І. Філософія др пол ХІХ СТ. Як теоретична основа естетики кінця ХІХ – початку XX СТ

Тема №5 ЕСТЕТИКА ХХ ст: ТЕОРЕТИЧНІ ПОШУКИ

І. Філософія др. пол. ХІХ ст. як теоретична основа естетики кн. ХІХ поч. ХХ ст.: проблема спадковості і пошуки власного шляху.

Марксизм і марксистсько-ленінська естетика.

Позитивізм і естетика позитивізму. Філософсько-естетичні позиції О.Конта та І.Тена.

Натуралізм др. пол. ХІХ поч. ХХ ст. Провідні ідеї концепції А.Річардса, Ч.Огдена і Т.Манро.

Психоаналіз і психоаналітична естетика. Психоаналіз З.Фрейда. Загальна теоретична спадщина К.Юнга.

Інтуїтивізм і естетика інтуїтивізму (Д.Бергсон, Б.Кроче).

ІІ. Теоретично-методологічне обґрунтування естетичних концепцій ХХ ст.

Феноменологічна естетика (Р.Інгарден, Е.Гуссерль, М.Дюфрен).

Структуралістська естетика (К.Леві-Стросс, М.Фуко, Ж.Лакан, Р.Барт).

Екзистенціалістська естетика (Л.Шестов, М.Бердяєв, М.Хайдеггер, К.Ясперс, Ж-П.Сартр, А.Камю).

Неотомістська естетика (Е.Фромм, Ж.Марітен)

І. ФІЛОСОФІЯ ДР ПОЛ ХІХ ст. ЯК ТЕОРЕТИЧНА ОСНОВА ЕСТЕТИКИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ ст.

Естетика XX ст.— складне і суперечливе явище. Її розвиток має як самобутні риси, так і певні загальні ознаки, обумовлені поняттям сучасність. У широкому об­сязі всю естетику XX ст. називають сучасною. Але в це поняття включається і більш конкретний смисл — мають­ся на увазі теоретичні і художні проблеми конкретних десятиліть. Отже, реконструюючи теоретико-методологічні пошуки в естетиці XX ст., необхідно через реалії конкретних десятиліть вийти на теоретичні узагальнення, і на ідеї які мають не випадковий, а закономірний характер.

XX ст. позначене тенденцією активної взаємодії філософського, естетичного і художнього процесів, становлен­ням «філософії мистецтва» та «мистецтва філософії», утвердженням нових форм філософсько-естетичного ана­лізу дійсності і мистецтва.

Новітній час включає в себе дві художні епохи: авангардизм і реалізм. Своєрідність цих епох полягає в тому, що вони розвивалися не послідовно, а паралельно. Авангардні групи художніх напрямів (передмодернізм, модернізм, неомодернізм, постмодернізм) розвиваються паралельно з реалістичною групою (критичний реалізм ХІХ ст. і соціалістичний реалізм неореалізм, психологічний реалізм, інтелектуальний реалізм). В цьому паралельному розвитку епох проявляється загальне прискорення руху історії.

Термін “епоха авангардизму” вживається тут у широкому значенні: мається на увазі, що кожен новий напрям передмодернізму, модернізму, неомодернізму, постмодернізму виникає як авангардний, а потім, з плином часу, змінюється новим авангардом і таким чином переходить до сфери традиційного (або й навіть класичного) мистецтва.

Поява авангардизму була зумовлена низкою історико-політичних, філософських і соціокультурних причин. З історико-політичного погляду, найбільші соціальні зміни у світі на початку XX століття, що виникли під впливом соціалістичних та комуністичних теорій, в підґрунті яких лежала ідея докорінної перебудови світу, і як її реальний прояв — російська революція 1917 p., спричинили й аналогічні прагнення до перетворення мистецтва. До речі, саме Росія, Україна, Білорусь дали світові видатних теоретиків і практиків авангардизму (В.Кандінський, К.Малевич, М.Шагал, В.Татлін, В.Маяковський, М.Ларіонов, О.Гончарова, П.Філонов. О.Архипенко, Е.Ворхол та ін.). З іншого боку великий вплив на авнгардистів мала І світова війна, яка зумовила їхнє трагічне світовідчуття.

З соціокультурного погляду, кардинальні зміни в науці (теорія відносності, квантова теорія, розщеплення атомного ядра), техніці та побуті (нові засоби пересування та зв'язку), прискорений темп і напруженість життя вимагали адекватного відображення в мистецтві.

У філософських та психологічних аспектах теорії авангарду Шопенгауера, Ф.Ніцше, А.Бергсона, К.Маркса, З Фройда, К.Г.Юнга суттєво змінили погляд на природу, сутність і призначення людини, а також роль та функції мистецтва в суспільстві. Ці теорії парадоксально сполучалися в маніфестах авангардистів. У зв'язку з цим слід відзначити, що авангардизм став не тільки естетичним феноменом, але й значною мірою був політично ангажований. Анархізм, підкреслена антибуржуазність авангардистів, їх прагнення до епатажу, скандалу, шоку, «сюрпризу» об'єднали митців, які пізніше опинились у різних політичних таборах (Ф.Марінетті примкнув до Б.Муссоліні, Е.Паунд всіляко вихваляв італійський фашизм, Г.Бенн був лояльний до А.Гітлера. Л.Арагон, Елюар, А.Зегерс, Й.-Р.Бехер, В.Незвал стали комуністами).

Основним естетичним принципом авангардизму стала відмова від так званого традиційного мистецтва, що розвивалось з доби Відродження до кінця XIX ст., в якому домінували засади наслідування природи, відображення дійсності й більш-менш виражена моральна ідея. Це виявилось у навмисній формотворчості, нежиттєподібності, епатажі.

Всі авангардистські напрями загострюють ті чи інші риси художнього образу, посилюють рецептивну активність читача, глядача, слухача, перетворюючи останніх не тільки у рівнозначних автору художнього твору, але й навіть роблячи реципієнтів в процесі інтерпретації тексту більш важливими, ніж автор, творцями художнього змісту. Всі авангардистські напрями виходять з того, що художній текст (образ), створений автором, – це напівфабрикат, який перетворюється у художній продукт тільки завдяки інтерпретаційній активності реципієнта.

Серед основних художніх ідей концепції авангардизму слід відзначити хаос та безпорядок – закон сучасного життя людського суспільства. Таким чином мистецтво стає хаосологією, що вивчає закони світового безпорядку.

Обов’язковими художніми прийомами, характерними для всіх авангардиських течій, є маскування (навмисне ускладнення художнього тексту) або примітивізація (спрощення мови мистецтва). Маскування створює, як на перший погляд, не потрібні складнощі на шляху читача до сприйняття художнього тексту у формі викривлень граматики, рідкісних слів, таємних образів, іноземних слів тощо. Проте естетична насолода і розуміння лежать у площині взаємної залежності: чим простіше зрозуміти текст, тим менше задоволення він принесе читачу, глядачу, слухачу. І навпаки. Авангардизм, експериментально випробовуючи це положення, інколи доводив його до абсурду (примітивізм живопису слонів і мавп).

Ще однією важливою рисою, характерною для всіх напрямів авангардизму, є опора на різні національні традиції (наприклад вплив негритянської традиції на творчість Пабло Пікассо і виникнення кубізму).

Разом з тим слід наголосити, що теоре­тичною основою авангардних авторських концепцій XX ст. стали естетичні концепції, висунуті науковцями ще у ХІХ ст.. Серед таких філософ­ських течій відзначимо марксизм, позитивізм, психоаналіз та інтуїтивізм.

1. Марксизм і марксистсько-ленінська естетика. Поняттям марксизм охоплюється передусім теоретична спадщи­на К. Маркса і Ф. Енгельса — засновників діалектичного й історичного матеріалізму, керівників перших міжнарод­них пролетарських організацій. Марксизм був пануючою філософією в умовах радянської влади і виступав як теоретико-методологічне обґрунтування всіх прикладних наук, у тому числі й естетики.

Марксизм виник у контексті всієї світової культури і враховував досягнення попередньої філософської, економічної, соціальної думки. Свідомий інтерес до досягнень гуманітарних наук, зокрема етики, естетики, теорії і історії мистецтва, дав йому змогу відтворити досить повну картину руху творчої активності людини від міфо-символічного бачення світу до становлення соціального роману XIX ст.

Після жовтневих подій 1917 р. в Росії були вперше опубліковані такі рукописи К- Маркса і Ф. Енгельса, як «Німецька ідеологія», «Нариси критики політичної економії 1857—1858 рр.», «Діалектика природи». Ці праці дали змогу реконструювати процес становлення марксиз­му в цілому, в тому числі і естетичну концепцію.

У 30-і роки радянські вчені М. Ліфшиць та Ф. Шиллер при підтримці і під редакцією А. Луначарського підготували і видали хрестоматію «К. Маркс и Ф. Енгельс об искусстве» (1933 р.). Відтоді естетичні погляди Маркса і Енгельса увійшли в загальні надбання марксистської науки. Доповнювалися вони теоретичними розробками проблем класовості і партійності мистецтва, співвідношення таланту і світоглядної позиції митця, критикою форма­лізму, представленими в роботах В. Леніна.

Як справедливо зазначають дослідники, «наприкінці 20-х років в СРСР відбувалися процеси подальшої деградації марксизму у напрямі остаточної втрати тих істотних гуманістично-екзистенціальних моментів, які становили філософське ядро вчення Маркса. Силою нав'язу­ючи країні і міжнародному комуністичному рухові (через Комінтерн) ленінізм як сучасну «єдино істинну» модель марксизму, Сталін утверджував вкрай догматизовану, фана­тично непримиренну до будь-якого «інакомислення» вер­сію марксизму — сталінізму».

У період 50—70-х років XIX ст. Маркс і Енгельс осмислюють широке коло проблем, пов'язаних з процесом становлення людини як соціального суб'єкта, досліджують механізм формування її ставлення до дійсності. При цьому особлива увага зверталася на роль створеного предметного світу як «дійсної» природи людини, в умовах якої відбувається її життєдіяльність.

Пов'язуючи спрямованість предмета естетики з аналізом людської чуттєвості, Маркс і Енгельс значну увагу приділили розробці чуттєвого опанування людиною на­вколишнього світу, ролі і значенню системи «зовнішніх» і «внутрішніх» почуттів людини. Але здатність чуттєво ставитися до світу визначається не фактом існування у людини органів чуття, а формуванням такої здатності в акті чуттєвого споглядання, яка сприяє розпредмеченню суспільно значущого предмета. Такий розвиток у людини специфічного потенціалу чуттєвості Маркс визначав як перетворення людського у «теоретичне почуття».

Базисною тезою марксистської естетики є визнання практичної людської діяльності основою естетичного ставлення людини до світу. Під час суспільної праці формується не характерна тваринам здатність людини творити “по законах краси” і до всього підходити з естетичною мірою. Внаслідок цього людина починає знаходити в світі – в суспільному житті і природі – різноманітні естетичні цінності: красу і велич, гармонію і драматизм, трагізм і комізм. Таким чином сфера дії естетичних закономірностей, естетичних принципів і критеріїв виходить далеко за межі мистецтва; це означає, що естетична активність людини не може обмежуватися лише художньою діяльністю, а повинна поширюватися на всі без виключення сфери життя. А отже, естетичне виховання також не може зводитися лише до художнього виховання – виховання ставлення людини до мистецтва або до виховання виключно засобами мистецтва, а повинне органічно включати всі форми виховання: трудове, моральне, політичне, фізичне, оскільки лише при такій умові можливе виховання цілісної, гармонійної, всебічно розвинутої людини.

Разом з тим марксистсько-ленінська естетика підкреслює особливу роль мистецтва у виховному процесі. Адже мистецтво об’єднує естетичний, моральний та інші види впливу на людину, тобто формує людину цілісно, а не односторонньо. Марксистська естетика приходить до такого висновку, досліджуючи історичний процес виникнення і розвитку художньої діяльності, її структуру і соціальні функції. Художня діяльність значною мірою породжується потребами успадкування культури, накопичення досвіду людського життя і його передачі від покоління до покоління і від суспільства до окремої особи. Доповнюючи і цілеспрямовано розширюючи реальний досвід індивіда, мистецтво справляє значний вплив на духовне формування кожного члена суспільства, засвоєння ним цінностей, норм, ідеалів, представлених в культурі, які відповідають потребам певної етнічної групи, соціального середовища. Таким чином у мистецтві діалектично поєднуються загальнолюдське, історично мінливе, національне, особистісне.

Осмисливши загальну природу чуттєвості як основи формування естетичного почуття, марксизм зробив багато плідного в царині удосконалення понятійно-категоріального апарату естетики, розгляду естетичних проблем у контексті культурно-історичного процесу. Маркс застосо­вував принцип історизму до аналізу прогресу і регресу в мистецтві, а це давало можливість як об'єктивно оціни­ти, скажімо, роль і значення міфологічної свідомості людства, проаналізувати специфіку міфа, причини доско­налості античного мистецтва, так і розкрити суперечли­вість культурного розвитку в XIX ст., визначити історичну долю реалістичного мистецтва тощо.