Особливості політики австрійського уряду на західноукраїнських землях напр..18 – поч. 19 ст. Рутенство

В історії імперії Габсбургів 70–80-ті рр. XVIII ст. увійшли як доба реформ імператриці Марії-Терезії та її сина Йосифа ІІ. Ці реформи в дусі політики освіченого абсолютизму здійснювалися в усій імперії, проте особливо значний вплив вони мали на західноукраїнські землі. Метою реформ тут було:

· поліпшення матеріального становища населення, оскільки це об’єктивно сприяло стабілізації соціально-економічного становища краю і завдяки цьому – зміцненню імперії;

· ліквідація старої системи управління, за якої домінуюче становище належало місцевій шляхті. та заміна її на дисципліноване, що провадило б політику імперського центру, чиновництво.

Реформи поширювалися переважно на адміністративне управління, відносини в аграрній сфері, церковне життя та освіту.

В адміністративній сфері за часів Йосифа ІІ усю провінцію – Королівство Галичини і Лодомерії переділили на окремі округи (з 1786 р. окремим округом стала Буковина). Дія всіх польських законів із 1786 р. припинялася, їх заступали загальноімперські. Так адміністративні реформи спричинили зменшення обсягу реальної влади поляків у провінції та зосередження її в імперських чиновників.

Значні зміни сталися в аграрній сфері. За наказом Марії Терезії на приєднаних землях було складено «Інвентарій», в якому записано кількість земель, якими володіла шляхта, і визначено повинності селян. Завдяки цьому імперський уряд зміг реально уявити розміри податків з цих земель і одночасно вимагати від землевласників, щоб вони не обтяжували селян більше, ніж передбачено «Інвентарієм». Обмежувалися також застосування тілесних покарань, заборонялася панщина у неділі та свята, примусові роботи без згоди селян тощо.

Імператор Йосиф ІІ протягом 1780–1782 рр. видав декілька законів, за якими селяни звільнялися від особистої залежності та чітко визначалися розміри панщини (не більше трьох днів на тиждень). Водночас селянам надавалися мінімальні громадські права – одружуватися без дозволу землевласника, посилати своїх дітей навчатися до міських шкіл; ліквідувалося право пана судити селянина тощо. Селянські громади отримали також права самоврядування. У 1789 р. імператор видав закон про ліквідацію панщини, проте після його смерті той закон скасували, але всі інші зміни залишилися.

Марія-Терезія заборонила вживати стосовно греко-католиків вислів «уніати» і визнала, що римо-католицька та греко-католицька церква на західноукраїнських землях мають абсолютно рівні права. Римо-католикам було категорично заборонено примушувати греко-католиків змінювати віру. Імператор Йосиф ІІ 1781 р. прийняв закон, згідно з яким усі християнські церкви в його володіннях діставали рівні права. Некатолики відтепер здобули однакові з католиками права на державну службу. Частиною релігійної реформи імператора стало зрівняння у правах з іншими народами євреїв (зверніть увагу, що в Російській імперії смуга осілості та інші обмеження існували аж до 1917 р.). Головним наслідком цих реформ для греко-католицької церкви – єдиної організації, з якою ототожнювалося релігійне життя українців Галичини і Закарпаття, стало значне посилення її позицій.

переміни у сфері освіти, яка тоді підпорядковувалася церкві. Для створення можливостей греко-католицькому духовенству здобувати вищу духовну освіту за ініціативою Марії-Терезії у Відні 1774 р. при церкві святої Варвари було відкрито генеральну греко-католицьку семінарію («Барбареум»). У роки правління Йосифа ІІ «Барбареум» було закрито, а натомість створено семінарії безпосередньо на західноукраїнських землях – у Львові та Ужгороді. Було також відновлено (з 1784 р.) діяльність Львівського університету. На його чотирьох факультетах навчалося 250 студентів. Оскільки лекції читалися латинською та німецькою мовами, для русинів-українців при університеті було створено «Студіум рутеніум» («Руський інститут»), де науки викладалися церковнослов’янською мовою. «Руський інститут» існував протягом 1787–1809 рр.

шкільна реформа Марії-Терезії 1777 р., за якою в елементарних (початкових) школах навчання проводилося рідною, материнською мовою.

рутенство – сукупність настроїв, що панували в середовищі західноукраїнської еліти аж до 1830-х років. Його прибічникам – головним чином священикам – був властивий граничний провінціалізм, що ототожнював українців виключно з Галичиною, греко-католицькою церквою й кастою священиків.

Новий консерватизм, що запанував у Відні, посилив притаманну західноукраїнській церковній верхівці підозріливість до нововведень. Наслідуючи польську шляхту аж до переходу на польську мову, рутенці культивували псевдоаристократизм, що виявлявся у зневазі до селянства та «мови свинопасів». Піднесення Габсбургами статусу духовенства послабило його зв'язки з селянами, серед яких воно жило. Духовенство стало дивитися тільки в напрямку Відня, рабськи приймало все, що вельможно дарувала йому столиця, й не висувало ніяких власних вимог. Психологія рутенства допомагала гнобити й тримати у відсталості цілі покоління західних українців, перешкоджаючи їм боротися за кращу долю.

У першій половині XIX ст. західноукраїнські землі (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) перебували під владою Австрійської монархії. Східна Галичина, захоплена Австрією внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. і населена в основному українцями, разом з Буковиною, що перейшла від Туреччини до Австрії в 1774 p., була об'єднана з Західною Галичиною, де переважали поляки, в "Королівство Галіції та Лодомерії" (Володимерії). Межею між українською і польською частинами Галичини була р. Сян. Адміністративно "королівство" поділялося на 19 округів, якими керували окружні старости.

До Східної Галичини належали 10 округів: Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, а також частина Сяноцького і Перемишльського. Окремий округ становила Буковина з центром у Чернівцях, приєднана до Галичини в 1786 р.

Адміністрацію "королівства" очолював губернатор, якого призначав імператор, з резиденцією в Львові. Щоб схилити на свій бік панівну верхівку, імператор дозволив обирати в Галичині становий сейм, в якому засідали представники магнатів, шляхти і вищого духівництва.

Під владою Австрійської монархії у складі Угорського королівства ще з XVII ст. перебувало Закарпаття, яке було включено до складу Братиславського (Пожонського) намісництва і складалося з 4 комітатів (жуп): Березького, Мармароського, Угочанського та Ужанського. На чолі адміністрації в жупах стояли жупани.Західноукраїнські землі займали територію понад 70 тис. кв. км, на якій наприкінці XVIII — на початку XIX ст. проживало 3,5 млн. осіб, у тому числі українців 2,4 млн. осіб (70% всього населення), поляків — 600 тис. осіб, євреїв — 300 тис. осіб.

Монархія Габсбургів на поч.. XIX ст. була однією з економічно відсталих держав Європи. На західноукраїнських землях вона проводила колоніальну політику. Спираючись на місцеву панівну верхівку, австрійська бюрократія надавала привілеї й переваги у Східній Галичині польським шляхтичам і магнатам, на Буковині — румунським, а в Закарпатті — угорським поміщикам, і з їх допомогою посилювала соціальне й національне гноблення українського народу. Австрійський абсолютизм намагався денаціоналізувати, асимілювати українське населення, разом з тим польські шляхтичі в Галичині прагнули його полонізувати, румунські поміщики на Буковині — румунізувати, а угорські в Закарпатті — мадяризувати.

Австрійський абсолютизм, захищаючи інтереси великих землевласників, намагався зберегти непорушним кріпосницький лад, тим самим стримував буржуазний розвиток країни. Особливо реакційною була економічна політика австрійського уряду щодо західноукраїнських земель. Намагаючись перетворити їх на ринок збуту готової продукції й джерело сировини, в аграрно-сировинний придаток західних провінцій, уряд гальмував тут розвиток економіки і, передусім, промисловості.