Загальний характер світогляду Ібн-Сіни (Авіцени)

Авіценна — «князь вчених», як його називали сучасники, ко­ментував і поглиблював філософське вчення Арістотеля, розроб­ляв проблеми гносеології та логіки, розмірковував над питан­ням про взаємини Бога та світу, душі та тіла, справедливості та моралі.Ібн-Сіна намагається відродити інтерес до філософського пі­знання природи, вивільнити науку з обіймів теології. Однак фі­лософські погляди Ібн-Сіни — суперечливі. У них органічно пе­реплітаються наукові і позанаукові (теологічні) тенденції. Світ, вважав філософ, виникає шляхом еманації з Божества, але не за волею Бога, а в силу природної необхідності. Бог є абстракт­ним і невиразним, природа — матеріальна і не менш вічна, ніж Бог. Полемізуючи з Арістотелем, Ібн-Сіна вважав форму невід­дільною від матерії, заперечував «перший двигун», висловив нову для тих часів думку про те, що рух потенційно знаходить­ся в самій матерії. Філософ намагався проникнути в таїнство взаємозв'язку часу і руху; підкреслював, що в природі панує закономірність, яка аж ніяк не порушується божественним впливом.Ібн-Сіна не заперечував релігію, але обстоював власну точку зору, яка нерідко суперечила основним постулатам ісламу. Тим самим він виборов славу «вільнодумця» й накликав на себе гнів реакційного мусульманського духовенства.

Філософська позиція вченого позначена утвердженням ідеї вічності світу та прагненням до справедливості як до найдорогоціннішої прикраси людських відносин і вчинків, до високої освіченості людей, до культури та духовності. Ця концепція ґрунтується на вченні Авіценни про душу, її розумний первень, споглядальну та практичну складові. «Людська душа, — писав філософ у «Книзі спасіння», — є невмирущою, нетлінною. Вона не гине разом з тілом, а з'єднується з ним у годину «страшного суду», переживає, як і тіло, блаженство раю та жахи пекла. Саме душа дозволяє людині жити осмислено, керує її вчинками, спря­мовує їх до моральності. Справедливість, як ідеал, можлива при постійному вдосконаленні душі через пізнання, що поступово звільняє душу від кайданів чуттєвості й наближає її до янголів». На цій стадії, підкреслював Авіценна, досягається «останній щабель людяності». Така людина уподібнюється до янгола й стає намісником Бога на землі. Як бачимо, соціальна та етико — психологічна концепція Авіценни позначена містицизмом та релігійністю. Проте це не за­вадило філософу отримати визнання в колах освічених людей своєї доби й заслужити репутацію вільнодумця в середовищі служителів культу. Містицизм Авіценни мав конкретно-історич­ну зумовленість. Його соціальна функція, за визнанням сучас­них філософів, була прогресивною й опозиційною щодо панів­ної релігійності. Творчість Авіценни — а його науково-філософська спадщи­на налічує понад 200 праць, провідними серед яких є «Книга зцілення», «Книга спасіння», «Книга знання» та «Медичний канон» — вважають вершиною арабомовної філософії Близько­го Сходу. Після смерті Авіценни спостерігався її певний спад.