Зовнішня політика Великої Британії у пер пол. – середині ХІХ ст

Промисловий переворот, що забезпечив Великій Британії на декілька десятиліть світову першість в економічному розвитку, торгову і фінансову монополію, сприяв перетворенню її в найголовнішого чинник міжнародних відносин. Спираючись на свою зростаючу економічну, фінансову і військову могутність, Велика Британія впродовж 1815-початку 1860 рр. не тільки постійно розширюзала свої колонії, а й фактично диктувала свою волю при вирішенні усіх суперечливих міждержавних проблем у будь·якій частині світу. Формування основних напрямків англійської зовнішньої політики і їі здійсненнм в цей період відбувалося під безпосереднім керівництвом видатного англійського політичного діяча Генрі Пальмерстона. Зовнішня політика Пальмерстона rрунтуввлася на традиційному англійському принципі "рівноваги сил", який передбачав розподіл держав континентальної Європи на ворогуючі групи, що в боротьбі послаблювали одна одну, і тому змушені були звертатися до Великої Британії, як до арбітра. Гра на міждержавних суперечностях особливо яскраво проявилася у стосунках з Францією, Росією і Туреччиною. Для послаблеини впливу Росії та Франції на Балканах у зв'язку з тривалою нaцiонально-визвольною боротьбою грецького народу в Лондоні під егідою англійської дипломатії з 1827 до 1832 р. відбувалися конференцїі представників трьох держав, які фактично визначили основиі пунхти Адріанопольського мирного договору 1829 р. і незалежність Греції протоколом від 20 лютого 1830 р. Запропоновану Великою Британією: кандидатуру принца Леопольда Кобурзького на грецький престол підтримали Франція та Росія. у квітня 1834 р. англійський ypяд за спиною Франції підписав таємний договір про союз з Іспанією. Граючи на російсько·французьхих суперечностях, Велика Британія з ЗО·х рр. постійно зміцнювала свої позиції на Близькому Сході. Коли в 1832 р. Єгипет, де Фраиція користувалася значним впливом, розпочав війну за визволення від турецького панування. РосіІ надала допомогу султану. В цих умовах Пальмерстон знову, відіграючи роль арбітра, створив коаліцію держав проти Франції, очолював її і змусив відмовитися від підтримки єгипетського паші. Досягнувши цього за допомогою Росії, він вже з 40·х рр. поставив собі головною метою не допусти посилення її впливу на Близькому Сході. Антнросійсьхий курс зовнішньої політики Великої Бритаиіі переріс у Кримську війну (1853-1856 рр.). Для англо~французьких відносин 5()-6()..х.рр. ХІХ ст. характерними є спроби сnівробітництва, які чергувалися частими зіткненнями інтересів в різних регіонах світу.. У 1860 р. Англія і Франція підписали торговий договір, який різко знижував мита і відкривав ринки для будівництва судноплавного каналу через Суецький перешийок, урядові кола Великої Британії рішуче виступили проти здійсненні проекту, вбачаючи в ньому замах на безпеку англійського шляху в Індію і засіб посилення вппиву Фраиції в Єгипті і на Близькому Сході.

Англійці виявили поступливість, Коли в 40·х років між Великою Британією і США виник конфлікт за Орегон. Більша частина цієї території була передана американцям. З початком громадянської війни у США, коли призупинилася доставка бавовни і частина англ+ійських фабрик перестала працювати, уряд, оголосивши нейтралітет, почав приховано підтримувати Південну конфедерацію. Частина англійських політиків сподівалася, що розпад США на дві частини полегшить колонізацію рабовласницького Півдня. Розширенню колоніальних володінь Великої Британії сприяв значною мірою вивіз капіталу, який викори.стовувався не тільки для. підкупу окремих феодальних володарів і вождів ttлемен, а іі. вкпnдаВСI у розбудову гірничорудних і переробних підприємств, що лриноснли дуже високі прибyrt<и. До 1872 р. з ВеликоЇ Бритвніі було вивезено за кордон майже 600 мли. ф. ст. у 1870 р. Велика Британія перевищила усі інші держави за площею колоніальних володінь і вийшла на перше місце у світі.