Процеси самовизначення народів на Балканах з XIX ст. Варіанти слов'янської ідеї: східноєвропейський, балканський, середньоєвропейський

План-конспект лекційного заняття

На тему: «ЮГОСЛАВІЯ»

ПЛАН

1. Процеси самовизначення народів на Балканах з XIX ст. Варіанти слов'янської ідеї: панславізм, австрославізм, югославізм.

2. Югославізм як ідея національної єдності. Перша світова війна (28 липня 1914 - 11 листопада 1918) і утворення держави.

3. Рішення етнонаціональних проблем в «тітовській» Югославії. Методи збереження єдності держави. Розпад СФРЮ 1991-1992.

4. Причини конфлікту. Етнорелігійні та історичні передумови. Війна інтелектуалів.

5. Особливості розвитку конфлікту. Зовнішній фактор. Характер війни.

6. Підсумки конфлікту і сучасність.

 

 

ЛІТЕРАТУРА:

1. Джуретич В. Развал Югославии. Основные течения 1918 – 2003 гг. / В. Джуретич – М., 2003.

2. Димич Л. Страна с тремя именами. Рассвет и закат югославской идеи // Родина. – 2001. – № 1.

3. История стран Центральной и Юго-Восточной Европы ХХ в. – М., 1997.

4. На путях к Югославии: за и против. Очерки истории национальных идеологий югославянских народов. Конец XVIII – начало XX в. – М., 1997.

5. Новейшая история стран Европы и Америки ХХ век. 1945 – 2000 гг. – Часть 3. – М., 2001.

6. Романенко С.А. История и этнонационализм в постсоциалистическом мире: югославский вариант (1980-1990-е гг.) / С.А. Романенко// Национализм в мировой истории / за ред. В.А. Тишкова, В.А. Шнирельман. – М., 2007. – С. 408– 452.

7. Учебник по истории западных и южных славян в XXвеке. – М., 2008.

8. Фрейдзон В.И. Исторические корни и сущность югославизма / В.И.Фрейдзон //Новая и новейшая история. – 1997. – №3.

Чуркина И.В. Национальное возрождение югославянских народов Габсбургской монархии/ И.В.Чуркина //На путях к Югославии: за и против. – М., 1992. – С.8–36.

10. Шайдуров В. Н. История стран Центральной и Восточной Европы с древнейших времен до конца ХХ в./ В. Н. Шайдуров. – СПб., 2008. – 176 с.

 

Процеси самовизначення народів на Балканах з XIX ст. Варіанти слов'янської ідеї: східноєвропейський, балканський, середньоєвропейський.

З середини XIX в. в південній частині Середньої Європи на Балканах йшов активний процес самовизначення народів, що належали до різних поліетнічних спільнот – слов'янської, германської, угро-фінської. Кожен з народів неминуче розглядав себе як невід'ємну частину більш великої спільноти, історично роздробленої державними кордонами. Усвідомлення цієї приналежності було (хоча і з різним ступенем інтенсивності в різний час і в різних обставинах) частиною національної самосвідомості кожного народу, слугувало психологічним та ідеологічним обґрунтуванням легітимності вимоги національного самовизначення і етнотериторіальних домагань. Південна частина Середньої Європи сприймається як регіон запізнілого розвитку націоналізму та регіон довготривалого спільного проживання різних етносів за відсутності чітких меж етнічних територій

Різні середньоєвропейські і балканські народи, які часто жили на одній території, перешкоджали політичному самовизначенню один одного, та у свідомості народів південної частини Середньої Європи, які більшу частину своєї історії проживали в поліетнічних державах, моноетнічна держава перетворилася на ідеальну ціль. У цьому і криється одна з причин багатьох міжетнічних і міждержавних конфліків в даному регіоні.

Спільнослов'янська свідомість завжди була важливим елементом національної свідомості всіх слов'янських народів, багато з яких протягом більшої частини своєї історії боролись за своє існування і суверенітет, в тому числі і за свободу національного самовизначення. Виникли теорії, які намагалися представити поліетнічну спільноту як єдиний суб'єкт політичних відносин.

Спільнослов'янська свідомість тісно перепліталася з власне етнічною свідомістю кожного слов'янського народу, що йшло своїм корінням в їх етногенез. З 19 ст. слов'янська поліетнічна спільність складалася не тільки з окремих етносів, але й з націй,які формувалися і прагнули до набуття політичного суверенітету. Самосвідомість слов'янської спільноти спиралася на спільність походження, спорідненість мов, деяких елементів культури. Особливо близькими були один до одного слов'янські народи, що належали до однієї з регіональних гілок - східної, західної та південної. Однак «спільність долі» мала місце далеко не завжди, було відсутня свідомість спільної історії, не було і спільної державної, економічної та конфесійної ідентичності.

Відповідно до розселення слов'янських народів у Східній, Південно-Східній та Середній Європі склалося кілька регіональних варіантів (типів) слов'янської ідеї: східноєвропейський – панславізм (росіяни, українці, білоруси), балканський – югославізм (Південний Схід Європи – болгари, серби, чорногорці, частково хорвати, словенці та македонці) і середньоєвропейський – а встрославізм (поляки, чехи, словаки, хорвати, словенці і русини).

Панславізм -ідеологія, що сформувалася в країнах, населених слов'янськими народами, в основі якої лежать ідеї про необхідність слов'янського національного політичного об'єднання на основі етнічної, культурної та мовної спільності. Сформувалася в середовищі слов'янських народів наприкінці XVIII - першій половині XIX століть. В кінці XIX століття на основі панславістського руху сформувався рух неославістов, який ставив перед собою аналогічні завдання, але вимагали рівності слов'янських народів між собою і звільнення від російського лідерства у справі звільнення слов'янських держав і об'єднання народів.

Панславізм почав свій підйом так само, як і пангерманізм, який теж ріс і зміцнювався на почуттях єдності та націоналізму, пережитих всередині етнічних груп в умовах панування Франції під час Наполеонівських війн. Как і інші романтічні націоналістичні рухи, панславізм активізував діяльність слов'янської інтелігенції та вчених в областях історії, філології та фольклору, підігрівав їхні інтереси до пошуку спільної ідентичності минулого і до відродження національних мов і культур. Панславізм також співіснував з прагненням слов'ян до національної незалежності.

Часто використовувані символи панславістського руху – це Панслов'янські кольори (синій, білий і червоний) і панслов'янський гімн «Гей, слов'яни», складена Самуїлом Томашеком.

Першим панславістом був Юрій Крижанич – хорватський католицький міссіонер, який виступав за єдність слов'янських народів і намагався створити для слов'янських народів єдину слов'янську мову. Відомий тим, що, перебуваючи на засланні в Тобольську, написав трактат «Політика», де передрік звільнення всіх слов'янських народів від іноземного ярма і появу єдиної слов'янської держави. Деякі з найбільш ранніх проявів панслов'янської думки в Габсбурзької монархії повязують з діяльністю таких діячів як Адам Франц Коллар та Павло Йозеф Шафарик. Також Йозев Добровський (чех), Вук Караджич (серб). Рух сформувалося після закінчення наполеонівських війн в 1815 році.

У післявоєнний період європейські лідери прагнули відновити довоєнний статус-кво. На Віденському конгресі представник Австрії князь фон Меттерніх відчув загрозу цьому статусу-кво в Австрії з боку націоналістів, які вимагали незалежності від імперії. Хоча населення Австрії складалося з численних етнічних груп (італійці, румуни, угорці і т. Д.), велика частина населення складалася з слов'янських народів. Термін «панславізм» вперше був запропонований в Чехії Яном Геркелем в 1826 році.

Успіхи Російської імперії у війнах проти Туреччини і наполеонівських війнах стали причиною того, що деякі із слов'янських діячів сформували ідеї про політичне і мовне об'єднання слов'ян під владою Росії, вважаючи, що це допоможе слов'янським народам у боротьбі проти іноземної влади (Йозеф Добровський, Йозеф Юнгман, Людевіт Гай та інші). Деякі з них пізніше поміняли свої погляди (Людевіт Гай, Людевіт Штур, Карел Гавлічек-Боровський та інші).

Серед поляків, які перебували під сильним впливом романтичного патріотизму та ідей про відновлення Польщі, ідеї панславізму породили дві течії: проросійське (Станістав Сташиц, Август Цешковський) і антиросійське (Адам Міцкевич, Анджей Товянскій, Казимир Бродзинський), які вважали, що головну роль у об'єднанні слов'ян повинна відігравати відроджена Польща.

Австрославізм

Деякі прихильники панславізму, головним представником яких був чех Франтішек Палацький, виступали за збереження Австрійської імперії і за перетворення її на федерацію слов'ян, австрійців та угорців. Про свої погляди Палицький голосно заявив на Першому панслов'янському конгресі, що відбувся в Празі в червні 1848 року, під час революційного руху 1848 року (Чехи відмовилися направити своїх представників на Франкфуртську Асамблею (перший Німецький парламент), вважаючи, що слов'яни і германці мають різні інтереси).

Конгрес проходив в місці під назвою «Жофін» – місці проведення многих громадських акцій з 2 червня по 12 червня 1848. У деяких джерелах носить назву «Перший Слов'янський конгрес» або «Перший Слов'янський з'їзд». Конгрес відштовхувався від аналогічного Пангерманського сейму у Франкфурті.

Цей з'їзд, зібраний з ініціативи чехо-словацьких славістів Австрійської Імперії (П. Шафарик, К. Зап), був з'їздом слов'янських народів, що були в складі Австрійської імперії (чехи, словаки, русини, хорвати), але на ньому також були присутні гості з інших країн (поляки, серби, чорногорці), у тому числі російська емігрант М. А. Бакунін. Всього на з'їзд зібралося 300 делегатів. За національною ознакою в конгресі було три секції:

• чехословацька (предс. П. Шафарик): чехи, морави, сілезці і словаки

• польсько-русинська (предс. К. Лібельт): 61 делегат, в.ч. 40 поляків і 21 русин

• югославська: словенці, хорвати, серби і далматинці

Головою з'їзду було обрано Франтішека Палацького - видний чеський історик і громадський діяч, родоначальник і ідеолог австрославізму. Зокрема Палацкий закликав до співпраці Габсбургів і заявив, що Габсбурзька монархія, як політичне утворення, найбільш бажана для захисту народів Центральної Європи.

Послідовники австрославізму прагнули реформувати австро-угорську подвійну монархію в трискладову державу. Головними ідеологами австрославізму були старочехи Франтішек Палацький і Франтішек Ладіслав Рігер, а також австрійські соціал-демократи Отто Бауер та Віктор Адлер. Біля 1890 австрославізм був замінений політичними ідеями радикальных младочехів.

Метою австрославізму була не тільки потрійність імперії, але й федералізація і демократизація Австро-Угорщини. Послідовники австрославізму не відхиляли монархію як таку, але вимагали для окремих народів імперії автономії. Однак після австро-угорської угоди 1867 і відповідно угорсько-хорватської угоди 1868/1873 надія на демократизацію у формі нового федерального поділу Австро-Угорщини розпалася. Усередині угорського королівства з 1867 року проводилася жорстка мад’яризація, метою якої було створення унітарної мадярського національної держави шляхом асиміляції НЕ-угорського, насамперед – слов'янського, населення.

П ісля перетворення Австрійської імперії в Австро-Угорщину (1867) Ф. Палацький переглянув свою концепцію і взяв участь в організованому російськими панславістами Слов'янському з'їзді 1867 року в Москві.

Югославізм в своєму розвитку в Різні періоді прийомів Різні історичні форми. Якщо австрославізм визнавав можливість збереження Австро-Угорщини при проведенні реформ, югославізм навпаки БУВ орієнтований на її розпад та утворення нової держави на засадах етнічної споріденості.