Діалектна лексика

Основу лексики української мови складають слова, які розуміють і вживають усі. Вони називаються загальновживаними. Але є такі слова, які вживають лише в певній місцевості, в окремих говірках, наріччях. Такі слова називаються діалектними.

Діалекти (або наріччя) - це підрозділ мови, що об'єднує групу говірок, пов'язаних між собою низкою спільних явищ, невідомих іншим говіркам.

Сукупність українських говорів за особливостями фонетичних рис, лексичного складу, морфологічних та синтаксичних відмінностей поділяється на три діалектні групи або наріччя: північне, південно-східне, південно-західне.

Діалектизми - це слова, що вживаються в окремих говорах або наріччях і не поширені в мові всього народу. Це - територіальні (обласні) діалектизми та соціальні, що функціонують лише в певному соціальному угрупованні.

У розмовно-побутовому стилі нерідко зустрічається діалектна лексика. Вихована людина повинна стежити за своїм мовленням і послуговуватися загальновживаними унормованими словами української мови.

Поширена діалектна лексика у творах художньої літератури. Зразки майстерного використання її з метою зображення місцевого колориту спостерігаються у творах Панаса Мирного, Лесі Українки, І. Франка, О. Гончара, М. Стельмаха, Д. Павличка та ін. Ось як змальовує М. Коцюбинський картини життя і побуту гуцулів, використовуючи діалектну

лексику: "Тепер Іван був уже леґінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню".

Слід зазначити, що надмірне вживання діалектної лексики ускладнює читання творів.

У сучасній літературній мові діалектна лексика зустрічається дуже рідко. І зовсім не використовується в діловому мовленні, науковому та публіцистичному стилях.

Літературна мова обслуговує найвищі форми суспільно-політичних, культурних відносин, тому й багатша за своїм лексичним складом, граматичною будовою. Вона має унормований словник, граматичні форми й систему вимови, що є обов'язковими для всіх, хто нею користується.

В українській мові відбувається складний процес взаємодії між літературною мовою і діалектною лексикою, процес стирання відмінностей між літературною національною мовою і територіальними діалектизмами. Все застаріле, що є в територіальних діалектизмах, поступово відходить і замінюється загальнонародними засобами вираження. Але літературна мова не просто витісняє місцеві говори з мовної практики їх носіїв, а водночас

убирає з них усе те, що може збагатити її новими засобами виразності, образності, експресивності: новими лексичними і граматичними елементами.

Літературна мова дедалі сильніше впливає на місцеві говори і сприяє зближенню їх системи із загальнонародною національною мовою..

ІІ. Лексика української мови як система. Відкритість лексичної системи, мікросистемність. Однозначність і багатозначність слів в українській мові. Пряме і переносне значення слова. Типи переносних значень. Стилістичні можливості слова.

Уживана в мові лексика у стилістично-функціональному плані переділяється на стилістичні групи. Виділяється стилістично нейтральна (загальновживана, міжстильова) лексика і обмежена певними сферами вживання та стилями (стилістично забарвлена).

Стилістично нейтральна (міжсильова) лексика - загальновживана лексика, що не пов'язана з певними функціональними різновидами мови і не має експресивного забарвлення. Вона охоплює слова, якими послуговуються всі, хто володіє мовою. Ці слова пов'язані з повсякденним життям, із спільними для більшості носіїв мови поняттями, є звичайними, зрозумілими для всіх назвами явищ природи (сніг, дощ, вітер), тварин і рослин (корова, кіт, соловей, пшениця, соняшник, груша, дуб), родинних стосунків (батько, мати, дід, баба), речей, пов'язаних із життям людини і їх частин - предметів побуту, страв, предметів одягу (хата, стіл, стеля, ніж, ложка, хліб, сіль, борошно, борщ, каша, костюм, пальто, сорочка), органів людського тіла (голова, рука, око, нога, ніс), кольорів (червоний, зелений, рожевий, білий), дії і стану (плакати, летіти, бігти), місця, часу (там, сьогодні, завтра), чисел, числових понять (три, чотирнадцять, сотня, половина), службових елементів (і, але, якщо, бо, в, на, перед, під, через) тощо. Стилістично нейтральна лексика - основа усного й писемного мовлення. Вона характеризується стійкістю, хоча може зазнавати змін, поповнюючись новими поняттями, що стають загальновідомими (президент, атомний, політика).

Чіткої межі між стилістично нейтральною і стилістично забарвленою немає. Деякі багатозначні слова в одних значеннях можуть бути нейтральними (вода - безбарвна рідина), а в інших - закріпленими за певним стилем (у книжці багато води).

Лексику, закріплену за певними функціональними стилями, переділяють на розмовну, експресивно забарвлену та книжну, в якій розрізняють такі групи: суспільно-політична, виробничо-професійна, науково-термінологічна, офіційно-ділова.

Розмовна лексика - це слова, якими послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні. До таких належать слова з виразними експресивно-оцінними позитивними і негативними значеннями (базіка, вайло, чимчикувати) та розмовні варіанти лексичних одиниць, що мають інші літературно-нормативні відповідники.

Розмовна лексика має типові словотвірні ознаки: суфікси -ій, -уга, -юка, -ака в назвах осіб (мамій, тюхтій, хапуга, злюка, писака, читака), префікс попо- (попобігати, попозаглядати). Вона об'єднує слова, що входять до загальномовного словника, не порушуючи літературної норми: бос, велик, відик, завучка, нулівка, телик.

Розмовну лексику використовують у художніх творах як засіб відтворення особливостей живого мовлення та характеристики героїв.

Експресивно забарвлена лексика - це слова, що містять у своєму значенні компонент оцінювання, виражають почуття, позитивне чи негативне сприймання дійсності: тяжко, гніватися, теревенити, матінка.

За способом вираження емоційності, образності експресивно забарвлена лексика поділяється на такі групи:

1) органічно емоційні слова - такі, що містять емоційне забарвлення у своєму лексичному значенні. Вони здебільшого називають психічні, внутрішні стани, характер, переживання, емоційні кваліфікації дій людини (любов, радість, здоров 'я, сум, гнів, щирий, веселий, тяжко, радіти, базікати);

2) слова, емоційність яких досягається за допомоги суфіксів зі значенням пестливості, здрібнілості, згрубілості: -к-, -ик-, -OK-, -очок-, -оньк-,-еньк-,-есеньк-,-ісіньк-, -ищ(е), -езн(ий): татко, шнурок, лебідонька, чорнявенький, малесенький, землище, старезний.

Книжна лексика - це слова, що вирізняються вузькою сферою вжитку та вносять у спілкування відтінок офіційності, науковості, урочистості. У словниках біля цих слів є позначення "кн." (книжне).

Серед книжної лексики вирізняють суспільно-політичну лексику, що охоплює слова, пов'язані з політичним, громадським життям суспільства: народ, партія, інтелігенція, держава, мир, війна, сесія, страйк, Верховна Рада, політика, пікетування, свобода, декларація, суверенітет, парламент, народний депутат, демократизація, економіка, поступ, збройні сили. Суспільно-політична лексика постійно поповнюється новими словами, що позначають поняття, пов'язані з суспільним та економічним будівництвом у державі.

Кількісно велику групу слів охоплює виробничо-професійна лексика - це слова на позначення виробничих процесів, знарядь і матеріалів праці, приміщень, характерних для різних професій і спеціальностей: боронування, косовиця, плуг, хімічні добрива (для сільського господарства), вугілля, штрек, лебідка, трос, вагонетка (для шахтарів), школа, гімназія, урок, учитель, кабінет, абітурієнт, студент, професор (для педагогів).

Виробничо-професіна лексика поділяється на групи залежно від галузей виробництва, які вона обслуговує: медична, педагогічна, металургійна, харчова тощо. Звичайно ж, усі галузі мають певну кількість спільних слів, наприклад: назви підрозділів (сектор, відділ, управління, департамент), назви посад (директор, керівник, бухгалтер, юрист) тощо.

Основну частину цієї лексики становлять терміни.

Термін - це слово чи словосполучення, що позначає поняття певної галузі науки. Найважливішою ознакою термінів є їх однозначність. Найбільше у мові термінів спеціальних, що характерні для певної галузі науки, культури, наприклад: мовознавчі терміни (звук, азбука, морфеміка, просте речення, номінація), історичні (історія, історіографія, феодалізм), ботанічні, технічні, медичні, психологічні, музичні, економічні. Є певна кількість загальних термінів, що вживаються у будь-якій галузі науки: аналіз, аналізувати, аргумент, система, систематизувати, класифікувати тощо.

Офіційно-ділова лексика - це слова, що вживаються в офіційно-діловому стилі літературної мови: офіційне спілкування між установами, окремими особами та установами, ділові взаємини на виробництві. Вона вживається у різного типу ділових паперах - указах, договорах, законах, актах, кодексах, наприклад: постанова, заява, інструкція, статут, свідчення, апеляція, експерт, конвенція, розпорядження, витяг, ухвала.

Значна частина офіційно-ділової лексики вже стала загальновживаною: автобіографія, доручення, квитанція, таблиця тощо.

До експресивно забарвленої лексики належать діалектизми, ар-готизми, вульгаризми.

Діалектизми - це слова, що вживаються у мовленні не всіх людей - носіїв певної мови, а лише їх частини, яка проживає в одній з місцевостей території, де поширена ця мова: хтіти, меї, свеї, легінь (парубок), перун (грім), тайстра (торба), бане, просе.

Жаргонізми - один з різновидів соціальних діалектів, слова і вирази, властиві мовленню певної групи людей, об'єднаних спільністю інтересів, родом занять: коза (зразок), хата (квартира), хвіст (академ-заборгованість), дирик (директор).

Близькими до жаргонізмів є арготизми - нелітературні слова і сполучення слів, які вживаються у мовленні декласових та антисоціальних елементів (злодію, рекетирів, бомжів, шулерів тощо). Ці слова стоять поза межами літературного вжитку: кишки (речі), карточка (обличчя).

За певних обставин спілкування уживаються вульгаризми - грубі або лайливі слова, не прийняті в літературній мові: рило, морда, пика замість обличчя, здохнути замість померти.

Жаргонізми, арготизми, вульгаризми належать до вузьковживаної лексики і в багатьох випадках нечітко розрізняються між собою. Кожен мовець ретельно добирає слова, що відповідають літературній нормі.

Вони становлять меншу групу: Руслан, Іван; Шевченко, Леонов; Київ. Полтава; Україна, Росія; Сула, Дніпро: майдан Незалежності; Чорне море. Азовське море; село Броварки, селище Глобине; газета "Голос України"; орендне підприємство "Київенергоремонт"; видавнцтво "Алерта".

Слова бувають однозначні й ба­гатозначні, мають пряме й переносне значення і можуть вжи­ватися в переносному значенні.

Слово, що має одне значення, називається однозначним. Одне значення мають переважно назви людей за різними оз­наками {українець, киянин,), назви тварин,рослин,конкретних предметів місяців і днів, більшість відносних прикметників {міський, кленовий, числівники (два.)

Також однозначними є терміни {банкнот, вексель, інструк­ція, катет, аорта, меридіан, тонна, метр).

Слово, що має два і більше значень, називається багато­значним. Здатність слова виступати з різними значеннями на­зивається багатозначністю, або полісемією.

Слово може бути багатозначним тому, що в його назві враховується лише одна якась ознака предмета. А таку саму ознаку можуть мати й інші, відмінні предмети. Наприклад, основне пряме значення слова стіна — «вертикальна міцна частина будівлі» (матеріал, з якого вона виготовлена, тут не вказується), тому цим словом ще називають і «прямовисну бічну поверхню чого-небудь» (стіна урвища), і «муровану ого­рожу» (стіна замку), і переносно «щільний ряд людей» (люд­ська стіна), і так само переносно «моральну перепону між людьми» (стіна непорозуміння) тощо.

Основне й побічні значення слова.

У багатозначному слові одне значення основне, інші — побічні. У слові голова основним є значення «частина тіла», побічними — «розум», «керівник», «передні ряди», «основна річ» тощо. Іноді в слові буває два й більше основних значень. Наприклад, слово грубий має три основні значення: «товстий»; «необроблений»; «брутальний». Часом основним для слова є не первинне його значення, а похідне, як це сталося, наприк­лад, з іменником колія, основним значенням для якого тепер є не «наїжджене заглиблення від коліс на дорозі», а «лінія з двох паралельно прокладених рейок, призначена для руху поїздів* трамваїв тощо».

Більшість загальновживаних слів української мови — багатозначні. У багатозначному слові одне лексичне значення сприймається як основне, вихідне, а інші як похідні, вторинні значення.

В українській мові більшість слів належить до багатозначних, тобто є полісемічними.

Однак, значна частина слів — однозначні, або моносемічні.

Слова, що мають одне й те саме значення у будь-якому контексті, називаються однозначними. Вони здатні називати тільки одне якесь поняття, одне явище дійсності, одну ознаку тощо.

У період свого виникнення слово завжди має одне значення, тобто за походженням кожне слово — однозначне, а здатність виражати різні значення ним набувається з часом.У багатозначному слові розрізняють пряме й переносне значення.

Пряме значення слова — його основне, як правило, первинне значення. Наприклад, пряме значення слова полотно — “лляна, конопляна, бавовняна тканина особливого переплетення”
Переносне значення слова — одне із значень багатозначного слова, яке виникло й закріпилося за ним внаслідок перенесення назви з одного предмета чи явища на інший предмет чи явище за подібністю. Переносне значення завжди вторинне і пов’язане з основним, прямим значенням.

Наприклад, значення слова полотно “картина художника” (Величні красоти гірської природи показано на численних полотнах. — О.Ільченко), “проїзна частина дороги” (За насипаним полотном залізниці. Ці речі так назвали тому, що вони або виконуються на полотні (картина художника), або нагадують смугу розстеленого полотна (проїзна частина дороги, плоска частина інструмента).

Крім переносного значення, існує ще переносне вживання слова. Слово, вжите в переносному значенні, образно характеризує предмет, дію чи ознаку за схожістю. Переносне вживання слова за своїм змістом індивідуальне і використовується тільки в певному контексті. Наприклад, у реченні Зимовий вечір усе ткав і ткав над селом свої полотна, і вони ніжно спадали з невидимих верстатів на прихоплену морозцем землю (М.Стельмах) слово полотно набуло переносного значення “сніговий покрив”, хоч саме по собі воно такого значення не має — ні прямого, ні переносного.

У способах переносного вживання розрізняють метафору, метонімію і синекдоху.

Метафора — перенесення назви з одного предмета, явища на інший предмет, явище за їхньою схожістю. Наприклад, у реченні ^ Там море дере синю одежу об гострі скелі на білі клапті і закидає ними весь берег (М.Коцюбинський) метафора синя одежа моря образно характеризує морські хвилі, а білі клапті — це піна від хвиль, які розбиваються об прибережні скелі.

Метафори бувають за кольором (сріблиться річка, бронзовий загар); за формою (мереживо гілок, павутина доріг); за розміром (крапля надії, море радості); за місцем (ніс корабля); за динамічністю (спалах ентузіазму); за відчуттям дотику (шовкова трава, шорсткий голос) тощо.

Метонімія — перенесення назви за суміжністю. При метонімії назва матеріалу може вживатися замість назви речі (фарфор і фаянс замість фарфоровий і фаянсовий посуд); назва предмета замість його вмісту (чайник закипів замість: вода в чайнику); назва місцевості замість людей тієї місцевості (місто прокидається замість люди, що живуть у місті);

Синекдоха — перенесення назви частини на ціле (найменування предмета за його характерною деталлю). Це, власне, різновид метонімії. Наприклад, назва частини тіла може вживатися на означення людини (роботящі руки, носа не показувати куди); руда борода захвилювалася.
З переносного вживання слова розвивається його перенос­не номінативне значення. Спочатку це сприймається як щось незвичне, випадкове, а з часом, якщо таке вживання повто­рюється, до нього звикають, і воно набуває статусу постійно- номінативного.
Білет №2.завдання 3.

1. Іменник – самостійна частина мови, що має значення предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка, відповідає на питання хто? або що?

Граматичні категорії іменника: рід – чоловічий/жіночий/середній, число – однина/множина, відмінок – називний/родовий/давальний/знахідний/орудний/місцевий/ кличний.

Загальний іменник — це назва, що є спільною для ряду однотипних істот, предметів, явищ, понять. Наприклад: хлопець, газета, критика, простір, час, добро, пароплав, обід.

Власний іменник — це індивідуальна назва одного з ряду однотипних предметів чи одного існуючого. Це прізвища, імена, по батькові людей, клички тварин, географічні та астрономічні назви, назви державних посад, установ, свят, книг, журналів тощо. Іменники, які є власними назвами характеризуються тим, що пишуться з великої літери, мають або тільки однину (Дунай, Львів), або тільки множину (Карпати, Черкаси).

Власні і загальні назви різняться граматично і орфографічно. Власні назви мають одну форму числа і пишуться з великої літери: Суми, Орел, Земля, Урал. Іменники, що відповідають на питання хто?, об’єднують­ся в семантичну групу назв істот. Сюди належать: на­зви людей (хлопець, дядько, бабуся, дочка, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина, Микола, Олеся); назви тварин, птахів (ведмідь, лось, козуля, корова, вівця, Рябко, Мурчик, жу­равель, чапля, півень, індик, качка, синиця, снігур); назви міфологічних істот (лісовик, змій, відьма, русалка); назви по­мерлих (мрець, покійник, небіжчик); назви карт, шахових фігур (валет, пішак) та ін.

Слова, що позначають назви, співвідносні з конкретними речами, властивостями, діями, називаються конкретними. Це назви, які позначають реалії, що можна пізнати органами чуття.

Слова, які позначають назви процесів, ознак, властивостей, що не належать до якихось конкретних предметів і мисляться поза зв'язком з ними, називаються абстрактними (від лат. abstraction — відтягнення, відвернення). Це іменники, які називають поняття, що не мають реального втілення (хоч виникнення та існування їх неможливе без такої реальності), тобто вказують на стан (сон, тиша), почуття (кохання, ненависть), процес (хід, біг), якість (чорнота, ясність), риси характеру (доброта, злоба, вихованість), різні вияви інтелектуального рівня людини (знання, розум), відносини між особами, народами (дружба, мир), поняття етикету (вітання), є науковими та виробничими термінами. Бувають похідні і непохідні. З суфіксами:

-ість якість, щедрість, духовність

-ств(о) суспільство, студентство

-цтв(о) мистецтво, керівництво

-зтв(о) боягузтво, убозтво

-от(а) спільнота, гризота

-нн(я) вміння, навчання

-тт(я) почуття, сприйняття

-изм ліризм, класицизм

-ізм, -їзм героїзм, реалізм

-ощ(і) пустощі, прикрощі

Іменники, які позначають сукупність однакових або подібних предметів, що сприймаються як ціле, називаються збірними. Найчастіше таку сукупність створюють назви істот, рослин, та ін.: молодь, дітвора, деканат, березняк, листя, коріння. Вони не мають форми множини, через те, що виражають об'єднання багатьох предметів, які не підлягають лічбі. Проте в них є рід і словозміна. Їх легко розрізняти за суфіксами:

Суфікси Приклади

-ств(о)/-цтв(о)/: студентство, парубоцтво;

-н(я): вороння, коріння;

-инн(я)/-овинн(я)/: ластовиння. кукурудзиння

-в(а): мушва, братва;

-от(а): голота, кіннота;

-ин(а)/-овин(а)/: озимина, городина;

-ник/-няк/: чагарник, сосняк;

-еч(а): стареча, малеча;

-і(я): братія, адміністрація;

-ик(а)/-ік(а)/: символіка, проблематика;

-арій: розарій, гербарій;

-іан(а): Франкіана.

Деякі збірні іменники утворилися без суфіксів: хмиз, юнь, молодь.

До збірних не належать:

іменники, що підлягають лічбі

іменники, що мають форми однини і множини

Приклади: група, загін, рій, ліс, народ, полк, екіпаж та ін.

Речовинні іменники називають речовину. Речовина, як відомо, рахунку не підлягає, її можна лише виміряти і вже потім порахувати одиниці виміру. Тому, речовинні іменники вживаються лише в однині. Речовинні іменники можуть мати форму множини, якщо:

вказують на різновиди, ґатунок мінеральні води, натуральні соки, ефірні спирти

вказують на велику кількість.

Приклад:

Вівса, пшениці, ячмені — все це зіллялось в одну могутню хвилю. (Михайло Коцюбинський).

Іменники, що відповідають на запитання хто?, об'єднуються у семантичну групу назв істот.

До назв істот належать

іменники, що називають: Приклади:

людей хлопець, донька, дитя, мандрівник, інженер, професор, балерина

тварин, птахів, комах ведмідь, корова, чапля,індик, синиця, бджола, комар

міфологічних істот демон, лісовик, відьма, русалка

Решта іменників відповідає на запитання що? і складає групу назв неістот.

До назв неістот також

належать іменники, що називають: Приклади:

сукупності осіб група, натовп, загін, юрба, зграя, табун, рій

назви організмів бацила, мікроб, вірус

Граматичне поняття істоти/неістоти не збігається з поняттям живого/неживого в природі.

Назви істот і неістот розмежовуються за допомогою запитань:

для істот-хто? кого?

для неістот-що? чого?

Морфологічні характеристики:	Приклади:
у назвах істот-осіб чоловічого роду збігаються форми знахідного та родового відмінків однини і множини	родовий відмінок — друга, друзів знахідний відмінок-друга, друзів
у назвах неістот збігаються форми називного і знахідного відмінків множини	книги (стоять)-(бачу) книги столи (стоять)-(перенесуть) столи

Прислівники виконують основні синтаксичні функції: 1) означальну – здатність прислівників означати дієслово, іменник, інший прислівник, ціле речення. 2) здатність виступати в ролі компонента складеного дієслівного присудка.