Адміністративно-правове регулювання

У ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

 

Культурна сфера пов’язана з життям і відносинами людей у суспільстві, забезпеченням зв’язку історії його розвитку з тепе­рішнім і майбутнім, культурною спадщиною нації. Процеси державотворення в Україні вимагають підвищення якості й ефективності управлінської діяльності в цій сфері, бо саме куль­тура є основним чинником, що визначає духовне кредо нації, є показником її самобутності, саме через культурну сферу утвер­джуються духовні та моральні ідеали, втілюються гуманістичні ідеї, загальновизнані людські цінності, зберігаються і при­множуються культурні надбання. Потреба суспільства у забез­печенні та охороні його культурних цінностей полягає в самій основі існування держави, яка для свого повноцінного функціо­нування зацікавлена у збереженні національної культури, що становить сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів матеріальної і духовної культури. Це мате­ріальні та духовні цінності, створені людством протягом його історії для задоволення духовних потреб.

Одне з перших визначень поняття "культурної політики" прозвучало на "круглому столі" ЮНЕСКО у 1967 р. в Монако, під політикою в сфері культури було вирішено розуміти "комп­лекс операціональних принципів, адміністративних і фінансо­вих видів діяльності та процедур, які забезпечують основу дій держави у сфері культури". У цьому контексті реалізація полі­тики у сфері культури становить всю сукупність свідомих і обміркованих дій (або відсутність дій) у суспільстві, спрямова­них на досягнення певних культурних цілей, шляхом опти­мального використання усіх фізичних і духовних ресурсів, які має суспільство у цей час.

Сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйну­ванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного прос­тору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіцій­ною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурною діяльністю; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури, розрізнені куль­турні заходи так і не склалися в єдину програму послідовного культурного розвитку.

Основними принципами культурної політики в Україні є:

— визнання культури як одного з головних чинників само­бутності української нації та національних меншин, які прожи­вають на території України;

— утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над полі­тичними та класовими інтересами;

— збереження і примноження культурних надбань;

— розвиток культурних зв’язків з українцями, що прожива­ють за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

— гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об’єднань;

— рівність прав і можливостей громадян незалежно від со­ціального стану та національної приналежності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

— доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

— забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання гро­мадян;

— заохочення благодійної діяльності у сфері культури під­приємств, організацій, громадських об’єднань, релігійних орга­нізацій, окремих громадян;

— всебічне міжнародне культурне співробітництво;

— визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

— поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

Багатоманітність культурної галузі України визначено у Законі України від 14 грудня 2010 р. "Про культуру". Законодавство України про культуру регулює діяльність у сфері художньої літератури, кінематографії, театрального, музичного, хореогра­фічного, пластичного, образотворчого та декоративно-ужитко­вого мистецтва, архітектури, фотомистецтва, дизайну; немате­ріальної культурної спадщини, в тому числі народної культури (фольклор, традиції, звичаї і обряди, діалекти і говірки, народні художні промисли та ремесла, історична топоніміка тощо); охорони національного культурного надбання, в тому числі культурної спадщини; музейної справи, колекціонування; архів­ної справи; бібліотечної справи; книговидання, створення видав­ничої продукції, її розповсюдження і використання; створення і розповсюдження фонограмної та аудіовізуальної продукції; художньо-естетичної освіти, спеціальної культурно-мистецької освіти, позашкільної освіти сфери культури, педагогічної діяль­ності у закладах освіти сфери культури; наукових досліджень у сфері культури; міжнародних культурних зв’язків, а також пере­міщення культурних цінностей через державний кордон; вироб­ництва матеріалів та обладнання, необхідних для збереження, створення і використання культурних цінностей та культурної спадщини; а також іншу діяльність, основною метою якої є створення, збереження, розповсюдження і використання куль­турних цінностей, культурної спадщини та культурних благ.

В Конституції закріплено основні цілі, принципи й пріори­тети політики держави у сфері культури. Так, відповідно до ст. 11 Конституції держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України. Згідно зі ст. 54 Конституції громадянам гарантується свобода літературної, художньої творчості; держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що ста­новлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Загальні принципи функціонування галузі культури в державі регулюються Основами законодавства України про культуру.

Аналіз законодавчої бази у сфері культури дозволяє виділити З групи нормативних актів, що тим чи іншим чином регулюють суспільні відносини у сфері культурного життя.

До першої групи слід віднести нормативно-правові акти, що регулюють загальні питання функціонування культурної сфери в Україні. До цієї групи належить, насамперед, Закон "Про культуру", який визначає правові, економічні, соціальні засади розвитку культури в Україні.

До другої групи можна віднести нормативно-правові акти, які регулюють окремі питання у галузі культури, зокрема: бібліотечну справу, клубну та музейну справу, діяльність театральних, архівних установ, кінематографію тощо. Це зако­ни України від 18 березня 2004 р. "Про охорону археологічної спадщини", від 31 травня 2005 р. "Про театри і театральну справу", від 8 червня 2000 р. "Про охорону культурної спад­щини", від 7 жовтня 1997 р. "Про професійних творчих праців­ників та творчі спілки"; від 23 вересня 1997 р. "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 3 березня 2005 р), від 27 січня 1995 р. "Про бібліотеки і бібліотечну справу" (в редакції Закону від 16 березня 2000 р.), від 24 грудня 1993 р. "Про Національний архівний фонд та архівні установи" (в редакції Закону від 13 грудня 2001 р.), від 29 червня 1995 р. "Про музеї та музейну справу", від 13 січня 1998 р. "Про кінематографію".

До третьої групи належать нормативно-правові акти, які регулюють окремі аспекти культурної діяльності. До таких зако­нів слід віднести ЗК, КпАП, ГК, Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про авторське право і суміжні права" (в редакції За­кону від 11 липня 2001 р.), закони "Про державну таємницю", "Про рекламу" тощо.

Окремою сферою суспільних відносин в галузі культури є діяльність, пов’язана із створенням, виготовленням і розпов­сюдженням видавничої продукції, що регулюється законами України від 5 червня 1997 р. "Про видавничу справу", від 6 березня 2003 р. "Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні", Законом "Про інформацію", а також Указом Президента України від 23 липня 1998 р. № 816/98 "Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи", Поло­женням про книжкову серію "Президентська бібліотека: духовні першоджерела України", затв. Указом Президента України від 25 травня 1999 р. № 567/99, Указом Президента України від 9 листопада 2000 р. № 1217/2000 "Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і книго- розповсюдження", постановою Кабінету Міністрів України від 31 жовтня 1998 р. № 1720 "Про утворення Державної акціонер­ної компанії "Українське видавничо-поліграфічне об’єднання" тощо.

Важливе значення у сфері адміністрування культури має інформація, адже сьогодні саме інформація та її засоби (радіо, телебачення, преса) є основним засобом в освоєнні здобутків української культури. Загальні правові основи одержання, ви­користання, поширення та зберігання інформації встановлю­ються Законом "Про інформацію", законами України від 16 листопада 1992 р. "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", від 21 грудня 1993 р. "Про телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 12 січня 2006 р.) тощо.

Одним із пріоритетних завдань розвитку будь-якої держави є збереження пам’яток культурної спадщини. Конституція ство­рює правовий фундамент для розвитку спеціального законодав­ства у цій сфері. В Основному законі визначено, що культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну цінностей народу, що знаходяться за її межами (ст. 54); кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Суспільні відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються законами України від 16 червня 1992 р. "Про природно-заповідний фонд України", від 21 вересня 1999 р. "Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей", наказами міністерств та відомств.

Базовим нормативним актом, що регулює правові, організа­ційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони куль­турної спадщини, є Закон "Про охорону культурної спадщини", який визначає культурну спадщину як сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів культурної спад­щини, під якими розуміють визначне місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов’язані з ними рухомі об’єкти, а також території чи водні об’єкти, інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об’єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з естетичного, археологічного, етнографічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погля­ду і зберегли свою автентичність. Слід зазначити, що норми про охорону об’єктів культурної спадщини містяться також у деяких нормативно-правових актах окремих галузей законодав­ства України: кримінального (ст. 298 КК), адміністративного (ст. 92 КпАП), земельного (ст. 54 ЗК).

Систему державних органів, діяльність яких пов’язана із адмініструванням у сфері культури, складають:

1. Верховна Рада України.

2. Кабінет Міністрів України.

3. Президент України.

4. Міністерство культури України.

5. Державний комітет телебачення і радіомовлення України.

6. Національна рада України з питань телебачення і радіо­мовлення.

7. Державне агентство України з питань кіно.

8. Державне агентство з питань науки, інновацій та інфор­матизації України.

Верховна Рада України визначає пріоритетні напрями та встановлює правові, економічні і соціальні гарантії реалізації державної політики у сфері культури.

Кабінет Міністрів України — згідно зі ст. 116 Конституції на нього покладено функції проведення державної політики у сфері культури; розроблення та здійснення загальнодержавних програм культурного розвитку України.

Президент України основні повноваження у сфері культури окреслюються в ст. 106 Конституції і стосуються забезпечення додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина в цій сфері, здійснення кадрових призначень, присвоєння почес­них звань, нагородження державними нагородами, встановлення президентських відзнак та нагородження ними.

Міністерство культури України (Мінкультури) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, діє на основі Положення, затвердженого Указом Пре­зидента України від 6 квітня 2011 р. № 388/2011.

Основними завданнями Мінкультури є:

— формування та забезпечення реалізації державної політи­ки у сферах культури, мистецтв, охорони культурної спадщи­ни, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, державної мовної політики, міжнаціональних відносин, релігії та захисту прав національних меншин України;

— формування державної політики у сфері кінематографії;

— участь у формуванні та реалізація державної політики в галузі спеціальної освіти у сфері культури і мистецтв.

Для погодженого вирішення питань, що належать до ком­петенції Мінкультури України, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), першого заступника та заступ­ників Міністра за посадою. У разі потреби до складу колегії Міністерства можуть включатися керівники структурних під­розділів апарату Мінкультури України, а також у встановленому порядку інші особи. Рішення колегії можуть бути реалізовані шляхом видання відповідного наказу Мінкультури України.

Для розгляду наукових рекомендацій та проведення фахових консультацій з основних питань діяльності у Мінкультури України можуть утворюватися інші постійні або тимчасові кон­сультативні, дорадчі та допоміжні органи.

Структура апарату Мінкультури України та положення про його структурні підрозділи затверджуються Міністром культури України.

Рішення Мін культури, прийняті в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, закладами культури, підприємствами, установами та організа­ціями незалежно від форми власності і громадянами.

На місцевому рівні функції публічного адміністрування у сфері культури здійснюють управління культури обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, Головне уп­равління культури та мистецтв Київської міської державної адміністрації, відділ культури районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Управління культури обласної, Севастопольської міської держадміністрації, Головне управління культури та мистецтв Київської міськдержадміністрації є структурним підрозділом відповідно обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації і підзвітне та підконтрольне голові відповід­ної держадміністрації та Мінкультури.

Основними завданнями управлінь є: забезпечення на відпо­відній території реалізації державної політики у сфері культури, з питань охорони культурної спадщини, а також національної музейної політики; здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері музейної та бібліо­течної справи, кінематографії; забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступ­ності всіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина; розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення умов для відродження і розвитку культури україн­ської нації, культурної самобутності корінних народів і на­ціональних меншин; сприяння захисту прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників та їх спілок, а також закладів, підприємств і організацій культурно-мистецької сфери, що діють на відповідній території; створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, орга­нізація її матеріально-технічного забезпечення.

Управління мають право: залучати фахівців інших струк­турних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, підприємств, установ, організацій та об’єднань громадян (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до їх компетенції; одержувати в установленому порядку від інших структурних підрозділів об­ласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій всіх форм власності документи та інші матеріали, необхідні для виконання покладених на них завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що на­лежать до їх компетенції.

З прийняттям Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" роль регіонів у соціально-культурній сфері значно зросла, і більша частина культурної спадщини нині перебуває у власності місцевих рад.

Так, відповідно до ст. 43 Закону "Про місцеве самовряду­вання в Україні" виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради відбуваються:

— затвердження програм соціально-економічного та культур­ного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання;

— розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно міжрайонними бюджетами, місце­вими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

— вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду або під заставу об’єктів комуналь­ної власності, які забезпечують спільні потреби територіаль­них громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об’єктів в установленому законом порядку;

— прийняття рішень про організацію територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших тери­торій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об’єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам’ятками історії або культури, які охо­роняються законом.

Водночас частину своїх повноважень у сфері культури районні та обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям. Згідно зі ст. 44 Закону до таких повноважень належать:

— підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, цільових програм з інших питань, а в місцях компактного проживання національних меншин — також програм їх національно-культурного розвитку, проектів рішень, інших матеріалів з відповідних питань; забезпечення виконання рішень ради;

— організація охорони, реставрації, використання пам’яток історії та культури, архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та садибних комплексів, природних запо­відників місцевого значення;

— забезпечення відповідно до законодавства розвитку куль­тури;

— сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-куль­турних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбут­кових організацій, які діють у сфері культури;

— підготовка і подання на затвердження ради пропозицій щодо організації територій і об’єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні;

— внесення пропозицій до відповідних дер­жавних органів щодо оголошення природних та інших об’єк­тів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам’ятками історії або культури, які охороняються законом.

Центральним органом виконавчої влади в інформаційній та видавничій сферах в Україні є Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо), який діє відповід­но до Положення, затвердженого Указом Президента України від 7 травня 2011 р. № 559/2011.

Держкомтелерадіо є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах.

Основними завданнями Держкомтелерадіо є формування та реалізація державної політики у сфері телебачення і радіо­мовлення, інформаційній та видавничій сферах, поліграфії.

Держкомтелерадіо у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання та у разі потреби видає разом з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади спільні акти.

Рішення Держкомтелерадіо, прийняті в межах його повно­важень, є обов’язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

На місцевому рівні діють управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської держадміністрації і управління преси та інформації Київської міськдержадміністрації. Вони є структурними підрозділами відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністра­цій, що утворюються головою відповідної держадміністрації, підзвітні й підконтрольні голові держадміністрації та Держком­телерадіо.

Спеціальним наглядовим та регулюючим державним органом у сфері телерадіомовлення є Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення (Національна рада), правовий статус якої визначається Законом "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення".

Національна рада є конституційним, постійно діючим коле­гіальним органом, метою діяльності якого є нагляд за дотри­манням законів України у сфері телерадіомовлення, а також здійснення регуляторних повноважень в межах, передбачених законодавством.

Національна рада складається і 8 осіб. З них 4 члени Націо­нальної ради призначаються Верховною Радою України і 4 — Президентом України. Голова Національної ради обирається Національною радою з числа членів Національної ради таємним голосуванням. Кандидатури на посаду голови Національної ради висуваються за поданням не менше 3 членів Національної ради. Обраним на посаду голови Національної ради вважається кандидат, за якого проголосувало не менше 5 членів Національ­ної ради.

Для правового, наукового, інформаційного, організаційного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності На­ціональної ради створюється апарат Національної ради. Керівник апарату та керівники структурних підрозділів апарату Національ­ної ради призначаються та звільняються з посади Національною радою.

Наглядові повноваження Національної ради включають: нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями та провайдерами програмної послуги вимог законодавства у галузі телерадіомов­лення; нагляд за дотриманням ліцензіатами вимог законодавства України щодо реклами та спонсорства у сфері телерадіомовлен­ня; нагляд за дотриманням ліцензіатами ліцензійних умов та умов ліцензій; нагляд за дотриманням ліцензіатами визначеного законодавством порядку мовлення під час проведення виборчих кампаній та референдумів; нагляд за дотриманням стандартів та норм технічної якості телерадіопрограм; нагляд за дотри­манням телерадіоорганізаціями законодавства України у сфері кінематографії; нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодавства України щодо частки вітчизняного продукту у їх програмах (передачах) та щодо вживання мов при здій­сненні телерадіомовлення; нагляд за дотриманням телерадіо­організаціями законодавства у сфері захисту суспільної моралі; нагляд за дотриманням телерадіоорганізаціями вимог законодав­ства щодо частки іноземних інвестицій у їх статутному капіталі; застосування в межах своїх повноважень санкцій відповідно до закону; офіційний моніторинг телерадіопрограм.

В частині регуляторних функцій Національна рада здійснює такі повноваження, передбачені законодавством України у сфері радіомовлення: ліцензування телерадіомовлення; ліцензування провайдерів програмної послуги; участь у розробці та погоджен­ня проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомов­лення; розробку умов використання та визначення користу­вачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб теле­радіомовлення; забезпечення і сприяння конкуренції у діяль­ності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції в телерадіоінформаційному просторі; ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України тощо.

Повноваженнями Національної ради щодо організації та перспектив розвитку телерадіомовлення є: участь у розробці і реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення; роз­робка і затвердження Плану розвитку національного телерадіоінформаційного простору; здійснення аналізу стану телерадіо­мовлення в Україні; прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення порядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбача­ють використання радіочастотного ресурсу, та порядку про­ведення конкурсів на технічну розробку, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; замовлення розробки висновків щодо електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення; сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційного простору і здійсненню їх діяльності відповідно до міжнародних стандартів; узагальнення практики застосування законодавства у сфері телерадіомовлення, участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері; здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органами дер­жавної влади та неурядовими організаціями інших країн; визначення порядку документування, формування, обліку та зберігання телерадіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що виходять в ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіоорганізацій відповідно до законо­давства України; створення та утримання державного архіву телебачення і радіомовлення України у порядку, встановленому законом.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність, оприлюднює його до 1 лютого наступного за звітним року та невідкладно надсилає звіт до Верховної Ради України і Прези­дента України. Звіт про діяльність Національної ради на засіданні Верховної Ради України представляє Голова Національної ради.

Ліцензія Національної ради на телерадіомовлення є єдиним і достатнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування теле­радіомовлення визначається Законом "Про телебачення і радіо­мовлення".

У сфері розвитку культури важливу роль відіграють гро­мадські організації. Право громадян на утворення об’єднань у сфері культури закріплено у ст. 6 Закону "Про культуру", від­повідно до якої громадяни мають право на об’єднання у творчі спілки, національно-культурні товариства, центри, фонди, асо­ціації, інші громадські організації у сфері культури. Так, правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтв визначено в Законі "Про професійних творчих працівників та творчі спілки". В Україні створені і діють Національна спілка письменників України, Національна спілка композиторів України, Всеукраїнська музична спілка, Спілка кінематографістів України, Спілка театральних діячів України, Спілка майстрів народного мистецтва України тощо. Творчі спілки можуть залучатися державою до підготовки законопроектів, розроблення загальнодержавних програм на­ціонально-культурного розвитку, інших соціально важливих культурологічних та соціально-політичних заходів. Так, 5 лютого 2003 р. Комітет Верховної Ради України з питань культури та духовності ухвалив рішення про створення при ньому постійного консультативно-дорадчого органу — Громадської Ради з питань культури та духовності, до складу якої увійшли представники різноманітних творчих об’єднань, асоціацій, спілок, організа­цій і закладів культури.

У царині охорони культурної спадщини в Україні важливу роль відіграє Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, яке було створене з метою виявлення, вивчення, збе­реження пам’яток, здійснення громадського контролю за до­триманням законодавства про охорону й використання історико-культурної спадщини, проведення культурно-просвітницької роботи. З метою виявлення, вивчення та збереження національ­них культурних цінностей в Україні було створено Український фонд культури, який є добровільною, благодійною, неурядовою громадською організацією. Особливе місце серед громадських об’єднань займає загальноукраїнська організація "Український мистецький форум", головною метою якої є об’єднання окремих громадян та колективів, які діють у галузі культури та мистецтва, з метою задоволення культурних, інформаційних, соціальних, інших потреб, а також захисту економічних, правових та інших інтересів. Форум представляє інтереси своїх членів серед держав­них органів влади, підприємств, установ, організацій та громадян щодо питань розвитку культури та мистецтва в Україні, а також сприяє розвитку міжрегіональних ініціатив щодо співпраці між його членами.

Важливими складовими системи суб’єктів публічного адмі­ністрування у сфері культури також є:

1. Державне агентство з питань кіно, що діє на підставі По­ложення, затвердженого Указом Президента України від 6 квітня 2011 р. № 404/2011. Основними завданнями Агентства є:

— внесення пропозицій щодо формування державної полі­тики у сфері кінематографії;

— реалізація державної політики у сфері кінематографії.

2. Державна служба інтелектуальної власності, що діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента Укра­їни від 8 квітня 2011 р. № 436/2011. Основними завданнями Служби є:

— реалізація державної політики у сфері інтелектуальної власності;

— внесення на розгляд Міністра МОНмолодьспорту України пропозицій щодо формування державної політики у сфері інте­лектуальної власності.

3. Державне агентство з питань науки, інновацій та інформа­тизації України, що діє на підставі Положення, затвердженого Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 437/2011.