2015-09-07
2482
ЗУ "Про стандартизацію" від 17.05.2001р. № 2408-ІІІ
ст. 1: стандартизація – діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар"єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву.
Відповідно до цього ж ЗУ, стандарт – це документ, розроблений на основі консенсусу та затверджений уповноваженим органом, що встановлює призначені для загального і багаторазового використання правила, інструкції або характеристики, які стосуються діяльності чи її результатів, включаючи продукцію, процеси або послуги, дотримання яких є необов"язковим. Стандарт може містити вимоги до термінології, позначок, пакування, маркування чи етикетування, які застосовуються до певної продукції, процесу чи послуги.
Є чинний Декрет Кабінету Міністрів від 10.05.1993 " Про стандартизацію і сертифікацію":
|
|
|
п.2 Державні стандарти України містять обов"язкові та рекомендовані вимоги. До обов"язкових належать, зокрема, вимоги, що забезпечують безпеку продукції для життя, здоров"я і майна громадян, її сумісність з охороною навколишнього природного середовища. А також: поняття і терміни, що використовуються у сфері поводження з відходами, вимоги до класифікації і паспортизації відходів, методи контролю за станом об"єктів поводження з відходами, вимоги щодо безпечного для довкілля та здоров"я людини поводження з відходами.
Нині загальні правові засади екологічної стандартизації закріплені у Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища». Щоправда, тут не надається визначення самого поняття стандартизації, але вказується на її мету: встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ре-сурсів та забезпечення екологічної безпеки (ст. 31).У законі розкрита юридична природа державних екологічних стандартів. Під ними розуміють обов'язкові до виконання державні стандарти, які визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення навколишнього середовища на здоров 'я людей, інші питання, пов 'язані з охороною навколишнього природного середовища і використанням природних ресурсів (ст. 32). ДЕТАЛЬНІШЕ– теоретичне пит.4
|
|
|
Зміст цієї статті дещо вужчий за її назву «Екологічні стандарти», до яких слід відносити не лише державні стандарти, а й інші типи нормативно-технічних документів, що підпадають під категорію «екологічні стандарти». На сьогодні система екологічної стандартизації містить такі види стандартів:
1. ГОСТи — колишні державні стандарти СРСР, які визнано чинними на території України як міждержавні стандарти із збереженням абревіатури «ГОСТ» (Угода СНД про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології та сертифікації від 13 березня 1992 р. з Протоколами до неї від 3 листопада 1995 р. та 20 червня 2000 р.). Одним з основних напрямів, за якими 12 держав колишнього СРСР домовилися про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, було визнано встановлення єдиних обов'язкових вимог до продукції та послуг, що забезпечують їх безпеку для життя та здоров'я людини, охорону навколишнього середовища, сумісність і взаємозамінність, а також єдині методи випробувань (ст. 3 Угоди). При цьому Сторони мають повну самостійність у питаннях формування та реалізації власних систем стандартизації. ГОСТи є чітко структурованою системою, що поділяється на певні класи. У галузі охорони довкілля діють ГОСТи класу 17 «Система стандартів і галузі охорони навколишнього середовища та поліпшення використання природних ресурсів». ГОСТи періодично переглядаються, щодо деяких поновлюється термін чинності. У тих сферах, у яких визнано за необхідне проводити узгоджену міждержавну політику, приймаються нові ГОСТи. Станом на 2006 р. у галузі охорони довкілля в Україні діяло 159 ГОСТів.
Водночас наказом Держспоживстандарту України від 13 березня 2006 р. № 77 затверджено Програму перегляду чинних в Україні міждержавних стандартів (ГОСТ), розроблених до 1992 року, та приведення їх у відповідність до Угоди про технічні бар'єри у торгівлі Світової організації торгівлі. Метою Програми є гармонізація системи стандартизації в Україні з європейською моделлю стандартизації. Згідно з цією Програмою всі ГОСТи підлягають перегляду протягом 2007—2010 років з метою виявлення тих, що підлягають скасуванню, і перегляду тих, які пропонуються для подальшого застосування.
2. Державні стандарти України — ДСТУ. Система таких стандартів, у тому числі у сфері охорони довкілля, почала розвиватись в Україні з 1992 року.
Відповідно до Державного класифікатора України «Український класифікатор нормативних документів ДК 004-2003», прийнятого наказом Держспоживстандарту України від 7 квітня 2003 р. № 53, встановлено трирівневу класифікацію ДСТУ: двозначний цифровий код класу стандартів, тризначний код групи і двозначний код підгрупи (кожен код відокремлюється крапкою). Відповідно до цієї класифікації охорони довкілля стосуються, зокрема, такі групи і підгрупи стандартів: 01.040.13 Довкілля. Захист довкілля та здоров'я людини. Безпека (Словники). 13.020 Захист довкілля
13.020.20 Економіка довкілля 13.020.40 Забруднювання, боротьба з забруднюванням та консервування 13.030 Відходи 13.040 Якість повітря 13.060 Якість води 13.080 Якість ґрунту
За загальним правилом з набуттям чинності державного стандарту України (ДСТУ) міждержавний стандарт (ГОСТ), що регулював відповідні відносини у сфері охорони довкілля, втрачає чинність в Україні.
3. Міжнародні стандарти, в першу чергу стандарти міжнародної організації з питань стандартизації (ISO). Протягом 90-х років XX сторіччя в Україні адаптовано (тобто надано юридичної сили державного стандарту України) групі стандартів ISO, якими регулюються питання екологічного менеджменту, екологічного аудиту, а також екологічного маркування. Сьогодні чинними в Україні є такі міжнародні стандарти ISO: ДСТУ ISO 14001:2006. Системи екологічного керування. Вимоги та настанови щодо застосування (ISO 14001:2004, IDТ); ДСТУ ISO 14004:2006. Системи екологічного управління. Загальні настанови щодо принципів, систем та засобів забезпечення (ISO 14004:2004,
|
|
|
4. Галузеві стандарти/технічні умови — стандарти, дія яких поширюється на підприємства (установи, організації), підпорядковані певному міністерству чи іншому центральному органу виконавчої влади, яким і затверджуються відповідні стандарти. Якщо дія стандартів поширюється на підприємства, що підпорядковані двом (кільком) центральним органам виконавчої влади, вони підлягають затвердженню всіма цими органами і набувають юридичної сили міжгалузевих стандартів.
5. Стандарти підприємства — нормативно-технічні документи, затверджені наказом керівника (органу управління) конкретного підприємства, на яке і поширюється їх дія. Інколи дія таких екологічних стандартів може бути поширена на групу аналогічних підприємств галузі (в цьому випадку необхідно затвердження стандарту вищим(и) органом(ами) управління, він втрачає юридичну силу стандарту підприємства, набуваючи сили галузевого/міжгалузевого стандарту).
Розроблення, затвердження, перегляд, скасування стандартів перших трьох груп, організація їх виконання та контроль за дотриманням покладається в Україні на Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики. Участь у відповідній діяльності на різних стадіях беруть також інші спеціально уповноважені органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (в першу чергу Мінприроди та МОЗ України).
Екологічне нормування — це діяльність спеціально уповноважених державних органів у галузі охорони навколишнього природного середовища, інших центральних органів виконавчої влади щодо розроблення та затвердження меж допустимого впливу на довкілля хімічного забруднення, фізичних, біологічних та інших шкідливих факторів, що походять від стаціонарних та пересувних джерел, а також меж використання природних ресурсів та дозволених природо-перетворюючих заходів.
|
|
|
Відповідно до ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до екологічних нормативів у першу чергу належать нормативи гранично допустимих викидів (ГДВ) у атмосферне повітря та гранично допустимих скидів (ГДС) у воду та ґрунти забруднюючих хімічних речовин, а також гранично допустимих рівнів (ГДР) фізичних факторів, зокрема шуму, вібрації, іонізуючого випромінювання (радіації), електромагнітних факторів.
Відповідно до змін, внесених до Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» 6 квітня 2000 р., до екологічних нормативів не відносять нормативи екологічної безпеки. Водночас саме ці нормативи до цього часу слугують ледь не єдиними критеріями якості навколишнього природного середовища. Йдеться насамперед про нормативи гранично допустимих концентрацій (ГДК) забруднюючих речовин у воді, повітрі, ґрунті, у продуктах харчування та тваринних кормах, а також про рівні шкідливих фізичних та біологічних впливів на навколишнє природне середовище. Зараз нормативи цієї групи називаються «гігієнічними нормативами». Вони є диференційованими за видом забруднюючих речовин і типом природного ресурсу, в якому ці речовини поширюються. Водночас ці нормативи є єдиними для всієї території України. При цьому у разі необхідності для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих районів, для території АРК можуть встановлюватися більш суворі нормативи ГДК.
Законодавством забезпечується правовий зв'язок між цією групою нормативів і нормативами ГДВ/ГДС/ГДР, а саме: нормативи ГДВ/ГДС/ГДР встановлюються для кожного стаціонарного джерела хімічного, акустичного, електромагнітного, іонізуючого та інших фізичних і біологічних факторів на рівні, за якого хімічний, фізичний та біологічний вплив усіх джерел у цьому районі з урахуванням перспектив його розвитку в період терміну дії встановленого нормативу не призведе до перевищення нормативів ГДК (за найбільш суворим нормативом).
Крім нормативів ГДВ/ГДС/ГДР, до екологічних нормативів ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» відносить також нормативи використання природних ресурсів. Ці нормативи (законодавство називає їх «лімітами») встановлюються, зокрема, щодо таких видів природокористування:—ліміти використання води — граничні обсяги використання води, які встановлюються дозволом на спеціальне водокористування; —ліміти забору води — граничні обсяги забирання води з водних об'єктів, які встановлюються в дозволі на спеціальне водокористування; —ліміти використання мисливських тварин — дозволені обсяги вилучення (добування шляхом відстрілу або відлову) мисливських тварин певного виду, які перебувають у стані природної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливських угідь; —ліміти використання рибних ресурсів — дозволені обсяги вилучення риби з природного середовища; —ліміт на розміщення відходів — обсяг відходів (окремо для кожного класу небезпеки), на який у власника відходів є дозвіл на їх розміщення, виданий органами Мінприроди на місцях; —ліміт на утворення відходів — максимальний обсяг відходів, на який у суб'єкта права власності на відходи є документально підтверджений дозвіл на передачу їх іншому власнику (на розміщення, утилізацію, знешкодження тощо) або на утилізацію чи розміщення на своїй території; та деякі інші.
Спеціальне природоресурсне законодавство більш детально регулює питання екологічного нормування стосовно кожного природного ресурсу. Так, стаття 5 Закону України «Про охорону атмосферного повітря» до нормативів у галузі охорони атмосферного повітря відносить нормативи: екологічної безпеки атмосферного повітря; гранично допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел; гранично допустимого впливу фізичних та біологічних факторів стаціонарних джерел; вмісту забруднюючих речовин у відпрацьованих газах та впливу фізичних факторів пересувних джерел; технологічні нормативи допустимого викиду забруднюючих речовин.
Екологічні нормативи розробляються і вводяться в дію спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища та іншими уповноваженими на те державними органами, насамперед МОЗ України, відповідно до законодавства України. Ці ж органи контролюють дотримання відповідних нормативів.
4. Поняття та види державних стандартів.
У законі розкрита юридична природа державних екологічних стандартів. Під ними розуміють обов'язкові до виконання державні стандарти, які визначають поняття і терміни, режим використання й охорони природних ресурсів, методи контролю за станом навколишнього природного середовища, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення навколишнього середовища на здоров 'я людей, інші питання, пов 'язані з охороною навколишнього природного середовища і використанням природних ресурсів (ст. 32 ЗУ “Про охорону навколишнього природного середовища”).
Загальні засади визначаються законом України. Екологічна стандартизація є складовою частиною стандартизації в цілому. Під останньою відповідно до Закону України «Про стандартизацію» розуміють діяльність, що полягає у встановленні вимог для загаль-ного і багаторазового їх застосування з метою досягнення опти-мального результату в певній сфері суспільної діяльності.
Вимоги, які встановлюються в стандартах, мають відповідати сучасним досягненням науки і техніки, а також міжнародним та регіональним стандартам.
Центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автоном-ної Республіки Крим та Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого само-врядування, суб'єкти господарювання та їх об'єднання, відповідні громадські організації мають право у відповідних сферах діяльності та в межах повноважень, установлених законом, з урахуванням своїх господарських та професійних інтересів організовувати і виконувати роботи зі стандартизації, зокрема: а) розробляти, схвалювати, приймати, переглядати, змінювати стандарти відповідного рівня та припиняти їх дію, встановлювати правила їх розроблення, позначення та застосування; б) подавати до центрального органу виконавчої влади у сфері стандартизації пропозиції щодо створення технічних комітетів стандартизації та розроблення національних стандартів чи прийняття як національних стандартів міжнародних (регіональних) чи власних стандартів.
Екологічні вимоги містяться як у спеціальних екологічних стандартах, так і стандартах для промисловості, транспорту, сільського господарства тощо. В останньому випадку вимоги охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування є складовими вимог до якості продукції, робіт і послуг, енергозберігаючих і безвідходних технологій, інших виробничих процесів.
З урахуванням цих загальних засад під екологічною стандартизацією розуміють врегульовану в законодавчому порядку діяльність уповноважених на те органів по встановленню розрахованих на бага-торазове використання правил і вимог у сфері охорони навколишнього середовища, забезпечення екологічної безпеки і раціонального вико-ристання природних ресурсів.
На сферу екологічної стандартизації певною мірою поши-рюється порядок застосування стандартів, передбачений ст. 12 Закону України «Про стандартизацію». У ній, зокрема, говориться, що стандарти застосовуються безпосередньо чи шляхом посилання на них в інших документах, а також на добровільних засадах, якщо інше не встановлено законодавством.
Обов'язковий порядок, зокрема, встановлено: для всіх суб'єктів господарювання, якщо це передбачено в технічних регламентах чи інших нормативно-правових актах; для учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; для виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; для виробника чи постачальника, якщо його продукція сертифікована щодо дотримання вимог стандартів.
У 1993 р. Україна вступила до Міжнародної організації стандартизації (180). Указом Президента України від 23 лютого 2004 р. «Про заходи щодо підвищення якості вітчизняної продукції» поставлено завдання:
— завершити перегляд основоположних стандартів національної
системи стандартизації з урахуванням вимог міжнародної та євро
пейської систем стандартизації та сертифікації;
— забезпечити державну підтримку впровадження систем уп
равління якістю на підприємствах відповідно до стандартів 150.
Йдеться, зокрема, про міжнародні стандарти ДСТУ І8О 14001—97,
ДСТУ І8О 14004-97, ДСТУ І5О 14010-97, ДСТУ І8О 14011-97,
ДСТУ І8О 14012—97, які встановлюють загальні правила управлін
ня довкіллям, принципи та процедури екологічного аудиту тощо.
За визначенням ДСТУ І8О 14001—97, система управління якістю навколишнього середовища є частиною загальної системи управління, яка охоплює організаційну структуру, діяльність щодо планування, розподіл відповідальності, практичну роботу, процедури, процеси та ресурси для розробки, впровадження, досягнення цілей, оцінки досягнутого в рамках реалізації екологічної політики. В основі системи управління навколишнім середовищем лежить первинний екологічний аналіз, що являє собою комплекс взаємопов'язаних прийомів, методів, способів і засобів для вивчення, аналізування (експертного оцінювання) і узагальнення тенденцій і напрямів діяльності промислового підприємства в галузі охорони навколишнього середовища, що є діючим інструментом оперативного управління екологічними характеристиками підприємства.
У процесі проведення первинного екологічного аналізу мають бути виявлені причини і фактори, що впливають на екологічні характеристики промислового підприємства, їхня взаємозумовленість, характеристики елементів діяльності, продукції і послуг, взаємодіючих з навколишнім середовищем (екологічних аспектів), характер і масштаб їхнього впливу на компоненти навколишнього середовища (атмосферне повітря, водні об'єкти, землі, біосферу, соціальне середовище).
Згідно з Міжнародним стандартом І8О 14001 метою первинного екологічного аналізу є одержання достовірних даних, що стосуються усіх видів впливів на навколишнє середовище в результаті функціонування підприємства, встановлення значущості кожного з них і зосередження наявних у підприємства ресурсів і зусиль на мінімізацію цих впливів шляхом створення і впровадження адекватної системи управління навколишнім середовищем, що гарантує стабільний (сталий) розвиток промислового підприємства.
Виділяючи промислове підприємство як центральний об'єкт, діяльність якого негативно впливає на якість навколишнього середовища, Міжнародний стандарт 180 14001 формулює такі основні завдання первинного екологічного обліку (аналізу) на підприємстві: ідентифікація вимог законодавчих, нормативних та інших регламентуючих документів стосовно діяльності, продукції і послуг аналізованого підприємства; ідентифікація всіх джерел забруднення і вивчення їхніх впливів на навколишнє середовище з установленням їхніх проявів і пов'язаних з ними можливих наслідків; вивчення й оцінювання природоохоронної діяльності підприємства; вивчення методів і механізмів управління навколишнім середови-щем, застосовуваних або які можуть бути застосовані в природоохоронній діяльності підприємства; ідентифікація існуючого досвіду, політики і методик у сфері екологічного маркетингу, укладання контрактів, взаємодії з постачальниками; вивчення інформації про аварійні ситуації, що мали місце, аварії, позаштатні ситуації, їх наслідки для підприємств і для навколишнього середовища; ідентифікація сприятливих можливостей і резервів, що є в наявності у підприємства для одержання конкурентних переваг, пов'язаних з гарантіями екологічної безпеки; самоконтроль екологічних характеристик підприємства для запобігання порушенням екологічних вимог.
Дія вказаних міжнародних стандартів забезпечується в Україні контролем з боку Держспоживстандарту та його органів, чинним законодавством, а також системою національних екологічних стандартів. До системи цих стандартів, зокрема, належать:
— ДСП 201—97 «Державні санітарні правила охорони атмосфери повітря населенних місць (від забруднення хімічними та біологічними речовинами»;
— СанПіН № 3898—85 «Гранична кількість токсичних промислових відходів, що дозволяються до збереження на смітниках твердих побутових відходів»;
— СанПіН 3210—85 «ПДК хімічних речовин у ґрунті»;
— СанПіН 42—128—4433—87 «Санітарні норми допустимих концентрацій хімічних речовин у грунті»;
— СанПіН 4630—88 «Санітарні правила і норми охорони поверхневих вод від забруднення».
Обов'язкові до впровадження стандарти забезпечуються інститутом юридичної відповідальності.
ск 4. Яке значення для досягнення безпечного для життя і здоров'я довкілля мають державні стандарти? Наведіть приклади. (чесно, того ніде нема, але якщо подумати логічно, то завдання велике, випливає з визначення державних стандартів) а приклади…мабуть підійдуть ті, що вище виділені. А, і ще до значення можна додати те, що Обов'язкові до впровадження стандарти забезпечуються інститутом юридичної відповідальності.
АБО:
5. Правове регулювання екологічної стандартизації
Здійснення екологічної стандартизації регулюється:
· Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року (ст. 31, 32);
· Декретом Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію” від 10 травня 1993 року;
· Законом України “Про стандартизацію” від 17 травня 2001 року;
· Законом України “Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності” від 1 грудня 2005 року;
Екологічна стандартизація – це врегульована в законодавчому порядку діяльність уповноважених на те органів щодо прийняття екологічних стандартів.
Екологічні стандарти – це нормативно-технічні документи, які визначають поняття і терміни, режим використання і охорони природних ресурсів, методи контролю за станом довкілля, вимоги щодо запобігання шкідливого впливу забруднення довкілля на здоров’я людей, інші питання, пов’язані з охороною довкілля і використання природних ресурсів.
Екологічні стандарти не є нормативно-правовими актами і застосовуються на добровільних засадах.
Державним органом, уповноваженим приймати екологічні стандарти, є Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики України.
Законодавство передбачає таку систему екологічних стандартів:
1) державні стандарти України (ДСТУ) та державні класифікатори (ДК) – затверджуються тільки Державним комітетом України з питань технічного регулювання та споживчої політики, державні будівельні норми (ДБН) – затверджуються Міністерством регіонального розвитку та будівництва України, міждержавні стандарти (ІСО, ГОСТ, ІЕК, ЕН тощо) – застосовуються на підставі міжнародних угод України (наприклад: ДСТУ IСO 14020-2003 Екологічні маркування та декларації. Загальні принципи; ДСТУ IСO 14031:2004 Екологічне керування. Настанови щодо оцінювання екологічної характеристики; ДСТУ 4808:2007 Джерела централізованого питного водопостачання. Гігієнічні та екологічні вимоги щодо якості води і правила вибирання; ДК 005-96 Класифікатор відходів);
2) кодекси усталеної практики – нормативно-технічні документи, що містять практичні правила чи процедури проектування, виготовлення, монтажу, технічного обслуговування, експлуатації обладнання, конструкції чи виробів – можуть бути як стандартом, так і його частиною чи окремим документом;
3) галузеві стандарти України (ГСТУ) – нормативно-технічні документи, які затверджуються міністерствами і відомствами (у тому числі й Мінприроди) і реєструються в Держспоживстандарті України (наприклад, ГСТУ 41-00032626-00-007-97 Охорона довкілля. Спорудження розвідувальних і експлуатаційних свердловин на нафту та газ на суші. Правила проведення);
4) стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок[1];
5) технічні умови (ТУ) – нормативно-технічні документи, що встановлюють технічні вимоги, яким повинні відповідати продукція, перебіги та послуги – можуть бути стандартом, його частиною, або окремим документом; можуть розроблятися самими підприємствами – виробниками відповідної продукції[2];
6) стандарти підприємств (СТП) – нормативно-технічні документи підприємств[3].
5. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ЕКОЛОГІЧНИХ НОРМАТИВІВ. (йому повністю відповідає ск № 5. Які екологічні нормативи можете Ви назвати? Що покладено в основу екологічного нормування?))
1. Правове регулювання екологічного нормування
Система екологічного нормування передбачена: ст. 33 Закону України “Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року.
Екологічне нормування – це обмеження негативного впливу на довкілля через встановлення обов’язкових нормативів такого впливу. Це означає, що екологічні нормативи можуть міститися тільки у нормативно-правових актах, або правових актах управління чи договорах, що носять обов’язковий характер.
Екологічний норматив – це граничний кількісний показник негативного впливу на довкілля.
Система екологічного нормування являє собою сукупність екологічних нормативів, що містяться в екологічному законодавстві України, а також визначення порядку їх встановлення, зміни та скасування. Вона охоплює такі види екологічних нормативів:
а) нормативи безпечності довкілля: гранично допустимі концентрації шкідливих речовин у природних об’єктах (ГДК), гранично допустимі рівні негативного впливу на довкілля (ГДР), нормативи екологічного ризику;
б) нормативи якості довкілля: ГДКякості, показники якості (фізичні, біологічні, хімічні, радіаційні тощо);
в) нормативи забруднень довкілля небезпечними речовинами, фізичними та біологічними чинниками: гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря (ГДВ), гранично допустимі скиди шкідливих речовин у водні об’єкти (ГДС), ГДРджерела, ліміти на розміщення відходів тощо;
г) нормативи використання природних ресурсів: ліміти, квоти, нормативи рекреаційної навантаженості тощо;
ґ) інші екологічні нормативи (природного провітрювання, освітленості тощо).
Екологічні нормативи розробляють та вводять у дію органи Мінприроди, МОЗ, та інші уповноважені на те державні органи. Екологічні нормативи можуть розроблятися для кожного окремого джерела забруднення самими підприємствами – забруднювачами і затверджуватися органами Мінприроди (наприклад, ГДВ, ГДС).
2. Правове значення нормативів ГДК
ГДК – норматив гранично допустимої концентрації шкідливих речовин у природних об’єктах. Є критерієм якості довкілля, тобто фактично встановлює параметри безпечності довкілля.
ГДК – це така маса шкідливої речовини в одиниці об’єму окремих компонентів біосфери, періодичний чи постійний, цілодобовий вплив якої на організм людини, тварин і рослин не викликає відхилень у нормальному їх функціонуванні протягом усього життя нинішнього та майбутнього поколінь.
ГДК встановлюється Мінприроди та МОЗ. Нормативи ГДК та ГДР є єдиними для всієї території України. Нормативи ГДК розробляються у ході гігієнічної регламентації згідно з Положенням про гігієнічну регламентацію та державну реєстрацію небезпечних чинників, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420.
У разі необхідності для лікувально-оздоровчих, курортних, рекреаційних та інших окремих районів можуть встановлюватися більш жорсткі нормативи ГДК забруднюючих речовин та інших шкідливих впливів на довкілля.
Правове значення нормативів ГДК полягає у тому, що у разі їх перевищення вважається, що стан довкілля є екологічно небезпечним і потребує вжиття невідкладних заходів для його поліпшення (порушується право кожного на безпечне довкілля, гарантоване ст. 50 Конституції України).
3. Правове значення нормативів ГДВ, ГДС, ГДР
Нормативи ГДВ, ГДС і ГДР – це локальні нормативи, які розробляються самими підприємствами – забруднювачами для кожного джерела забруднення окремо (для кожної труби) і затверджуються органами Мінприроди у дозволах на забруднення довкілля.
ГДС – гранично допустимі скиди забруднюючих речовин у водні об’єкти. Це маса речовин у стічних водах, яка максимально допустима до відведення з установленим режимом у даному пункті водного об’єкта за одиницю часу з метою забезпечення норм якості води у контрольованому пункті. Їх встановлення регулюється Водним кодексом України від 6 червня 1995 року і Порядком розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого скидання забруднюючих речовин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1996 року № 1100;
ГДР – гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого шкідливого фізичного впливу на довкілля. Їх встановлення регулюється Законом України „Про охорону атмосферного повітря” в редакції від 21 червня 2001 року, а також Порядком розроблення і затвердження нормативів гранично допустимого рівня впливу фізичних та біологічних чинників стаціонарних джерел забруднення на стан атмосферного повітря, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року № 300;
ГДВ – гранично допустимі викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря – це максимальна кількість шкідливих речовин, що може бути викинута в атмосферне повітря за одиницю часу від одного, або сукупності джерел забруднення атмосфери. ГДВ встановлюється для кожного джерела забруднення атмосфери на діючому підприємстві за умови, що викиди шкідливих речовин від одного джерела або від сукупності інших джерел населеного пункту з урахуванням промислового розвитку та розсіювання забруднюючих речовин в атмосфері не створять приземної концентрації шкідливих речовин, яка перевищує ГДК. Їх встановлення регулюється Законом України „Про охорону атмосферного повітря” в редакції від 21 червня 2001 року, а також Порядком розроблення і затвердження нормативів ГДВ забруднюючих речовин із стаціонарних джерел, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 року № 1780. На виконання останнього Мінприроди своїм наказом від 27 червня 2006 року № 309 затвердило Нормативи граничнодопустимих викидів забруднюючих речовин із стаціонарних джерел.
Правове значення нормативів ГДВ, ГДС і ГДР полягає у нормуванні негативного впливу на довкілля. У разі порушення підприємством встановлених для нього нормативів ГДВ, ГДС чи ГДР, забруднення довкілля вважається екологічним правопорушенням, що є підставою для притягнення підприємства до правової відповідальності.
4. Лімітування та квотування спеціального використання природних ресурсів
Лімітування регулюється:
Законом України “Про охорону навколишнього природного середовища” (ст. 33);
Положенням про порядок встановлення лімітів використання природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459 та іншими нормативними актами.
Лімітування та квотування – це нормування спеціального використання природних ресурсів, яке виражається у встановленні максимальної кількості природних ресурсів, які можуть бути використані суб’єктом за певний період часу (зазвичай – рік).
Квотування – є різновидом лімітування. Поняття „квотування” використовується, здебільшого, у двох значеннях:
а) квоти на видобуток корисних копалин – це те саме, що ліміти, але застосовуються для нормування видобутку корисних копалин згідно зі ст. 52 Кодексу України про надра від 27 липня 1994 року та відповідно до Положення про порядок установлення квот на видобуток окремих видів корисних копалин, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 грудня 1994 року № 862;
б) квоти спеціального використання рибних запасів та інших об'єктів водного промислу загальнодержавного значення – розподіл загальнодержавних лімітів спеціального використання водних живих ресурсів для кожного окремого користувача. Ліміти співвідносяться із квотами таким чином: ліміти спеціального використання водних живих ресурсів встановлюються Мінприроди щороку для кожного виду таких ресурсів окремо і є єдиними для всієї України; на підставі встановлених Мінприроди лімітів Держкомрибгосп щороку виділяє для кожного окремого рибогосподарського підприємства квоти на спеціальне використання водних живих ресурсів: сума всіх виділених квот не повинна перевищувати встановленого Мінприроди ліміту. Квоти лову риби визначаються у дозволах, що видаються органами Держкомрибгоспу згідно зі ст. 3 Закону України „Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них” від 6 лютого 2003 року.
6. Поняття і види екологічних вимог щодо окремих видів діяльності+ 6 ск - Що таке екологічні вимоги? Для яких об’єктів та видів діяльності їх встановлюють?
Екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності – норми, що передбачають певний набір екологічних стандартів та нормативів, правил використання устаткування та механізмів, а також встановлюють інші обмеження щодо здійснення шкідливої діяльності.
Недотримання вимог екологічної безпеки створює екологічно небезпечну ситуацію, яка загрожує стану навколишнього природного середовища та здоров'ю людини, спричиняє різноманітні наслідки. Вимоги екологічної безпеки в законі сформульовані за трьома напрямами: за господарськими суб'єктами, стадіями господарського процесу, видами господарської діяльності.
Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» окремо закріплює вимоги екологічної безпеки за видами господарської діяльності у: сільському господарстві, промисловості, транспорті, при розміщенні та розвитку населених пунктів. Згідно зі ст. 58 Закону вимоги екологічної безпеки поширюються повною мірою на військові і оборонні об'єкти, а також на об'єкти органів внутрішніх справ і державної безпеки. Цих вимог повинні також додержуватися при дислокації військових частин, проведенні військових навчань, маневрів, переміщень військ і військової техніки.
Забезпечення екологічної безпеки знаходить своє правове закріплення в нормативних актах, які регулюють окремі види господарської діяльності або використання та охорону природних ресурсів. Зокрема, Закон України «Про пестициди і агрохімікати» від 2 березня 1995 року регулює правові відносини, пов'язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів (статті 3, 6—9, 13, 18—20 та ін.). Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 року (статті 3, 8, 13, 17 та ін.) спрямований на попередження настання екологічної небезпеки у процесі поводження з радіоактивними матеріалами і відходами, у процесі використання ядерної енергії, на радіаційний захист населення. Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану» від 16 березня 2000 року (статті 1, 3, 4), регламентує забезпечення вимог екологічної безпеки у надзвичайних ситуаціях. Існують екологічні вимоги щодо застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів.
Вимоги екологічної безпеки знаходять своє закріплення в обов'язкових нормах, правилах, стандартах щодо охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів тощо. Так, у ст. 33 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» передбачена система екологічних нормативів. Вони встановлюють гранично допустимі викиди та скиди в навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні допустимого шкідливого впливу на нього фізичних та біологічних факторів. Законодавством України можуть встановлюватися також нормативи використання природних ресурсів та інші екологічні нормативи.
Щодо об’єктів для яких вони встановлюються, то думаю, для суб’єктів господарської діяльності, які своєю діяльністю впливають на стан навколишнього середовища, використовують природні ресурси.
7. Вимоги екологічної безпеки щодо планування та забудови територій.
Про охорону навколишнього природного середовища
Стаття 59. Екологічні вимоги при розміщенні і розвитку
населених пунктів
Планіровка, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з урахуванням екологічної ємкості територій, додержанням вимог охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
При розробці генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за погодженням з місцевими радами, на території яких вони знаходяться, відповідно до законодавства України.
Планування та забудова населених пунктів здійснюється на, підставі кількох видів планової документації: генерального плану населеного пункту; плану червоних ліній, проекту забудови території; плану земельно-господарського устрою. Правовою основою для відповідної діяльності є Закони України від 16 листопада 1992 року «Про основи містобудування» та «Про регулювання містобудівної діяльності» 2011 р, а також різноманітні державні будівельні норми (ДБН), згідно з якими здійснюється розробка проектів планування і забудови населених пунктів з урахуванням соціальних, природно-кліматичних, гідрогеологічних, екологічних та інших умов.
Генеральний план населеного пункту є головним містобудівним документом. При розробці генеральних планів населених пунктів враховується зональність, екологічна безпека, раціональна організація території.
10 питання для ск
Генеральна схема планування території України - містобудівна документація, що визначає концептуальні вирішення планування та використання території України;
Надання земельних ділянок для будівництва об'єктів житлового і промислового будівництва і їх подальшої експлуатації проводиться лише за наявності позитивного висновку державних органів охорони навколишнього природного середовища України та санітарно-епідеміологічного нагляду.
Про регулювання містобудівної діяльності (2011р)
Стаття 8. Організація планування та забудови територій
1. Планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.
2. Планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку.
3. Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.
Стаття 18. План зонування території
1. План зонування території розробляється на основі генерального плану населеного пункту (у його складі або як окремий документ) з метою визначення умов та обмежень використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.
План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, запобігання надмірній концентрації населення і об'єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об'єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів.
9 питання для СК
Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень ДБН 360-92**
Територія міста за функціональним призначенням і характером використання поділяється на сельбищну, виробничу, в т.ч. зовнішнього транспорту, і ландшафтно-рекреаційну.
2.2 До сельбищної території входять ділянки житлових будинків, громадських установ, будинків і споруд, у т.ч. навчальних, проектних, науково-дослідних та інших інститутів без дослідних виробництв, внутрішньосельбищна вулично-дорожна і транспортна мережа, а також площі, парки, сади, сквери, бульвари, інші об'єкти зеленого будівництва й місця загального користування.
2.3 Виробнича територія призначена для розміщення промислових підприємств і пов'язаних з ними виробничих об'єктів, у т.ч. комплексів наукових установ з дослідними підприємствами, комунально-складських об'єктів, підприємств з виробництва та переробки сільськогосподарських продуктів; санітарно-захисних зон промислових підприємств; об'єктів спецпризначення (для потреб оборони); споруд зовнішнього транспорту і шляхів позаміського й приміського сполучення внутрішньоміської вулично-дорожної і транспортної мережі; ділянок громадських установ і місць загального користування для населення, що працює на підприємствах міста.
Примітка. Промислові підприємства, які не виділяють у навколишнє середовище екологічно шкідливих, токсичних, пилоподібних і пожежонебезпечних речовин, не створюють підвищених рівнів шуму, вібрації, електромагнітних випромінювань, не вимагають під'їзних залізниць, допускається розміщувати у межах сельбищних територій або поблизу них з дотриманням санітарно-гігієнічних і протипожежних вимог.
2.4 До ландшафтно-рекреаційної території входять озеленені й водні простори у межах забудови міста і його зеленої зони, а також інші елементи природного ландшафту. До її складу можуть входити парки, лісопарки, міські ліси, ландшафти, що охороняються, землі сільськогосподарського використання та інші угіддя, які формують систему відкритих просторів; заміські зони масового короткочасного і тривалого відпочинку, міжселищні зони відпочинку; курортні зони (у містах і селищах, що мають лікувальні ресурси).
Територія сільського населеного пункту за функціональним призначенням повинна поділятися на сельбищну й виробничу.
До сельбищної території входять житлові території, ділянки установ і підприємств обслуговування, парки, сквери, бульвари, вулиці, проїзди, майданчики для стоянки автомашин, водойми.
До виробничих територій входять зони і ділянки підприємств з виробництва й переробки сільськогосподарської продукції, ремонту, технічного обслуговування і зберігання сільськогосподарських машин і автомашин, дільниці комунально-складських та інших об'єктів, дороги, проїзди і майданчики для стоянки автомашин, інші території.
З метою контролю за станом санітарно-екологічного режиму міст та великих промислових центрів, інших населених пунктів передбачаються максимально-допустимі нормативи ГДК шкідливих речовин в атмосферному повітрі, водоймах, ґрунтах, перевищення яких є небезпечним для людей. Для забезпечення умов життєдіяльності та екологічної безпеки людини навколо промислових підприємств та об’єктів із технологічними процесами, які супроводжуються викидами шкідливих речовин у довкілля, створюються захисні, охоронні та санітарно-захисні зони. А в кварталах, мікрорайонах міських та сільських поселень облаштовуються зелені зони.
ПРАВИЛА уримання зелених насаджень у населених пунктах України (2006 )
За функціональними ознаками міські зелені насадження
діляться на три групи:
Зелені насадження загального користування зелені насадження, які розташовані на території загальноміських і районних парків, спеціалізованих парків, парків культури та відпочинку; на територіях зоопарків та ботанічних садів, міських садів і садів житлових районів, міжквартальних або при групі житлових будинків; скверів, бульварів, насадження на схилах, набережних, лісопарків, лугопарків, гідропарків і інших, які мають вільний доступ для відпочинку.
Зелені насадження обмеженого користування - насадження на територіях громадських і житлових будинків, шкіл, дитячих установ, вищих та середніх спеціальних навчальних закладів, профтехучилищ, закладів охорони здоров'я, промислових підприємств і складських зон, санаторіїв, культурно-освітніх і спортивно-оздоровчих установ та інші.
Зелені насадження спеціального призначення - насадження транспортних магістралей і вулиць; на ділянках санітарно-захисних зон довкола промислових підприємств; виставок, кладовищ і крематоріїв, ліній електропередач високої напруги; лісомеліоративні, водоохоронні, вітрозахисні, протиерозійні, насадження розсадників, квітникарських господарств, пришляхові насадження в межах населених пунктів.
8.Вимоги екологічної безпеки щодо продуктів харчування та продукції сільськогосподарського виробництва. Виробництво високоякiсної продукцiї є першорядним обовязком кожного сiльськогосподарського товаровиробника. Залежно вiд якостi цiєї продукцiї визначається попит на неї споживачiв, реалiзацiя i одержання прибутку, наступне її
виробництво, спроможнiсть бути конкурентоздатною на ринку, як на внутрiшньому, так i на зовнiшньому.
За загальним поняттям якiсть продукцi ї (у тому числі сiльськогосподарської) - це сукупнiсть споживчих властивостей товарiв, продуктiв, що забезпечують певнi потреби населення та народного господарства вiдповiдно до її призначення.
Система якостi повинна функцiонувати таким чином, щоб забезпечити упевненiсть у тому, що протягом певного часу
пiсля її використання не виявляться недолiки.
Серед правових актiв, що стосуються якостi визначним є Закон "Про якiсть та безпеку харчових продуктiв i продовольчої сировини", прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1997 р. У ст. 1 цього Закону викладено поняття
якостi продуктiв харчування, а саме: якiсть харчового продукту являє собою сукупнiсть властивостей харчового продукту,що визначає його здатнiсть забезпечувати потребу органiзму
людини в енергiї, поживних та ароматизованих речовинах, безпеку для її здоровя, стабiльнiсть складу i споживчих властивостей протягом строку придатностi до споживання.
У цьому Законi наведенi термiни та дається пояснення щодо їх значення стосовно якостi i безпеки харчових продуктiв i продовольчої сировини. Зокрема, безпека останнiх ознак, вiдсутнiсть токсичної, канцерогенної, мутагенної, алергенної чи iншої несприятливої для органiзму людини дiї харчових продуктiв при їхньому споживаннi у загальноприйнятних кiлькостях, межi яких встановлюють Мiнiстерством охорони здоровя України та iн.
Цей Закон встановлює правовi засади забезпечення якостi i безпеки харчових продуктiв, продовольчої
сировини для здоровя населення, регулює вiдносини мiж органами виконавчої влади i виробниками, продавцями (постачальниками i споживачами) пiд час розробки, виробництва, ввезення на митну територiю України, закупiвлi, постачання, зберiгання, транспортування, реалiзацiї, використання, споживання та утилiзацiї харчових продуктiв, продовольчої сировини, а також надання послуг у сферi громадського харчування.
встановлення обов'язкових параметрів безпечності для харчових продуктів;
встановлення мінімальних специфікацій якості харчових продуктів у технічних регламентах;
встановлення санітарних заходів і ветеринарно-санітарних вимог для потужностей (об'єктів) та осіб, які зайняті у процесі виробництва, продажу (постачання), зберігання (експонування) харчових продуктів;
забезпечення безпечності нових харчових продуктів для споживання людьми до початку їх обігу в Україні;
встановлення стандартів для харчових продуктів з метою їх ідентифікації;
забезпечення наявності у харчових продуктах для спеціального дієтичного споживання, функціональних харчових продуктах і дієтичних добавках заявлених особливих характеристик та їх безпечності для споживання людьми, зокрема особами, які мають особливі дієтичні потреби;
інформування та підвищення обізнаності виробників, продавців (постачальників) і споживачів стосовно безпечності харчових продуктів та належної виробничої практики;
встановлення вимог щодо знань та умінь відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);
встановлення вимог щодо стану здоров'я відповідального персоналу виробників, продавців (постачальників);
участі у роботі відповідних міжнародних організацій, які встановлюють санітарні заходи та стандарти харчових продуктів на регіональному і світовому рівнях;
здійснення державного контролю на потужностях (об'єктах), де виробляються та переробляються продукти, що становлять значний ризик для здоров'я і життя людей;
здійснення державного нагляду з метою перевірки виконання виробниками та продавцями (постачальниками) об'єктів санітарних заходів вимог цього Закону;
виявлення порушень цього Закону та здійснення необхідних заходів щодо притягнення до відповідальності осіб, які не виконують положення цього Закону.
Стаття 4. Державні органи, що забезпечують розробку, затвердження та впровадження санітарних заходів щодо безпечності та якості харчових продуктів1. До системи державних органів, які в межах їх компетенції забезпечують розробку, затвердження та впровадження санітарних заходів, а також державний контроль та нагляд за їх виконанням входять:
Кабінет Міністрів України;
центральний орган виконавчої влади з питань охорони здоров'я;
Державна санітарно-епідеміологічна служба України (далі - Санітарна служба);
Державна служба ветеринарної медицини України (далі - Ветеринарна служба);
центральний орган виконавчої влади з питань аграрної політики;
центральний орган виконавчої влади з питань технічного регулювання та споживчої політики.
2. Центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров'я є органом, який затверджує належний рівень захисту здоров'я людей, обов'язкові параметри безпечності та мінімальні специфікації якості харчових продуктів, звід правил і належну практику виробництва харчових продуктів та координує діяльність органів виконавчої влади з питань безпечності та якості харчових продуктів.
На рiвнi законодавчих актiв та нормативно-технiчних документiв встановлено також конкретнi вимоги до екологiчної
безпеки вирощуваної в Українi та iмпортованої сировини продукцiї рослинництва i тваринництва, в тому числi й у переробленому виглядi. Грунтовнiсть таких вимог обумовлена застосуванням хiмiчних засобiв захисту i стимулювання росту рослин, впровадженням у країнах-iмпортерах генної iнженерiї, використанням рiзних (iнколи заборонених у цих країнах) стимуляторiв росту в галузях мясного скотарства i птахiвництва.
Скажiмо, Законом "Про пестициди i агрохiмiкати" врегульовано правовi вiдносини, повязанi з державною реєстрацiєю, виробництвом, закупiвлею, транспортуванням, зберiганням, реалiзацiєю та безпечним для здоровя людини i
навколишнього природного середовища застосуванням пестицидiв i агрохiмiкатiв. Ним спецiально визначено права та
обовязки пiдприємств, установ, органiзацiй i громадян, а також повноваження органiв державної виконавчої влади i посадових осiб у вiдповiднiй сферi.
Цей Закон закрiпив вимоги до якостi за критерiями безпечностi сiльськогосподарської сировини i харчових продуктiв. Так у ст. 18 даного акта зазначено, що Сільськогосподарська сировина повинна відповідати санітарним вимогам щодо максимальних меж залишків (максимально допустимий рівень залишків) пестицидів і агрохімікатів.
Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини, яка не відповідає цим вимогам, приймають центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ветеринарної медицини, відповідно до їх компетенції. Сільськогосподарська сировина, яка не може бути використана, підлягає вилученню, утилізації і знищенню у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
