Власне порожнина рота

Власне порожнина рота (cavitas oris propria) обмежена спереду та з боків яснами і зубними дугами, згори — піднебінням, знизу — язиком і парними щелепно-під'язиковим і підборідно-під'язиковим м'язами, позаду через зів переходить у ротову частину глотки.
Коли рот закритий, верхня поверхня язика торкається піднебіння, і власне порожнина рота набуває вигляду щілинного простору між ними. У новонароджених і дітей перших місяців життя власне порожнина рота маленька, коротка й низька внаслідок слабкого розвитку альвеолярних відростків і тіла нижньої щелепи. З розвитком альвеолярних відростків і ростом зубів порожнина рота збільшується і в 17 — 20 років досягає нормальної форми і розмірів.
Піднебіння (palatum) роз'єднує порожнину носа й власне порожнину рота, утворюючи її верхню стінку. Піднебіння (див. мал. 133) складається з двох частин: передньої (більшої) — твердого піднебіння і задньої (меншої) — м'якого піднебіння.
Бічні відділи піднебіння розвиваються на основі двох верхньощелепних відростків (верхні відростки І глоткової дуги), а середні — внаслідок росту двох носових відростків, з яких починається розвиток передніх відділів верхньої губи і двох різцевих кісток.
Тверде піднебіння (palatum durum) займає дві третини піднебіння. Його основу формують тверді піднебінні відростки верхніх щелеп і горизонтальні пластинки піднебінних кісток.
Наприкінці другого місяця ембріогенезу у верхній щелепі з'являються піднебінні виступи, які ростуть у горизонтальній площині назустріч один одному, формуючи піднебінні відростки. Щілина між правим і лівим піднебінними відростками поступово зменшується. Перед зрощенням відростків між ними спереду вклинюється серединний носовий відросток трикутної форми, який бере участь у побудові носової перегородки та різцевої частини твердого піднебіння і відповідає жолобкові верхньої губи. Зростаючись з верхньощелепними відростками, він замикає вхід у порожнину рота зверху і спереду. Одночасно з утворенням піднебіння росте носова перегородка, яка з'єднується з його верхньою поверхнею. Так відбувається відокремлення правої і лівої частин носової порожнини з одночасним відокремленням усієї порожнини носа від порожнини рота.
Піднебінні відростки верхньої щелепи після народження дитини можуть не зростися; у цьому випадку утворюється різної форми та розмірів природжений дефект твердого піднебіння (palatum fissum) — розщеплене піднебіння. Якщо не зростається носовий відросток з верхньощелепними, то дефект називається розщепленням губ (fissio labialis, s. shistocheilia) (заяча губа). Через те що носовий відросток повинен зростися з верхньощелепними з обох боків серединної лінії, дефект може бути двобічним, однобічним і серединним.
Форма та розміри піднебіння мають значні індивідуальні коливання, тому в разі пластичних операцій з приводу природжених дефектів піднебіння і верхньої губи визначають такі індекси: широтний і висотний кісткового піднебіння, широтний альвеолярний верхньої щелепи. Розрахунок роблять за формулою І. С. Курдіна:

де І — індекс; а — більша величина; b — менша величина.
За широтним альвеолярним індексом розрізняють такі форми верхньої щелепи: доліхоуранічну (<109,9); мезоуранічну (110-114,9); брахіуранічну (>115); за широтним індексом кісткового піднебіння: лептостафілічну (<79,9); мезостафілічну (80 — 84,9); брахістафілічну (>851); за висотним індексом кісткового піднебіння: хаместафілічну (<27,9); ортостафілічну (28 — 39,9); гіпсістафілічну (>4).
У межах твердого піднебіння слизова оболонка товста, не має м'язової пластинки, міцно зрощена з окістям кісткового піднебіння. Спереду поруч з верхніми різцями слабко помітні поперечні піднебінні складки слизової оболонки — рудименти поперечних складок твердого піднебіння переважної більшості ссавців (найбільше вони виявлені у хижаків). Крім того, по серединній лінії досить добре видно поздовжній шов — шов піднебіння (і слід зрощення двох різцевих кісток), на передньому кінці якого міститься різцевий сосочок (papilla incisiva).
Слизова оболонка блідорожевого кольору, її власна пластинка містить потужні пучки колагенових волокон, які переплітаються між собою і зростаються з окістям, що властиво для тих ділянок, де слизова оболонка особливо міцно зрослася з кістками, зокрема в ділянці шва. В інших місцях між слизовою оболонкою та окістям міститься незначний прошарок жирової тканини. У середньому та бічних відділах твердого піднебіння під слизовою оболонкою містяться піднебінні слинні залози, у бічних — основні кровоносні судини й нерви, які проходять через піднебінні отвори. В цих ділянках жирової тканини більше, ніж у середніх відділах піднебіння, завдяки чому слизова оболонка більш рухлива.
М'яке піднебіння (palatum molle) утворює задню третину піднебіння; складається з піднебінного апоневрозу, слизової оболонки, м'язів, містить слинні залози та лімфоїдну тканину. Піднебінний апоневроз прикріплюється до заднього краю горизонтальних пластинок піднебінних кісток. Слизова оболонка є продовженням слизової оболонки твердого піднебіння і порожнини носа. Перша вкрита багатошаровим плоским епітелієм, який не роговіє, друга — псевдобагатошаровим війчастим епітелієм. Передня частина м'якого піднебіння розташована горизонтально, вона менш рухлива, задня — рухлива, у розслабленому стані звисає майже вертикально, утворюючи піднебінну завіску (velum palatinum). Задній край м'якого піднебіння обмежує зів, що веде до ротової частини глотки. По середній лінії цього краю звисає невеликий заокруглений відросток — піднебінний язичок (uvula palatina) (див. мал. 133). Під слизовою оболонкою м'якого піднебіння, з боку порожнини рота, розташована велика кількість піднебінних слинних залоз (дії. раlatinae), основна маса яких міститься в бічних відділах піднебіння.
У товщі м'якого піднебіння розташовані посмуговані м'язи.
М'яз — натягай піднебінної завіски (т. tensor veli palatini) парний; починається від човноподібної ямки крилоподібного відростка клиноподібної кістки і хряща слухової труби, спускається донизу, переходить у сухожилок, який перекидається через гачок медіальної пластинки крилоподібного відростка. Звідси м'яз повертається під прямим кутом до серединної площини і з'єднується з однойменним м'язом другої сторони, утворюючи невеликий піднебінний апоневроз. М'яз розвивається з І глоткової дуги.
Функція. Натягує м'яке піднебіння в поперечному напрямку, розширює слухову трубу.
Іннервація: нижньощелепний нерв.
М'яз — підіймач піднебінної завіски (т. levator veli palatini) парний. Відходить від нижньої поверхні кам'янистої частини скроневої кістки перед зовнішнім отвором сонного каналу та хряща слухової труби. Далі, будучи розташованим позаду попереднього м'яза, йде навскіс донизу вперед і вплітається у товщу м'якого піднебіння.
Функція. Піднімає м'яке піднебіння, звужує слухову трубу.
Іннервація: гілки блукаючого нерва, що виходять із глоткового сплетення.
М'яз язичка (т. uvulae) непарний. Починається від задньої носової ості та піднебінного апоневрозу, прямує назад і донизу, закінчується в товщі кінчика піднебінного язичка.
Функція. Під час двобічного скорочення тягне язичок догори й назад, скорочуючи його, при односторонньому —зміщує убік.
Іннервація: глоткові гілки блукаючого нерва.
Піднебінно-язиковий м'яз (т. palatoglossus) парний. Починається у вигляді вузької тонкої смужки від бічного краю кореня язика, піднімається догори і при-середньо, утворюючи піднебінно-язикову дужку, закінчується в піднебінному апоневрозі.
Функція. Звужує зів, опускає м'яке піднебіння донизу, наближаючи до задньої частини спинки язика.
Іннервація: глоткові гілки блукаючого нерва.
Піднебінно-глотковий м'яз (т. palatopharyngeus) парний. Починається у вигляді трапецієподібного тяжа від м'язових пучків задньої поверхні гортанної частини глотки та від заднього краю пластинки щитоподібного хряща. Піднімається дугою догори і присередньо в товщі піднебінно-глоткової дужки, закінчується серед м'язових пучків м'якого піднебіння та його апоневрозу.
Функція. Звужує зів, опускає піднебінну завіску, підтягує глотку і гортань догори.
Іннервація: блукаючий нерв.
Основна функція м'якого піднебіння — тимчасове герметичне закриття носової частини глотки в момент проходження їжі або рідини з порожнини рота в порожнину глотки. Піднебінна завіска також сприяє модуляції голосу під час розмови і співу.
Кровопостачання м'якого піднебіння здійснюється гілками лицевої, верхньощелепної та висхідної глоткових артерій, а венозна кров відтікає однойменними венами. Лімфа відводиться в глибокі шийні та заглоткові лімфатичні вузли.
Порожнина рота з'єднується з глоткою через зів (fauces). Перешийок зіва (isthmus faucium), обмежений зверху піднебінною завіскою, знизу коренем язика, з боків — двома (передньою і задньою) складками слизової оболонки — дужками (див. мал. 133). Передня піднебінно-язикова дужка (arcus palatoglossus) проходить від основи піднебінного язичка вперед і донизу, до слизової оболонки краю язика, вкриваючи однойменний м'яз. Задня піднебінно-глоткова дужка (arcus palatopharyngeus) також вкриває однойменний м'яз і, почавшись від піднебінного язичка, спускається донизу назад по задньобічній поверхні гортані і губиться в слизовій оболонці бічної стінки глотки.
Між дужками з кожного боку є мигдаликова ямка (fossa tonsillaris) (мигдаликова пазуха) трикутної форми, де міститься піднебінний мигдалик.
Кожен (правий і лівий) піднебінний мигдалик (tonsilla palatina) (див. мал. 133) має майже напівеліптичну форму розмірами (20 — 25)х(15 — 20)х(12 — 15) мм і є скупченням лімфоїдної тканини, вкритої епітелієм. Розміри мигдалика коливаються і залежать від його стану, віку та індивідуальних особливостей. Вільна (присередня) поверхня мигдалика горбиста, вкрита багатошаровим плоским незроговілим епітелієм і пронизана численними сліпими епітеліальними заглибленнями — мигдаликовими ямочками, або мигдаликовими криптами. Лімфоїдна тканина в піднебінному мигдалику розташована дифузно та у вигляді вузликів. Бічна латеральна поверхня мигдалика вкрита щільною фасцією, яка з'єднує його з стінкою глотки. Поблизу, на відстані 1 — 1,5 см, проходить внутрішня сонна артерія.
Язик (lingua, glossa) (мал. 137) міститься на дні порожнини рота. Це м'язовий орган, вкритий зверху, з боків і частково знизу слизовою оболонкою.
Язик формується з парних і непарних зачатків слизової оболонки. Парні бічні зачатки з'являються на п'ятому тижні ембріонального періоду у вигляді двох стовщень на внутрішній поверхні I —II глоткових (зябрових) дуг. Ці стовщення з покривного епітелію та проліферуючої паренхіми називаються бічними язиковими горбками, які зростаються по серединній лінії. У дорослої людини місце зрощення є серединною борозною язика (sulcus medianus linquae). З горбків розвивається передній відділ язика, який зроетається із заднім по V-подібній пограничній борозні. На стику серединної і погранично борозен, між тілом і коренем язика, розташований сліпий отвір — залишок редукованої щитоязикової протоки. Задній відділ язика (за пограничною борозною) розвивається з II, III і IV глоткових дуг.
Між бічними горбками з'являються переднє й заднє підвищення. Ці зачатки слизової оболонки зростаються дуже рано й щільно. Однак залишається безпомилковий орієнтир — сліпий отвір, що утворюється на місці трубчастого виросту з дна первинної глотки, з якого розвивається в подальшому перешийок щитоподібної залози. У цьому місці зростаються І і II вісцеральні дуги.
Розрізняють передні, вільні частини — верхівку (apex linguae) та частково тіло язика (corpus linguae) — і задню, зв'язану з нижньою щелепою та сусідними органами частину, або корінь язика (radix linguae).
Язик має спинку язика (dorsum linguae), нижню поверхню (fades inferior linguae) (див. мал. 137) та два краї. На спинці на межі між тілом і коренем видно пограничну борозну язика (sulcus terminalis linguae), що має обриси кута, відкритого вперед. По серединній лінії поблизу кута борозни міститься сліпий отвір язика (for. cecum linguae).
Слизова оболонка спинки язика на всьому її протязі товста, груба, непрозора, міцно зрощена з м'язами і спереду від погранично борозни вкрита різної форми сосочками (papillae linguales), які зумовлюють нерівномірність рельєфу язика.
Ниткоподібні сосочки (papillae filiformes) — найчисленніші; вони вкривають усю спинку язика. Найдрібніші з них — до 0,3 мм. Конічні сосочки (papillae сопісае) відрізняються від них формою. Грибоподібних сосочків (papillae fungiformes) небагато, їх більше на кінчику язика, менше — на його бічних поверхнях. Грибоподібні сосочки більші за ниткоподібні — заввишки до 2 мм, діаметр до 1 мм; форма відповідає назві. Сосочки містять смакові бруньки. Епітелій, що вкриває ниткоподібні сосочки, має схильність до зроговіння. При деяких захворюваннях процес відторгнення зроговілих клітин епітелію може затримуватись, язик стає білястим внаслідок утворення шару зроговілого епітелію.
Жолобуваті (оточені валиком) сосочки (papillae valatae) (6 — 12) містяться між тілом і коренем язика, перед пограничною борозною. їх добре видно (у поперечнику до 3 мм). Сосочок складається з центрального підвищення, валика, що його оточує, та жолобка між ними. У товщі епітелію бічних поверхонь і валика жолобуватого сосочка міститься багато смакових бруньок. Листоподібні сосочки (papillae foliatae) добре розвинуті лише в дітей. Довжина цих сосочків досягає 5 мм. Вони розташовані групами уздовж країв язика. В епітелії бічних частин сосочка містяться смакові бруньки, між ними — протоки залоз. У дорослих листоподібні сосочки редуковані і на їх місці, а також на місці слинних залоз розвивається жирова і лімфоїдна тканини.
Усі сосочки розташовані безладно, за винятком найбільших жолобуватих сосочків, які містяться дещо спереду та паралельно пограничній борозні (див. мал.137). Дозаду від пограничної борозни на слизовій оболонці кореня язика є скупчення лімфоїдних фолікулів — язиковий мигдалик (tonsilla lingualis). Поодинокі лімфоїдні вузлики (noduli limphoidei) трапляються в товщі слизової оболонки язика.
Нижня поверхня язика прилягає до дна порожнини рота і вільна тільки в передній частині. В більшу задню частину вплітаються посмуговані м'язи, які починаються на кістках поза язиком з обох боків. Поверхня вкрита слизовою оболонкою на протязі передньої третини язика. Тут вона тонка, рухома, прозора і завдяки пухкому з'єднанню з м'язами язика утворює складки. Найчіткіші з них: складка, розташована по серединній лінії і спрямована від нижньої поверхні язика до заднього краю ясен верхньої щелепи, — вуздечка язика (frenulum linguae)] парна торочкувата складка, що йде паралельно краю язика; парна складка, яка вкриває протоку під'я-зикової залози і закінчується поблизу вуздечки язика під'язиковим сосочком (див. мал. 137).
М'язи язика (musculi linguae) належать до посмугованих. Вони виконують дуже складні рухи, особливо під час артикуляції. Складаються з пучків м'язових волокон, які проходять у трьох взаємно перпендикулярних напрямках: поперечному, поздовжньому, вертикальному. Залежно від початку і прикріплення м'язи язика поділяють на власні, або внутрішні, пучки яких починаються й закінчуються в товщі язика (верхній поздовжній, нижній поздовжній, поперечний і вертикальний) та м'язи, які починаються поза язиком на кістках скелета і вплітаються в язик (підборідно-язиковий, під'язиково-язиковий, шило-язиковий). Перша група м'язів змінює форму язика, друга — його положення.
Залежно від виконуваної функції м'язи язика поділяють на такі групи: 1) м'язи, які сплощують і видовжують язик (вертикальний, підборідно-язиковий); 2) м'язи, що вкорочують язик і піднімають його догори (верхній і нижній поздовжні, шило-язиковий); 3) м'язи, які вкорочують язик, опускають його кінчик донизу, а при однобічному скороченні відводять його вбік (під'язиково-язиковий, поперечний). М'язи розташовані симетрично по обидва боки від серединної волокнистої перегородки язика (septum linguae).
Перегородка розміщена вертикально в стріловій площині, і їй на спинці язика відповідає серединна борозна. Між м'язами розташовані жирова основа, язикові слинні залози, зосереджені біля верхівки язика, а також з країв і біля кореня язика.
Верхній поздовжній м'яз (т. longitudinalis superior) — парний; лежить під слизовою оболонкою. Починається у товщі кореня язика кількома пучками — від малих рогів під'язикової кістки та передньонижньої поверхні надгортанника, закінчується у товщі верхівки язика.
Функція. Скорочує язик, піднімає його верхівку, при однобічному скороченні відводить убік.
Нижній поздовжній м'яз (т. longitudinalis inferior) — парний; проходить у нижніх відділах язика між під'язиково-язиковим (ззовні) і підборідно-язиковим м'язами. Починається в товщі кореня язика від сполучнотканинних перетинок між окремими м'язами, прикріплюється до язикової фасції в ділянці верхівки язика.
Функція. Скорочує язик, опускає його верхівку донизу, вигинає спинку; при однобічному скороченні зміщує язик убік.
Поперечний м'яз язика (т. transversus linguae) — парний; починається від перегородки язика. Пучки волокон ідуть поперечно між м'язовими волокнами підборідно-язикового верхнього і нижнього поздовжніх м'язів. Верхні пучки прикріплюються до язикового апоневрозу у верхньолатеральних відділах язика. Глибші пучки перехрещуються з пучками волокон під'язиково-язикового м'яза й прикріплюються до країв язика. Від заднього відділу м'яза відходять пучки волокон, які приєднуються до піднебінно-язикового та піднебінно-глоткового м'язів і досягають м'якого піднебіння та стінки глотки.
Функція. Піднімає спинку язика, зменшує його поперечний розмір, бере участь у звуженні зіва і глотки.
Вертикальний м'яз язика (т. verticalis linguae) — парний; проходить переважно в бічних відділах язика; починається від язикового апоневрозу в ділянці спинки язика, спускається вертикально донизу серед волокон інших м'язів і прикріплюється до апоневрозу на нижній поверхні язика.
Функція. Сплощує й видовжує язик, формує поздовжній жолобок на його спинці.
Підборідно-язиковий м'яз (т. genioglossus) (мал. 138) — парний; починається на підборідній ості нижньої щелепи віялоподібним м'язовим пластом, іде назад і догори по боках перегородки язика. Прикріплюється до язикового апоневрозу на спинці язика. Волокна цього м'яза частково зливаються з поздовжніми і вертикальними м'язами язика.
Функція. Висовує язик вперед (за порожнину рота), при однобічному скороченні зміщує кінчик язика у протилежний бік.
Під'язиково-язиковий м'яз (т. Ігуоglossus) — парний; починається на великих рогах і верхньобічних відділах тіла під'язикової кістки, піднімається догори, переплітається з волокнами вертикального м'яза, досягає язикового апоневрозу і вплітається в бічні відділи кореня язика. Волокна заднього відділу м'яза прикріплюються до апоневрозу на спинці язика. Досить часто в під'язиково-язиковому м'язі виявляють самостійний, непостійний за розмірами пучок м'язових волокон, який починається на малих рогах під'язикової кістки, а прикріплюється до язикового апоневрозу на спинці язика. Його називають малоріжково-язиковим м'язом (т. chondroglossus).
Функція. Сплощує язик, відтягує його донизу й назад.
Шилопід'язиковий м'яз (т. styloglossus) — парний; починається на шилоподібному відростку скроневої кістки та шило-нижньощелепній зв'язці. Спускається донизу, вперед і присередньо, віялоподібно вплітається у бічні відділи язика, назовні від під'язиково-язикового м'яза, де переплітається з пучками поперечного м'яза язика.
Функція. Відтягує язик догори й назад.
Піднебінно-язиковий м'яз (palatoglossus).
Рухова функція язика різноманітна. Передусім язик бере участь у прийманні, розжовуванні та ковтанні їжі й очищенні слиною порожнини рота. Крім того, язик виконує рухові елементи виразного мовлення, що є якісним надбанням людини. Язик є органом смаку і дотику, виконує функцію слиновідділення (слинні залози), загальну захисну функцію (язиковий мигдалик).

Беручи до уваги зональну іннервацію слизової оболонки язика, можна зробити висновок, що вона розвинулася з I, II, III та IV глоткових дуг. Чутлива іннервація слизової оболонки передніх двох третин язика забезпечується трійчастим нервом (V), смакова — лицевим нервом (VII). Чутлива і смакова іннервація слизової оболонки задньої третини язика здійснюється язикоглотковим нервом (IX), чутлива іннервація кореня язика — волокнами блукаючого нерва (X). Іннервацію м'язів забезпечує під'язиковий нерв.
Кровопостачання язика відбувається за рахунок язикової артерії (відтік крові — однойменна вена до внутрішньої яремної вени). Лімфа відтікає в підборідні та піднижньощелепні, а від кореня язика — в позаглоткові лімфатичні вузли.
Залози рота (glandulae oris) — складні альвеолярні або трубчасто-альвеолярні, що мають кінцеві відділи та вивідні протоки. Кінцеві відділи залоз виділяють три види секрету: 1) серозний (привушна, язикові залози); 2) слизовий (язикові, під'язикова, піднебінні); 3) змішаний (щічні, язикові, губні, піднебінні, піднижньощелепна).
Залози, які виробляють слину, виконують екзо- та ендокринну функції. Екзокринна функція залоз полягає в тому, що в порожнину рота постійно виділяється слина, до складу якої входить вода (близько 99 %), органічні та неорганічні речовини, ферменти; ендокринна функція — у складі слини є біологічно активні речовини. Постійне зволоження слизової оболонки порожнини рота сприяє артикуляції.
Розрізняють малі й великі слинні залози. До малих слинних залоз (дії. salivariae minores) належать губні залози (дії. labiales), щічні (дії. buccales), кутні (дії. molares), піднебінні (дії. раlatinae), язикові (дії. linguales). Найчисленнішими серед них є губні та піднебінні. Малі слинні залози локалізуються в товщі слизової оболонки та підслизової основи.
Великі слинні залози парні. Це — привушні, піднижньощелепні та під'язикові залози. Вони розташовані поза порожниною рота і зв'язані з нею вивідними протоками. Залози виділяють серозний, слизовий або змішаний секрет.
Привушна залоза (gl. parotidea) (мал. 139) — найбільша із слинних залоз, має масу до З0 г, серозного типу, складна альвеолярна. Закладання залози відбувається на 3-му тижні ембріонального розвитку. У розташовану нижче мезенхіму вростають епітеліальні тяжі, з яких формуються вивідні протоки. На 6-му місяці диференціюється капсула залози, на 4 —6-му починають розвиватися кінцеві відділи, в яких на 8 —9-му місяці з'являється просвіт.
Більша частина залози міститься в знижньощелепній ямці перед вушною раковиною, за жувальним м'язом.
У привушній залозі розрізняють поверхневу частину (pars superficialis) і глибоку (pars profunda)у а також відростки. Верхній відросток залози може досягати виличної дуги й заходити під неї, задній росте в бік хрящової частини зовнішнього слухового ходу й соскоподібного відростка, передній лежить на зовнішній поверхні жувального м'яза. Нижній відросток може доходити до кута нижньої щелепи, глибокий — до бічної стінки глотки.
Привушна залоза складається з невеликих часточок, вкрита щільною власною фасцією, від якої відходять численні відростки всередину, відділяючи часточки одну від одної. На верхівках відростків капсула стоншується, утворюючи іноді в цих місцях природжені дефекти. У випадку гнійних запальних процесів у залозі через ці дефекти гній може проникати в різні ділянки лиця і шиї; найнебезпечнішим є проривання гною з глибокого відростка в навкологлотковий простір.
Через привушну залозу проходить зовнішня сонна артерія, лицевий нерв, занижньощелепна вена і вушно-скроневі нерви. Під час операції на залозі обов'язково потрібно враховувати розташування гілок лицевого нерва, які проходять радіально на лице від вушної часточки.
Вивідна привушна протока (ductus раrotideus) відходить від залози біля її передньоверхнього краю, прямує вперед паралельно до виличної дуги й на 1 — 1,5 см нижче від неї спочатку по зовнішній поверхні жувального м'яза, а потім щічного. Пройшовши крізь щічний м'яз, протока відкривається на щічній поверхні слизової оболонки присінка рота на рівні другого верхнього великого кутнього зуба. Довжина привушної протоки становить близько 7 см, діаметр — 2 — 3 мм. її хід може бути прямим, дугоподібним, Гподібним, звивистим, іноді протока може роздвоюватись. Рідко поруч з привушною протокою на зовнішній поверхні жувального м'яза міститься додаткова привушна залоза (gl. parotidea accessoria), протока якої впадає у привушну.
Кровопостачання: гілки поверхневої скроневої і задньої вушної артерій; венозна кров повертається через занижньощелепну вену. Лімфовідтік — у поверхневі та глибокі лімфатичні вузли привушної залози.
Іннервація: чутлива — волокна вушно-скроневого нерва; парасимпатична — післявузлові волокна вушного вузла, які прямують до залози в складі того самого вушно-скроневого нерва (передвузлові волокна — від нижнього слиновидільного ядра язико-глоткового нерва у складі малого кам'янистого нерва); симпатична — післявузлові волокна від зовнішнього сонного сплетення (з верхнього шийного симпатичного вузла).
Піднижньощелепна залоза (gl. submandibularis) (див. мал. 139) — складна альвеолярна, місцями трубчасто-альвеолярна; маса 10 —15 г. За характером секрету змішана, тобто серозно-слизова. Закладається на 6-му тижні, кінцеві відділи формуються на 16-му, секреція в кінцевих відділах починається на 4-му місяці ембріогенезу. Розташована в піднижньо-щелепному трикутнику, у своєму ложі, обмеженому зверху щелепно-під'язиковим м'язом, вкритим поверхневим листком власної фасції шиї, спереду і збоку — тілом нижньої щелепи, знизу — поверхневим листком власної фасції шиї. Залоза міститься в капсулі, утвореній роздвоєним поверхневим листком власної фасції шиї.
Верхньозовнішньою поверхнею залоза прилягає до піднижньощелепної ямки на внутрішній поверхні нижньої щелепи, ззаду — до заднього черевця двочеревцевого м'яза і до шило-під'язикового, спереду — до переднього черевця двочеревцевого м'яза. Внутрішня поверхня залози торкається під'язиково-язикового та частково підборідно-під'язикового м'язів. Згори задній край залози підходить до привушної слинної залози (відокремлений від неї фасціальною капсулою). Передня частина залози у вигляді невеликого відростка лежить на задньому краї щелепно-під'язикового м'яза. У цьому місці від залози відходить піднижньощелепна протока (ductus submandibulars), прямуючи вперед під слизовою оболонкою дна порожнини рота, вздовж внутрішньої поверхні під'язикової залози й відкривається разом з великою під'язиковою протокою на під'язиковому сосочку (див. мал. 139) поруч з вуздечкою язика.
Під'язикова залоза (gl. sublingualis) (див. мал. 134, 139) розташована на дні порожнини рота на щелепно-підязиковому м'язі. Це складна трубчасто-альвеолярна залоза із слизовим типом секреції; маса близько 5 г. Закладається на 8-му тижні ембріогенезу у вигляді відростків ротових кінців піднижньощелепних залоз. У дорослої людини залоза має овоїдну або трикутну форму, складається з 5 — 16 часточок, вкрита тонкою фасціальною капсулою.
Велика під'язикова протока (ductus sublingualis major) починається поблизу внутрішньої поверхні залози, прямує вздовж неї і відкривається самостійно або разом з протокою піднижньощелепної залози на під'язиковому сосочку. Від окремих часточок під'язикової залози, переважно в її задньобічних відділах, відходить 18 — 20 малих під'язикових проток (ductus sublinguals minores), які самостійно відкриваються в порожнині рота на поверхні слизової оболонки вздовж під'язикової складки.
Іннервація обох залоз: чутливі волокна йдуть у складі язикового нерва, парасимпатичні післявузлові — від підниж-ньощелепного вузла, передвузлові — з верхнього слиновидільного ядра лицевого нерва, симпатичні післявузлові — від сплетення язикової артерії (з верхнього шийного симпатичного вузла).
Кровопостачання: гілки язикової та лицевої артерій (відтікає кров через гілки однойменних вен). Лімфо-відтік — у підборідні та піднижньощелепні лімфатичні вузли.

Зуби

Зуби (dentés) — це важлива частина жувальномовного апарату, що є комплексом анатомічно й функціонально пов'язаних органів, які беруть участь у жуванні, голосоутворенні та артикуляції. До цього комплексу належать: 1) тверда опора — лицевий скелет і скронево-нижньощелепний суглоб; 2) жувальні м'язи; 3) органи захоплювання, перемішування та пересування їжі, формування харчової грудки для ковтання, а також забезпечення функцій звуко-мовного апарату (губи, щоки, піднебіння, зуби, язик); 4) органи подрібнення їжі — зуби; 5) залози, секрет яких розріджує їжу та ферментативно її обробляє.
Розвиток зубів у ряду хребетних спричинився дуже важливими життєвими функціями організму — захоплюванням, утримуванням і грубим механічним обробленням їжі, а часто також захистом і нападом.
Еволюційно зуби є похідними ектодермального епітелію, утвореного з луски. Луска давніх риб, що росла з країв щелеп, поступово залучалась до механічного оброблення їжі, набуваючи нових функцій. Внаслідок зношування луска замінювалась на нову, звідси зміна зубів, яка у нижчих хребетних повторюється багаторазово протягом життя, а в людини — двічі.
Спеціалізовані зуби людини розвиваються з епітелію ротової ямки й розташованої нижче мезенхіми. З епітелію формується емалевий орган, а з мезенхіми — дентин, пульпа, цемент, тверді та м'які тканини, які оточують зуб (пародонт).
Формування зубів починається з б — 7-го тижня ембріогенезу. Умовно в розвитку зубів розрізняють три періоди, або стадії: закладання й утворення зачатків зубів; диференціація зубних зачатків; процеси одонтогенезу, а також розвиток тканин, які оточують зуби.
У першому періоді ембріогенезу на поверхні щелеп стовщується епітелій — утворюється зубна пластинка (lam. dentalis), яка до 8-го тижня починає вростати в мезенхіму на всьому протязі щелепи. Незабаром ця пластинка ділиться на язикову та присінкову. З присінкової пластинки внаслідок її розщеплення формується борозна, що відокремлює губи та щоки від ясен і з якої утворюється присінок рота. На язиковій зубній пластинці незабаром з'являються зачатки зубів (germen dentis), яким передує колбоподібне вогнищеве розростання епітелію, що дає початок емалевим органам (огдапит епатеїеит). У подальшому на нижній поверхні кожного органа формується заглиблення, в яке впинається мезенхіма, утворюючи сосочок зуба (papilla dentis). Навколо емалевого органа внаслідок ущільнення навколишньої мезенхіми з'являється зубний мішечок. Емалевий орган набуває форми двостінного келиха або ковпачка; з'єднуючись із сосочком зуба, він утворює зубний зачаток. Під кінець 3-го місяця ембріогенезу емалеві органи відокремлюються від зубної пластинки вузьким епітеліальним тяжем — шийкою емалевого органа.
Першими виникають зачатки молочних зубів. Скупчення клітин, які утворюють зачатки постійних зубів, закладаються разом із зачатками молочних зубів.
Протягом другого періоду одонтогенезу відбувається диференціація однорідних клітин емалевого органа на окремі шари. В центрі утворюється емалева пульпа (зірчаста сіточка), а по її периферії — внутрішній емалевий епітелій, клітини якого диференціюють в амелобласти (енаме лоб ласти), що починають виробляти емаль, набувають циліндричної форми. Назовні від амелобластів утворюється шар клітин. Зовнішній шар емалевого органа складається із щільно притиснутих одна до одної клітин, які формують зовнішній емалевий епітелій. Емалева базальна пластинка (базальна мембрана) емалевого органа відокремлює емалеву сіточку від решти мезенхіми.
Одночасно відбувається диференціація сосочка зуба: амелобласти з'являються поблизу сосочка, а потім поширюються далі краями в напрямку до основи коронки зуба. У цей же час мезенхімні клітини сосочка, які прилягають безпосередньо до шару амелобластів, перетворюються на високі циліндричні одонтобласти, що починають виробляти дентин ще до того, як починається продукування амелобластами емалі. Із зубного сосочка внаслідок диференціації мезенхімних клітин утворюється дентин і пульпа зуба. Клітини зубного мішечка перетворюються на цемент, періодонт і кісткову зубну альвеолу.
Отже, зачаток зуба складається з трьох основних елементів: емалевого органа (ектодермального походження), сосочка зуба і зубного мішечка (мезенхімного походження). З 4-го місяця ембріогенезу, у третьому періоді одонтогенезу виникають зубні тканини — дентин, емаль і пульпа зуба.
Після відокремлення зачатків зубів від зубної пластинки та епітелію порожнини рота вільний край і задні відділи зубної пластинки продовжують розвиватися, перетворюючись у подальшому на емалеві органи постійних зубів. Протягом 5-го місяця ембріогенезу за зачатками молочних зубів утворюються емалеві органи різців, ікол і малих кутніх зубів. Одночасно зубні пластинки ростуть назад і на їх краях закладаються емалеві органи великих кутніх зубів.
За хімічним складом і фізичними властивостями зуби наближаються до кісток, але будовою тканин вони відрізняються від них. Міцність і стійкість зубних тканин забезпечують тривале їх збереження у зовнішньому середовищі після смерті тварини чи людини, що дає змогу палеонтологам отримувати цінні відомості про будову тіла вимерлих попередників і його удосконалення в людини.
Емаль і дентин є органічною (твердою) основою зуба, серед елементів якої пізніше відкладаються неорганічні компоненти. У кістках скелета, в дентині та емалі органічні елементи, переплітаючись у складні конструкції, надають тканинам пружності й міцності при розтягненні, неорганічні компоненти формують і роблять їх твердими.
Кістка, дентин і емаль подібні між собою наявністю в них органічних і неорганічних (мінеральних солей) компонентів, але значно відрізняються їх співвідношенням, а також мікроскопічною структурою. Кістка містить близько 45 % органічних речовин, дентин — близько ЗО %, а емаль дорослої людини — менше 5 %. Кістка, дентин і емаль відрізняються гістологічною будовою: клітини кістки містяться в окремих лакунах; у дентині клітин немає, вони розташовані по периферії пульпи, а сам дентин пронизаний великою кількістю канальців, у яких проходять відростки одонтобластів. Емаль складається з призматичних структур — емалевих призм, а клітини, які її формують, після прорізування зубів повністю руйнуються. Емаль є найтвердішою тканиною тіла, міцність її зумовлена високим (близько 97 %) вмістом мінеральних солей.
Одонтобласти, живлення яких здійснюється дрібними кровоносними судинами пульпи зуба, виробляють свій секрет у напрямку емалевого органа. Внаслідок цього перший дентин відкладається вздовж внутрішнього емалевого епітелію емалевого органа. Секреція продовжується, шар дентину збільшується, внаслідок чого одонтобласти все далі відступають від раніше відкладеного дентину. Відростки одонтобластів спочатку закінчуються в основній речовині, а потім, у міру збільшення шару дентину, витягуються, утворюючи дентинові волокна. Навіть у зубах дорослої людини, в яких шар дентину становить понад 3 мм, дентинові волокна тягнуться від одонтобластів, що вистеляють камеру пульпи, до зовнішньої частини дентину. Відомо, що після видалення пульпи зуба, разом з якою видаляються й одонтобласти, у дентині відбуваються дегенеративні зміни — він темніє і стає крихкішим. Цей процес, очевидно, зумовлений відсутністю одонтобластів, які відповідають за процеси обміну в дентині. Тонкі дентинові волокна одонтобластів можуть брати участь як посередники в передаванні больових подразнень нервовим волокнам, які закінчуються в пульпі зуба біля основи одонтобластів.
Емаль (enamelum) утворюється як результат діяльності амелобластів емалевого органа. Після того як одонтобласти сформували перший тонкий шар дентину, амелобласти починають продукувати емаль. У процесі утворення емалі на нижній поверхні кожного амелобласта з'являється маленький полігональний стержень — емалева призма. Довга вісь емалевої призми розташована приблизно під прямим кутом до місця сполучення дентину та емалі. Кількість органічної речовини, що є каркасом емалі, набагато менша, ніж у кістці чи дентині.
Зріла емаль не містить клітин, оскільки після її утворення і прорізування зубів амелобласти дегенерують. Тому емаль не здатна до регенерації в разі ушкодження.
Мінеральні речовини зуба досить легко можуть розчинятися кислотами їжі та деяких напоїв, що може призводити до утворення тріщин і ямок на поверхні емалі. У цих ділянках затримуються частинки їжі, в яких осідають і розмножуються бактерії, що продукують кислоти. Внаслідок руйнування в емалі з'являються порожнини. Цей процес відбувається без больових відчуттів. Біль виникає тоді, коли порожнина досягає дентину. Далі до процесу залучається пульпа. У ній розвивається запалення, що призводить до її загибелі.
Процес утворення емалі й дентину починається на верхівці коронки зуба й поширюється далі до його кореня. Через це корінь видовжується, що є важливим чинником у прорізуванні зубів.
Цемент (cementum) — також тверда речовина зуба, що формує його кісткову оболонку. Цемент не утворюється до тих пір, поки зуб не закінчить ріст і не займе остаточного положення в щелепі. Проте тканина, з якої потім утворюється цемент, закладається набагато раніше. Між зубом, який розвивається, і кісткою щелепи виникає скупчення мезенхімних клітин (спочатку біля основи сосочка зуба, а потім навколо зуба), яке з часом вкриває його повністю, утворивши зубний мішечок. Під час прорізування зуба частина зубного мішечка навколо коронки руйнується, а та, що оточує корінь, зберігається. Мезенхімні клітини, розташовані поряд з коренем, розмножуються одночасно з його ростом. Деякі мезенхімні клітини диференціюються, утворюючи цементобластичну пластинку навколо кореня, цемент, який не має судин.
Основна функція цементу полягає в тому, щоб замурувати й міцно утримувати волокна періо-донтичної пластинки, розташованої між цементом і кістковою стінкою зубної альвеоли, фіксуючи корінь зуба в альвеолі. У верхній частині кореня цемент безклітинний, у нижній (біля верхівки зуба) у невеликих лакунах серед звапнованої міжклітинної речовини містяться клітини цементобласти, які сполучаються з джерелами живлення за допомогою своїх відростків.
Періодонт. У міру формування кореня зуба та відкладання цементу з навколишньої мезенхіми розвивається періодонтична пластинка. Вона складається з великої кількості колагенових волокон, одні кінці яких закінчуються в цементі зуба, а інші — в кістці щелепи. Кінці волокон, занурені в кісткову тканину, називаються цементними проривними (шарпеєвими) волокнами (за типом проривних волокон сухожилків м'язів, які укріплюють сухожилки в кістковій тканині). Ці волокна не тільки прикріплюють зуб до щелепи, а й внаслідок своєрідного розташування не дають йому вдавлюватися в альвеолу.
Із зубного сосочка поступово формується пульпа зуба (pulpa dentis) — пухка сполучна тканина, що походить з мезенхіми зубного сосочка, має багато кровоносних судин, нервів і клітин.
Зуби у людини, як і у вищих хребетних, розташовані на межі між присінком і власне порожниною рота і закріплені в зубних альвеолах альвеолярних відростків щелеп. Вони утворюють верхньощелепну та нижньощелепну зубні дуги (arcus dentalis superior et arcus dentalis inferior) (див. мал. 133). На відміну від інших приматів у людини ряд зубів рівний (ікла не випинають).
Кількість зубів у дорослої людини, як і у всіх приматів Старого Світу, звичайно становить 32 (часто зменшується до 28). Вони називаються постійними зубами (dentés permanentes). Діти мають молочні зуби (dentés deciduï), максимальна кількість яких 20.
Загальна анатомія. Частини зуба (мал. 135). Зуб (dens) складається з таких частин: коронки (corona dentis); шийки (cervix dentis); кореня (radix dentis). Різні у функціональному відношенні зуби мають неоднакову кількість коренів (1-3).
Основна маса зуба (коронка, корінь) складається з дентину, який визначає форму зуба. Дентин коронки вкритий емаллю, а дентин кореня (коренів) — цементом. Місце з'єднання емалі коронки й цементу кореня розташоване в ділянці шийки зуба. Є чотири види з'єднання емалі з цементом: у стик (щільно прилягаючи); наповзання емалі на цемент; перекривання емалі цементом; незакривання ділянки дентину внаслідок того, що емаль не доходить до краю цементу?
Розрізняють анатомічну коронку зуба, вкриту емаллю, і клінічну коронку — частину зуба, що виступає над яснами. Клінічна коронка внаслідок атрофії тканин з віком збільшується. На коронках усіх зубів розрізняють кілька поверхонь: жувальну, або змикальну, поверхню (faciès occlusalis), — поверхню доторкування верхнього і нижнього зубних рядів під час їх сходження; присінкову, або щічну (faciès vestibularis buccalis); язикову (faciès lingualis), або піднебінну (faciès palatinalis); контактну (faciès contactus), яка має присередню (faciès mesialis) і дистальну (faciès distalis) поверхні. На жувальній поверхні малих і великих кутніх зубів є горбки зуба.
Всередині зуба міститься невелика порожнина (cavitas dentis, s. pulparis), форма якої залежить від форми зуба. Порожнина коронки (cavitas coronae) тією чи іншою мірою повторює форму коронки. Вона продовжується у вигляді каналу кореня зуба (canalis radicis dentis), який закінчується на верхівці кореня отвором (for. apicis dentis). Просвіти каналів можуть розгалужуватись, роздвоюватись і знову з'єднуватися в один.
Корінь зуба закінчується верхівкою кореня зуба (apex radicis dentis), отвором верхівки зуба, через який всередину зуба входять артерії та нерви до пульпи, а виходять вени.
Корінь зуба прикріплюється до зубної альвеоли за допомогою великої кількості пучків сполучнотканинних волокон, що разом з пухкою волокнистою сполучною тканиною та клітинами формують сполучнотканинну оболонку зуба між альвеолою і цементом, яка називається кореневою оболонкою, або періодонтом (periodontium). Таке прикріплення є одним з видів синдесмозу — вклиненням (gomphosis) (термін неправильний, адже зуб не вклинюється, а виростає зсередини). Сукупність утворів, які оточують корінь зуба (альвеола, відповідна ділянка альвеолярного відростка та ясна, що вкривають його), називають пародонтом (parodontium).
Під час дослідження і описування зубів користуються такими термінами: присіщова (вестибулярна) норма, жувальна норма, лінгвальна норма тощо. Нормою називають положення зуба, визначене під час дослідження. Наприклад, присінковою нормою називають таке положення, коли зуб повернутий присінковою поверхнею до дослідника.
Коронку і корінь зуба поділяють на третини. Так, поділяючи зуб уздовж вертикальної осі, в коронці виділяють змикальну, середню і шийкову третини; у корені — шийкову, середню і верхівкову третини. Уздовж лобової осі коронку поділяють на присередню, середню й дистальну третини; сагітальної — на присінкову, середню, язикову третини.
Заміна зубів у людини відбувається один раз (рідко двічі як відлуння філогенетичних особливостей). Перша генерація зубів (20) — це тимчасові (випадні), або молочні (dentes deciduï), які починають прорізуватись на 6 — 7-му місяці життя і закінчують у 2 роки (ембріональний розвиток зубів). Друга генерація зубів (32 постійних зуби) (dentes permanentes), починають прорізуватись у 5 — б років життя і закінчують у 16—18 років.
Коронки зубів утворюють зубні дуги: верхню (arcus dentalis superior) і нижню (arcus dentalis inferior). Кожна зубна дуга містить у дорослої людини по 16 зубів (мал. 136): чотири різці, два ікла, чотири малих кутніх зуби і шість великих кутніх (молочних зубів лише 20, оскільки немає премолярів і третіх молярів).
Порядок розташування зубів реєструється у вигляді зубної формули, в якій окремі зуби позначаються цифрами або літерами. Отже, анатомічну формулу молочних зубів можна записати так: 2, 1, 2, тобто на кожному боці як верхньої, так і нижньої щелеп є два різці, ікло і два великих кутніх. Анатомічна формула постійних зубів: 2,1,2,3 (два різці, ікло, два малих кутніх і три великих кутніх. Третій великий кутній, або зуб мудрості (dens serotinus, s. dens molaris tertius), мінливий як за формою і розмірами, так і за терміном прорізування.
Зуби верхніх і нижніх дуг під час змикання щелеп перебувають у певному співвідношенні. Так, горбки малих і великих кутніх зубів однієї щелепи відповідають заглибинам на однойменних зубах іншої. У певному порядку доторкуються протилежні різці та ікла. Під час змикання щелеп таке співвідношення зубів у зубних дугах називається оклюзією.
Розрізняють чотири види оклюзії: центральну, передню і дві бічні. Центральна оклюзія — наявність під час змикання зубів максимальної кількості контактуючих точок, причому серединна лінія лиця проходить між центральними різцями. Передня оклюзія — серединне сходження зубних рядів, але із зміщеною допереду нижньою дугою. Бічна оклюзія — зміщення нижньої щелепи праворуч (права оклюзія) чи ліворуч (ліва оклюзія).
Положення зубних дуг у центральній оклюзії називається прикусом. Розрізняють фізіологічні (нормальні) і патологічні прикуси. До фізіологічних прикусів належать ортогнатичний, прямий, деякі ступені прогнатичного й опістогнатичний; до патологічних — прогнатичний, прогенічний, глибокий, відкритий і перехресний. Усі види прикусів вивчають у курсі ортопедичної стоматології.
Зуби верхніх та нижньої щелеп, які доторкуються один до одного, називають зубами-антагоністами. Як правило, кожен зуб має по два антагоністи — головний і додатковий. Винятком є присередній нижній різець і третій верхній великий кутній зуб, що мають по одному антагоністу. Однойменні зуби правої і лівої сторін називаються антимерами.
Єдність зубних дуг морфологічно і функціонально забезпечується міжзубними контактами, альвеолярним відростком і пародонтом. Провідну роль у стійкості зубних дуг як однієї функціональної системи відіграє порядок розташування зубів (напрямок їх коренів і коронок). Міжзубні контакти передніх зубів розташовані поблизу різального краю, а бічних — поблизу поверхні змикання (жувальної). Під міжзубними контактами міститься трикутний простір з основою в бік альвеолярного відростка. Цей простір заповнений ясенним (міжзубним) сосочком, який таким чином захищається від ушкодження їжею під час жування. З віком контактні точки внаслідок стирання емалі збільшуються і замість них утворюються контактні площини.
Стійкість зубів нижнього зубного ряду збільшується щічною випуклістю зубної дуги, нахилом коронок кутніх зубів присередньо і вперед, а коренів назовні, формою коронок, яка з боку жувальної поверхні має вигляд трапеції. Тому контактні поверхні нижніх зубів не паралельні, а конвергують до язика, внаслідок чого зуби під час жування зазнають здавлювання. Стійкість зубів верхнього зубного ряду досягається збільшенням кількості коренів.
Під час розжовування їжі розвивається такий тиск, який має руйнівну силу, що вбиває зуб у альвеолу. Проте цього не трапляється завдяки морфологічним структурам періодонта, який виконує зв'язувальну та амортизаційну функції. Резервні сили його можна збільшувати тренуванням жувального апарату.
Належність зуба до верхньої чи нижньої щелепи, правого чи лівого боку зубної дуги можна визначити за особливостями його будови. Для цього використовують ознаки зубів: ознаку кута коронки; ознаку кривини емалі коронки; ознаку положення кореня.
Ознака кута коронки — у присінковій нормі кут, утворений контактною (жувальною) і мезіальною поверхнями, гостріший, ніж кут між жувальною та дистальною поверхнями (цей кут дещо заокруглений).
Ознаку кривини емалі коронки набагато краще визначати з боку жувальної поверхні за допомогою пальпації. Мезіальний край емалі на присінковій поверхні коронки опукліший, ніж бічний, внаслідок стовщення емалі в мезіальному напрямку.
Ознаку положення кореня можна визначити тільки на видаленому зубі у присінковій нормі: корені всіх зубів дещо відхилені дистально. Якщо провести поздовжні осі коронки й кореня, то вісь зуба відхилиться дистально і напрямок відхилення поздовжньої осі зуба покаже бік до якого належить зуб.
Прорізування зубів молочних звичайно починається в середині першого року життя. Першими на б —8-му місяці прорізуються присередні, на 7 — 10-му — бічні різці, на 12 —16-му — перші великі кутні, на 16 —20-му — ікла, на 20 —24-му — другі великі кутні зуби.
Спочатку прорізуються зуби нижньої щелепи, потім верхньої, за винятком перших молочних великих кутніх зубів. Як для молочних, так і для постійних зубів характерною є парність прорізування. Від початку 3-го року до 6-го року функціонують тільки молочні зуби. Формування коренів молочних зубів повністю закінчується для присередніх і бічних латеральних різців під кінець 2-го року, для великих кутніх зубів — до 4 років, для ікол — до 5 років.
Молочні зуби позначають римськими цифрами. Повна формула зубного ряду молочних зубів верхньої і нижньої щелеп має такий вигляд:

Після розсмоктування коренів і випадіння молочних зубів починають прорізуватись постійні зуби: присередні різці — 7 — 8 років; бічні різці — 8 — 9; ікла — 10—13; перші малі кутні — 9—10; другі малі кутні — 11 — 12; перші великі кутні — 6 — 7; другі великі кутні 12—13; треті великі кутні — у 20 —25 років і пізніше.
Постійні зуби позначають арабськими цифрами і при написанні клінічної формули слід пам'ятати, що кожен зуб верхньої і нижньої щелеп праворуч і ліворуч має свій порядковий номер від серединної лінії:

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ) для запису постійних зубів запропонувала формулу позначення зубів, а також половин щелеп за ходом годинникової стрілки:

Під час записування форму л и зубів цим способом треба ставити не значок відповідної половини щелепи, а її порядковий номер. Так, число 2 8 означає третій великий кутній зуб лівої половини верхньої щелепи.
За формулою ВООЗ запис молочних зубів роблять аналогічно — арабськими порядковими числами, а половин щелеп — за ходом годинникової стрілки від 5 до 8:

З постійних зубів першими прорізуються перші великі нижні кутні, потім присередні різці та перші великі верхні кутні зуби, після них — бічні різці. Далі настає черга перших малих кутніх зубів, ікол, других малих кутніх зубів, других великих кутніх і в останню чергу — третіх великих кутніх зубів.
Прорізування всіх молочних чи всіх постійних зубів закінчується утворенням зубних рядів. Верхній ряд постійних зубів має форму напівеліпса, нижній — параболи. Верхній зубний ряд ширший за нижній, тому верхні передні зуби перекривають однойменні нижні, а щічні горбки верхніх кутніх зубів розташовані назовні від однойменних нижніх. Таке співвідношення зубних рядів збільшує жувальну екскурсію нижньої щелепи й розширює площу для подрібнення і розтирання їжі.
Спеціальна анатомія
Постійних зубів у людини 32: різців — 8; іклів — 4; малих кутніх — 8; великих кутніх — 12. Різці мають по одному кореню. Коронка схожа на лопатку, рівний різальний край якої утворює вістря зуба (cuspis dentis). Ікла звичайно також однокореневі, а різальний край клином звужується й утворює верхівку вістря (apex cuspidis). У малих кутніх зубів один-два, рідко три корені, на поверхні змикання коронки видно горбки, відокремлені один від одного борознами. Нижні великі, кутні зуби звичайно мають два, рідко три корені, верхні великі кутні зуби, як правило, трикореневі. На поверхні змикання коронок різної форми горбки.
Різці (défîtes incisivi) — по чотири на кожній щелепі, розташовані спереду, посередині зубних дуг, через що їх називають передніми зубами. Розрізняють верхні, нижні, присередні й бічні різці. Ними відкушують їжу, тому їх коронки розташовані майже у лобовій площині, закінчуються різальним краєм. Коронки присередніх різців більші, ніж бічних.
Верхні різці. Присередній різець є найбільшим серед різців. Має широку, опуклу коронку, що звужується до шийки зуба. Емаль коронки утворює в ділянці шийки закруглений виступ у вигляді напливу. Коронка може бути різної форми: прямокутної, трапецієподібної, овоїдної. Мезіаль-ний і різальний краї сходяться під прямим кутом, кут між різальним краєм і дистальним найчастіше тупий і трохи закруглений. На різальному краї присередніх різців у молодих людей є три горбки, які продовлсуються у вигляді валків на присінковій поверхні зубів; між валками проходять малопомітні борозни.
Корінь верхнього присереднього різця дещо сплющений у мезіодистальному на-прямку. Верхівка кореня заокруглена, згин між коронкою і коренем на мезіальному краї більший, ніж на дистальному. Ознака кривини емалі коронки разом з ознаками кута коронки і положення кореня дає можливість досить легко визначити належність зуба до правої чи лівої половини зубної дуги.
Язикова поверхня коронки верхнього присереднього різця часто має мезіальний і дистальний крайові гребені (crista marginales mesialis et distalis), спрямовані від основи коронки до її різального краю. Ступінь розвитку крайових гребенів у різних людей неоднаковий: їх може зовсім не бути, якщо вся язикова поверхня рівномірно увігнута, а можуть бути настільки розвинуті, що язикова поверхня має вигляд жолоба (лопаткоподібна). У випадках великої жолобуватості крайові гребені сходяться в пришийковій частині настільки, що формується шийковий пояс (cingulum cervicale). У шийковій третині коронки добре помітний горбок зуба (tuberculum dentis), форма й ступінь розвитку якого різні. Поверхня дуже розвинутого горбка спрямована в бік різального краю коронки, може бути зубчастою. Найчастіше є два горбки — мезіальний і дистальний, іноді між ними може бути третій — центральний горбок, а ще рідше 4 — 5 горбків.
Горбки також мають різну довжину: тонкі горбки довгі, добре розвинуті — короткі; у рідкісних випадках горбки можуть досягти різального краю.
Коронка верхнього присереднього різця з мезіального боку має (на медіальній нормі) клиноподібну форму, присінковий контур її опуклий, язиковий — увігнутий. На присінковій поверхні контур кореня опуклий, на язиковій — прямий, опуклий або увігнутий.
Порожнина коронки верхнього присереднього різця подібна до її зовнішньої форми, має щілиноподібну форму вздовж різального краю і сплощену в присінково-язиковому напрямку. Ближче до кореня порожнина коронки звужується й переходить без різкої межі в канал кореня. Біля верхівки кореня канал може поділятися на кілька канальців, що відкриваються самостійними отворами.
Висота коронки верхніх присередніх різців по присінковій поверхні становить 9—12 мм, ширина різального краю — 8 — 9, довжина кореня — 12 — 15, мезіодистальний діаметр шийки — 6,3 — 6,9, присінково-язиковий — 7,1—7,5 мм.
Бічний різець подібний до присереднього, але менший за нього. Проте є суттєві відмінності між різцями.
Присінкова поверхня коронки бічного верхнього різця найчастіше має форму трапеції або овоїдну. Дистальний кут коронки (між жувальним і дистальним краями) більш заокруглений, ніж у присереднього різця. Різальний край також заокруглений, іноді його майже не видно, а на верхній частині коронки є загострений горбок, що надає зубу форми кілочка. Горбки на різальному краю та борозенки між ними майже непомітні. На язиковій поверхні бічних різців є такі самі гребені й горбки, як і на присередніх різцях, проте зубний горбок бічних різців краще розвинений і під ним утворюється ямка. Якщо горбок на бічному різці двозубчастий, то бічний зубець більший; багатозубчасті горбки трапляються рідко. Двозубчастий горбок може продовжуватися до різального краю бічного різця. У таких випадках бічний різець набуває різної форми: бочкоподібної, премоляроподібної, ікс-зуба тощо.
Розміри бічних різців менші, ніж присередніх: висота коронки — 8 — 10 мм, ширина — 6 — 7, довжина кореня — 11,5 — 14,5, мезіодистальний розмір основи коронки — 4,8 — 5,4, присінково-язиковий — 5,8 — 6,2 мм.
Природжені аномалії. У деяких випадках різці зовсім не розвиваються. Найчастіше (після зубів мудрості) не прорізуються бічні верхні різці. Трапляється більша кількість різців. Між присередніми різцями може розвинутися додатковий, середній, зуб (mesiodens) найчастіше у вигляді кілочка, що не доходить до різального краю зубів.
З аномалій положення різців трапляється краудинг — розташування зубів у два ряди. При цьому обидва чи один бічний різець міститься позаду присереднього, ікло зближується з присереднім різцем. Присередні верхні різці у випадках краудингу можуть бути повернуті навколо поздовжньої осі бічними кутами вперед чи назад. Може бути також збільшення проміжків (діастема) між різцями — рідше між присередніми, частіше — між бічним різцем та іклом. Можливі аномалії у вигляді різної форми викривлень кореня різців.
Нижні різці менші за верхні, коронка у них вужча, корені стовщені в мезіодистальному напрямку.
Коронка присереднього різця вузька, розширена в бік різального краю. Кути між різальним, мезіальним і дистальним краями коронки майже однакові, і ознака кута коронки майже не вирізняється. Різальний край коронки має три горбки, добре помітні на нестертих зубах. На присінковій поверхні зуба від горбків ідуть у напрямку до шийки зуба три валки. У середній частині коронки валки сплощуються й зникають. Добре помітні мезіальний і дистальний валки. Часто горбків і валків немає, тоді присінкова поверхня гладка, рівномірно опукла або сплощена. Межа емалі утворює дугу, верхівка якої спрямована до кореня зуба. Ознака кривини емалі коронки невиразна.
На язиковій поверхні нижніх присередніх різців є крайові гребені, які менше розвинені, ніж на верхніх різцях. У пришийковій частині коронки є серединний зубний горбок і невиразний валок, множинних горбків немає. Нижні присередні різці можуть бути лопатоподібними, найчастіше коли таку форму мають верхні різці. Язикова поверхня коронки може бути увігнутою, плоскою, рідше — опуклою.
Контактні поверхні (мезіальна та дистальна) присереднього нижнього різця мають форму клина. Контур присінкової поверхні утворює опуклу дугу, а язикової — увігнуту. Межа емалі дугоподібна, опуклістю в бік кореня.
Корінь присереднього нижнього різця здавлений у мезіодистальному напрямку. Контур присінкової поверхні кореня опуклий або рівний, язикової — опуклий, рівний або навіть увігнутий. На мезіальній і дистальній поверхнях посередині тягнуться поздовжні борозни, причому на дистальній борозна виразніша, що дає змогу визначати, до якої половини зубної дуги належить зуб. Порожнина зуба повторює його форму, канал кореня може роздвоюватися.
Висота коронки присереднього нижнього різця становить 7 — 9,5 мм, ширина — 5 —5,5, довжина кореня — 10,5 —14, присінково-язиковий розмір шийки — 5,5 — 6, мезіодистальний — 3,5 — 5 мм.