Політика окупантів у соціокультурній сфері

Незважаючи на відсутність єдності у поглядах лідерів ІІІ Райху на засоби і характер задоволення культурно-освітніх потреб населення окупованих територій, протекціоністською її назвати не можна. Щоправда, у різних територіально-адміністративних одиницях можливості для цього суттєво відрізнялися. У дистрикті “Галичина”, де українська громадськість традиційно багато уваги приділяла вихованню й навчанню підростаючого покоління, справа була поставлена краще, ніж в інших регіонах України. Українські освітні товариства (УОТ), що діяли під егідою Українського центрального комітету на чолі з проф. В. Кубійовичем, за підтримки окупаційної адміністрації налагодили роботу 929 українських шкіл (91,7 тис. учнів, 1415 вчителів). За сприяння Комісії допомогли українському студентству (КОДУС) при УЦК в Чехії та Німеччині) навчалося 400 студентів, 250 з яких одержували стипендії). Якщо в Галичині дитячі дошкільні установи були оточені турботою громадських та релігійних інституцій, то на решті території України через особливості окупаційного режиму вони перебували в незадовільному стані.

Послідовним противником відновлення освітньої системи був Е. Кох, який усіляко обмежував доступ українців до навчальних закладів. На початку 1942 р. він підписав циркуляр, яким дозволив розпочати заняття тільки в 4-класних “народних” школах для дітей до 11 років. Плата за навчання в школах коливалась від 100 до 350 крб, крім того вимагалось внесення продуктів харчування.

Спеціальні органи ретельно відстежували відповідність програм, підручників, дидактичного матеріалу суворим ідеологічним приписам нацистів. При­скіп­ли­вістю відзначався й підбір педагогічних кадрів. У 7-річних школах помітне місце посідало вивчення німецької мови. До певного часу в освітніх установах викладався Закон Божий, існувала українська національна символіка. Та як тільки окупаційна влада відчувала наявність політичних мотивів у навчально-виховному процесі, вона вдавалася до заборонних санкцій. Саме за спроби “усунути німецький вплив” на маси й роботу, спрямовану на відродження самостійної України”, було ліквідовано товариство “Просвіта”.

Система вищої освіти практично перестала існувати. Лише якийсь час працювали Харківська національна консерваторія, Національний художній та політехнічний інститути в Харкові, педінститут у Чер­ні­гові, “Полімедикум” у Києві, медичний та пе­да­го­гічний інститути у Вінниці, Полтавський і Київсь­кий сільспінститути і педінститути, Академія музичного і драматичного мистецтва ім. М. Ли­сен­ка в Києві.

Головним напрямом “культуртрегерської” місії на­цис­тів стало насадження уявлень про не­до­сяжність для слов’ян рівня німецької культури. Для цього використовувалися засоби кіно- і радіопропаганди, пе­ріо­дична преса. Вод­но­час окупанти виявили ціл­ком практичне зацікавлення історико-культурними цінностями. Співробітники Опера­тив­ного штабу райхсляйтера Розенберга відбирали й відправляли до Німеччини рідкісні книги, рукописи, ікони, цінні картини, скульптури, інші мистецькі твори.

В період окупації не вдалося відновити систему охорони здоров’я і комунальне господарство. На час ви­зво­лення України від загарбників кількість лікарень по­рівняно з 1941 р. скоротилась на 500, родильних бу­динків — на 200, поліклінік та амбулаторій — на 1000, аптек — на 800, лікарів — на 55%. У звільнених міс­тах функ­ціонувало 7% во­домережі, 6% — ка­на­лізації, 33% — пра­лень. На Сум­щи­ні працювало 15 ла­зень, у Києві — 2, в Оде­сі й Во­ро­ши­ловграді їх не за­лишилося зовсім. З 64 місь­ких електростанцій діяло тільки 2. Майже 45% житлового фон­ду республіки в 1941—1943 рр. було зруйновано й виявилося непридатним для ви­користання. Не­зрід­ка люди змушені були жити в землянках.

Антисанітарія, відсутність належної медичної допомоги й медикаментів, а та­кож системи постачання спричиняли масові захворювання й високу смертність.