Вплив зовнішньої торгівлі на конкуренцію в Україні

Наведений вище аналіз структурних передумов конкуренції не бере до уваги експорт товарів з України та їхній імпорт до України.

Проте, у випадках, коли обсяг вивезення відповідної продукції істотно переважає обсяг її ввезення, обсяг ринку відповідного товару зменшується і фактичний рівень ринкової концентрації збільшується. Навпаки, у разі, коли імпорт значно перевищує експорт, фактичний обсяг ринку є більшим, отже, структурні передумови конкуренції – більш сприятливими.

Істотний вплив на структуру товарних ринків внаслідок зростання їхнього обсягу зовнішня торгівля має насамперед на ринки сировини, яка імпортується, та продукції з цієї сировини.

Зокрема, урахування імпортно-експортних операцій призводить до зменшення частки найбільшого національного виробника деревної маси та целюлози ─ із 79,2 до 2,8%, гуми та каучуку ─ з 67,05 до 36,3%, бавовняних тканин ─ з 31,6 до 3,6%, виробів із свинцю, цинку та олова ─ з 70,7 до 27,9%.

З іншої сторони, зовнішньоторговельні операції мали наслідком суттєве скорочення обсягу внутрішніх ринків багатьох видів продукції тваринництва і рослинництва, металургії та металообробки, хімічної промисловості.

Іноземна конкуренція є дуже сильною та перешкоджає діяльності багатьох українських підприємств, а зниження ввізного мита, у зв’язку з вступом до СОТ, може призвести ряд галузей до краху. В той же час опитування свідчать про значний вплив зовнішньої конкуренції на діяльність підприємств окремих галузей. Стосовно зазначених галузей - необхідною є підвищена увага держави щодо захисту інтересів вітчизняних товаровиробників на внутрішніх та зовнішніх ринках.

За роки пострадянської розбудови української економіки в теорії та практиці державного управління співіснували дві моделі соціально-економічного розвитку ─ ліберальна та дирижистська, що однак, вони ніколи не проявлялися в чистому вигляді, поєднуючись у досить суперечливій формі. Ліберальна модель, яка в цілому домінувала в суспільній свідомості, орієнтувалася на вільну гру ринкових сил, макроекономічну стабілізацію, приватизацію, формування відповідних їм інституційних механізмів і лібералізації господарського життя. Друга модель орієнтувалася на посилення ролі держави у економіці, її активну участь у підприємницькій сфері та інвестуванні, сприяння розвитку певних галузей та регіонів, зокрема за рахунок широкого застосування податкових пільг.

Суперечності практичної політики, що випливали із спорадичного домінування тієї чи іншої моделі, не дозволили ефективно вийти із системної кризи, започаткувати довгострокові тенденції модернізації економіки в контексті світового економічного розвитку, глобалізації господарських процесів і дати відповіді на їх виклики. Питання глибокої структурної перебудови економіки не розв’язані і не можуть бути розв’язаними лише шляхом лібералізації та ринкових домінант. Водночас промислова політика, яка відігравала суттєву роль у фазі індустріального розвитку, не відповідає належним чином епосі формування інформаційно-індустріального суспільства, бо закладені в її стандартних схемах стимули розвитку вимагають значних ресурсів, яких країна не має, посилюють бюрократизацію економіки, збільшують невизначеність в умовах постійних змін точок зростання.

Оптимальний шлях модернізації національної економіки ─ підвищення конкурентоспроможності та досягнення на її основі сучасних стандартів добробуту населення. Для цього необхідна розробка та реалізація відповідної державної програми.

Метою Програми є наближення стандартів життя та розміру ВВП на душу населення до середньоєвропейського рівня за рахунок створення умов для ефективного використання базових конкурентних переваг і формування нових конкурентних переваг України, що забезпечать більш високу продуктивність праці та віддачу на капітал шляхом розбудови ефективного конкурентного середовища на внутрішньому та зовнішніх ринках.

Суб’єктом Програми є національна економіка як сукупність компаній різних організаційних форм та форм власності, що взаємодіють в єдиному економічному просторі, об’єктом ─ система державних інструментів та інституційних заходів регулювання їх діяльності.

Етапи й завдання Програми визначаються наявним станом конкурентоспроможності української економіки, її оцінками в міжнародних рейтингах конкурентоспроможності та можливостями створення нових конкурентних переваг, пов’язаних із спроможністю до впровадження нових технологічних та управлінських знань, їх розповсюдження та масового використання прибуткових форм економічної діяльності.

Завдання Програми:

- визначити головні пріоритети та критерії наближення до параметрів конкурентоспроможної економіки із середнім рівнем доходу на душу населення;

- забезпечити наближення структури економіки України до розвинених країн завдяки прискореному розвитку та збільшенню внеску до ВВП галузей з високою часткою доданої вартості;

- підвищити конкурентоспроможність реального сектора шляхом усунення бар’єрів підприємницької діяльності, розвитку конкурентних ринків і піднесення ефективності економіки;

- впровадити ефективні важелі та механізми стимулювання інвестицій та інновацій;

- посилити спроможність суспільства генерувати знання та ефективно їх використовувати шляхом тісної співпраці науки, освіти та бізнесу;

- створити необхідні умови та інфраструктуру для координації зусиль і збалансованого розвитку найважливіших секторів економіки.

Структура Програми:

1. Стратегічні цілі й завдання підвищення конкурентоспроможності.

2. Аналіз сильних і слабких сторін української економіки за результатами міжнародних порівнянь конкурентоспроможності.

3. Національне ділове середовище та напрями його вдосконалення.

4. Структурні зрушення в економіці з метою розширення високотехнологічних виробництв з високою часткою доданої вартості.

5. Управління технологічним та інноваційним розвитком:

·формування національної інноваційної системи як середовища для підвищення конкурентоспроможності країни;

·розвиток системи стимулів для інновацій, інвестицій та високопродуктивної зайнятості.

6. Подолання бар’єрів між наукою та підприємництвом: організаційні форми та фінансові стимули для співробітництва та трансферу технологій.

7. Розвиток конкурентного ринку праці, системи постійного перенавчання та підвищення кваліфікації як основ високої продуктивності праці.