Для дітей та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей

План

1. Характеристика методів соціально-психологічної реабілітації.

2. Робота з агресивними дітьми.

3. Соціально-психологічна допомога гіперактивним дітям.

4. Робота з тривожними дітьми.

5. Робота з дітьми, які пережили смерть батьків.

6. Допомога дітям з родин алкоголіків.

Матеріали лекції

Одним з найголовніших завдань соціально-психологічної реабілітації є про­ведення індивідуальних і групових виховних заходів, психотерапевтичних за­нять, на яких особлива увага приділяється розвиткові позитивних рис особис­тості та її інтересів, корекції негативних звичок і поведінки, встановленню нор­мальних взаємовідносин дитини з дорослими та іншими дітьми.

Існує низка соціально-педагогічних методів, які добре себе зарекомендува­ли в роботі з вихованцями притулків:

Метод перенавчання – цей метод спирається на метод переконання і за­кріплює його результати. Спрямований на ліквідацію поганих звичок, відучу­вання від поганих дій та привчання до позитивних звичок. Відучування здійснюється через заборону та контроль за діями. Не можна нав’язувати свою волю і думку як найбільш правильну, постійно вказувати на один і той же не­долік. Це може викликати протилежну реакцію або нервовий зрив. Не можна також вимагати миттєвої відмови від поганої звички. Необхідно створити чіткий режим, демонструвати позитивні приклади, давати поради щодо поведінки в конкретних ситуаціях. Привчання вимагає послідовності й системності дій, дис­ципліни та самодисципліни.

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок 157

Метод реконструкції. Цей метод застосував і обґрунтував А.С. Мака-ренко. Він вважав, що при перевиховуванні не можна разом із негативними руй­нувати й позитивні якості особистості, необхідно зберегти “здорову основу” ха­рактеру вихованця. “Реконструкція” означає відновлення всього цінного, пози­тивного в характері та поведінці. Педагогу необхідна віра в позитивне у вихо­ванні, і лише на цій основі можливе виправлення особистості. Треба знайти ті точки опору в душі вихованця, які й стануть вихідним пунктом у перевихованні. Позитивні якості інтенсивно заохочуються, а негативні – критикуються.

Етапи “реконструкції”:

1. Вивчення особистості вихованця з метою визначення перспектив майбутнього розвитку.

2. Актуалізація та поновлення позитивних якостей, які досі не були потрібними (створення виховних ситуацій, вправи тощо).

3. Формування тих позитивних якостей, які швидко й легко поєднуються з провідними позитивними якостями.

4. Подолання опору вихованця виховного впливу, створення режиму, організація середовища та життєдіяльності вихованця таким чином, щоб не залишилось часу на погані вчинки.

Метод переключення. Сутність цього методу полягає в тому, що зона ак­тивності вихованця переводиться в соціально значущу сферу діяльності на ос­нові використання тих позитивних якостей, які є у вихованця. Метод переклю­чення є ефективним за таких умов: спілкування на основі поваги до вихованця; вивчення особистості вихованця, особливостей стосунків у колективі, спільної думки, постійного контролю за діями вихованців, урахування конкретних обста­вин життя та діяльності вихованців.

Можна виділити серед методів роботи в конкретному випадку ті, що мають соціально-педагогічний зміст: підтримування, безпосередній вплив, рефлексія, зміна ролі.

Підтримування. Здійснюється з метою зменшення занепокоєння, поганого уявлення про себе, підвищення самооцінки клієнта. Складовими методу є вис­ловлення сприйняття, інтересу, поділяння з вихованцем його тривоги, переконання в тому, що психолог розуміє його сильні, ірраціональні почуття, заохочення дитини до стосунків і дій, які плануються, демонстрація бажання допомогти.

Безпосередній вплив здійснюється з метою сприяння конкретній поведінці й означає спонукання до неї через висловлювання думок, пропозицій, підкреслень, вимог, наполягання, поради, акцентування уваги на схвальних зразках поведінки.

Доцільним є спонукання дитини до рефлексії з метою покращення її розу­міння. Рефлексія передбачає аналіз ситуації в таких напрямах: інші, навколишній світ, здоров’я дитини; вплив поведінки на самого себе та на інших; власна пове­дінка; причини, які лежать в основі ускладнень у взаємодіях між самим собою та іншими й зовнішніми впливами; самооцінка.

158 КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

Приступаючи до роботи з дитиною, психолог завжди має пам’ятати, що го­ловне у стосунках з нею – це взаємна повага та довіра. Те, що каже дитина (підліток), повинно залишатися таємницею. Його проблеми можуть бути обго­ворені з учителями або родичами тільки за проханням і зі згоди дитини. Втрата довіри, розголошення таємниці, навіть мимовільне, є великою психологічною травмою і може призвести до непередбачуваних наслідків.

Умовою, що ускладнює перебіг корекційних заходів, є те, що психолог пра­цює не зі звичайною, соціально здоровою дитиною, а з дитиною, яка має конфліктні стосунки з найближчим соціальним оточенням, деформовану пове­дінку, негативні нахили та звички, яких дитина набула на вулиці чи в асоціальній сім’ї. Тому в першу чергу робота психолога повинна бути спрямованою на ко­рекцію емоційно-вольової сфери дитини. Найпоширенішими порушеннями цієї сфери є агресивність, тривожність та гіперактивна поведінка дітей.

Агресивні діти. Під агресією ми розуміємо немотивовану деструктивну поведінку, яка протиставлена нормам і правилам існування людей у суспільстві, приносить шкоду об’єктам нападу (живим і неживим), фізичну та моральну шкоду людям або викликає в них психологічний дискомфорт (негативні пережи­вання, стан напруги, страху, пригніченості і т.д.).

Види та причини виникнення агресивності. Виокремлюють дві форми агресії: інструментальну (дії для досягнення певної мети) та ворожу (спрямова­ну на завдання болю). Виокремлюють ще й аутоагресію, яка передбачає само­звинувачення, самоприниження, нанесення собі тілесних травм, суїцид. Види агресивних реакцій: фізична агресія; непряма агресія; роздратування; не­гативізм; образа; недовірливість; вербальна агресія; почуття провини.

Описано чотири категорії дітей з вираженою агресивною поведінкою:

– схильні до виявлення фізичної агресії;

– схильні до виявлення вербальної агресії;

– схильні до виявлення непрямої агресії;

– схильні до виявлення негативізму.

Причини агресивності в дітей можуть бути досить різні:

– травматичні переживання, порушення автономії дитини в ранньому віці;

– різні види страху: страх перед розлукою, страх втрати батьківської любові, страх перед тілесним пошкодженням;

– пережиті негативні відчуття.

– копіювання поведінки батьків;

– научіння агресії в процесі безпосереднього набуття негативного досвіду;

– надмірне захоплення відео, телебаченням, комп’ютерними іграми;

– вроджені передумови для так званої дитячої нервозності й спадкова схильність до певного типу нервової системи, що характеризується нестійкістю, надмірною збудливістю нервової системи;

– відсутність умов для активної діяльності, перевтома, хронічна втома;

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок 159

– захворюваня;

– нездоровий психологічний клімат у сім’ї чи найближчому оточенні.

Портрет агресивної дитини. Майже в кожній дитячій групі зустрічаєть­ся хоча б одна дитина з ознаками агресивної поведінки. Вона нападає на інших дітей, обмовляє і б’є їх, відбирає і пошкоджує іграшки, навмисно вживає грубі вислови, одним словом, стає загрозою для всього дитячого колективу, джере­лом смутку вихователів і батьків. Таку дитину дуже важко прийняти такою, якою вона є, а ще важче зрозуміти. Однак агресивна дитина, як і будь-яка інша, потребує ласки й допомоги дорослих, тому що її агресія – це, перш за все, відоб­раження внутрішнього дискомфорту, невміння адекватно реагувати на події, які відбуваються навколо неї. Агресивна дитина часто почуває себе відчуженою, нікому не потрібною.

Жорстокість і відсутність батьків призводять до порушення дитячо-батьків­ських відносин і вселяють в душу дитини впевненність у тому, що її не люб­лять. “Як стати любимою і потрібною” – ось яка невирішена проблема постає перед дитиною. Тому вона й шукає способи, щоб звернули на неї увагу дорослі й однолітки. На жаль, ці пошуки не завжди закінчуються так, як хотілося б нам і дитині, але як зробити краще – вона не знає. Ось так описує Н. Л. Кряжева поведінку цих дітей: “Агресивна дитина, використовуючи будь-яку можливість, намагається розізлити маму, вихователя, однолітків. Вона не заспокоюється до тих пір, поки дорослі не вибухнуть, а діти не почнуть бійку”.

Агресивні діти дуже часто підозрілі і насторожені, люблять перекладати провину за затіяну бійку на інших. Такі діти часто не можуть самостійно оціню­вати свою агресивність. Вони не помічають, що вселяють в оточуючих страх, неспокій. Їм, навпаки, здається, що весь світ хоче образити саме їх. Таким чином, отримуємо замкнене коло: агресивні діти бояться і зневажають навко­лишніх, а ті у свою чергу бояться їх.

Як виявити агресивну дитину. Агресивні діти потребують розуміння і підтримки дорослих, тому головне наше завдання стосується не того, щоб вста­новити “точний” діагноз і тим більше “приклеїти ярлик”, а надати посильну і своєчасну допомогу дитині. Як правило, і вихователям, і вчителям зовсім не­важко визначити, у кого з дітей підвищений рівень агресивності. Але в спірних випадках можна використовувати критерії визначення агресивності, які наведе­но в Додатку А.

Корекційна робота з агресивними дітьми. У процесі корекційної роботи з агресивними дітьми бажано навчити їх прийнятним способам зняття емоційної напруги, це:

– перенесення гніву на безпечний предмет (гумові іграшки, м’ячі, паперові кульки, музичні інструменти і т.д.);

– вербальне вираження гніву у ввічливій формі (промовляння вголос своїх негативних емоцій “Я злюся”, “Я розсердилась”);

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

– конструктивні навички взаємодії з однолітками і дорослими в конфліктних

ситуаціях. Крім того, психолог / соціальний педагог, перебуваючи в групі дітей і спосте­рігаючи за агресивними спалахами дитини, може використати самостійно й навчити вихователя наступним прийомам впливу на дитину:

– використання фізичних перешкод перед дозріваючим спалахом гніву

(наприклад, зупинити занесену для удару руку, утримати за плечі й твердо

сказати: “Не можна”);

– відвернення уваги малюка цікавою іграшкою або яким-небудь заняттям;

– м’яке фізичне маніпулювання (спокійно взяти дитину на руки і відвести з

місця конфлікту); – усунення з групи об’єкта фрустрації дитини.

Поведінковий репертуар агресивних дітей досить малий, і якщо ми запропо­нуємо їм можливість вибору способів поведінки, діти із задоволенням відгук­нуться на пропозицію, і наше спілкування з ними стане більш ефективним та приємним для обох сторін. Робота вихователів притулку з такою категорією дітей повинна проводитися в трьох напрямах:

1. Робота з гнівом, навчання дітей прийнятним способам вираження гніву.

2. Навчання дітей навичкам розпізнавання і контролю, вміння володіти собою в ситуаціях, які провокують спалахи гніву.

3. Формування здібностей до емпатії, довіри, співчуття, співпереживання і т.п.

Робота з гнівом. Що таке гнів? Це почуття сильного невдоволення, яке супроводжується втратою контролю над собою. На жаль, у нашій культурі прий­нято вважати, що прояв гніву – це реакція, яку не варто проявляти. Уже в дитя­чому віці нам нав’язують цю думку дорослі. Однак психологи не рекоменду­ють щоразу стримувати цю емоцію, оскільки таким чином ми можемо стати свого роду “копією гніву”. Крім того, загнавши гнів усередину, людина, скоріше всього, рано чи пізно відчує необхідність виплеснути його. Але вже не на того, хто викликав це почуття, а на того, хто слабший і не зможе дати відсічі.

Саме тому від гніву необхідно звільнятися. Звичайно, це не означає, що всім дозволено битися і кусатися. Просто ми повинні навчитися самі й навчити дітей виражати гнів прийнятними, мирними, а не руйнівними способами. Оскільки почуття гніву частіше всього виникає в результаті обмеження волі, то під час найбільшого “накопичення гніву” необхідно дозволити дитині зробити що-не-будь, що, зазвичай, може й не підтримуватися нами. Причому тут багато зале­жить від того, у якій формі – вербальній або фізичній виражає дитина свій гнів.

Наприклад, у ситуації, коли дитина розсердилася на однолітка й обмовляє його, можна разом з нею намалювати кривдника, зобразити його в тому вигляді і в тій ситуації, у якій хочеться “ображеному”. Якщо дитина вміє писати, можна дозволити їй підписати малюнок так, як хоче, якщо не вміє – зробити підпис під

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок

диктовку. Безумовно, подібна робота повинна проводитися один на один з дитиною, поза зором суперника. Але як свідчить практика, не виговоривши все, що накопичилося в душі і на язиці, дитина не заспокоїться. Скоріше всього, вона буде викрикувати образи в обличчя своєму ворогу, провокуючи його на відповідну нецензурну лайку, залучаючи все нових і нових “глядачів”. У ре­зультаті конфлікт двох дітей переросте в загальногруповий і навіть може пе­ретворитися в жорстоку бійку. Можливо, не задоволена ситуацією, що скла­лася, дитина, яка боїться вступати у відкриту протидію, але все ж таки бажає помсти, вибере інший шлях: буде підмовляти однолітків від гри з кривдником. Така поведінка спрацьовує, як вибух уповільненої дії. Неухильно розпалює груповий конфлікт, але він буде довше “дозрівати” й охопить велику кількість учасників.

Ще один спосіб допомогти дітям легально виразити вербальну агресію – пограти з нею в гру “Обмовлянки”. Досвід показує, що у дітей, які отримали можливість виплеснути з дозволу вихователя негативні емоції, а вслід за цим почули що-небудь приємне про себе, зменшується бажання діяти агресивно.

Допомогти дітям доступним способом виразити гнів, а вихователю – вільно провести заняття може так званий “Мішок для криків” (в інших випадках – “Склянка для криків”, “Чарівна труба Крик” та ін.). Перед початком заняття кожна дитина, яка бажає, може підійти до “Мішка для криків” і якомога голос­ніше покричати в нього. Таким чином вона “позбавляється” від свого крику під час заняття. Після заняття діти можуть “забрати” свій крик назад. Зазвичай в кінці заняття діти зі сміхом і жартами залишають вміст “Мішечка” вихователю на пам’ять.

В арсеналі кожного психолога, вихователя, безумовно, є безліч способів роботи з вербальними проявами гніву. Однак далеко не завжди діти обмежу­ються вербальною (словесною) реакцією на події. Дуже часто імпульсивні діти спочатку пускають у хід кулаки, а вже потім вигадують образливі слова. У таких випадках необхідно навчити дітей долати свою фізичну агресію. Ви­хователь, побачивши, що діти розгнівались і вже готові вступити в “бій”, може миттєво відреагувати й організувати, наприклад, спортивні змагання з бігу, стрибків. Причому кривдники можуть бути зараховані в одну команду або бути в команді суперників. Це залежить від ситуації і від глибини конфлікту. По закінченню змагань краще всього провести групове обговорення, під час якого кожна дитина зможе висловити почуття, що супроводжують її під час виконання завдання.

Існує велика кількість способів і роботи з гнівом, і зняття фізичного напру­ження дитини (див. Додаток Б). Наприклад, ігри з піском, водою, глиною. З глини можна виліпити фігурку свого кривдника, розбити, зім’яти її, сплющити між долонями, а потім за бажанням відновити. Закопуючи-розкопуючи іграшки, працюючи із сипучим піском, дитина поступово заспокоюється, повертається

162 КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

до гри в групі або запрошує однолітків пограти в піску разом з нею, але вже в інші, зовсім не агресивні ігри.

Варто зауважити, що гнів не обов’язково призводить до агресії, але чим ча­стіше дитина або дорослий відчуває почуття гніву, тим більшою є вірогідність проявів різних форм агресивної поведінки.

Навчання навичкам розпізнавання і контролю над негативними емо­ціями. Далеко не завжди агресивна дитина зізнається, що вона агресивна. Більш того, в глибині душі вона впевнена у протилежному: це всі навколо агресивні. На жаль, такі діти не завжди можуть адекватно оцінити свій стан, а тим більше стан навколишніх. Як уже відмічалось вище, емоційний світ агресивних дітей дуже бідний. Вони з великим зусиллям можуть назвати всього лише декілька основних емоційних станів, а про існування інших (або їх відтінків) вони навіть не здогадуються. Неважко здогадатися, що в цьому випадку дітям важко розпізнати свої й чужі емоції.

Для тренування навички розпізнавання емоційних станів можна використати розрізні стандарти, а також великі таблиці й плакати із зображенням різних емо­ційних станів. У приміщенні, де розміщено такий плакат, діти обов’язково перед початком занять підійдуть до нього і вкажуть свій стан, навіть якщо педагог не просить їх про це, бо кожному з них приємно привернути увагу дорослого на себе. Можна навчити дітей проводити обернену процедуру: самим придумати назви емоційних станів, які зображені на плакаті. Діти повинні вказати, у якому настрої зображені дивакуваті люди. Ще один спосіб навчити розпізнавати свій емоційний стан і розвинути необхідність говорити про нього – малювання. Дітей можна попросити зробити малюнки на теми: “Коли я сердитий”, “Коли я ра­дію”, “Коли я щасливий” і т. ін. Із цією метою розмістіть на мольберті (або просто на великому аркуші паперу на стіні) завчасно приготовлені малюнки людей, які зображені в різних ситуаціях, але без примальованих облич. Тоді дитина зможе при бажанні підійти і завершити малюнок.

Для того, щоб діти змогли правильно оцінити свій стан, а в разі потреби й керу­вати ним, необхідно навчити кожну дитину розуміти себе, і перш за все – відчуття свого тіла. Спочатку можна потренуватися перед дзеркалом: нехай дитина про­мовить, який настрій у неї в даний час і що вона відчуває. Діти дуже чутливо сприймають сигнали свого тіла і з легкістю описують їх. Наприклад, якщо дити­на злиться, вона частіше за все визначає свій стан так: “Серце калатає, у животі лоскоче, горло кричати хоче, в пальцях на руках як наче голки колють, щічкам гаряче, долоні сверблять і т.п.” Ми можемо навчити дітей з точністю оцінювати емоційний стан, а отже, вчасно реагувати на сигнали, які подає наше тіло. Таким чином, дитина, якщо вона правильно розтлумачує послання свого тіла, сама може зрозуміти: “Мій стан близький до критичного. Чекай бурі”. А якщо дитина до того ж знає декілька прийнятних способів випліскування гніву, вона може встиг­нути прийняти правильне рішення, тим самим попередивши конфлікт.

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок

Навчання дитини розпізнанню свого емоційного стану і керуванню ним буде успішним лише в тому випадку, якщо воно буде проводитися систематично, день у день, протягом досить тривалого часу. Крім уже описаних способів ро­боти, вихователь може використати й інші: проводити бесіди з дитиною, малю­вати і, звичайно ж, грати. Коли дитина навчиться розпізнавати особисті емоції і говорити про них, можна перейти до наступного етапу роботи.

Формування здібності до емпатії, довіри, співчуття, співпереживан­ня. Агресивні діти, як правило, мають низький рівень емпатії. Емпатія – це здатність відчувати стан іншої людини, вміти ставати на його позицію. Агре­сивних дітей частіше за все не хвилюють страждання оточуючих, вони навіть уявити собі не можуть, що іншим людям може бути неприємно й погано. Вва­жається, що якщо агресор зможе поспівчувати “здобичі”, його агресія наступ­ного разу буде слабшою. Тому такою важливою є робота вихователя щодо розвитку в дитини почуття емпатії.

Однією із форм такої роботи може стати рольова гра, у процесі якої дитина отримує можливість поставити себе на місце інших, оцінити свою поведінку зі сторони. Наприклад, якщо в групі виникла сварка або бійка, можна в колі роз­глянути цю ситуацію, запросивши в гості будь-яких відомих дітям літературних героїв. На очах у дітей гості розігрують сварку, схожу на ту, яка виникла в групі, а потім просять дітей помирити їх. Діти пропонують різні способи виходу з кон­флікту. Можна розділити дітей на дві групи, одна з яких говорить від імені Тиг-ренка, інша – від імені Котенка. Можна дати дітям можливість самим обрати, на чию позицію їм хотілося б стати і чиї інтереси захистити. Яку б конкретну форму проведення рольової гри ви не обрали, важливо, що в кінці кінців діти здобудуть уміння ставати на позицію іншої людини, розпізнавати її почуття та переживання, навчаться тому, як вести себе в складних життєвих ситуаціях.

Крім того, можна запропонувати дітям організувати театр, попрохавши їх розіграти ситуації, наприклад: “Як Мальвіна посварилася з Буратіно”. Однак, перш ніж показати будь-яку сценку, діти повинні обговорити, чому герої казки вчинили так або інакше. Необхідно, щоб спробували поставити себе на місце казкових персонажів і відповісти на запитання: “Що почував Буратіно, коли Мальвіна посадила його в схованку?”, “Що відчувала Мальвіна, коли їй довело­ся покарати Буратіно?” та ін.

Подібні бесіди допоможуть дітям усвідомити, як важливо побути на місці суперника або кривдника, щоб зрозуміти, чому він вчинив саме так, а не іна­кше. Навчившись співчувати людям, агресивна дитина зможе звільнитися від підозрілості та сумнівів, які приносять так багато неприємностей і самому “аг­ресору”, і тим, хто перебуває з ним поряд. А як наслідок – навчиться брати на себе відповідальність за здійснені ним дії, а не перекидати провину на інших.

Правда, дорослим, які працюють з агресивною дитиною, також не завадить позбавитися від звички обвинувачувати її в усіх смертних гріхах. Наприклад,

КОМПЛЕКСНА ДОПОМОГА БЕЗДОГЛЯДНИМ ТА БЕЗПРИТУЛЬНИМ ДІТЯМ

якщо дитина жбурляє в гніві іграшки, можна, звичайно, сказати йому: “Ти – негідник! Від тебе одні клопоти. Ти завжди заважаєш усім дітям гратися!” Але така заява не знизить емоційне напруження “негідника”. Навпаки, дитина, яка і так упевнена, що вона нікому не потрібна і весь світ налаштований проти неї, розгнівається ще більше. У такому випадку краще сказати дитині про свої по­чуття, використовуючи при цьому і займенник “я”, а не “ти”. Наприклад, замість “Ти чому не прибрав іграшки?” можна сказати: “Я засмучуюся, коли іграшки розкидані”. Таким чином ви ні в чому не обвинувачуєте дитину, не погрожуєте їй, навіть не даєте оцінки її поведінки. Ви говорите про себе, про свої відчуття. Як правило, така реакція дорослого спочатку шокує дитину, яка очікувала на свою адресу тільки докорів, а потім викликає у неї почуття довіри. З’явиться мож­ливість для конструктивного діалогу. Для наочності можна розробити рекомен­дації або правило роботи з агресивними дітьми і вивісити на стенді (Додаток Б).

Гіперактивні діти. “ Гіпер” – (від грец. Hyper – над, зверху) – складова частина складних слів, яка вказує на перевищення норми.

До зовнішніх проявів гіперактивності відносять неуважність, імпульсивність, підвищену рухову активність. Часто гіперактивність супроводжують проблеми складних взаємовідносин з оточуючими, труднощі в навчанні, низька самооцін­ка. При цьому рівень інтелектуального розвитку в дітей не залежить від ступе­ня гіперактивності і може перевищувати показники вікової норми. Перші прояви гіперактивності спостерігаються у віці до 7 років і частіше зустрічаються у хлопчиків, ніж у дівчаток.

Існують різні думки про причини виникнення гіперактивності: це можуть бути генетичні фактори, особливості структури і функціонування головного мозку, пологові травми, інфекційні захворювання, перенесені дитиною в перші місяці життя тощо. Як правило, в основі синдрому гіперактивності лежить мінімальна мозкова дисфункція, існування якої визначає лікар-невропатолог після прове­дення спеціальної діагностики. За необхідності призначається медикаментозне лікування.

Однак підхід до лікування гіперактивної дитини і її адаптації в колективі по­винен бути комплексним. Не можна забувати, що насамперед страждає сама дитина. Адже вона не може вести себе так, як вимагають дорослі, і не тому, що не хоче, а тому, що її фізіологічні можливості не дозволяють їй це зробити. Такій дитині важко довгий час сидіти нерухомо, не розмовляти. Постійні заува­ження, погрози щодо покарання, на які такі щедрі дорослі, не покращують її поведінки, а інколи навіть стають джерелом нових конфліктів. Крім того, такі форми взаємодії можуть попереджувати формування в дитини “негативних” рис характеру.У результаті страждають всі: і дитина, і дорослі, і діти, з якими вона спілкується. Досягти того, щоб гіперактивна дитина стала слухняною та передбачуваною ще не вдалося нікому, але навчити її жити у світі й співпрацю­вати з нею – цілком посильне завдання.

Модуль 4. Формування у вихованців притулків для дітей

та центрів соціально-психологічної реабілітації дітей необхідних життєвих навичок 165

Портрет гіперактивної дитини. Мабуть, у кожному дитячому колективі зустрічаються діти, яким важко довго сидіти на одному місці, мовчати, підко­рятися інструкціям. Вони дуже рухливі, роздратовані, безвідповідальні.

Гіперактивні діти часто зачіпають і кидають різні предмети, штовхають однолітків, створюючи конфліктні ситуації. Вони часто ображаються, але про свої образи швидко забувають. Відомий американський психолог В. Оклендер так характеризує цих дітей: “Гіперактивній дитині важко сидіти, вона метушли­ва, багато рухається, крутиться на місці, інколи надмірно балакуча, може роз­дратовувати своєю поведінкою. Часто у неї погана координація або недостатній м’язовий контроль. Вона незграбна, впускає або ламає речі, розливає молоко. Такій дитині важко сконцентрувати свою увагу, вона легко відволікається, час­то задає багато запитань, але рідко чекає на відповіді”.

Як виявити гіперактивну дитину. Поведінка гіперактивних дітей може бути зовнішньо схожа на поведінку дітей з підвищеною тривожністю, тому пе­дагогу важливо знати основні відмінності поведінки дітей різної категорії. По­дана нижче таблиця 4.1. допоможе в цьому. Крім того, поведінка тривожної дитини соціально не зруйнована, а гіперактивна часто стає джерелом різнома­нітних конфліктів, бійок і просто непорозумінь.

Таблиця 4.1.