Реляційна концепція

Реляційна концепція – розглядає простір і час як особливі відносини між об'єктами і процесами і поза їх не існують.

Інше розуміння простору було сформульовано Аристотелем. Він заперечував існування пустоти. Простір, за Арістотелем, це система природних місць, займаних матеріальними тілами. Пізніше арістотелево розуміння простору розвивали Г.Лейбніц і Р. Декарт [2].

Особливість Лейбніцевої концепції простору й часу полягає в тому, що вона заперечує уявлення про простір і час як про самостійні начала буття, які існують поряд з матерією і незалежно від неї. На переконання Лейбніца, простір – це порядок взаємного розташування безлічі тіл, що існують незалежно одне від одного, час – порядок у зміні явищ або станів тіл. При цьому Лейбніц пізніше включав у поняття порядку й поняття відносної величини. Уявлення про протяжність окремого тіла безвідносно до інших, за концепцією Лейбніца, не має змісту. Простір є відношення ("порядок"), яке стосується лише багатьох тіл, "ряду" тіл. Можна говорити тільки про відносні розміри даного тіла порівняно з розмірами інших тіл. Те ж саме можна сказати про тривалість: поняття тривалості застосовне щодо окремого явища постільки, по скільки воно розглядається як ланка в єдиному ланцюгу подій. Протяжність будь-якого об'єкта, за Лейбніцем, не є первинною властивістю, а спричинена силами, що діють усередині об'єкта; внутрішні її зовнішні взаємодії визначають і тривалість стану; що ж стосується самої природи часу як порядку явищ, що змінюють одне одного, то вона відображає причинно-наслідкові зв'язки між ними. Логічно концепція Лейбніца пов'язана з усією його філософською концепцією в цілому.

Однак, Лейбніцева концепція простору й часу не відіграла значної ролі в природознавстві XVII-XIX століть, тому що вона не могла дати відповіді на питання, поставлені наукою тієї епохи. Насамперед, погляди Лейбніца на простір, здавалося, заперечували існування вакууму (тільки після відкриття фізичного поля в XIX столітті проблема вакууму постала в новому світлі); крім того, вони явно суперечили загальному переконанню про одиничність та універсальність евклідової геометрії; нарешті, концепцію Лейбніца вважали непоєднуваною з класичною механікою, оскільки здавалося, що визнання чистої відносності руху не може задовільно пояснити визначальну роль інерційних систем відліку.

Проте до початку XX в. стали складатися природничонаукові уявлення на користь реляційної концепції. Виникнення спеціальної, а потім і загальної теорії відносності А. Ейнштейна, неевклідових геометрій Лобачевського і Рімана завдало непоправної шкоди субстанціональної концепції у трактуванні сутності простору і часу. Так теорія відносності підтвердила факт залежності просторово-часових властивостей від характеру руху матеріального об'єкта, показавши, що їх геометричні властивості обумовлені розподілом гравітаційних мас в рухомій системі (зміна кривизни простору і уповільнення або прискорення часу). Неевклідові геометрії надали можливість описати ці властивості і відносини в просторах різної (позитивної або негативної) кривизни [6].

Послідовне визнання матеріалістичної точки зору призводить до усвідомлення переваги реляційної концепції простору і часу, до розуміння цих атрибутів матерії як форм їх буття, нерозривно пов'язаних з рухом. З погляду сучасного природознавства і сучасної матеріалістичної філософії, об'єктивна реальність являє собою нерозривний зв'язок простору, часу, руху і взаємодії різних видів речовини і поля. Тепер прийнято говорити про єдиний просторово-часовий континуум. Простір і час розуміються як взаємопов'язані форми існування матерії.