуй-Левицький (1838-1918), Борис Грінченко (1863-1910), Микола Міхновський (1873 - 1924), Юрій Липа (1900-1944) і “апостол українського се-паратизму” Дмитро Донцов (1883-1973).

Для Д. Донцова націоналізм - це внутрішньо, органі-чно притаманне народові прагнення зберегти свою непо-вторну індивідуальність та духовність, тобто захистити й утвердити свою самобутність, своє осібне українське “Я”. Це - світоглядний, українотворний, будівничий націона-лізм і аж ніяк не руйнівний. Він поклав початок новому типу української людини - “людини нового духу”, що не лише “знає”, “яка мета нації? ”, “як здобути свою мету? ”, але й “хоче” і здатна “довершити цей процес”, реалізувати поставлену мету.

Широко апелюючи до філософських ідей Шопенгауера, Фіхте, Гартмана, Зіммеля, Ніцше, Донцов обґрунту-вав основні положення власної політичної філософії - ін-тегрального націоналізму.

Вимога “зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії” як основної засади національної ідеології. Принцип волі - антитеза, противага інтелектуалізму Про-світництва, наївній вірі у всевладність розуму. Розуміючи волю як душевну властивість (в Арістотеля - це антилехія - те, що свою ціль несе в собі, у Шопенгауера - те, що діє саме із себе), Д. Донцов будує свою ідеологічну позицію не на волі як метафізичному принципі світу, а на душі, у виявах якої намагання і свідоме хотіння - воля - є од-ним із численних виявів людської психіки.

Стремління до боротьби та свідомість її конечності. Без неї, на думку Донцова, неможливі ні вчинки героїз-му, ні інтенсивне життя, ні віра в нього, ні тріумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу”.

Піднесення “загального” над “поодиноким” (загаль-ної ідеї нації над індивідуальними устремліннями, буден-ними потребами). Коли такі гасла, як “добра пожива і відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “благополучне і щасливе життя” є самоціллю, стверджу-вав Д. Донцов, то такі “здобутки” є смертельними для нації. І навпаки, формування почуття належності “одини-ці” (особи) до “цілого” (нації) спонукає її боротись за вті-лення ідеалів “цілого”.

Нетолерантність і фанатизм, максимум етичного на-пруження на шляху реалізації національної ідеї. Це поло-ження Д. Донцова найбільше піддається критиці, оскіль-ки розглядається, як правило, абстрактно, спрощено, без вра-хування того, що він веде мову не про націю загалом, а націю, яка на той час була підневільна, “підбита”, яка нічо-го не мала “свого”, що не стало б “привласненим чужи-ми”. Навіть на своїй території почувається така нація “на нашій не своїй землі”.

Самовизначитися зможе лише та нація, геній якої здатний це здійснити, скориставшись правом сильнішого через насильство. “Інстинкт панування (“примусу”), влас-тивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього воно жодною ніжністю Винниченка, ані сопілковою філософією Федьковича, ані “антиберкутівством” Франка, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичиновою “музикою”, ані “наро-долюбством” соціалістів, - не здобуде собі права на жит-тя. Мало хотіти підважити волю, треба на її місце поставити свою, яка убрала б в нові ланцюги ворохобний світ фак-тів”, - писав Д. Донцов. І додавав, що “нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народовладдя. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, повнять конечну функцію в суспільнім життю і їх місце не може лишитися не зайнятим. Не займемо ми, займе хто інший. Природа не зносить порожнечі”. Тобто національна ідея не тільки му-сить бути фанатичною і безкомпромісною, але й повинна служити інтересам поступу.

Трактування справи провідної верстви національної еліти - “активної, відважної, спрагненої влади меншос-ті” як “найважливішого чинника історії”. Без активної меншості не повставала жодна нація, не впроваджувалася в життя жодна національна ідея. Провідна верства вико-ристовувала при цьому народ лише як чинник. Але, на переконання Донцова, ця меншість, щоб бути лідером, вес-ти свій народ, мусить бути на висоті, відповідати кращим зразкам обдарованих провідників європейських пануючих державних народів.

Дбаючи про перемогу, “українство мусить усвідо-мити, що його ідея повинна бути всеохопною”. Вона по-винна ґрунтуватися не на частковому, а повному запере-ченні чужої.

Боротьба за існування є законом життя, всесвітньої правди немає. У житті торжествує те, що містить і здатне виявити більшу моральну й фізичну силу. Таку силу укра-їнський народ зможе здобути лише тоді, коли перейметься новим духом, новою ідеологією.

Філософський аспект світогляду Донцова часто харак-теризують як ірраціональний. А це не відповідає дійснос-ті. Донцов ставив під сумнів здатність розумових аргумен-тів, але тільки тоді, коли йшлося про глибинні, екзистенційні основи нації. За інших обставин він неухильно стверджував, що національна ідея лише тоді ввірветься як могутній чинник у життя, коли в ній будуть поєднані чут-тєва і розумова частини, коли інтелект буде міцно сполу-чений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливо лише за умови, “коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці вогню захоплення”.

6. Філософія "всеєдності" В.Соловйова.

Володимир Соловйов – це найбільший російський філософ 19-20 століття. У чому полягає його унікальність? Соловйов отримав прекрасну освіту, відмінно орієнтувався у безлічі сфер, зміг вдало синтезувати знання з різних галузей і об’єднати їх у єдину концепцію. Його праці справили величезний вплив на філософію того часу. Головним його досягненням є створення ідеї про всеєдності буття, яка є актуальною і в нашому сучасному світі. Розглянемо це питання детальніше.

Філософія всеєдності Соловйова складається з безлічі важливих постулатів. Спробуємо сформулювати основні з них. У концепції Соловйова як би з’єднуються два протилежних полюси. Філософ пише про таке поняття, як абсолютна суще. Що це таке? Абсолютне буття існує у двох площинах. Це одночасно все і нічого. Абсолютна суще позбавлене усіляких форм, воно не може бути чим-небудь. Одночасно це визначення включає в себе все, що тільки існує. Немає чого-небудь, що б було за гранню абсолютного сущого. Тобто ніщо, яке є, є всім.

Перший полюс вільний від матеріальних форм, він існує тільки у вигляді чогось, поки не вираженого, це потенціал, ідея. Він «живе» вище за все існування. Другий полюс, навпаки, постає перед нами у всьому різноманітті своїх форм. Абсолют можна позначити як всеєдність. Воно вже є. Весь світ же, це тільки стає всеєдність. Ці два полюси нерозривно пов’язані між собою.

Філософія всеєдності Соловйова висуває тезу про те, що абсолют неможливо уявити без безпосереднього прояву в матеріальному світі. Тобто, ці два полюси породжують самі себе і плавно перетікають один в одного. Всеедіное, яке ще тільки стає, можна назвати душею світу, його основним божественним елементом.

Бог, згідно Соловйову, має двояким єдністю. Саме тому і існує таке поняття, як свята трійця.

Філософія всеєдності Соловйова руйнує ідею про створення світу. Згідно великому мислителю, Бог в принципі не може існувати без людства, адже вони нерозривно пов’язані, це практично одне ціле, розділене на два полюси.

Крім того, варто відзначити тезу Соловйова про те, що індивідуальність особистості – це корінь усіх світових проблем.
Чому філософ зробив такий висновок? Потрібно пам’ятати, що Володимир Соловйов вважав, що людство – це, можна сказати, єдиний організм. Торжество індивідуальності ж відштовхує індивідуумів один від одного. Егоїзм заважає повною мірою втілити ідею про всеєдності всього сущого, як про ідеал світу.

Тут можна провести аналогію з ідеями іншого великого мислителя Шопенгауера. Філософія всеєдності Соловйова заперечує індивідуальність, відособленість особистості. Шопенгауер називав ту ж проблему самоствердженням, яке змушує людей протиставляти себе всьому людству. Російський мислитель бачить вихід у тому, щоб кожен прагнув звільнитися від тяжких пут відособленості і індивідуації.

Що «говорить» філософія всеєдності Володимира Соловйова про безсмертя душі? Тут його ідеї знову ж в достатній мірі суперечать християнським догмам. Філософ заперечував думка про безсмертя окремої душі особистості. Він писав про вічне людину, як про універсальну індивідуальності, яка є єдиною серед усіх людей, а не відокремленою. Тут можна вказати ще один цікавий момент. Філософія всеєдності виключає важливість однієї людини. Більш того, по подібній системі, відособлена особистість є всього лише абстракцією. Однак Володимир Соловйов визнає людство у своєму всеєдності однієї дійсної реальністю, яка тільки може бути.

7. Релігійний екзистенціалізм М.Бердяєва.

Видатна роль у формуванні й розвитку екзистенціалізму належить М. 0. Бердяєву (1874-1948 рр.). Він народився в Київській губернії, вчився на юридичному факультеті Київського університету св. Володимира. В 1898 р. його було заарештовано за участь у соціалістичному русі. Замолоду прагнув поєднати марксизм з неокантіанством, але згодом відмовився від цих теорій, зацікавився філософією В. Соловйова і взявся до створення самостійного християнського світогляду. В 1922 р. за звинуваченням у розходженні з «радянською ідеологією» його було вислано з Росії. Спочатку оселився в Берліні, потім переїхав до Парижа. Працював у Християнській спілці молоді, згодом - редактором релігійно-філософського журналу «Шлях». Помер за своїм письмовим столом під час роботи. Основні праці: «Філософія свободи»; «Сенс творчості. Досвід виправлення людини»; «Сенс історії»; «Досвід есхатологічної метафізики».

За Бердяєвим, головною суперечністю, з якої ми маємо почати розроблення світогляду, є суперечність між духом і природою, а не між психічним і фізичним. Дух є суб'єкт життя, свобода, вогонь, творча діяльність; природа — об'єкт, річ, необхідність, визначеність, пасивність, нерухомість. До царства природи належить усе об'єктивне та субстанційне (під субстанцією розуміється незмінне, замкнуте буття), множинне і подільне у просторі. Психічне життя також відноситься до царства природи. В царстві духу суперечності долаються з допомогою любові; звідси дух є ні суб'єктивною, ні об'єктивною реальністю. Філософські системи, які не грунтуються на духовному досвіді, є натуралістичними, відображають мертву природу.

Бог є дух. Він реально присутній у житті святих, містиків, людей високого духовного життя і в людській творчій діяльності. Ті, хто мав духовний досвід, не потребують раціонального доказу існування Бога. У своїй сутності божество ірраціональне та надраціональне. Воно виходить за межі природного світу і може розкрити себе тільки символічно. Символи в релігійній філософії пов'язуються з міфами - такими, як, наприклад, міф про Прометея, про гріхопадіння, про спасителя. Символи є дійсною природною реальністю, зрозумілою через її надприродне значення, тому народження боголюдини від діви Марії, її життя в Палестині та її смерть на хресті є дійсними історичними фактами, і в той же час вони є символами. Духовне буття людини тісно пов'язане з божественною духовністю.

У вченні про свободу Бердяєв виділяє три її види:

1) первинна ірраціональна свобода або невимушеність;

2) раціональна свобода, тобто виконання морального обов'язку;

3) свобода, проникнута любов'ю до Бога.

Людська ірраціональна свобода знаходиться в «ніщо», з якого Бог створив світ. Це «ніщо» - первинний принцип, що випереджає Бога і світ. Свобода первинна стосовно добра і зла, вона обумовлює як добро, так і зло. На думку Бердяєва, дії істоти, яка має свободу волі, не може передбачати навіть Бог, оскільки ці дії повністю вільні. Він заперечує всемогутність Бога і стверджує, що Бог не творить волі істот всесвіту, а просто допомагає тому, щоб воля ставала добром.

Особливий інтерес для Бердяєва становить проблема особистості. Вона - не субстанція, а творчий акт; вона незмінна в процесі перетворень. В особистості ціле передує частинам. Реалізація особистості означає сходження від підсвідомого через свідоме до надсвідомого.

Сутність природи людини спотворена, тому що вона відійшла від Бога. В істот, що відсторонилися від Бога і одна від однієї, немає безпосереднього досвіду духовного життя, вони страждають від хвороби ізоляції. Відродження людини означає її звільнення від природи, перемогу над рабством і смертю, розуміння особистості як духу, як існування, яке не може бути об'єктом і не може бути виражене загальними ідеями. Тому Бердяєв називає свою філософію екзистенціальною або персоналістською. Але істинний екзистенціалізм іде не від Гайдеггера чи Ясперса, а від Блаженного Августина, який висунув на перший план концепцію «суб'єкта».

Суспільство, нація, держава не є особистісними, людина як особистість має більшу цінність, ніж вони. Тому право людини і її обов'язок - захищати свою духовну свободу від держави та суспільства. В житті держави, нації та суспільства ми часто знаходимо темну, демонічну силу, яка прагне підкорити особистість людини і перетворити її на просте знаряддя для своїх власних цілей. У суспільному житті процес об'єктивізації та умовні правила спотворюють совість людини. Чиста, справжня совість може проявитися тільки в особистості та через неї; все повинно бути підкорено юрисдикції цієї «екзистенціальної» совісті, не зіпсованої об'єктивацією.

У своїх етичних поглядах (тобто аналізуючи другий вид свободи) Бердяєв відстоює точку зору, що будь-яка відмінність між добром і злом є результатом гріхопадіння, і досвід добра і зла виникає тоді, коли ірраціональна свобода приводить до відречення від Бога. Узаконена етика й узаконене християнство пристосовані до вимог суспільного повсякденного життя, і тому вони сповнені умовностей і ведуть до лицемірства та деспотизму. У зв'язку з цим Бердяєв вимагає терпимості в боротьбі зі злом і вказує на більш високу стадію

«Біль життя значно могутніший за інтерес до життя. Ось чому релігія завжди перемагатиме філософію».

В. Розанов

моральної свідомості, яка знаходить свій вираз в етиці любові до Бога; вона заснована на з'явленні боголюдини у світі та прийнятті нею страждань із любові до грішників. Син Божий може допомагати світу тільки особистим вступом у трагедію світу, для того щоб здійснити всередині світу єдність любові та свободи, яка веде до перетворення й обожнення світу. Це можливо тільки шляхом сходження до третього виду свободи, проникнутої любов'ю до Бога. Отже, перетворення й обожнення передбачають вільну любов людини до Бога; тому християнство є релігією свободи.

Суспільне життя, вважає Бердяєв, — це організація, заснована більшою мірою на брехні, ніж на істині. Чиста істина не завжди буває безпечною, — частіше вона руйнівна; вона діє як вибухова речовина та призводить до вироку над світом і до кінця світу. Чиста істина завжди

екзистенціальна; в суспільному житті ми користуємось об'єктивованим пізнанням істини, яка, не будучи екзистенціальною, все ж пристосована до потреб мільйонів людей.

У багатьох працях Бердяєв торкається філософських аспектів політичних проблем. Він вважає, що історичний процес полягає в боротьбі добра проти ірраціональної свободи. «Три сили діють у всесвітній історії: Бог, доля та людська свобода. Ось чому історія така складна. Доля перетворює людську особистість на арену ірраціональних сил історії. В певні періоди своєї історії народи підкоряються владі долі; людська свобода менш активна, і людина почуває себе відокремленою від Бога. Це особливо помітно в долях російського та німецького народів. Християнство визнає, що долю можна перебороти, але її можна буде перебороти тільки через Христа».

Коли ірраціональна свобода досягає панування, то реальність починає розпадатись і повертатися до початкового хаосу. В суспільному житті крайньою формою повернення до хаосу є революція, в якій народ втрачає свою духовну свободу. Крайні її елементи - якобінці, більшовики, які уявляли себе вільними творцями нового майбутнього, - насправді звертаються не до майбутнього, а до минулого, прикуті до нього злістю, заздрістю та помстою. Революції не створюють, а руйнують; творчість починається

«Якщо ви хочете торкнутись таємниць національного буття, то задумайтеся глибше і серйозніше над єврейським питанням. Якщо незнищенна, неповторно оригінальна і таємнича сила єврейства в історії не дає вам почуття національності, то ви безнадійні».

М. Бердяєв

тільки в період реакції, що приходить на зміну революції; тоді з'являються нові форми життя, до яких люди були підготовлені всім минулим.

Девізом нашого власного часу є «звільнення творчих сил людини»; центр ваги переноситься з божественних глибин на власне людську творчість, яка прагне удосконалити життя шляхом підкорення природи, не вдаючись до Божої допомоги. Але це веде до зникнення індивідуальності, оскільки нерелігійний гуманізм сприяє втраті людяності людиною. Це закономірно, адже людина, знехтувавши в собі вищий принцип - образ Бога, приречена бути рабом більш низьких речей. Людині загрожують нові форми рабства; вони є результатом соціалізму, який підмінив істинну соборність, засновану на любові та релігійному перетворенні людини, фальшивою, що ґрунтується на примусовому служінні особистості суспільству заради задоволення матеріальних потреб. Соціалізм розкриває нові незгоди в людському житті. Він ніколи не досягне визволення людської праці, не збагатить, не встановить рівності, а тільки призведе до нової ворожнечі між людьми, до нових форм гніту. Усунення голоду і злиднів «не вирішує духовної проблеми»; людина залишається віч-на-віч, як і раніше, «з таїнством смерті, вічності, любові, пізнання та творчості». І справді, більш раціонально влаштоване суспільне життя веде до напруженості, до трагічного конфлікту між особистістю і суспільством, особистістю і космосом, особистістю і смертю, часом і вічністю.

Бердяєв належить до тієї групи філософів-мислителів, які прагнули розвивати християнський світогляд. Він оригінально показав, як мало добра в нашому особистому, суспільному і церковному житті. Як і Лев Толстой, він сміливо розкривав недоліки нашого способу життя і вчив бачити ті, які ми не зауважуємо. Бердяєв захищав думку, що християнство - релігія любові, а отже - свободи та терпимості. Він боровся проти перетворення відносних цінностей на абсолютні. Бердяєв є поборником західноєвропейського та російського гуманізму, абсолютної цінності особистості та її невід'ємних прав на духовну свободу і пристойні умови життя. Ці принципи можуть бути послідовно обґрунтовані тільки на основі християнського світогляду.