Загальна характеристика шкільних систем

Лекція 7.

Тема: РОЗВИТОК ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ У ПРОВІДНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

Мета вивчення: ознайомити студентів з основними тенденціями розвитку шкільної освіти в різних країнах

ПЛАН

1. Загальна характеристика шкільних систем

2. Загальна характеристика початкової школи у провідних країнах світу

3. Зближення початкової школи з дошкільними установами

4. Особливості розвитку початкової школи

 

Література:

1. Галус О.М. Шапошнікова Л.М. Порівняльна педагогіка: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2006. – С. 68-74.

2. Вульфсон Б. Л., Малькова 3. А. Сравнительная педагогика. — Москва; Воронеж: НПО «МОДЗК», 1996. – 256 с.

3.Порівняльна педагогіка: Навч. посіб. / Упоряд.: І.М. Богданова та ін. – О.: ПДПУ ім.. К.Д.Ушинського,2000. – 164 с.

Загальна характеристика шкільних систем

Основні навчальні потоки. Протягом 50 — 90-х років XX ст. у провідних країнах світу було проведено низку реформ, унаслідок чого змінилися системи загальної освіти. Збільшилися терміни обов'язкової безоплатної освіти, діє проміжний ступінь між початковою і повною середньою школою.

Після здобуття початкової і неповної середньої освіти учнів розподіляють за трьома основними навчальними потоками:

• повна загальноосвітня школа — орієнтує на теоретичну підготовку і подальше навчання в університеті;

• середня школа — готує до навчання у вищому технічному навчальному закладі;

• професіоналізовані навчальні заклади.

Приватні навчальні заклади. Загальна частка приватних шкіл у більшості розвинених країн світу залишається стабільною протягом століття і коливається від 5 до 20 % (Велика Британія — 10 %, США — 12 %, Франція, Австралія — 20 %). У країнах, що розвиваються, частка приватного сектору в загальній освіті значно більша, особливо в середніх школах. Наприклад, в Індії, Танзанії, Того вона становить 60-—80 % усієї кількості навчальних закладів. Приватні навчальні заклади зазвичай платні, деякі з них привілейовані (англійські «публічні школи», американські незалежні школи, російська школа «Прем'єр» тощо).

Державна політика щодо приватних шкіл у різних країнах ґрунтується на таких принципах:

• у Великій Британії, Росії, Україні, Японії влада приділяє їм менше уваги, ніж державним навчальним закладам, що виражається у перевагах, які при фінансуванні надаються державним;

• у США і Франції при субсидуванні приватні й державні школи користуються рівними правами. Кількість учнів у приватних середніх школах у першій половині 90-х років становила: у США — 11 %, Великій Британії — 6, Німеччині — 10, Франції — 15, Японії — 28 % загальної кількості школярів.

В Україні та Росії система приватних шкіл почала відроджуватися на початку 90-х років, після відходу від політики викорінювання приватної ініціативи в усіх сферах громадського життя. У 1994/95 навчальному році в Росії налічувалося близько 450 недержавних початкових і середніх шкіл, в яких навчалися майже 40 тис. школярів, тобто 0,1 % усіх учнів.

В Україні приватний сектор освіти створено відповідно до норм Конституції та чинного законодавства, що передбачає існування загальноосвітніх закладів приватної форми власності, курсів інтенсивну, різних форм підготовки абітурієнтів, платні освітні послуги тощо. Центральне місце в цьому секторі посідає мережа загальноосвітніх закладів. Вони функціонують у вигляді шкіл І, І - II, І - III ступенів, гімназій, ліцеїв, структурних підрозділів приватних вищих навчальних закладів І —IV рівнів акредитації. Характерними для України є школа співтворчості, особистісно зорієнтована школа, демократична школа, школа доброго настрою та ін.

У 1994/95 навчальному році в Україні було 52 приватні школи (5 600 учнів), у 1995/96 - 74 (7 500 учнів), у 1996/ 97 - 89 (9 200 учнів), 1997/98 - 147 (13 200 учнів) шкіл. Нині в Україні понад двісті приватних шкіл, в яких навчаються близько 25 тис. учнів.

Співіснування приватних і державних навчальних закладів тісно пов'язане зі світськістю навчання, відокремленням школи від церкви. Якщо в Японії і Росії приватні школи створюються переважно світськими особами і компаніями, то на Заході більшість із них належить конгрегаціям різних Церков. Значна кількість приватних шкіл за історичною традицією належить релігійним конфесіям (світовим релігіям та дрібним сектам). Частка таких шкіл у приватному секторі істотна: у США - 71 %, у Франції - 95 %, у ФРН - 80 %. Подібні показники і в Бельгії, Італії, Ірландії та багатьох інших країнах. Найпоширенішими є католицькі школи. До особливостей змісту освіти в таких школах у США належить обов'язкове і детальне вивчення релігії. Водночас у католицьких школах надається ґрунтовна академічна освіта, яка дає учням змогу вступити до університету. У клериканських школах Франції релігійне навчання є «бажаним або рекомендованим», тобто не належить до обов'язкових предметів, а якщо й здійснюється, то лише 1 год. на тиждень. В іудейських школах вивчення релігійних предметів посідає одне з головних місць у процесі навчання, оскільки дітей віддають у такі школи суто з міркувань віри. Тому на вивчення дисциплін релігійного циклу відводиться 6 - 13 год. на тиждень.

Школа і церква. У багатьох провідних країнах світу державні навчальні заклади відокремлені від церкви і релігії (США, Франція, Японія, Росія, Україна). У цих країнах релігійне навчання – приватна справа громадян.

У Великій Британії та Німеччині релігію включено до стандартних програм загальної освіти.

Церква і держава щодо шкільного питання не вступають у конфронтацію або міцний союз, а дотримуються лояльних стосунків. Прикладом примирення держави і церкви у шкільному питанні є Франція.

Реформування управління школою. Реформування управління школою передбачає необхідність перебороти бюрократизацію управлінських структур, що виражається у «поверховому» розподілі влади та втраті самостійності навчальних закладів.

У США протягом 80 - 90-х років було прийнято акти, які підвищують значущість центральних органів освіти.

У Франції, навпаки, дедалі більше повноважень отримують департаментська влада та адміністрація навчальних закладів. Багатьом країнам удалося збалансувати співвідношення централізації й децентралізації в управлінні школою.

Фінансування школи. У більшості провідних країн світу школа — пріоритетний об'єкт фінансування. В умовах сьогодення у розвинених країнах на освіту витрачається приблизно 5 - 7% вартості валового національного продукту. Витрати батьків на навчання дітей частково компенсують фонди соціальної допомоги, які існують у більшості країн світу. Система такої допомоги найдосконаліша у країнах Західної Європи. У цих країнах усі сім'ї, незалежно від їхніх доходів, отримують щомісячно певну суму, починаючи від народження першої дитини. У Великій Британії і ФРН допомога виплачується до досягнення дитиною 17 років, в Італії — 18, а в разі продовження стаціонарного навчання — і після досягнення цього віку. Така система заохочує тих, хто прагне здобути вищу освіту. У більшості країн, що розвиваються, на потреби освіти витрачається приблизно 2 —4 % ВНП. У 90-х роках витрати на освіту на одного жителя у розвинених країнах були майже в 25 разів вищі, ніж у країнах, що розвиваються.

Наприклад, в Україні та Росії витрати на освіту набагато менші, ніж в інших індустріально розвинених країнах. У Росії вони становили в 1992 р. 4,6 %, 1993 р. - 5,8, 1994 р. - близько 3 % національного доходу, незважаючи на те, що законом РФ «Про освіту» передбачено, що ці витрати мають щорічно становити не менше ніж 10 % національного доходу (ст. 40 «Державні гарантії пріоритетності освіти»).

Аналітики вважають, що потрібно розглядати загальні капіталовкладення та інвестиції в освіту на рівній основі. Один із шляхів, що сприяє підтриманню на відповідному рівні фінансування освіти, — надання істотних фінансових привілеїв компаніям, які виступають інвесторами шкільної справи.

Управління освітою та її фінансування в різних країнах світу. У Сполучених Штатах Америки управління освітою та її фінансування вирізняються високим ступенем централізації. Система освіти ґрунтується на принципах самоуправління, самофінансування, самовизначення, ефективної взаємодії федеральної і місцевої влади.

Кожен штат має свою систему освіти, якою керують департаменти освіти штату і комітети освіти в шкільних округах. У компетенції шкільних округів: а) стягування податків на потреби освіти; б) розроблення й прийняття програм навчання; в) набір учителів; г) добір підручників.

Основна частина засобів федерального бюджету витрачається на студентські позики, освіту ветеранів, допомогу незаможним, сприяння у виданні навчальної літератури, забезпечення закладів освіти новітніми технологіями та ін.

У Великій Британії склалася стійка децентралізована с истема управління освітою.

Керує системою Міністерство освіти, обов'язками якого є: а) вироблення загальнонаціональних стандартів, рекомендацій; б) інспектування навчальних закладів; в) субсидіювання до 60 % шкільного бюджету. Міністерські субсидії розподіляються залежно від того, чи керується навчальний заклад рекомендаціями центру, а також від успішності роботи закладу.

Кожна школа сама визначає свій навчальний план, керуючись рекомендаціями міністерства. Значні права мають муніципалітети, які фінансують інші 40 % суспільних витрат на школи.

У Великій Британії розрізняють три типи бюджетних шкіл:

• школи графств — повністю фінансуються місцевими органами;

•добровольчі школи — організовуються релігійними та іншими приватними організаціями; основні витрати оплачує місцева влада;

• самокеровані субсидійовані школи — отримують кошти від місцевих органів освіти і додаткові субсидії. Фактично організацію роботи бюджетних шкіл здійснюють місцеві органи освіти, що мають такі функції: а) матеріальне забезпечення шкіл; б) контроль прийому до школи; в) розміщення фондів; г) моніторинг якості навчання; д) забезпечення шкільним транспортом тощо.

З 1988 р. істотно розширені фінансові й управлінські права окремих шкіл, які отримують і витрачають на свій розсуд значну частину виділених для них коштів.

Приватні школи не отримують субсидій від держави.

У Німеччині Міністерство освіти країни здійснює винятково координаційні функції. Фактично питаннями освіти в кожній із земель відає своє міністерство. Міністри збираються на загальнонаціональну постійно діючу конференцію, де рішення приймаються внаслідок консенсусу і мають рекомендаційний характер. Головним джерелом фінансування освіти є бюджети земель і муніципалітетів.

У Франції централізована система освіти. Міністерство національної освіти управляє всіма навчальними закладами країни. Франція поділена на навчальні округи — академії. Кожну академію очолює ректор, який є повноважним представником міністра освіти і контролює від його імені діяльність усіх шкіл довіреного йому навчального округу.

Основними джерелами фінансування навчальних закладів є: а) державний і місцевий бюджети; б) внески підприємств і приватних осіб.

У Японії управління системою навчальних закладів здійснюють:

• Міністерство освіти — розробляє основи державної політики в галузі освіти, зміст шкільної освіти; визначає навчальні плани і програми для шкіл усіх типів. При міністерстві є низка консультативних органів, зокрема Центральна рада з освіти, Рада з навчальних програм, Рада приватних університетів та ін.;

• місцеві (префектурні та муніципальні) комітети, — функціями яких є організація, фінансування і контроль за діяльністю місцевих шкіл, видання інструктивних матеріалів з урахуванням конкретних умов, прийом і звільнення учителів. Членів префектурних комітетів призначає губернатор, а муніципальних — місцева адміністрація.

Державні школи фінансуються безпосередньо Міністерством освіти, а префектурні та муніципальні — з місцевих бюджетів.

На фінансування освіти на початку 90-х років виділялося понад 7 % національного доходу (понад 11 % державного бюджету країни); частка держави у загальних витратах становить 25 %, інша частина покривається з місцевих бюджетів.

У Росії системою освіти управляють: а) федеральне міністерство; б) органи управління суб'єктів РФ; в) місцеві муніципальні органи управління.

У компетенції федеральних органів: а) розроблення цільових програм розвитку освіти, загальнодержавних стандартів навчання; б) порядок атестації працівників освіти; в) формування структури системи освіти; г) фінансування освітніх установ.

На регіональному рівні народною освітою керують органи управління освітою, а також місцеві органи самоврядування. У їхній компетенції: реєстрація загальноосвітніх установ; розроблення регіональних базових навчальних планів, національно-регіонального компоненту програми загальної освіти; організація харчування учнів; рішення про переведення окремих учнів у класи корекції і класи компенсуючого навчання тощо.

Управління установами ґрунтується на принципах єдиноначальності та самоврядування. Формами самоврядування є: а) рада школи; б) піклувальна рада; в) загальні збори; г) педагогічна рада та ін.

Загальноосвітня установа самостійно розробляє свій навчальний план на основі регіонального і федерального стандартів. Вона має право на прохання батьків відкривати групи подовженого дня, класи компенсуючого навчання і корекційні класи. Навчальний заклад вирішує питання про переведення учнів до наступного класу тощо.

В Україні для управління освітою створюються система Державних органів управління і органи громадського самоврядування, які діють у межах повноважень, визначених законодавством. До державних органів управління освітою належать: Міністерство освіти і науки, міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, Вища атестаційна комісія, місцеві органи державної виконавчої влади (АР Крим, обласні, районні, міські) та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою. Міністерство освіти і науки здійснює керівництво у сфері освіти; а саме: а) бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку та державні стандарти освіти; б) встановлює державні стандарти знань з кожного предмета; в) визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення освіти; г) здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування; д) забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн із питань, які належіть до його компетенції; е) проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати; є) формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою; ж) розробляє умови прийому до закладів освіти; з) забезпечує випуск підручників, посібників, методичної літератури; й) організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників для присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних і вчених звань тощо. Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в галузі освіти і в межах їх компетенції.

Фінансування державних закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного господарства, державних підприємств і організацій, а також додаткових джерел фінансування.

Початкова школа

Загальна характеристика. Початкова школа — найдавніша ланка у масовій загальній освіті. До середини XX ст. у країнах Європи, Австралії, Північної Америки, СРСР, Японії практично всі діти відповідного віку закінчували початкову школу як основу для подальшої освіти. Молоді незалежні держави Азії, Африки, Латинської Америки за допомогою ООН, зокрема ЮНЕСКО та світової громадськості, доклали великих зусиль для введення обов'язкової початкової освіти та охоплення усіх дітей початковою школою. Такі країни, як Нігерія, Конго, Зімбабве, Нікарагуа, Сальвадор, Індія, досягли значних результатів у забезпеченні дітей початковою освітою (80 - 90 % дітей навчаються в початковій школі). Однак у багатьох африканських і азіатських країнах охоплення дітей початковим навчанням не перевищує 50 %.

Термін навчання в початковій школі - від 3 до 8 років.

У європейських країнах традиційно склалася чотирирічна початкова школа (у Великій Британії і Франції додається 1—2 роки за рахунок підготовчих класів).

У країнах, що розвиваються (Азії, Африки, Латинської Америки) тривалість початкового навчання переважно 6 — 7 років, тому що для більшості дітей це єдиний навчальний заклад, який вони закінчують перед виходом у доросле життя.

Зближення початкової школи з дошкільними установами. Курс на неперервну освіту зумовив виникнення деяких нових явищ у початковій школі. Серед них слід зазначити зближення початкової школи з дошкільними установами як визнання особливої важливості раннього віку в розвитку людини. Ще на початку XX ст. у початкових школах багатьох країн з'явилися підготовчі групи для 5-річних дітей (класи малят в Англії, материнські класи у Франції, дитячі садки в США). У розвинених країнах до початку XXI ст. вони охоплювали 100% п'ятилітніх дітей.

У Росії, Україні, Польщі, Угорщині, Китаї існують навчально-виховні комплекси «дитячий садок – школа», які мають спільне керівництво і координаційні навчально-розвивальні програми. Вперше у світовій практиці такі навчально-виховні комплекси з'явилися в Україні на початку 70-х років XX ст.

Особливості розвитку початкової школи:

• злиття початкової школи з першим ступенем середньої освіти і створення «основної школи», обов'язкової для всіх дітей протягом 9 — 10 років (характерне для країн Східної Європи, а також США);

• об'єднання дрібних початкових шкіл у сільській місцевості в більші заклади. У країнах з великою кількістю сіл, в яких транспорт і дороги не відповідають вимогам експлуатації (Китай, Росія, Україна), значне місце посідає мережа одно - і малокомплектних шкіл;

• збільшення кількості початкових шкіл, основна мета яких — задовольнити різноманітні потреби дітей (етнічних груп у навчанні дітей рідною мовою; племен і каст у віддалених районах за допомогою дистанційного навчання по радіо);

• створення у системі початкової освіти шкіл-інтернатів для дітей-інвалідів, установ корекційно-розвивального навчання, репетиторських шкіл.