Записки на зламі: 1986-1996

Хроніка абсурду

Україна від Комети Галлея до Комети Гейла-Боппа

Записки на зламі: 1986-1996

Я живу в Епоху музики і смертної кари.

У тому її своєрідність: фанфари і постріл у потилицю, митці і таємноповішені.

Біда моя в тому, що епоха ця, як кажуть, перехід­на.

З такого означення будь-кому зрозуміло, що епоха повинна пов’язувати (чи розділяти) якісь триваліші пері­оди. Адже, мовляв, оті періоди, фази, епохи, ери є кістяком історії...

Можливо. Проте я не фахівець по кістяках. Я художник. І в тому теж моя біда: ця епоха нічого не пов’язує і нічого не розділяє. Вона розчинює мене, мов дрібку цукру в склянці окропу.

Поважність, з якою ми беремося ділити минуле, нагадує мені чоловіка, котрий вибирає шкарпетки в галантерейному магазині. Він доскіпливо оглядає кожну пару, прикидаючи подумки, до яких штанів вони більше пасуватимуть, забуваючи, однак, про те, що весь смисл цього вибору зникне після першого ж пран­ня. Ми прагнемо опанувати смисл. Однак нічого не опановуємо. Хіба лише те, що самі – перехідні. Кладочки між небуттям і небуттям...

Отож, горе тому, хто живе на зламі! Ніколи він не матиме спокою, ніколи не дійде суті, ніколи не призвичаїться жити.

Горе тому, хто на зламі! Горе всім живим, бо кожен рік – межа епох, просто треба знати, звідки вес­ти рахунок. Важить лише відправна точка, умовний нуль. Теперішнє стає минулим, стаючи теперішнім лише в майбутньому, бо коли ж, як не в майбутньому, нам відведено розкривати правду про себе сьогоднішніх? А пробігтися босоніж щаблями суспільно-економічних формацій... Демонстрація рабів у стародавньому Римі під гаслом: “Хай живе феодалізм – світле майбутнє людства!” Не смішно. Жаль рабів. Демонстрацію, зро­зу­міло, розженуть, повстання придушать у крові. Час іще не прийшов. Тобто прийшов, але не настав. Це значить – прорахувалися, і умовний нуль виявився без­умовним і не нулем зовсім, а квадратним коренем із десятки при логарифмі, наближеному до безконечності. Трапляється часом і таке... Тоді конають на хрес­тах або з простреленою потилицею валяться у смердючий підвал – “Здрастуйте, панове черви! Що бажаєте на полуднування?” Зрозуміло, що макаронами тут не відбудешся.

Отож, варто добряче зважити, добираючи точки відліку.

Але як тендітно все починалося! Праокеан, амінокислоти...

Якщо пильно придивитися, – в очах сучасних мавп така скорбота…

Може, їм усе вдалося б краще?!

Однак – до суті. Земля знала дві ери. Між ними така собі перехідна епоха, звісна річ, аби все було плавно. Як на мене, переходи такі визначають для того, аби розмежувати ідіотизм попередньої ери від ідіотизму майбутньої. Це зовсім не означає, що Ера людей почалася, коли мавпи стали на рівні й нарекли себе (чи ми їх) Гомо Еректус. Людство ще довго ні­жилося в холодочку на зеленотрав’ї Ери дерев. І то були чудові часи! Земля давала плід, і плід був життям. Ера дерев ретельно оберігала своє. Адже іще дав­ні греки знали атом і електричний струм, ба навіть двигун внутрішнього згоряння... Але весь оцей мотлох, як і належить, снувався зеленим пагінням, а крізь череп найрозумнішого прокладав свою кучеряву путь веселий струмок.

Як добре все починалося!

Хто відкрив лічбу? Горе йому! Порахувавши паль­ці на нозі, він відкрив життя, відкрив початок і завершення. Він винайшов конечне. Вічна ж йому пам’ять. Він винайшов неспокій, бо “два” – більше за “одиницю”, але менше “трьох”. Він винайшов неспокій. Віч­ний же йому упокій. Воістину, відкриваємо те, що нас знищує.

Такі гостинці дарувала людям Ера дерев.

Потім прийшли боги.

Ними були Джеймс Уатт в обнімку з братами Чере­пановими. Вони сказали: “Ну, всьо, товарищі!.. (After while, crocodiles!) Наш паровоз уперьод летіть. (Nash parovoz went rushing through.)

Боги довго махали руками (Уатт – носовичком із вишитим вензелем JW), відбуваючи на паротязі до нової ери.

Так починалася Ера людей (власне, перехідна епоха – музики й смертної кари).

Людство ще прийде до того, аби канонізувати Уатта й Черепанових в офіційному православ’ї як таких, що започаткували нову еру. Справді бо, чим зай­малися люди до вісімдесятих років вісімнадцятого сто­ліття? Вивільняли з палива енергію Сонця. Тобто одер­жували з палива вогонь, смажили на ньому м’ясо й гріли коло нього свої змерзлі сідниці. А ті троє попіклувалися над тим, аби перетворити тепло в роботу. І в цьому їхнє месіанство, бо нині ми тільки тим і займаємося, що перетворюємо тепло в роботу, щоб виробити більше тепла. От і вся політекономія.