І. Стилістичне використання старослов’янізмів. Місце іншомовних слів у складі лексики української мови. Причини іншомовних запозичень та їх стилістичні функції

Старослов'яні́зм, у множині старослов'яні́зми — лексичні, фонетичні, фразеологічні запозичення зі старослов'янської мови. Старослов'янізми, головним чином, поширені у слов'янських мовах, які зазнали впливу старослов'янської. Передусім маються на увазі такі мови, як російська та болгарська. Щодо української мови, то старослов'янізми були досить поширені в давній українській літературній мові. У сучасній же українській літературній мові вони менш поширені, і вживають їх переважно зі стилістичною метою.

Старослов'янізми мають характерні ознаки, що відрізняють їх від інших слів. Це, як правило, специфічні сполуки звуків, префікси, суфікси тощо.

· Сполуки -ра-, -ре-, -ла-, -ле- між приголосними в коренях слів або у префіксах: благо, блаженство, область, храм;

· Початкові сполуки -ра-, -ла-: раб, рабство;

· Сполука -жд-: страждати;

· Щ у прикметниках на зразок підходящий, сущий тощо.

В українській мові старослов'янізми поширені менше, ніж, скажімо, у російській. Це пов'язано з тим, що українська мова на відміну від російської розвивалася на народнорозмовній основі. Як приклад можна навести такі старослов'янізми: благодать, священик, страждати, учитель ^[2]. Старослов'янізми в українській мові найчастіше вживають зі стилістичною метою.

У сучасній українській мові широкі стилістичні можливості мають іншомовні слова — слова, запозичені з інших мов. Іншомовна лексика української мови охоплює слова і сполучення слів, які увійшли до її складу:

— під впливом зовнішніх (немовних) причин — найрізноманітніших, давніх і теперішніх контактів (економічних, політичних, культурно-освітніх, військових тощо) нашого народу з іншими народами;

— під впливом причин внутрішніх (власне мовних), серед яких потреба звузити, стилістично (функціонально) розмежувати використання іншомовних і власне українських слів і сполучень слів: імпорт і ввіз (товарів), лінгвістика і мовознавство і наука про мову, асиміляція звуків і уподібнення звуків та ін.

Термін «іншомовна лексика» в словниковій системі української (і кожної іншої) мови дещо умовний і однобічний, бо прикметниковими формами «іншомовне», «іншомовні» можуть позначатись і ті слова, іншомовність яких уже не відчувається (школа, левада — давні засвоєння із давньогрецької мови), і виразно чужомовні, що усвідомлюють навіть ті, хто не володіє лінгвістичними знаннями з історії слів рідної мови.

Чужомовні слова й сполучення слів українська мова засвоювала з часів активного формування нашої мови (з VI ст.), їх кількість важко визначити навіть приблизно.

В українській нормативній лексиці прийнято виділяти за походженням такі її основні шари:

— спільноіндоєвропейські слова: мати, батько, брат, сестра, око, ніс, серце, дім, двері, піч, череда, вівця, ягня, вовк, бути, жити, їсти, спати, влада, слава, один, два, три та ін.

— праслов'янські (спільнослов'янські) слова: коса, граблі, лопата, сніп, пшениця, цілина, мука, віл, корова, теля, бджола, кожух, полотно, відро, молот, слива, ягода, сад, часник, озимина, сіни, двір, жито, варити, пряжити та ін.;

— власне українські слова: вуглець, кисень, водень, мрія, матінка, добриво, добробут, вибрик, примхи, перекотиполе, багаття, бандура, гайворон, дружина, козацтво, батьківщина, карбованець, гривня, гай, смуга, деруни, вареники, корж, галушка, кремезний, чарівний, баритися, зволікати, линути, очолити, напувати, байдуже, мабуть, бо, адже та ін.

Слова, які мають спільно-європейські, праслов'янські корені, в українській мові зазнали різних змін: фонетичних (зачарований — чарівний -, шести — шостий) і граматичних, особливо морфемних. До них належать:

— назви осіб чоловічої статі із суфіксом - ій: вередій, плаксій, багатій, торохтій і под.;

— іменники із суфіксом – ощ -, які позначають ознаки, процеси, стан людини: веселощі, жалощі, пустощі, хитрощі, лінощі і йод.;

— іменники із суфіксами -ень (красень), -шн- (дітлашня), -от (голота), -ук- (ковальчук), -неч- (ворожнеча), -анн- (бажання), -ив- (вариво), -езн- (старезний), -ісіньк-, -есеньк-, -юсіньк- (гарнісінький, білесенький, тонюсінький) та ін.

Окрему групу іншомовної лексики становлять старослов'янізми: врата, брег, вождь, храм, єдність, мислитель, гординя, глашатай, грядущий, премудрий, соратник та ін.

Багато засвоєнь в українській мові з інших слов'янських мов:

— з російської мови: промисловість, котел, вислуга, безробіття, передовиця, народоволець, кадет, завод, паровоз, указ, різночинець, декабрист, нігіліст, есдек, есер;

— з польської мови: перешкода, конати, кодло, хлоп, хлопець, міщанин, поєдинок, урядник, збруя, ковадло, вензель, гасло, міць, шлюб, недолугий, дощенту, цілком, раптом, принаймні та ін.;

— з чеської мови: брама, влада, огида, паркан, карк;

— із білоруської мови: розкішний, обридати, нащадок, маруда та ін.;

— із болгарської мови: глава, владика, сотворити та ін.

Найтиповіші і наймасовіші запозичення й засвоєння іншомовних слів — це ті лексеми, які в різний час українська мова переймала з неслов'янських мов, зокрема:

— з давньогрецької мови (грецизми): ангел, ідол, ікона, єпископ, Євангеліє, монах, монастир, клірос, лампада; філософія, історія, етнографія, педагогіка, фонетика, граматика; демократія, партія, пролетаріат; електрон; поема, ода, епос, проза, комедія, хорей, ідея; Андрій (свіжий, бездоганно здоровий); Панас, Афанасій (безсмертний); Василь (царський); Євген (благородний); Зоя (життя); Галина (спокій, ясність); Лідія (народжена в Лідії); Олександр (захисник чоловіків); Петро (камінь, скеля); Тарас (неспокійний, бунтівний) та ін. Вони проникли в нашу мову безпосередньо або через старослов'янську та інші європейські мови;

— з латинської мови (латинізми): адміністрація, декрет, агітація, агресія, конгрес, конституція, оратор; юрист, адвокат, нотаріус, прокурор, апеляція; ангіна, ампутація, аспірин, інстинкт, рецепт; антена, колектор, турбіна; вектор, інтеграл, аберація; асиміляція, афікс, префікс, інфінітив; абітурієнт, аудиторія, атестат, декан, інститут, університет, екзамен, конспект, лекція, ректор, факультет, студент, літера; латинізми особливо прислужились у збагаченні суспільно-політичної лексики, різних галузевих термінологій — юридичної, медичної, математичної, граматичної тощо;

— з німецької мови: штаб, князь, агент, командир, юнкер, офіцер; броня, панцир, лафет, патронташ; галстук, рюкзак; графин, верстат, домкрат, кран, стамеска; камертон, лейтмотив, танець; абзац, шрифт; шахта, штрек; бухгалтер, вексель, касир, маклер, штраф; фартух, кітель; акція тощо. Це найчисленніші запозичення — порівняно із засвоєннями з інших сучасних європейських мов;

— з французької мови: імперіалізм, націоналізм, абсолютизм, бюрократ, комюніке, саботаж, шантаж; ансамбль, балет, бюст, акомпанемент, амплуа, рояль; авангард, арсенал, бригада, гарнізон, парашут; вуаль, блуза, велюр, пальто, трикотаж, одеколон; режим, прем'єр;

— з англійської мови: бульдозер, комбайн, блюмінг, комп'ютер; сейф, телетайп; трактор, трамвай; бункер, танк, мічман, снайпер; бізнес, банкнот, бюджет; бокс, волейбол, матч, гол, рекорд, нокаут, спортсмен, теніс, гольф, футбол; джаз, гумор, памфлет, клоун тощо;

— з італійської мови: бенкет, макарони; карета; банк; газета; акорд, алегро, альт, арія, бас, віолончель, інтермецо, кантата, квінтет, концерт, піаніно, соло та ін.;

— з голландської мови: бак, баркас, флот, каюта, шкіпер, вимпел, фарватер, румб, яхта, румпель;

— з тюркських мов (тюркізми): батіг, казан, аркан, капкан, газ, торба, тапчан; кинджал, кайдани, орда, осавул, отаман, сагайдак; гайдамака, бурлака, козак, хан, султан, ярлик; аршин, базар, кабала, казна; беркут, кабан, бугай, судак, сазан; ковбаса, балик, лапша, кумис, халва; капкан, халат, чалма, каптан та ін. Такі засвоєння досить давні, деякі з них сягають дописемних часів;

— з фінської мови: камбала, морж, норка, нерпа, пельмені, салака, сьомга.

Частина іншомовних слів особливо активізувалась уже в незалежній Україні: істеблішмент (структура та інститути влади; правлячі, панівні кола суспільства); комп'ютер (електронна обчислювальна машина); маркер (той, хто прислуговує під час гри на більярді та підраховує очки) і маркер (сільськогосподарське знаряддя або пристосування в сівалці, яким роблять на ріллі борозенку перед сівбою, садінням); маркет (магазин самообслуговування з великим асортиментом продовольчих товарів); маркетинг (система управління підприємством, яка передбачає комплексне врахування становища на ринку збуту для прийняття рішень); імплементація (виконання державою міжнародних правових норм; введення результатів референдумів у конституцію держави); ксерокс (апарат, яким що-небудь написане, сфотографоване копіюється методом ксерографії, з використанням особливого пристрою); дистрибуція (розподіл, розчленування; у лінгвістиці — сума всіх оточень, текстів, у яких трапляється певна мовна одиниця, бо кожна з них (крім речення) має більш чи менш обмежену здатність поєднуватися з іншими подібними до неї одиницями); офіс (установа; контора, канцелярія якої-небудь фірми, підприємства).

Велика кількість іншомовних лексем — це інтернаціоналізми, тобто слова, котрі, як правило, у фонетично й граматично видозміненій формі використовуються майже в усіх літературних мовах, особливо в мовах європейського і північноамериканського регіонів.

Отже, іншомовна (чужомовна) лексика дуже численна, тематично й структурно різноманітна. Вона використовується в усіх стилях мови, особливо в науковому, дещо менше — в публіцистичному.

Ця лексика значною мірою демонструє собою той чи інший стан, рівень розвитку кожної окремої літературної мови, її словникове багатство, різноаспектні стилістичні можливості.

Використання іншомовної лексики підлягає певним загальним стилістичним нормам, найголовніша з яких — однозначність. їх слід уживати з усталеною семантикою, фонетико — граматичною формою, з дотриманням вимог стилю. Тільки доладне використання запозичень не переобтяжує мовлення, посилює такі його якості, як сучасність, простота, зрозумілість, доречність, тобто стилістичність висловлення.

ІІ. Дериватологія як окрема лінгвістична дисципліна. Зв’язок словотвору з морфологією, лексикою, синтаксисом. Поняття синхронії та діахронії у словотворі. Основні одиниці словотвору – твірна та похідна основи. Поняття похідності. Комплексні одиниці словотвору. Словотвірна пара, словотвірний ланцюг. Словотвірна парадигма. Словотвірне гніздо. Ступеневий характер українського словотворення. Поняття словотвірного типу. Словотвірне значення. Словотворчий аналіз.

Виникнення дериватології як вчення про похідність лінгвістичних одиниць було підготовлене історично, усім ходом розвитку мовознавства.

Формування сучасної дериватології - це своєрідне підбиття підсумків, узагальнення результатів розвитку мовознавства. Так, у Стародавньому світі є окремі ідеї, співзвучні положенням сучасної дериватології.

Наприклад, стародавньоіндійський лінгвіст Паніні уклав граматику, в якій розповідається про те, як утворюються корені слів санскриту та які відбуваються чергування звуків при утворенні слів. Це була власне перша у світі дериваційна граматика. В античні часи частково самостійно, частково спираючись на перську та арабську традиції, вчені зробили немало цікавих передбачень про те, як появилися окремі слова та їх граматичні форми. Невипадково в старогрецькій філософії сформувалася "дериваційна" лінгвістична

термінологія. Пор.: рос.-укр. кальки: падеж -відмінок (від називного відмінка ніби відпадало побічне); склонение - відмінювання (відмінки відхилялися від початкового, похідного) тощо.

Проте лише у ХУП ст. появилася цілісна концепція поглядів на мову як на якийсь механізм утворення, вироблення одиниць спілкування - у першу чергу слова і речення. Це була так звана універсальна (філософська, раціонально-логічна) граматика. Її автори говорили про те, як людина, висловлюючи свою думку, будує речення, об'єднує окремі найпростіші "думки" в складні мовні єдності - речення. Так, речення "Невидимий Бог

сотворив видимий світ" поєднує в собі три думки - речення: Бог невидимий - Бог сотворив світ - Бог видимий.

Дериватологія - це наука, предметом якої є деривація. Терміном "деривація" позначають два різних, хоч і пов'язаних між собою явища. В одних працях під деривацією розуміють відношення похідності між якими- небудь одиницями мови, в інших - сам процес утворення похідних одиниць. В основу такого розмежування покладено, очевидно, розмежування ширших понять - статики і динаміки мови. У мові, як діалектичній єдності,

основним напрямком є динаміка, а не статика. А тому термін деривація ми вживаємо в процесуальному смислі: деривація є утворення похідних одиниць.

Дериватологія як наука орієнтована на текст. Кожна мовна одиниця виникає в процесі текстотворення. Хоч текстотворення і не зводиться до деривації, вона становить його важливу частину. Текстотворення, у свою чергу, є найважливішою частиною мовленнєвої діяльності, бо найближча його мета - утворення тексту.

Мовленнєва діяльність вміщує в себе текстотворення, а текстотворення - деривацію. Текстотворення не може обійтися без деривації, тому що кожний текст, навіть найшаблонніший, містить у собі мовні одиниці - слова, словосполучення або речення, "винайдені" мовцем на даний випадок. А мовленнєва діяльність втрачає увесь сенс, якщо вона не завершується утворенням тексту, а тому щоб описати деривацію, необхідно розглянути текстотворення.

Існує декілька видів деривації: синтаксична, коли кінцевий продукт її відрізняється від початкової одиниці лише формально, а не семантичне, лексична деривація, коли мова йде про зміну слова. Слово суттєво відрізняється від речення в системі мовних механізмів. Якщо речення утворюється кожного разу заново, то слово в основному відтворюється у мовленнєвій діяльності, хоч і кожного разу використовується як готова одиниця, яка зберігається в пам'яті. При семантичній деривації відбувається перетворення уже готового

денотативного змісту висловлювання. Перетворення полягає у семантичній інтерпретації денотата, в особливому способі його мовного подання в поверхневій структурі речення, де він одержує вторинне вираження.

Дериваційна теорія є досить загальною лінгвістичною теорією, що дозволяє говорити про різноманітні галузі її застосування. До них належить, у першу чергу, природна мова, взята в синхронно функціональному або історичному вимірі (власне лінгвістична галузь), також штучні мови, утворені для спеціального спілкування (семіотичною).

У кожній конкретній мові закони дериватології реалізуються по-своєму. Порівняння мов в дериваційному аспекті збагачує дериватологію, дозволяє провести більш чітку межу між універсальними і ідеосинкретичними компонентами мовної деривації. Типологічні дослідження дериваційних процесів є важливою частиною загальної дериватології. У цьому зв'язку необхідно підкреслити значення вивчення перекладу з однієї мови на

іншу. Як вторинне породження тексту переклад є благодатним матеріалом для дериваційних досліджень. Яскравим прикладом взаємозв'язку та взаємовпливу деривації і перекладу може бути фразеологічна деривація і переклад.

На основі існуючої у мові фразеології розгляд перекладу фразеологізмів дозволяє уточнити і доповнити механізм деривації та взаємовідношення між похідним і висхідним фразеологізмами.

Переклад як особливий вид мовленнєвої комунікації, при якому комуніканти користуються різними мовними системами, дозволяє впевнитися в достовірності етимологічного походження фразеологізму, глибше проникнути в його структурно-семантичні особливості як комплексних знаків вторинної номінації та порівняти одержані дані в межах лексико-фразеологічної системи мови - джерела і мови-рецептора. Це не лише сприятиме оглядові корпусу фразеології, а й матиме безпосередньо практичний вихід у сферу оволодіння тією чи іншою мовою.

Поняття та властивості синхронії та діахронії
Синхронія (від гр. syn "разом" і chronos "час", тобто "одночас­ність") — 1) стан мови в певний момент її розвитку, в певну епо­ху; 2) вивчення мови в цьому стані (в абстракції від часового чин­ника).
Діахронія (від гр. dia "через" і chronos "час", тобто "різночасність") — 1) історичний розвиток мови; 2) дослідження мови в часі, в її іс­торичному розвитку.
Синхронія, таким чином, — це горизонтальний зріз (вісь одночасності), а діахронія — вертикальний зріз (вісь послідовності). Графічно їх можна позначити так:
Для мовців важлива синхронія, тобто мову треба знати такою, якою вона є нині. Щоб добре володіти сучасною мовою, не обов'язково знати історію мови, як змінювалися звуки, які з них зникли, а які з'явилися, скільки колись було форм граматичного числа (однина, двоїна, множина), часових форм дієслова (теперішній, чотири форми минулого часу — аорист, перфект, ім­перфект і плюсквамперфект, три форми майбутнього часу — проста і дві складні, аналітичні) тощо.
Навряд чи ефективніше вплинуло б на практичне користування сучасною мовою знання мовцем того, що слово верблюд колись означало "слон", а слово підлий — "простона­родний, неродовитий".

Словотвірний рівень міститься між морфологічним і лексико-семантичним основними рівнями. Суть міжрівневих зв’язків тут полягає в тому, що основна одиниця морфологічного рівня — морфема — використовується для творення одиниць лексико-семантичного рівня — слів (лексем). Однак не можна не помітити зв’язку між словотвором і синтаксисом. Цей зв’язок виявляється в тому, що утворення складних слів, як правило, зводиться до згортання словосполучення в єдине слово (косий кут —> косокутник «предмет, що має косі кути», другий курс -» другокурсник «студент, який навчається на другому курсі», плаває морем —>
мореплавець «той, хто плаває морем»; див. ще: нафтобаза, листоноша, п’ятиповерховий), і в тому, що майже весь словотвір пов’язаний за своєю мотивацією з
реченням (Він учиться в школі —> школяр. Він носить листи —> листоноша, Він шиє взуття —> швець).
Функції словотвірних елементів інші:
вони використовуються для творення лексичних знаків, тобто для номінації. Отже, словотвір — це не якийсь особливий рівень мови, а сфера особливих відношень між морфемами і лексемами.
Термін словотвір вживається у двох значеннях:
1) утворення слів, що називаються похідними і складними, на базі однокореневих слів, якими вони мотивовані, тобто виводяться з них за значенням і за формою, за наявними в мові моделями (зразками) за допомогою афіксації, словоскладання, конверсії (переходу з однієї частини мови в іншу) та інших формальних засобів;
2) розділ мовознавства, який вивчає способи творення нових слів.

Оскільки словотвір забезпечує процес номінації, то його можна розглядати як частину ономасіології. Розрізняють діахронічний і синхронічний словотвір.
Діахронічний словотвір — словотвір, який вивчає шляхи
виникнення похідних слів у різні періоди розвитку мови та їх етимологічну
словотвірну будову, а також історичні зміни словотвірної структури слів.
Синхронічний словотвір — словотвір, який вивчає систему
словотвірних засобів, наявних у мові на певному етапі її розвитку, і
структуру слів, що визначається її синхронними мотиваційними
відношеннями з іншими словами.
Синхронічний словотвір — це легко розпізнавані
зв’язки між спорідненими словами з погляду сучасної
мотивації і відповідно до словотвірної структури слова.
Так, скажімо, слово любов нині сприймається як
утворене від дієслова любити, хоча генетично воно утворене
від давнього прикметника любт> «любий». Російське
слово цветник на сучасному етапі мотивується словом цве-
ти — «місце, де ростуть квіти», хоча насправді воно
утворене від слова цветной «покритий квітами» (твірна
основа цветн- і суфікс ~ик). У цьому слові нині
виділяють твірну основу цвет- і суфікс -ник. За цим зразком
тепер утворені такі слова, як коровник, телятник,
собачник, шкодник, рассадник, виноградник, ценник, кочевник,
градусник, мостовник. Отже, на певному етапі розвитку
мови для виникнення нових слів за моделлю колись
утворених слів суттєвою є не діахронічна
(етимологічна), а синхронна словотвірна структура.
Між синхронічним і діахронічним словотвором не
завжди легко провести межу. Саме тому деякі сучасні
мовознавці, наприклад, О. М. Трубачов, загалом
заперечують синхронічний словотвір. Не дивно, що аж до
середини XX ст. практикувався тільки діахронічний
підхід до словотвору.
Словотвірна система є дуже складною. Ця складність
зумовлена найрізноманітнішими зв’язками з іншими
рівнями мови (не тільки з морфологічним і лексико-семантичним, а й із фонологічним та синтаксичним, а також морфонологічним і фразеологічним проміжними рівнями); з явищами синкретизму словотворення і словозміни (пор. форми типу писати — переписати, горох — горошина, які можна трактувати як різні слова і як форми одного слова), важкістю розмежування синхронічного й діахронічного планів і великою
кількістю одиниць, категорій та теоретичних понять.
До основних теоретичних понять словотвору належать мотивація, словотвірна похідність, словотвірне правило, словотвірний тип, словотвірне значення та ін.
Словотвірна мотивація — семантична і формальна зумовленістьзначення похідного слова значеннями його складників; семантичні й формальні відношення між похідним і твірним словом.
Мотивація встановлюється між двома однокореневими словами, одне з яких із формального і семантичного погляду є первинним, мотивуючим, а інше —
вторинним, мотивованим. Мотивоване слово складніше за структурою (має більше морфем), ніж мотивуюче.
Воно є двочленним: складається з мотивуючої (твірної)
основи і форманта (чит-ач, спів-ець, учитель-ство, неантагоністичний, не-усвідомлений, солонкува-тість). Слова, мотивовані двома чи більше мотивуючими
словами, мають складнішу мотивуючу основу (сонц-е-люб-
ив/ий/), авт-о-відповід-ач, природознавство). У наведених прикладах мотивуючими є відповідно слова сонце і любити, авто і відповідати, природа і знати, а
формантами інтерфікси -є-, -о- і суфікси -це-, -ач-, -ств-.
Отже, мотивоване слово формально і семантичноскладніше. Щоправда, трапляються випадки, коли ускладнення в семантичному плані супроводжуються
спрощенням формального плану (інтимний — інтим,бігати — біг).
З мотивацією пов’язане поняття словотвірної похідності.
Словотвірна похідність — семантична вивідність властивостей похідного з властивостей вихідних одиниць.
Похідне слово розглядається як структура, внутрішня форма якої відповідає вираженому нею змісту і будується як бінарне утворення з вихідної
(мотивуючої) і формантної частини:
Він учиться в школі —> школяр (учень)
Він учить в школі —> учитель
Він грає за команду —> гравець
Він грає в карти —> грач
Із визначенням закономірностей творення
похідних слів пов’язане словотвірне правило.
Словотвірне правило — правило, яке описує особливості
моделювання похідних слів у процесі деривації, діапазон їх дії,
характеризує дериваційний процес з погляду його
регулярності/нерегулярності, продуктивності/непродуктивності, вказує на твірну основу,
використаний формальний засіб, сполучувальні можливості морфем та їх морфонологічні зміни.
Однокореневі слова, які перебувають у відношеннях
послідовної мотивованості, створюють словотвірний
ланцюжок. Наприклад: укр. учитися — учень —
учениця; дати — подати — податок — податковий —
оподатковувати — оподатковуваний —
оподатковуваність — неоподатковуваність; персона — персонал —
персональний — персональність; рос. клей — клеить —
склеить — склеивать — склеивальщик — склеивальщи-
ца. Перше (вихідне) слово немотивоване. Кожне
наступне слово відрізняється від попереднього тільки одним
формантом. Одне й те саме слово може виступати
стосовно одного спорідненого слова як мотивоване, а стосовно
іншого — як мотивуюче. Так, зокрема, учень мотивоване
словом учити, а щодо слова учениця воно є мотивуючим.
Словотвірні ланцюжки утворюють словотвірне гніздо.
Словотвірне гніздо — сукупність словотвірних ланцюжків з одним і тим
самим вихідним словом; сукупність слів із одним і тим самим коренем,
упорядкованих відповідно до відношення словотвірної мотивації.
Слова, об’єднані у словотвірне гніздо, мають
змістову і матеріальну спільність. Наприклад: сіль, соляний,
солонка, солонина, солонинний, солевий, солити, соління,
посолити, засолити, засолювати, засолка, пересолити,
недосолити, підсолити, підсолювати, насолити,
солоний, солоність, солонуватий, солонуватість, солевар,
солеваріння, солеварний, солекоп, соледобувач, солепромисел, солепромисловий, солепромисловість тощо. Словотвірне гніздо має строго визначену систему, кожне слово
в ньому займає певне закріплене місце. Словотвірне (дериваційне) значення — нове значення, яке виникає в похідному слові внаслідок поєднання мотивуючої основи з формантом; результат дії форманта на твірну основу і її лексичне та граматичне значення.

Словотвірне значення являє собою формально виражений тип значення, спільний для цілої серії мотивованих слів із одним і тим самим формантом, яким відрізняються ці слова від слів, що їх мотивують. Отже, в мові є три типи значення: лексичне,
граматичне і дериваційне. Вони різняться між собою
ступенем абстракції. Від лексичних (індивідуальних) значень
дериваційні значення відрізняються своєю
узагальненістю (це сукупність формально виражених значень). Від
граматичних значень, які є обов’язковими, дериваційні
значення відрізняються своєю необов’язковістю,
оскільки їх вживання зумовлюється позамовними чинниками.
Словотвірні значення поділяють на
транспозиційні (значення іншої частини мови): предметності
(співати — спів); процесуальної (молодий — молодіти,
вдова — вдовіти); ознаковості (гай — гайовий, сьогодні —
сьогоднішній); різні конкретніші модифікаційні
значення — зменшувальні (мати — матуся, голова —
головонька, хата — хатиночка, малий — малесенький),
збільшувальні (рука — ручище, дід — дідуган, ніс —
носюра, довгий — довжелезний), посилювальні
(кричати — розкричатися) та ін. Осібну групу становлять
класифікаційні значення, як, скажімо, значення носія
ознаки (юний — юнак, дурний — дурень, веселий —
веселун), виконавця дії (читати — читач, копати — копач,
рахувати — рахівник, водити — водій), вмістилища
чого-небудь (корова — корівник, дрова — дровітня) тощо.

Словотвірний тип — схема побудови слів певної частини мови, яка
характеризується спільністю трьох ознак: частини мови,
форманта, словотвірного значення.
Така структурна схема є спільною для всіх утворень
одного типу. Наприклад: стрибати — стрибнути,
свистіти — свиснути, кричати — крикнути, стукати —
стукнути та ін., де дієслова зі значенням одноразової
дії утворені від дієслів недоконаного виду за допомогою
суфікса -ну-. Отже, словотвірний тип — це двостороння
одиниця узагальненого характеру, яка в плані змісту
має спільне словотвірне значення, єдине для слів
певного типу, а в плані вираження — однакову (спільну)
структуру. Словотвірний тип нерідко називають ще
словотвірною моделлю, словотвірним зразком.
Серед словотвірних моделей розрізняють лінійні і
нелінійні. До лінійних належать афіксальні моделі і
моделі складних слів, які виражаються формулою А =
В + С + £> (довідник = довід(атися) + ник, лісостеп =
ліс + о + степ, англ. розісагй «поштова листівка» =
розі + сагй, зипзНіпе «сонячне сяйво».

До нелінійних, які умовно позначають формулою А —>
В, належать конверсія (поранений (солдат) ->
поранений, черговий (учень) —> черговий, англ. а июгсі «слово»
Найкрупнішою класифікаційною одиницею
словотвору є спосіб словотвору. Розрізняють суфіксальний
(викладач), префіксальний (переписати), постфіксальний (битися), префіксально-суфіксальний (заплічний), префіксально-постфіксальний (розбігтися), суфіксально-постфіксальний (горди-ти-ся), префіксально-суфіксально-постфіксальний (пере-шіпт-
ува-ти-ся), чисте складення (дехто, плащ-палатка, ваон-ресторан, англ. зпоютап «снігова баба», «золота рибка»), складення з суфіксацією (землеторговець, радіо-приймач).

Словотвір як окрема лінгвістична дисципліна
виокремився наприкінці 60-х років XX ст.
Становлення словотвору пройшло декілька етапів, пов’язаних
із різними концепціями. Спочатку практикувався
морфологічний підхід: словотвір розглядали через
призму морфології як комбінаторику морфем. Його
заступив структурно-семантичний підхід, у якому
акцент було зроблено на словотвірній похідності і
привернено увагу до співвідношення структури і
семантики похідного слова та до співвідношення
морфемного і словотвірного аналізу. З’являються
поняття мотивованості похідного слова і словотвірного
значення.
На сучасному етапі паралельно існують три
напрями в дослідженні словотвору:
1) синтаксичний (трансформаційний, породжувальний), пов’язаний із дослідженнями Н. Хомського.
Семантику і структуру дериватів розглядають як
результат породження різних синтаксичних конструкцій, а
поняття словотвірного правила пов’язують із
відтворенням ланцюжка переходів, що лежать в основі
перетворення вихідних синтаксичних конструкцій у
відповідний дериват (Він грає на трубі — він трубач; Він
від’їхав — його від’їзд);
2) ономасіологічний, започаткований дослідженнями
чеського мовознавця М. Докуліла. Словотвір
розглядають з погляду теорії номінації і для його інтерпретації
використовують такі поняття, як ономасіологічний
базис, ономасіологічна ознака, зв’язка та ономасіологіч-
на категорія;
3) функціонально-семантичний, який синтезує
досягнення трансформаційного й ономасіологічного
підходів і на передній план ставить проблеми, пов’язані з
семантикою, функціонуванням і творенням похідних
слів у живому мовленні.

Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір...). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні - ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами - перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.

Ряд спільнокореневих слів, розташованих відповідно до послідовності їх творення, називається словотворчим гніздом. Наприклад: плід --- плідний --- плідник --- плідниковий; газета --- газетяр --- газетярство; чорний --- чорніти --- почорніти --- почорніння.

Словотвірний аналіз - це встановлення способу словотворення аналізованого слова, тобто визначення твірної основи та словотворчих афіксів: атомний - атом + н, розпорошений - розпорошити + ен, пізно - пізній + о. Повний словотвірний аналіз передбачає виділення і первісної основи ряду слів: лісівництв о, лісівн ик, лісов ий, ліс.

ІІІ. Визначення прикметника як частини мови. Морфологічна будова та граматичні ознаки прикметника. Короткі і повні, членні і нечленні, стягнені і нестягнені форми прикметників (з історичними коментарями). Розряди прикметників та принципи їх розмежування. Проміжні розряди прикметників.

П р и к м е т н и к — частина мови, що виражає статичну ознаку за допомогою синтаксично залежних граматичних категорій роду, числа й відмінка.

Розглядаючи частиномовну природу прикметника, важливо звернути увагу на ті головні лінії, які пов'язують його з іменником.

Прикметник подібно до іменника становить іменну частину мови, але має своєю семантичною основою не предметність, а ознаку (якість, властивість, відношення). При цьому семантичні основи іменника й прикметника не взаємовиключають, а тільки взаємодоповнюють одна одну.

Ступінь конкретизації й усвідомлення предмета, позначуваного іменником, тим виразніший, чим більша кількість ознак, які характеризують, описують його. Позамовні взаємозв'язки між предметами

й ознаками у плані мовного вираження виявляються в тому, що іменник як виразник предметності сполучається з різними прикметниками1 — виразниками ознак. Так, день може бути осінній, весняний, зимовий, літній, сонячний, похмурий, теплий, холодний, довгий, короткий, щасливий, нещасливий, важкий, вихідний, святковий, робочий, пам'ятний, близький, далекий і навіть золотий.

У свою чергу, один і той самий прикметник поєднується з різними іменниками, конкретизуючи свій значеннєвий обсяг або ж розвиваючи нові значення. Зіставлення двох словосполучень — золотий годинник і золоті обжинки — показує, що в першому випадку прикметник виступає у своєму первинному,

узвичаєному загальномовному значенні (пор.: годинник із золота — годинник, виготовлений із золота — золотий годинник), тоді як у другому безпосередній зв'язок з матеріально-речовинною семантикою втрачається, а прикметник повністю набуває образної, переносної функції. Загальномовне закріплення вторинних прикметникових значень особливо показове на прикладі сталих словосполучень і фразеологізмів, наприклад: золота осінь, золота голова (характеристика здібної, обдарованої людини), золоте серце, золоте

слово {золоті слова), золоте весілля, золотий вік, золоті гори обіцяти, золоте дно, золота молодь, золота середина, золотий фонд (у значенні: особливо цінна творча спадщина).

З морфологічного погляду між іменником і прикметником існують істотні відмінності. Залежні граматичні категорії роду, числа й відмінка, безперечно, належать до обов'язкових умов мовного

функціонування прикметників, але вони виступають як чисті показники синтаксичного пристосування прикметника в реченні і не мають яких-небудь спеціальних значеннєвих або граматичних

навантажень.

Синтаксичні функції прикметника випливають з властивого йому категоріального значення. Основною з них є, звичайно, атрибутивна: вступаючи в синтаксичний зв'язок з іменником і узгоджуючись

з ним у роді, числі й відмінку, прикметник виступає означенням у структурі речення, наприклад: Вона вперше в своєму житті бачила море і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами — то голубим, то синім, а то чисто зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами (С. Скляренко).

Виступаючи в ролі іменної частини складеного присудка, прикметник виражає ознаку, приписувану в реченні підметові, але, на відміну від означальної функції, він бере безпосередню участь у структурній організації речення, виражає один з його граматичних складників. Саме з предикативною функцією найбільшою мірою пов'язана синтаксична активність прикметника, яка виявляється у здатності до іменникового й дієслівного керування. Пор.

такі приклади: Він був безмежно вдячний матері за її чуйність і самовідданість (І. Вільде); Важка навіть голка для солдата в поході! (О. Гончар).

Повні і короткі прикметники
За наявністю закінчень прикметники поділяються на повні й короткі.
Прикметники, у яких є закінчення, називаються повними: добр ий, вільн а, славн е, зелен і, батьков ого, материн а. Ці форми є звичайними для сучасної української мови.
Загальновживаними в сучасній українській мові є повні змінні форми прикметників: нестягнені форми чоловічого роду (високий, гарний, веселий) і стягнені форми жіночого і середнього роду однини і у називному відмінку множини (висока, гарна, весела; високе, гарне, веселе; високі, гарні, веселі).
Нестягнені форми жіночого і середнього роду можливі лише в називному та знахідному відмінках однини і множини: добрая, синяя; добреє, вечірнєє, синєє; добрії, вечірнії, синії. Вживаються вони переважно в народній творчості, а також у поетичному мовленні для стилізації під народну пісню: Ой у полі три криниченьки. Любив козак три дівчиноньки — Чорнявую та білявую, Третю руду та поганую (Нар. пісня); Ні, мамо, не можна нелюба любить. Нещасная доля із нелюбом жить (Є.Гребінка).
Прикметники, у яких немає закінчення, називаються короткими.
Незначна кількість прикметників паралельно до загальновживаної повної форми має коротку (незмінну) форму: винен, певен, варт, потрібен, годен, ладен, повен, здоров, рад, славен, ясен, срібен, дрібен, зелен, красен та ін. Вони зустрічаються переважно у фольклорі, використовуються у народному мовленні, в художньому стилі, в основному у поезії для створення народнопісенного колориту, наприклад: Один товариш — ясне сонечко, Другий товариш — то місячко, Третій товариш — то дрібен дощик (Колядка); Виплива на сині ріки ясен вечір іздаля. Ходить пісня берегами, ходить селами й містами, в золот бубон б'є (М. Рильський).
Тільки коротку формумають присвійні прикметники на -ів, -ин у називному (знахідному) відмінку однини чоловічого роду (чий?): Іванів, братів, лікарів, материн, Ларисин, Маріїн. Форми на зразок " Івановий " не є нормативними.
Паралельно вживаються форми маків і маковий цвіт; але тільки королевий цвіт.

За значенням і граматичними особливостями прикметники поділяються на якісні й відносні. Головним критерієм значеннєвого поділу на такі два розряди є характер ознак.

До розряду я к і с н и х належать прикметники, що позначають безпосередні, прямі, закладені в самій сутності предметів ознаки, здатні, як правило, виявлятися з різною мірою або інтенсивністю: Листатий чауш, або «волове око», як його в них звуть, буйно розрісся цієї весни, зав'язь на ньому багата, віщує добрі

кетяги, великі грона, а зараз від них ще тільки бубки дрібні, зелені (О. Гончар).

В і д н о с н і прикметники виражають незмінні, сталі щодо міри вияву ознаки предметів обов'язково через відношення їх до інших предметів або дій: Військові команди потужною технікою розчищають у горах автобусні траси від завалів. Тисячотонні кучугурища гірських порід посунуло на полотно доріг, перегородило, позабивало туристські маршрути (О. Гончар).

Граматичний критерій розмежування якісних і відносних прикметників полягає в тому, що першим з них властиві спеціальні морфологічні засоби вираження міри ознаки — вищий і най найвищий ступені порівняння.

Білет

15.1.

. Стилі української мови

Українська мова має надзвичайно багатий набір виражальних засобів. Ці засоби дають змогу доцільно висловлюватися відповідно до змісту, умов і мети спілкування. Залежно від цього розрізняють­ся такі різновиди мовлення, тобто стилі української мови: офіцій­но-діловий, науковий, публіцистичний, художній і розмовний.

І. Офіційно-діловий стиль задовольняє потреби офіційного спілкування в державному, громадському, економічному, політич­ному житті. Це стиль законів,' указів, статутів, розпоряджень, ухвал, протоколів, звітів, ділового листування.

Для офіційно-ділового стилю характерні такі особливості: ви­клад логічний, мовні засоби великою мірою стандартизовані, ши­роко використовуються усталені штампи, слова вживаються в пря­мому значенні, речення переважно прості поширені, текст чітко ділиться на частини (параграфи, пункти, підпункти тощо).

Тексти офіційно-ділового стилю вимагають точності формулю­_вань, не допускають двозначності, позбавлені емоційності. На­приклад:

АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв ’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

- продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Ук­раїні,

- виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

- здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки уро­чисто

ПРОГОЛОШУЄ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ та створення само­стійної української держави — УКРАЇНИ.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Консти­туція і Закони України.

Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Верховна Рада України 24 серпня 1991 року

- Науковий стиль обслуговує науку. Для нього властиві такі особливості: мова виключно літературна, наявна велика кількість термінів, речення переважно складнопідрядні, твердження доку­ментовані, слова використовуються, як правило, в прямому зна­ченні.

Залежно від конкретних завдань у науковому стилі виділяються такі його різновиди: власне науковий, науково-популярний, нау­ково-публіцистичний, науково-навчальний, виробничо-технічний. Кожен з цих різновидів має й свої специфічні особливості.

Ось приклад власне наукового стилю:

Для стилістики важливо чітко розмежувати поняття загально­народна мова та літературна мова. Під загальнонародною мовою ро­зуміємо сукупність усіх граматичних форм, усіх слів, усіх особливостей вимови ù наголосу людей, що користуються українською мовою як рід­ною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, фольклорні елементи, жаргонізми тощо. Одним із складників загальнонародної мови є літературна мова — відшліфована форма національної мови, Що має певні норми в граматиці, лексиці, вимові, наголошуванні. Лі­тературна мова виникає на підставі писемної, художньо закріпленої форми загальнонародної мови і в своєму усному й писемному різновидах обслуговує культурне життя нації. Отже, літературна мова є осно­вою духовної та матеріальної культури людського суспільства, без неї неможливий розвиток літератури, мистецтва, науки, техніки (О. По- номарів).

- Публіцистичний стиль належить до сфери засобів масової ін­формації. Мова цього стилю повинна бути ясною, точною, вираз­ною. Водночас вона образна, експресивна, емоційно забарвлена. Виклад, з одного боку, логічний, з іншого — насичений художніми тропами та іншими засобами емоційного впливу на читача або слу­хача. Наприклад:

Про відчуття меншовартості, яке, ніби вірус, вразило менталь­ність певної — на жаль, значної — частини наших співгромадян, пре­са писала чимало. Цьому явищу є історичне пояснення: понад 300років Україна була позбавлена державності і весь час відчувала на собі важ- ку руку «старшого брата». Будь-який вияв самостійності, будь-якийпотяг до суверенності придушувався всіма засобами, в тім числі мечем і вогнем. Згада

ймо гетьмана Мазепу, який зробив спробу вивернутися з-під московського ярма і на довгі часи був оголошений зрадником, а Батурин — тодішня козацька столиця — був вирізаний до ноги, не жаліли навіть немовлят.

Трьохсотлітня залежність від Москви не минула безслідно для ук­раїнського народу. Мало того, що постійно грабувалися багатства України — у неї була відібрана історія, перейнята і присвоєна куль­тура, по краплині виціджувалася сама душа нації — мова. Вся ідео­логія як царської, так і комуно-радянської імперії була спрямована на те, щоб русифікувати Україну, притлумити почуття національної гордості в її народу, стерти з його історичної пам!яті саме поняття «українська нація».

Значною мірою це вдалося. Щоб виживати, забезпечувати терпи­ме існування собі, давати освіту дітям, певна частина українців, пе­реважно інтелігенції, змушена була прислужувати і приспівувати пів­нічному колонізатору. Такий спосіб життя був продиктований жор­стокими умовами, і тих, хто намагався зі зброєю в руках відстоюва­ти волю і незалежність, зробили кривавими бандитами і «ворогами народу» (В. Карпенко).

- Художній стиль використовує все багатство національної мо­ви, у тому числі діалектизми, жаргонізми тощо. Мова переважно образна, насичена художніми тропами, багата на синоніми, анто­німи, інші засоби словесного зображення.

Важливу роль тут відіграють звукові засоби: алітерації (повто­рення однакових приголосних), звуконаслідування, ритмомелодика тощо.

Однією з суттєвих ознак художнього твору є образ автора, який виявляється як в авторському світобаченні, так і в доборі та орга­нізації мовних засобів. Тому художній стиль розпадається на ряд індивідуальних, авторських стилів. «Але,— зазначає О. Д. Понома- рів у «Стилістиці сучасної української мови»(К.: Либідь, 1993, С. 16),— вдаючись до тих чи тих лексико-фразеологічних і морфо- лого-синтаксичних засобів загальнонародної мови, вживаючи фольклорних, говіркових, просторічно-жаргонних елементів, автор мусить завжди орієнтуватися на літературну норму».

Ось один з багатьох можливих прикладів художнього стилю:

- А ці абрикоси і всередині жовті чи тільки зверху?

- Хтозна. Я тільки кісточку бачив: гостренька така з одного боку, а з другого тупіша...

- Мені здається, що вони гарячі. Оце ніч, а вони гарячі...

- По-моєму, вони в пушку, еге ж?

- Хтозна... Скоро ось взнаємо.

Вогонь почав пригасати. Тільки жарок ще грав і мінився.

- Ану, Па’, сходи ще ти подивися за ІІІтокалом, твоя черга,— сказав Силка. Прислухався,— Цсс, наче хтось іде,— зашепотів.— О, чуєш?

Угорі справді щось наче протупало і зникло. Потім звідти поко­тилася грудка, упала в наше багаття, і з нього шугнули іскри. Ми посхоплювалися на ноги і задерли голови, але після вогню не бачили й на крок від себе.

Не бійтеся, це я,— хрипко сказав хтось ізгори.

До наших ніг потекла дрібна глина, а слідом за нею з їхав... Што- кало. Він тримав обома руками біля грудей кепку з абрикосами...

- Нате, їжте та йдіть уже додому, бо мені спать хочеться,— Штокало дихнув на нас ядучим тютюновим духом з рота,— Сі­дайте, чого ви постовпіли? Хто ж так лагодиться красти? Кри­чать, балакають, не тільки мені,— у село чути. Вогонь кладуть! Злодії називається... Тихо треба, якщо вже замірилися красти!

- Та ми, діду, тільки покуштувати хотіли! — вигукнув щиро Чи- це-я-чи-не-я.— Хіба ми красти?.. (Григір Тютюнник).

- Розмовний стиль властивий насамперед усному побутовому мовленню, але його елементи використовуються також у художній літературі та публіцистиці.

Для цього стилю характерна розмаїтість ритміко-мелодійних варіацій, велика кількість експресивних та емоційно-оцінних слів, неповні, а також складні безсполучникові речення. У ньому досить широко використовуються просторічні елементи тощо. Наприклад:

Ой люди добрі! Що мені на світі Божому робить? Не можна, не можна за лихими сусідами на селі вдержатись. Хоч зараз спродуйся, пакуйся — та вибирайсь на кубанські степи! Дав же мені Господь сусід — нічого казать! Aie ніхто мені так не допік аж до живих пе­чінок, як та капосна баба Палажка Солов Уха. Та що й говорить? Хіба ж ви її не знаєте? Чи є ж така — не то що на селі, сьіе й в цілому світі? Боже мій! Так уже її обминаю, обходжу десятою вули­цею; отже ж зачепить! Якби я під землею лежсьга, вона б мене, ка­посна, і там знайшла б. А я, собі на лихо, вдаюсь добра. І, Господи! Я б її до віку не зачепила, якби вона мене не зачіпала. Ще, на біду, й чоловік мій, Омелько, вдався вже геть-nto гнучкий, як батіг з клоччя. Та що й говорить! Од такої баби, як Паїажка, не тільки я з Омель- ком, але навіть дві люті собаки не одгризлись би. На моє безголов’я и хати наші на однім кутку, через уліщю, і поле наше поруч (І. Нечуй- Левицький).