Білет №6. Варіанти фонем є трьох типів

1. Структура. В українській мові 38 основних фонем: 6 голосних та 32 приголосних, додатково визначають 13 приголосних фонем у периферійній підсистемі, але існують інші погляди на фонемний склад української мови. Однією з особливостей Ф. с. укр. мови є заг. схильність до дзвінкої вимови, що виявляється у зберіганні дзвінкості приголосних у кін. слова (дуб, сторож, віз), за незначними винятками також перед глухим приголосним (бігти, книжка), а в звук. реалізації майже в послідовній асиміляції глухої наступною дзвінкою: [боро∂’ба, проз’ба, воґзал] — орфогр. боротьба, просьба, вокзал. У Ф. с. укр. мови немає голосних фонем серед. ряду, а фонем високого підняття — три — і, е, и; у звук. реалізації фонем спостерігається схильність до вокальної гармонії, що виявляється, зокрема, у вимові фонеми [е] та [и] в ненаголош. позиції як [еи] та [ие]. В укр. мові складотв. фонемами виступають лише голосні.

Фонема — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці. Функції: конститутивна (фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів); ідентифікаційна (із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова); дистинктивна (фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму).

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони). Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів: Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [ие] або [еи] у ненаголошеній позиції. Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/. Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Позиція фонологічна, умови реалізації фонем в мові. Ці умови включають: безпосереднє фонетичне оточення (звукові поєднання); місце у складі слова (почало, кінець, усередині морфеми, на стику морфем); положення по відношенню до наголосу (ударний — ненаголошений склад). П., в якій фонема зберігає свою відмінність від всіх ін. фонем, називається сильною. Інакше П. є слабким. У сильній П. фонема представлена різновидом, який називається основним виглядом фонеми. У слабкій П. фонема піддається кількісній і (або) якісній модифікаціям, що приводять до нейтралізації відмінностей між двома або більш фонемами, внаслідок чого вони збігаються в одному варіанті (наприклад, російські фонеми «д» і «т» збігаються в кінці слова перед паузою у варіанті «т», т.к. ета П. є слабкою для зіставлення глухих і дзвінких приголосних). Модифікації основного вигляду фонеми, що не порушують фонемної розрізнюваності, називається варіаціями (наприклад, в слові «сядь» явна представлена звуком переднього ряду «ä», який є варіацією фонеми «а» в П. між м'якими приголосними, ср. «сад», де ця фонема реалізується звуком заднього ряду). Поняття П. використовується і при аналізі на ін. мовних рівнях.

Вокалізм — система голосних фонем певної мови з усіма їх рисами, які виявляються у процесі артикуляції в мовленні. При вимові голосних (вокальних) звуків органи вимовляння не утворюють жодних перешкод, тому ці звуки артикулюються за участю одного лише голосу. В. української літературної мови творять шість фонем: /а/, /о/, /у/, /є/, /и/, /і/. В окремих діалектах кількість голосних є більшою. У порівняльній граматиці індоєвропейських мов цим терміном позначається також явище апофонії (тобто аблаут, або морфонологічне чергування) голосних фонем у певній морфемі, наприклад: є — и — 0 (нуль звука): беру — відбираю — брати. В. разом з консонантизмом творять фонологічну систему певної мови, широко використовувану в художній літературі.

Консонантизм — система приголосних фонем певної мови. На відміну від вокальних фонем при творенні приголосних окремі органи мовлення наближаються одні до одних. Це спричинює виникнення перешкод, породжує шум. К. української літературної мови складають 32 фонеми - 22 твердих і 10 м'яких: /в/, /й/, /л/, /м/, /н/, /р/; /б/, /п/, /д/, /т/, /дз/, /ц/, /дж/, /ч/, /з/, /с/, /ж/, /ш/, /г/, /х/, /ґ/, /к/, /ф/; /д'/, /т' /з'/с'/, /дз'/, /ц' /н'/. /л'/, /р'/. Характерною ознакою приголосних фонем української мови є те, що фонеми в кінці, а також у середині слів після глухих приголосних і перед ними не оглушуються. Виняток становлять сполучення фрикативного г з наступними глухими к, т, коли цей дзвінкий звучить як глухий х: /вохко/, /лехко/, /кіхті/, /ніхті/. У той же час для української фонологічної системи характерне одзвінчення глухих приголосних після і перед наступними дзвінкими консонантемами, наприклад: бджола, Гандзя, /молод'ба/, /йаґби/, /проз'ба/ та ін. Саме це, а також наявність спрощення у групах приголосних зумовлюють дзвінкість та милозвучність мови художніх творів української літератури, навіть на деяких її стильових тенденціях, які зверталися до К. із цілком свідомим завданням, хоча б епатаційним, як футуристи, схильні до нагромадження приголосних.

2. Паронімія (від др.-греч. παρα- - Приставка зі значенням суміжності, ὄνομα - "Ім'я") - подібність слів - паронімів за формою при відмінності за змістом. Також зазвичай помилкове вживання одного з них замість іншого. Наприклад адресат - адресант. Паронімія пояснюється нетвердим знанням значення одного з слів або навіть обох, некомпетентністю говорить (пише) в тій сфері діяльності, звідки взято слово, а також парапраксісом (напр. застереження). Деякі пароніми широко поширюються в мові і знаходять відображення в словниках. Наприклад, дієслово "порушувати" (від фр. bouder), Що означає "дутися", "сердитися", "бути налаштованим проти чого-небудь", дуже часто вживається замість подібного дієслова "розбурхувати", і це значення занесено до словників.

Причини появи: 1. Деякі пароніми виникли в результаті історичного розвитку слів, зокрема в результаті: а) диференціації значень раніше синонімічних слів (симпатичний - симпатичний, солодощі - солодощі), колишніх варіантів одного слова (стрілок - стрілець, вінок - вінець), б) втрати семантичної та стилістичної співвідносності між російським та церковнослов'янською словом (невіглас - невіглас, чужий - чужий, годі й шукати - здобути); в) зміни в коренях однокореневих давньоруських слів: клювання - дзьоб, тінь - темінь, потоки - патьоки; г) переходу присвійних прикметників у відносні з значенням 'зроблений з чого-н.': черепаховий 'зроблений з черепахи'; (черепаховий суп, гребінь) - паронім черепашачий 'відноситься до черепахи' (черепашачий корм, панцир); аналогічно крокодиловий - крокодилячий. 2. Пароніми утворюються при словотворенні, зокрема: а) аффіксаціей: до виробляє основі додаються співзвучні приставки (в-/вз-, о-/об-, о-/от-, про-/пред-, по-/про-), суфікси (-н-/-ск-, -н-/-лів-, -ічн-/-іческ-): вдихнути - зітхнути, засудити - обговорити, омити - відмити, прозирати - передбачати, вчинок - провина, скотний - скотський, фантастичний - фантастичний, демократичний - демократичний, гіпотетична - гіпотетичний, вдалий - щасливий, б) в результаті переходу прикметника в іменник при наявності в мові однокореневого іменника: робочий (робочий і колгоспниця) - працівник (найняти працівника); в) при утворенні похідних від слів-омонімів: кулачний від кулак (кулачний бій) - куркульський від кулак (куркульський підспівувала); заводський від завод (заводський брак) - заводний від завод (заводний механізм).

Класифікація: Пароніми поділяютьсяна кореневі, афіксальні та етимологічні. Кореневі пароніми мають різні корені, зовнішня схожість яких є випадковою: укр. екскаватор - ескалатор. Загальною мотивацією і загальним семантичним зв'язком такі пароніми не об'єднані.

Афіксальні пароніми об'єднані спільною мотивацією і загальним семантичним зв'язком. Вони мають спільний корінь, але різні, хоча і подібні дериваційні афікси: укр. абонемент - абонент, економічний - економний. Суфіксальна паронімія широко поширена в медичній та хімічній термінології, де не тільки корені, але й суфікси мають термінологічне значення. Так, наприклад, суфікс -ид в хімічній термінології позначає сіль, молекули якої не містять атоми кисню (хлорид, сульфід і так далі), натомість –ат позначає солі, що містять атоми кисню (сульфат, карбонат і так далі).

Етимологічні пароніми - це одне і те ж слово, запозичене мовою різними шляхами кілька разів (через посередництво різних мов) і в різних значеннях: укр. проект (засвоєно безпосередньо з латинської) - прожект (засвоєно через посередництво французької мови).Запозичення з близькоспоріднених мов (російська - польська - церковнослов'янська) або з мов-предків (французька- латинська, хінді - санскрит) можуть викликати етимологічну паронімію, якщо запозичене слово схоже на вже наявне споконвічне слово в даній мові. Іноді паралельно можуть вживатися оригінальне запозичення і запозичення, піддане контамінації під впливом народної етимології: укр. ординарний - одинарний.

Стилістичне використання: Паронімами може стимулюватись поява певної (позитивної чи негативної) емоційності, в конкретному мовленнєвому контексті ними може створюватись і більш чи менш очевидна каламбурність. Близькозвучністю і своєрідною семантичною близькістю паронімів породжується неповторність властивої їм експресії, що відповідно налаштовує мов­ців емоційно, не залишає їх байдужими до висловлюваного. Пароніми використовують в усіх стилях мови. їх стилістична наснага й енергія найширше виявляється в художніх текстах і у фольклорі: Не знаходжу в них [у футбольних м’ячах] нічого ні динамічного, ні демоніч­ного (О. Гончар) — сказано інтригуюче, частково й каламбурно (звукова близькість, але семантична віддале­ність: це, імовірніше, омонімія); Я певний, ви знайдете, зв’яжетесь… — Ні з ким я в’язатися не буду… (С. Журахович) — вислів помітно контрастний, пароніми в ньому створюють ефект незвичності, отож, і досить ви­разної емоційності. Поетичний вислів І невідь звідки падають ці сни… Лечу на крилах персів в країну пер­сів, в державу персів, в князівство персів, у Персію, сказати б (І. Драч) пародійний, стилістично зорієнто­ваний на збудження певного почуттєво-гумористичного стану людини, наповнює сказане відтінком незлої насмішливості.

3. Дієприкметник — особлива форма дієслова, що виражає ознаку предмета за дією або станом: намальований (такий, що його намалювали). До прикметника дієприкметник подібний тим, що відповідає на питання який? Яка? Яке? Які?; змінюється за родами, числами, відмінками; стоїть у тому ж роді, числі і відмінку, що й іменник, із яким пов’язаний; має такі самі відмінкові закінчення. Дієприкметник має такі ознаки дієслова: час: теперішній і минулий: сяючий, посинілий; вид: доконаний і недоконаний: роблений, зроблений; здатність мати при собі залежний від нього іменник: овіяний вітром, займенник: омріяний тобою або прислівник: прочитаний виразно.

Активні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку виконує пояснюваний іменник: атакуючий загін, дозрілий плід.

Пасивні дієприкметники виражають ознаку за дією, яку над пояснюваним іменником виконує хтось інший: розв'язана задача, пошитий костюм.

Творення: Активні дієприкметники теперішнього часу в українській мові не існують, але були утворені за зразком російських. Ті в свою чергу, також не мали їх, а запозичили з церковнослов'янської мови: "горящий" проти питомого "горячий", що стало прикметником, як і українське "гарячий". Тому в сучасній мові вживаються дуже обмежено. Утворюються від основи теперішнього часу дієслів недоконаного виду (форма третьої особи множини без закінчення) за допомогою суфіксів: для дієслів І дієвідміни -уч- (-юч-), для дієслів II дієвідміни — -ач- (-яч-) словоформи: Ріж[уть] + уч(ий) → ріжучий, пала[ють] + юч(ий) → палаючий, леж[ать] + ач(ий) → лежачий, го[ять] + яч(ий) → гоячий і т.і. — одна з найуживаніших помилок в українській мові. Подібні форми українській мові не властиві. Їх вживають, коли не можуть позбутися впливу російської мови, де подібні словоформи - невід'ємна частина мови. В українській мові вживається форма той, що... чи такий, що... - що ріже, що палає, що лежить і т.і. Слово лежачий це прикметник, як і значущий.

Активні дієприкметники минулого часу утворюються від основи неозначеної форми (відкидання від інфінітива кінцевого -ти-) тільки неперехідних дієслів доконаного виду за допомогою суфікса -л-: дозрі[ти] + л[ий] → дозрілий.

Пасивні дієприкметники утворюються від основи неозначеної форми перехідних дієслів(минулого часу — від дієслів доконаного виду, теперішнього — від дієслів недоконаного виду) за допомогою суфіксів -н-, -ен- -т-: виконати + н(ий) → виконаний, пошити + т(ий) → пошитий, обговорювати + н(ий) → обговорюваний, бачити + ен(ий) → бачений.

Дієприслівник — особлива форма дієслова, яка означає додаткову дію, що супроводить головну, виражену дієсловом, і відповідає на питання що роблячи? що зробивши? Наприклад: читаючи, співаючи, узявши, схопивши. Цій формі властиві дієслівні ознаки виду (доконаного чи недоконаного), перехідності (неперехідності), часу (минулого або теперішнього). Дієприслівник разом із залежними від нього словами утворює дієприслівниковий зворот, який у реченні є поширеною обставиною. Дія, названа дієприслівником, виконується тим же суб'єктом, що й основна дія, названа дієсловом-присудком: іде, озираючись; сказав, не подумавши.

Як і інші форми дієслова, дієприслівник має граматичне значення недоконаного (що роблячи? — читаючи) або доконаного (що зробивши? — прочитавши) виду.

Спільні ознаки з прислівником: незмінюваність; залежність від дієслова, що виявляється у синтаксичній ролі обставини.

Дієприслівники недоконаного виду творяться від основи дієслова теперішнього часу за допомогою суфіксів –учи, -ючи, -ачи, -ячи: читаючи, люблячи.

Дієприслівники доконаного виду утворюються від основи неозначеної форми дієслова за допомогою суфіксів –вши, -ши: добігши, написавши. Дієприслівники потрібно відрізняти від однозвучних із ними дієприкметників у формі називного відмінка множини. А ми лежачі, як сніг поснулі — Лінивий сидячи спить, а лежачи робить.

4. Сьогодні – обставинний прислівник часу, сніг – іменник, іти – дієслово, вже – модальна підсилювально-видільна частка, поривавсь – дієслово, осінь – іменник, похлинулась – дієслово, димом – іменник, хай – модальна наказова частка, буде – дієслово, гірко – якісно-означальний прислівник, спогадом – іменник, про – первинний прийменник, вас – особовий займенник, світло – якісно-означальний прислівник, предивним – прикметник.

Сьогодні – обставинний прислівник часу, «коли?», обставина.

Сніг – іменник, «що?», неістота, загальна назва, конкретне значення, чоловічий рід, однина, називний відмінок, перша відміна, тверда група, підмет.

Іти – дієслово, «що робити?», інфінітив, неперехідне, перша дієвідміна, частина присудка.

Вже – модальна підсилювально-видільна частка, службова частина мови.

Поривавсь – дієслово, «що робив?», особова форма, неперехідне, доконаний вид, дійсний спосіб, минулий час, перша дієвідміна, частина присудка.

Фонетичний: [пре(и)дивни(е)й], три склади, другий і третій закриті, перший – відкритий, наголос на другий склад, голосні звуки – е(и), и, и(е), е(и) – звучання е наближене до и, и(е) – звучання и наближене до е, приголосні звуки - п, р, д, в, н – всі дзвінкі, п – глухий, тверді, 9 букв, 9 звуків.

Лексичний: повнозначне слово, однозначне, вільне, синоніми – дивовижний, чудовий, антоніми – звичайний, за походженням незапозичене, активна лексика, міжстильове, нейтральне.

Словотвірний: твірне слово – дивний, твірна основа див-, словотворчий засіб префікс пре-, суфікс -н-, морфологічний спосіб словотворення, префіксально-суфіксальний.

Морфемний: змінюване слово – предивно, предивна, предивними, закінчення –ий позитивне, основа слова предивн- похідна, префіксально-суфіксальна, вільна, закрита, тверда, корінь див – диво, дивний, префікс пре -, суфікс – н -.

Питання №7. 1

1. ІСТОРИЧНІ ЧЕРГУВАННЯ, морфологічні чергування, традиційні чергування — звукові чергування, зумовлені істор. причинами, відсутніми в сучас. мові. Є наслідком фонет. змін, що відбувалися у давніші часи. Найраніші І. ч. голосних виникли ще в дослов’ян. період як відображення кількісних і якісних особливостей індоєвроп. та праслов’ян. монофтонгів і дифтонгів: а) е — о (наголошене е в праслов’ян. дієсловах на означення одноразової нетривалої дії — ненаголошене о в дієсловах із значенням тривалої, повторюваної дії: везти — возити, нести — носитив) б. е — і, що відбиває колишнє чергування ĕ — ē; у праслов’ян. мові ĕ перейшло в е, ē — в Ђ (давньорус. плету — заплЂтати) > укр. і: летіти — літати, мести — замітати;; е) е — о — и — ø (беру — збори — збирати — брати, стелити — столи — застилати — слати); у — и — о — ø (дух — дихати — дохлий — тхнути) та ін. Чергування голосних кореня слова в різних грамат. формах позначаються терміном «аблаут» (нім. Ablaut — чергування голосних). Такі морфонологічні зміни в корені розрізняють грамат. форми, отже, виконують роль внутр. флексії. Внаслідок істор. процесів у фонет. системі давньорус. та староукр. діалектів виникли активні ще й нині чергування голосних, що відбуваються при слово- та формотворенні: а) о, е у відкритих складах — і в закритому складі, що виникло після занепаду зредукованих ъ, ь (стола — стіл, коня — кінь, росла — ріс, печі — піч, семи — сім); див. також Редуковані голосні; б) о, е — # (нуль звука), що також є наслідком занепаду зредукованих (садок — садка, день — дня); в) е — о після шиплячих та j перед твердими приголосними (женити — жонатий, черниця — чорний, вечеря — звечора, шести — шостий; г) о, е — и після р, л, у кол. сполуках tnъt, tlъt, trьt, tlьt (давньорус. кровь — кръвавыи > укр. кров — кривавий, брова — чорнобривці, дрож — дрижати, глотка — глитати, бренькіт — бриніти). І. ч. приголосних, зумовлені істор. змінами в системі консонантизму, відбуваються при словозміні та словотворенні й виявляються у заміні однієї фонеми іншою у межах однієї морфеми. Найдавнішим чергуванням приголосних, властивим усім слов’ян, мовам, була зміна ще в праслов’ян. мові задньоязикових г, к, х на м’які шиплячі ж’, ч’, ш’ (перша перехідна палаталізація задньоязикових): дорогий — дорожити, могти — можу, вік — вічний, плакати — плачу, дух — душити. У праслов’ян. період відбулася також зміна г, к, х — з’, ц’, с’ перед закінченням і з колишнього Ђ (друга перехідна палаталізація задньоязикових приголосних): книга — книзі, свічка — свічці, муха — мусі. Закономірними для укр. мови стали чергування передньоязикових зубних з шиплячими: д — (д)ж, т — ч, з — ж, с — ш, а також к — ч, х — ш, г — ж, ст — шч(щ) в основах дієслів: радити — раджу, летіти — лечу, возити — вожу, косити — кошу, плакати — плачу, рухати — рушу, могти — можу, пустити — пущу; губні приголосні в такій же позиції зумовили сполуку з епентетичним л або зj: б — бл, п — пл, в — вл, м — мл, ф — фл: робити — роблю, ліпити — ліплю, ловити — ловлю, відломити — відломлю, графити — графлю; б — бj, п — пj, в — вj, м — мj, ф — фj, р — pj: бити — б’ю, пити — п’ю, вити — в’ю, любов — любов’ю, імені — ім’я, верф — верф’ю, матір — матір’ю; чергування т — с, д — с на місці dt, ttунаслідок дисиміляції перед наступним інфінітивним суфіксом -ti (псл. vedti > вести, metti > мести): плету — плести, мету — мести, бреду — брести,

ЧЕРГУВАННЯ /О/, /Е/ З /І/

Чергування /о/, /е/ з /і/ досить поширене у сучасній українській мові, оскільки властиве тільки їй (в інших слов'янських мовах воно відсутнє).

Голосні /о/, /е/ у відкритому складі чергуються з ІМ у закритому складі: ночі - ніч, столи - стіл, кореня - корінь, робота - робітник.

Це чергування відбувається в різних формах того самого слова та в різних словах спільного кореня або спільної основи, тобто охоплює сферу словотворення і словозміни: осені - осінь, воля - вільний.

Інколи послідовність чергування /о/, /е/ з ІМ порушується в сучасній українській літературній мові. Воно не відбувається:

1. У повноголосних формах -оро-, -оло-, -ере-, -еле- зі сталим наголосом: ворон, шелест, мороз, холод, очерет.

Винятки: поріг, сморід, просторінь.

2. У звукосполученнях -ор-, -ое-, -ер-: горб, шерсть, шовк;

3. Коли /о/, /е/ випадні: день - дня, лісок - ліска, липень - липня.

4. У суфіксах -очк-, -ечк-, -оньк-, -еньк-, -есеньк-: гілочка, доленька, дівчинонька, малесенький.

5. У словах книжкового походження і похідних від них: закон, прапор, верховний.

6. У словах іншомовного походження: диплом, атом, альбом, жетон, студент, диригент, але папір - паперу, дріт - дроту, табір - табору, колір - кольору, Антона - Антін.

7. У суфіксі -тель- і префіксі воз-: учитель, вихователь, возз 'єднання.

8. У деяких прізвищах: Котляревський, Садовський, Петовський, але Крижанівський, Голованівський.

9. У складних словах з морфемами -вод, -воз, -нос, -роб, -ход: водовоз, хлібороб, скороход, але перехід, газопровід, всюдихід, провід, виріб, захід.

10. У родовому відмінку множини іменників жіночого і середнього роду: основ, будов, меж, потреб, значень, звернень, імен, чудес.

11. В особових формах дієслів дійсного та наказового способів: пишеш, малюєш, винось, виходь.

§ 13. ЧЕРГУВАННЯ /Е/-/0/ ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА /Й/

У сучасній українській літературній мові після шиплячих /ж/, /ч/, /ш/, /дж/ та /й/ може вживатися /е/ та loi. Серед цих слів виокремлюються слова, в яких відбувається чергування /е/ з loi (ці слова вживаються і з /е/, і з /о/): вечеря - звечора, шестеро - шостий, женити - жонатий; слова, які завжди вживаються з loi: жовтий, бджола, його, гайок; слова, які завжди вживаються з /е/: честь, щетина, щедрий, джерело, Марієчка.

Фонема /е/ вживається після шиплячих та /й/ тоді, коли стоїть перед наступним м'яким приголосним: челюсті, ніженька; перед складом з голосною IM: щебінь, женіть, ввечері; перед складом з голосною /и/, якій в російській мові відповідає /и/: пшениця, женити.

Фонема /о/ вживається після шиплячих та /й/ перед твердим приголосним: жовч, шов, жом; перед складом з голосними /о/, /а/, /у/: щока, чоло, йому; перед складом з /и/, якій в російській мові відповідає /ы/: чотири.

Послідовність чергування голосних /о/, /е/ після шиплячих та /й/ іноді порушується:

1. У відмінкових формах іменників III відміни під впливом інших іменників: свіжості, більшості (бо молодості).

2. За аналогією до форм іменників, у яких loi після шиплячої стоїть перед твердою приголосною: на щоці (бо щока), у пшоні (бо пшоно).

3. У дієприкметниках та прикметникових формах: зношений, зосереджений, печений, озброєний, свіжою, гарячою.

4. У книжних і запозичених словах: чек, жетон, шеф, чемпіон, жест, жезл, ковчег.

5. У деяких словах фонема /е/ після шиплячих закріпилася за традицією: чекати, червоний, кочерга, черга, щезати, щедрий, шепотіти, чепурний, черкати (почерк).