І творчості Тараса Шевченка

Протягом віків Києво-Печерська лавра була одним із найбільших релігійних і духовних центрів України, тим магнітом, який завжди притягував до себе всіх, чия душа потребує спілкування з Богом та духовного очищення.

У поетичній творчості Тараса Шевченка лаврська святиня посіла особливе місце. Зокрема, йдеться про неї і в поемі " Наймичка " (1845). Героїня її, покритка Ганна, "каралась весь вік в чужій хаті" та допомогла їй витримати невимовно тяжкі душевні страждання, - її самовіддана, жертовна любов до сина, віра в Бога та щорічні прощі до Києво-Печерської лаври.

Таких прочан було багато на Україні. Тарас Шевченко добре розумів, чого шукали вони тут, у лаврській святині, на що сподівалися. Він глибоко збагнув значення її у зціленні людських душ і навіть людини, яку жорстока дійсність зробила душегубцем. Таке переродження відбулося з героєм поеми " Варнак " (1848). Невимовно тяжко стало йому вбивати людей – і він вирішив покінчити з таким життям. Перед тим як накласти на себе руки, він пішов до лаври молитися, що б після сповіді перед Богом віддати себе добровільно людському суду і стати варнаком та спокутувати свої гріхи довічно.

Щоб так глибоко збагнути значення Києво-Печерської лаври в житті українського народу, Тарасу Шевченкові потрібно було знати не лише її історію та її духовні храми, а й самому бути богомольцем, відвідувати тут служби Божі, "поклонятися святим угодникам печерським", "причащатися святих таїн Христових", "ходити на акафіст Варварі Великомучениці" та ін. До такого всебічного пізнання її він ішов тривалий час, починаючи з дитинства. Спершу прислухаючись до розповідей керелівських прочан, які ходили на

прощу до лаври, а пізніше – зустрічаючись з нею під час поїздок до Києва за велінням о. Григорія Кошиця, в якого наймитував.

Високопрофесійний підхід художника до змалювання Києво-Печерської лаври виявився уже в Академії мистецтв та після її закінчення – під час праці в Археографічній київській комісії, коли, за спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, Шевченко "задумав змалювати всі визначні види Києва, внутрішній вигляд храмів і цікаві околиці".

Києво-Печерська лавра привернула пильну увагу митця ще в час його першого приїзду в Україну. Переконливим свідченням цього є передусім його офорт " У Києві ", або ж " Печерська Київська криниця ", як називав його сам Шевченко в листах. Ним і відкривався випуск його офортів " Мальовнича Україна " (1844). Саме тоді ж був виконаний художником і начерк " Дальніх печер Києво-Печерської лаври ", начерк " Київ із-за Дніпра ", на яких зафіксовано монументальний вид на Києво-Печерську лавру з усіма її храмами з лівого боку Дніпра.

Скільки ж творів, присвячених Києво-Печерській лаврі, було виконано Тарасом Шевченком під час роботи його в Археографічній комісії? Поки що відома лише одна сепія " Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі " (1846), на якій відображено один з унікальних куточків лаври. А про те, що створив митець у 1846 році не лише одну сепію, а значно більше творів, переконують спогади його сучасників і, насамперед, згадуваного вище О. С. Афанасьєва-Чужбинського. Він згадує не лише Золоті ворота, які малював його товариш, а й "інтер’єри коридорів, що вели у ближні й дальні печери", лаврських жебраків, "багато замальовок людей".

Відповідь на це запитання почали шукати українські мистецтвознавці, починаючи із середини XX століття. Пошуки привели їх до так званого Сажинського "акварельного альбому... київських старожитностей", який створювався при Київському, Подільському і Волинському генерал-губернаторові Д. Г. Бібікову Тарасом Шевченком разом із російським художником Михайлом Сажиним.

Річ у тому, що в квітні 1847 року Тарас Шевченко був заарештований і всі малюнки, які були при ньому, конфіскувала поліція, а потім вони пропали.

Так тогочасна імперська влада по-злодійськи вивела Шевченкове ім’я з альбому київських краєвидів. Та найганебнішим у цій ситуації стало те, що помічником можновладця, військового генерал-губернатора Д. Г. Бібікова став не хто інший, а саме художник, котрого Шевченко вважав своїм товаришем. І, як сказав мистецтвознавець Яків Затенацький, "цей вчинок художника М. Сажина... немає аналогій в історії українського образотворчого мистецтва". Та, як мовиться в Біблії, немає нічого таємного, що стане очевидним. І завдяки зусиллям Я. Затенацького через століття було повернуто Шевченкове ім’я малюнкам " Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі " та " Аскольдова могила", які були введені до 10-томного академічного видання творів Тараса Шевченка.

Символічно, що під час підготовки нового академічного видання творчої спадщини генія, дослідники знову повернулися до альбому київських краєвидів. Придивившись уважніше до малюнків, мистецтвознавець Володимир Яцюк дійшов висновку, що цього разу Шевченкові належать чотири акварелі, які понад півтора століття вважалися Сажинськими – "Софіївський собор у Києві" та "Храм святої Софії в Києві"; "Михайлівський монастир в Києві" та "Університет святого Володимира".

Києво-Печерська лавра знайшла відображення не лише у поетичній та мистецькій творчості Тараса Шевченка, а й у його прозі. Зокрема, повість "Близнята" свідчить про те, що навіть у далекому засланні, згадуючи Київ, він бачив перед собою передусім Києво-Печерську лавру з її храмами, славетною дзвіницею, святими воротами Миколи Святоші і світової слави знаменитою друкарнею, вигляд з ганку якої особливо вражав його:

"Хто, буваючи в Києво-Печерській лаврі, не відпочивав на ганку друкарні, про того можна сказати, що він був у Києві і не бачив київської дзвіниці. Я довго, а може й ніколи не забуду цього прославленого ганку".

Як свідчить повість, автор її мав звичай споглядати цю неповторну картину після ранньої служби Божої. З цього ганку тихими, ясними ранками перед його очима поставала "вся Чернігівська губернія й частина Полтавської". І геній порівнював ці "лінії й тони пейзажу з могутніми акордами Гайдна".

В одну з таких митей піднесеного споглядання з ганку друкарні митець раптом почув "тихо вимовлено слово" незнайомої дівчини: "Мені, мамо, все здається, що на цьому ганку я неначе б то й далі слухаю служби Божої". Мова ця вразила його, адже вона лунала в унісон з його думками та прекрасним настроєм душі. І якби не трагічні обставини, а саме арешт поета у квітні 1847 року, певно долі б їх поєдналися адже в цій дівчині митець зустрів споріднену йому душу.

Ця зустріч не минула безслідно і в творчості Шевченка-художника. Зокрема, у повісті "Близнята" є згадка її автора про те, що він вручив незнайомкам на ганку друкарні акварельний малюнок з видом із Царського саду "на освітлений вечірнім сонцем Старий Київ", яким вони милувалися разом з ним попереднього дня. Роботу над цією аквареллю він розпочав давно, а зустріч з незнайомками прискорила її завершення. За свідченням самого художника, він на "першому плані поміж липами намалював моїх незнайомок і себе теж намалював, як сиджу на лаві в поетичній позі в солом’яному брилі". Тому спогад про київський сад був особливо дорогий Тарасу Григоровичу. А втрату малюнка, присвяченого йому, він боляче переживав, про що свідчать рядки листа до Андрія Лизогуба від 22 жовтня 1847 року: "Шкода, що я не покинув тоді у вас рисунок київського саду, бо він і всі, що були при мені, пропали у І. І. Фундуклея".