Землеволодіння і сеньйоріально-селянські відносини

(на прикладі Франкської держави)

Становлення феодального господарства яскраво простежується на прикладі

Франкського королівства (V—IX ст.), що було створено германськими племенами

франків на території Північної Галлії (сучасної Франції), а з VIII ст. запанувало над

більшою частиною Західної Європи.

У V — на початку VI ст. за "Салічною Правдою" — збірником звичаєвого

права (північних франків):

— у Франкському королівстві відбувався процес перетворення землеробської

громади, що складалася з великих сімей, на сусідську, де переважало індивідуальне

господарство малих сімей. Громаді належали територіальне верховенство,

колективна власність на всі землі. У спадковому користуванні великих сімей, члени

яких вели спільне господарство, були наділи (парцели) землі.

- Право приватної власності поширювалося на будинок з присадибною

ділянкою та рухоме майно. Неподільні угіддя були спільною власністю членів

громади. Права відчуження (вільного розпорядження) землі франки не знали. Вона

успадковувалася синами або братами померлого, а за їхньої відсутності переходила

до громади.

- франки були вільними членами громади з визначеними правами і

обов'язками, але соціальні та майнові відмінності в їхньому середовищі були

значними.

- у франкському суспільстві панувало натуральне господарство.

До соціальної структури франкського суспільства належали знатні, вільні,

напіввільні літи-землероби і раби. У процесі колонізації Галлії частину земель,

переважно імперських, привласнили королі, дружинники, знать. У громаді неминуче

виникав дуалізм між колективною власністю і парцелярними господарствами,

розпочалася майнова диференціація.

Отже, в аграрних відносинах Франкського королівства доби "Салічної

Правди" співіснували римська система приватної власності, землеволодіння

франкських громад, королів і знатних осіб. Протягом VI—VII ст. у франків

еволюціонував порядок успадкування землі. Право на неї визнавалося за дочками,

братами, онуками померлого.

Спадковий наділ перетворювався на алод — приватну власність невеликої

сім'ї або її членів. Ця власність вільно відчужувалася — заповідалася, дарувалася,

продавалася, купувалася, обмінювалася без дозволу громади. Остання з

землеробської трансформувалася на сусідську громаду — марку, господарські

підвалини якої визначалися приватною власністю на орні землі та колективною на

угіддя, власною працею її вільних членів.

Король зі свого земельного фонду надавав церкві, своїм намісникам (графам),

знатним особам з германо-галло-римських родин землі з селянами, право на

збирання державних доходів. Уже в кінці VI ст. сформувалося землеволодіння

франкської службової знаті. Процес становлення залежного селянства в VII — на

початку XIII ст. охопив рабів, колонів, вільновідпущених. Посилилося їхнє особисте

підпорядкування приватній владі галло-римських землевласників. Зросла

чисельність рабів-сервів, наділених землею. Невеликі земельні власники поступово

перетворюються на залежних.

З VI ст. нового розвитку набула рентна форма експлуатації селян. Грамоти

Меровінгів надавали церкві, світським землевласникам імунітет — привілей

здійснювати у своїх володіннях функції державної клади: фіскальні та судово-

адміністративні.

У VIII—IX ст. у франкському суспільстві відбувся переворот в аграрних

відносинах, що прискорив процес створення феодального господарства. Його

каталізатором стали війни з арабами, германськими та слов'янськими племенами.

Війни вимагали великої кількості воїнів. Оскільки військова служба заважала

селянам займатися сільськогосподарською працею і розорювала їх, всенародне

ополчення втратило своє значення. Головну роль почали відігравати важкоозброєні

кінні воїни-рицарі. В умовах панування натурального господарства основою

матеріального забезпечення їх могла бути лише земля. Карл Мартелл провів

військово-аграрну реформу.

- припинення роздавання землі у спадкову власність.

- воїни-рицарі отримували пожиттєві земельні дарування — бенефіції — за

умови виконання військової служби і васальної присяги на вірність королеві-

сеньйорові.

- частину цих земель бенефіціарії надавали своїм васалам.

- склалося бенефіціальне — умовно-службове, тимчасове землеволодіння, що

грунтувалося на сеньйоріальновасальних відносинах. Право власності на землю

зберігалося за сеньйором, який надавав її. Відмова від служби або зрада призводили

до конфіскації бенефіція.

- реформа обмежувала права і обов'язки вільних членів громади: звільняла їх

від військової служби, участі в суді, місцевому управлінні.

- зміцніли дрібні і середні феодали, які стали основою військової організації.

- збільшилася залежність селян від феодалів, бо земля надавалася разом з

селянами, які на ній проживали.

В імперії Каролінгів (династія утвердилася в 751 p.) надання бенефіціїв стало

системою. В IX ст. васальна служба була визнана спадковою. Бенефіцій