У розореній війною республіці кошти і трудові ресурси спрямовували насамперед на відбудову промисловості. Тягар відбудови з руїн навчальних і культурних закладів, особливо в сільській місцевості, держава звично переклала на плечі самого населення, всіляко пропагуючи так званий «метод народної будови». При цьому обов’язок безоплатної позаурочної роботи на розчищенні руїн і будівництві був покладений не лише на всіх дорослих, але й на дітей.
У 1944–1950 pp. було відбудовано й споруджено 1 669 нових шкіл на півмільйона учнівських місць. Хоча відновлена шкільна мережа у 1950 р. й досягла довоєнного рівня, проте вона вже не відповідала підвищеним потребам, адже за парту тоді сідали не лише діти шкільного віку, але й мільйони так званих «переростків» — молоді, що упродовж війни була позбавлена можливості навчатися.
В Україні нараховувалося 6,8 млн школярів, більшості з яких довелося навчатися у ледь пристосованих для занять приміщеннях, що не відповідали елементарним вимогам. Навіть через 10 років по війні третина шкіл республіки все ще працювала у дві, а то й три зміни. Хронічно бракувало шкільного обладнання, підручників, зошитів (у сільській місцевості для письма використовували незадруковані газетні береги). Особливої гостроти набула проблема забезпечення шкіл кваліфікованими вчительськими кадрами.
|
|
Війна негативно вплинула на фізичний і морально-психологічний стан дітей, зробивши багатьох з них сиротами, переважна більшість були свідками руйнувань, насильства, загибелі людей. Із настанням миру якість життя залишалася надзвичайно низькою.
Голод, що охопив Україну у 1946–1947 pp., призвів до нових людських жертв. У 1947 р. в дитячих будинках перебувало близько 110 тис. сиріт.
Зростала мережа ремісничих училищ і шкіл фабрично-заводського навчання, куди набирали молодь із початковою й неповною середньою освітою. Держава була зацікавлена в навчальних закладах саме такого типу, оскільки в них швидко (впродовж півроку, максимум двох років) готували кадри робітників. Вихованцям забезпечувалося проживання в інтернатах, безкоштовне харчування і спецодяг, що приваблювало певну частину позбавлених батьківського піклування підлітків із розорених війною міст і сіл України. Проте держава зобов’язувала випускників цих навчальних закладів працювати за призначенням на шахтах, фабриках і заводах, у тому числі розташованих на Уралі, у Сибіру й Далекому Сході. Вузька фахова підготовка, яку давали ремісничі училища й школи ФЗУ, позбавляла їхніх випускників можливості здобути вищу освіту. Приплив добровільних вступників був незначним, тому держава здійснювала примусову мобілізацію молоді до цих навчальних закладів.
|
|
Для навчання дорослих була створена широка мережа вечірніх шкіл, хоча освіту в них навряд чи можна було вважати повноцінною.
1953 р. в Україні було запроваджено обов’язкову семирічну освіту.
Відновилася діяльність усіх вищих навчальних закладів.
1950 р. їх нараховувалося 160, в тому числі 7 університетів, 52 педагогічних, 45 технічних, 19 сільськогосподарських, 14 медичних, 9 мистецьких, 6 правничо-економічних інститутів.
Кількість студентів збільшилося з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 p., щоправда, майже половина з них навчалися на заочних та вечірніх відділеннях, котрі ніколи не давали якісної освіти.
Характерною ознакою навчально-виховного процесу у загальноосвітніх і фахових школах та вузах була його заполітизованість і мілітаризація. Політичне виховання в дусі відданості партії більшовиків здійснювалось не тільки через піонерські та комсомольські організації, що охоплювали майже всю учнівську молодь, але під час викладання всіх, у тому числі природничих і математичних, дисциплін.
Найбільше ідеологічне навантаження було покладене на курс історії СРСР, що після війни набув відверто великодержавницько-шовіністичного російського забарвлення. До того ж, викладання у переважній більшості вузів республіки здійснювалося російською мовою.
У вузах значну частину навчальних програм відводилось на обов’язкове викладання марксизму-ленінізму на базі сталінського «Короткого курсу історії ВКП (б)».