Первинні джерела права Європейського Союзу

Система права складається з правових норм і відповідних їй міжсуб'єктних правових відносин; у своєму соціологічному ракурсі вона становить єдність правових нормовідносин [в оригіналі — “правовых нормоотношений”; переклад мій — Т. Жуковський], які діють у певному суспільстві1. Зазвичай це визначення застосовують до внутрішньодержавних правових систем або до системи міжнародного права. Європейський Союз є гібридним суб'єктом права. Із одного боку, він є міжнародною організацією, із іншого, все більше і більше набуває ознак держави. Так, у рішенні Суду ЄС від 5 лютого 1963 року у справі № 26/62 було визначено, що Європейське Економічне Співтовариство є новим міжнародним правопорядком, на користь якого держави обмежили, хоча і в лімітованих сферах, свої суверенні права2 У той самий час у рішенні Конституційного Суду Федеративної Республіки Німеччина від 18 жовтня 1967 року було встановлено, що Співтовариство не може вважатися державою, а є лише правопорядком особливого роду, стосовно якого держави-члени поступилися частиною власного суверенітету3
У країнах Європейського Союзу діє безліч правових норм: це і національне законодавство країн-членів, і норми міжнародного публічного права, тобто, відповідно до статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, це міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні (тобто договори); міжнародні звичаї як доказ загальної практики, що визнана як правова норма; загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих фахівців із публічного права різних націй — як допоміжний засіб для визначення правових норм. Серед цього масиву правових норм окреме місце за предметом правового регулювання можна виділити і для права Європейського Союзу. Суб'єктами, які вступають у правовідносини в межах Європейського Союзу, є органи ЄС (серед яких основні — Європейський Парламент, Рада Міністрів, Європейська Комісія, Європейська Рада та Європейський Суд правосуддя), держави-члени, їх органи влади, міжнародні організації та інші країни. Утім, внутрішнє законодавство держав-членів, наприклад, бюджетне законодавство Німеччини не відноситься до права Європейського Союзу, хоча і тісно пов'язане з ним, оскільки воно регулює суспільні відносини всередині однієї країни і не стосується Європейського Союзу в цілому. Те саме стосується і, наприклад, Конвенції між Урядом України і Урядом Республіки Польща про уникнення подвійного оподаткування доходів і майна та попередження податкових ухилень від 12.01.1993 року. Метою цієї конвенції є бажання уникнути таких негативних для економік обох держав явищ як подвійне оподаткування доходівта майна і попередження податкових ухилень, а також поглибити взаємні економічні стосунки між державами, тому навряд чи її можна відносити до джерел права Європейського Союзу.
Зважаючи на таке велике розмаїття норм та правових систем, які функціонують на території держав-членів ЄС, доцільно дослідити первинне законодавство Європейського Союзу, встановити його місце в системі права ЄС та співвідношення з іншими джерелами права ЄС, а також в правовій системі загалом, порівнявши його з основними міжнародними угодами, конституціями держав-членів та національним законодавством.

1. Характеристика установчих договорів ЄС

На наш погляд, правильно було б визначити право Європейського Союзу як систему угод, законодавчих актів та судових рішень, які регулюють суспільні відносини всередині Європейського союзу, не беручи до уваги внутрішнє законодавство країн-членів.
За своєю правовою природою право Європейського Союзу можна було б розглядати як інститут міжнародного публічного права. Однак Європейський Суд у одному зі своїх рішень визначив, що право Європейського Союзу є новою системою правових норм, що створює новий правопорядок, незалежний та відмінний від міжнародного права4 Так само воно не є внутрішнім правом, оскільки регулює суспільні відносини в декількох суверенних країнах одночасно.
Донедавна характеризувати джерела права Європейського Союзу можна було, спираючись на триопорну структуру Європейського Союзу, яка охоплювала Співтовариство, Співробітництво в галузі закордонних справ і безпеки та Співробітництво з юстиції та поліції в кримінальних справах. Згідно з цією структурою, виділялося право Співтовариства та джерела права, які діяли в межах другої та третьої опор Європейського Союзу, тобто спільні дії. Стратегії, позиції та конвенції5. Починаючи з 1 грудня 2009 року, після набрання чинності Лісабонської угоди, систему “трьох опор” було скасовано, і Європейський союз набув правосуб'єктності і відтоді має право бути стороною міжнародних угод. Новоутворений суб'єкт права є правонаступником Європейського Співтовариства і вступив до Всесвітньої торговельної організації замість однієї з опор — Співтовариства.
Традиційно джерела права Європейського Союзу поділяються на первинне законодавство, до якого відносяться установчі договори, угоди з міжнародними організаціями та іншими країнами, вторинне законодавство, що складається з регламентів, директив, рекомендацій та висновків, а також рішень, висновків та загальних принципів Суду Європейського Союзу. Цікаво, що Алан Татам, дотримуючись цієї класифікації, утім, ставить втотринне законодавство на друге місце перед міжнародними угодами6. Так само роблять деякі інші дослідники. Звичайно, такий порядок має сенс, однак не у всіх випадках, адже і міжнародні угоди, і внутрішнє законодавство бувають різними за їх юридичною силою. Так, навряд чи буде справедливим вважати, що висновки та рекомендації матимуть вищу юридичну силу за, наприклад, конвенції, укладені в рамках ВТО.
Установчі договори або первинне законодавство формується вже майже шістдесят років і містить понад 15 актів, один із яких нещодавно втратив юридичну силу (ідеться про Договір про Європейське Співтовариство вугілля та сталі від 1951 року. Окрім нього можна в хронологічному порядку перелічити інші акти, які є насьогодні чинними: Договір про Європейське Економічне Співтовариство 1957 року, Договір про Євроатом від 1957 року, Конвенція про деякі спільні для Європейських Співтовариств інститути 1957 року, Угода про злиття 1965 року, Акти вступу Великої Британії, Ірландії та Данії від 1972 року, Акт Вступу Греції 1979 року, Акти Вступу Іспанії, Португалії 1985 року, Акти Вступу Австрії, Фінляндії, Швеції 1994 року, Бюджетні Угоди 1970 та 1975 року, Єдиний Європейський Акт 1986 року, Маастрихтська Угода 1992 року, Амстердамський Договір 1997 року, Ніццька Угода 2003 року, Акти вступу 2003, 2005 років, Лісабонська Угода 2007 року. Додаткові угоди та протоколи до зазначених вище актів також вважаються первинним законодавством. Суть виокремлення цих угод в окрему групу полягає, на наш погляд, у трьох аспектах. По-перше, у випадку, якщо вони суперечать нормам, що містяться в інших додаткових угодах, установчі договори мають переважну силу7. По-друге, на нашу думку, вони становлять щось на зразок некодифікованої Конституції Європейського Союзу, бо містять засадничі принципи, на основі яких існує Європейський Союз. Конституція Європейського Союзу після її схвалення країнами-членами мала б уніфікувати все існуюче на той момент первинне законодавство8, а її несхвалення сталося передусім через політичний момент: небажання поступатися суверенітетом і владою на користь найпотужніших країн-членів Співтовариства9 Однак при цьому всі країни зазначали на необхідності уніфікації існуючого первинного законодавства через його неузгодженість та незручність у взаємодії між органами влади Співтовариства. По-третє, первинне законодавство виступає для Суду Європейського союзу мірилом для тлумачення законодавства Європейського Союзу: суд вирішує, чи правильно інтерпретуються і застосовуються правові норми без прив'язки до їх джерел10 У той же час, тлумачення здійснюється на основі засадничих принципів, сформульованих в первинному законодавстві. Первинні угоди містять норми прямої дії, тобто після набрання ними чинності вони можуть застосовуватися безпосередньо за допомогою місцевих судів і не потребують конкретизації за допомогою внутрішнього законодавства11.

2. Характеристика міжнародних угод ЄС

Міжнародні угоди до набуття чинності Лісабонської угоди укладалися інститутами Співтовариства від його імені. Зараз Європейський Союз є повністю правосуб'єктним і сам може бути стороною міжнародних угод. До права Європейського Союзу належать тільки угоди, які укладені Європейським Союзом чи інститутами Співтовариства, однак, на думку Алана Татама, “конвенції, укладені країнами-членами Співтовариства, навіть якщо це відповідає ст. 220 (ЄС), не можна розглядати як частину права ЄС12. У той самий час британські дослідники Лейсок та Брідж дотримуються іншої думки. На їх погляд, міжнародні угоди між країнами-членами Європейського Союзу є частиною права Європейського Союзу, якщо вони не суперечать первинному законодавству. Деякі такі угоди досить часто мають багатосторонній характер і є доволі успішними. Це, наприклад, Конвенція про взаємне визнання юридичних осіб та їх керівних органів [the Convention on the Mutual Recgnition of Cmpanies and Bodies corporate], яка була підписана в 1968 році шістьма країнами-членами, а також Конвенція про право, яке застосовується до договірних відносин [the Convention on the law Applicable to Contractual Obligations], підписана в 1980 році. Незважаючи на це, процедура ухвалення, підписання та ратифікації таких угод є незручною та громіздкою, і тому останнім часом у процесі правотворення більш популярними стають інші джерела права Європейського Союзу. Те саме стосується договорів з третіми країнами, які теж часто відносять до джерел права Європейського Союзу, однак за юридичною силою їх розміщують посередині між первинними і вторинними джерелами права Європейського Союзу.

3. Суть поділу на первинне та втринне законодавство ЄС; їхнє співвідношення.

Акти вторинного законодавства, на нашу думку, слід також розділити на дві групи: ті, які передбачені первинним законодавством і ті, які ним не передбачені (“atypical acts”13). Відповідно до статті 288 Консолідованої версії Договору про функціонування Європейського Союзу для виконання завдань Союзу, його інституції можуть видавати регламенти, директиви, рішення та висновки. Утім, на практиці органи Європейського Союзу лише цими актами не обмежуються. Серед інших документів можна назвати резолюції, меморандуми, програми тощо. Вони не завжди мають обов'язкову юридичну силу, мають меншу вагу ніж акти, які передбачені первинним законодавством, однак фактично дуже часто відіграють важливу роль у процесі правотворчості. Так, на основі резолюції Ради Міністрів від 3 листопада 1976 року про регулювання рибоохоронної діяльності було винесено декілька прецедентних судових рішень: France v United Kingdom, Regina v Robert Tymen14, Commission v United Kingdom15. До актів, не передбачених первинним законодавством, можна відносити також нормотворчі пропозиції - так звані “white papers” та “green papers”16. Серед актів вторинного законодавства, які передбачені в статті 288 Консолідованої версії Договору про функціонування Європейського Союзу для виконання завдань Союзу, регламенти, директиви та рішення є обов'язковими для виконання актами, у той час як рекомендації та висновки не є імперативними. Регламенти є актами загальнообов'язкового характеру, які є застосовуються безпосередньо в усіх державах-членах і є нормами прямої ді, на які суб'єкти правовідносин можуть посилатися в суді. На відміну від регламентів, директиви можуть бути адресовані або всім, або лише декільком державам-членам і потребують прийняття відповідного національного законодавства для їх реалізації. На наш погляд, директиви одразу після їх прийняття створюють позитивний обов'язок тільки для держав-членів, яким вони адресовані. Однак після прийняття відповідного національного законодавства суб'єкт правовідносин керується як директивою, так і конкретизуючим законодавством. У випадку конфлікту, наприклад, якщо внутрішнє законодавство суперечить меті директиви, застосуванню підлягає остання. На відміну від двох попередніх видів актів вторинного законодавства, рішення мають ненормативний характер і є індивідуально- визначеними. Вони можуть бути спрямовані до певної держави, індивіда, організації чи органу влади. Для того, щоб рішення набуло чинності, необхідним є повідомлення про нього сторін. Зазвичай це робиться за допомогою рекомендованого листа, який доказує, що повідомлення було отримане. Також необхідна публікація в офіційному виданні Європейського Союзу (Official Journal of the European Union), однак наявність такої публікації не звільняє від обов'язку повідомляти адресата. Тільки після цього рішення стає для нього загальнообов'язковим17.
Рекомендації та висновки не є обов'язковими для виконання і мають лише рекомендаційний характер. Однак вони можуть зіграти вирішальне значення під час тлумачення нормативного акта, оскільки Суд Європейського Союзу перевіряє не форму акта, а його зміст, беручи до уваги, у тому числі, рекомендації, якщо вони полегшують тлумачення національного права чи права Європейського Союзу18. На думку Домініка Лейсока, якщо брати до уваги критерій юридичної сили актів, висновки не можуть вважатися джерелом права Європейського Союзу, у той час як рекомендації є правом тільки в тому випадку, якщо вони прийняті відповідно до Договору про Європейське Співтовариство Вугілля та Сталі від 1951 року, а не Договору про створення Європейського Економічного Співтовариства від 1957 року19
Судова практика Європейського Союзу, як і Європейського Суду з прав людини і інших країн Європи (ідеться про внутрішнє законодавство), окрім Великої Британії, має континентальній риси. Це означає, що на офіційному рівні не визнається доктрина stare decises. У країнах романо-германського права поширений еквівалент цієї доктрини на кшталт франзузької jurisprudence constante20, відповідно до якої “низка раніше прийнятих судових рішень розглядається як переконливий доказ правильного тлумачення правової норми21. Така ж доктрина застосовується в рішеннях Суду Європейського Союзу. Відповідно до доктрини res judicata рішення є обов'язковим для застосування у випадку наявності спору між тими самими сторонами, з того самого приводу [cause] і об'єкту [object]22.. Суд Європейського Союзу як верховна судова інстанція не зв'язана своїми попередніми рішеннями, однак насправді Суд використовує висновки і аргументацію своїх попередніх рішень просто для того, щоб бути в них послідовним. У справі CLIFIT Srl v Ministry of Health суд встановив, що авторитет тлумачення судом правового питання в аналогічній справі позбавляє його обов'язку робити це повторно23.

4. Принципи права ЄС, які випливають із первинного законодавства ЄС

Доказом системності права Європейського Союзу є наявність своєї системи принципів права. На думку судді Верховного суду Ізралю М. Чешіна “усі принципи, цінності, доктрини є..., на перший погляд, надправовими, але вони вони виступають як якір для права, для кожного закону; і жоден закон не може бути переданий без них. Без такого якоря закон схожий на будинок без фундаменту, оскільки не може встояти без нього, так само і закон, який спирається сам на себе, є схожим на повітряний замок”24. На наш погляд, на право Європейського Союзу також поширюються принципи міжнародного публічного права. Це випливає не лише з того, що і сам Європейський Союз, і його крани члени є активними учасниками міжнародно-правових відносин, а також і випливає із окремих норм установчих договорів Європейського Союзу. Так, частиною 2 статті 214 Консолідованої версії Договору про функціонування Європейського Союзу “операції з надання гуманітарної допомоги мають здійснюватися відповідно допринципів міжнародного права і принципів неупередженості, нейтральності і недискримінації”. Таким чином, сам установчий договір визначає, що на гуманітарне право Європейського Союзу поширюється дія принципів міжнародного публічного права.
В системі права Європейського Союзу виділяють загальні і функціональні принципи права ЄС. Функціональними принципами є верховенство права Європейського Союзу (пріорітет норм права Європейського Союзу над нормами законодавства держав-членів), а також принципи прямої дії (означає, що норми права Європейського Союзу діють безпосередньо, без трансформації в правопорядок держави-члена)25. Ці принципи були напрацьовані практикою Суду Європейського Союзу шляхом тлумачення установчих документів Європейського Союзу. До загальних принципів відносяться принцип поваги фундаментальних прав людини, принцип пропорційності, принцип рівності (недискримінації), принцип правої визначеності, принцип дотримання процесуальних прав та принцип субсидіарності. Інтерпретація загальних принципів права відбувається або шляхом рецепції їх змісту з міжнародного права чи права держав-членів, або або власне Судом Європейського Союзу. Будь-який акт інститутів співтовариства може бути скасований через його невідповідність загальним принципам права26. Більше того, відповідно до частини 2 статті 340 Консолідованої версії Договору про функціонування Європейського Союзу, порушення загальних принципів права є підставою для відшкодування Європейським Союзом збитків, завданих ним або його органами.

5. Межі дискреції держав-членів щодо інтерпретації та застосування первинного законодавства ЄС

Первинне законодавство складається з низки договорів, протоколів рішень тощо, головним із яких є Римський договір, на основі якого було створено Європейську комісію27. Це законодавство може застосовуватися безпосередньо через суди держав-учасниць, якщо внутрішнє законодавство держав-членів не забезпечує прав, передбачених європейським законодавством. Основними критеріями, яким має відповідати таке законодавство для прямої дії, є те, що воно, по-перше, має бути достатньо зрозумілим і точним, по-друге, залишати можливість державі-учасниці діяти на власний розсуд. Законодавство, яке може застосовуватися безпосередньо, називається законодавством "прямої дії". Про законодавство, яке може застосовуватися безпосередньо до держави, кажуть, що воно є законодавством вертикальної дії. Про законодавство, яке може застосовуватися безпосередньо стосовно особи, тому говорять, що воно є законодавством "горизонтальної дії"28.
Постає питання стосовно меж дискреції держави стосовно тлумачення і застосування первинного законодавства Європейського Союзу, адже юрисдикція і правова культура кожної з держав суттєво відрізняються. Показовим з цієї проблеми є рішення у справі Маккарті проти Сміт від 1978 року:
Чоловік із зарплатою 60 фунтів стерлінгів на тиждень залишив роботу, натомість на його посаду взяли жінку із заробітною платою 50 фунтів стерлінгів на тиждень. Жінка подала позов до суду гендерну дискримінацію щодо оплати праці, однак у рішенні, яке було прийняте не на її користь, суд зазначив, що жінка не може претендувати на позитивне рішення за законом про рівну оплату праці, оскільки згідно із британським законом необхідно щоб вона порівнювала себе з чоловіком на тій самій роботі, тоді як пані Сміт порівнювала себе з чоловіком, який залишив роботу раніше, ніж вона до неї стала. Національний суд передаd справу до суду Європейського Союзу, щоб той визначив, чи не може вона претендувати на позитивне рішення за статтею 119 Римського договору. Було ухвалено, що вона може претендувати на таке рішення згідно зі статтею 119, яка виправляє недоліки національного законодавства. Суд визначив, що жінка повинна отримувати з чоловіком однакову зарплату навіть у випадку, якщо особа, із якою вона себе порівнює, є попередником на її посаді29.
Таким чином, держави-члени Європейського Союзу самостійно не можуть відсутпати від приписів, сформульваних в актах первинного законодавства Європейського Союзу, а також по-різному його тлумачити. Можливість діяти на власний розсуд, на наш погляд, тут стосується питання методів імплементації законодавства Європейського Союзу (це передусім стосується актів вторинного законодавства) та можливості регулювати на власний розсуд ті суспільні відносини, які не врегульовані законодавством Європейського Союзу.

Висновки

Система права Європейського Союзу є досить складним правовим феноменом, зважаючи на особливо природу Європейського Союзу як суб'єкта права, який поєднує в собі риси одночасно і держави з конфедеративним устроєм, і розвиненої міжнародної організації. Право Європейського Союзу перетинається і з національним правом держав-членів, і з міжнародним публічним правом, і, на наш погляд, інколи дуже важко провести чітку межу між цими системами права. Із іншого боку, у західноєвропейській юриспруденції не надто тяжіють до чіткої класифікації права за предметом правового регулювання за певними ознаками, оскільки це, за великим рахунком, не має великого практичного значення.
Суть розмежування законодавства Європейського Союзу на первинне і вторинне полягає в тому, що Суть розмежування угод на первинне і вторинне законодавство, на наш погляд, полягає в трьох аспектах:
по-перше, у випадку, якщо акти первонного законодавства суперечать нормам, що містяться в інших додаткових угодах, установчі договори мають переважну силу;
первинне законодавство становить щось на зразок некодифікованої Конституції Європейського Союзу, бо містить засадничі принципи, на основі яких існує Європейський Союз;
первинне законодавство виступає для Суду Європейського Союзу як мірило для тлумачення законодавства Європейського Союзу: суд вирішує, чи правильно інтерпретуються і застосовуються правові норми без прив'язки до їхніх джерел, однак тлумачення норм здійснюється на основі засадничих принципів, сформульованих у первинному законодавстві.
Первинне законодавство ЄС складається передусім із установчих угод, які містять положення, що скеровують діяльність інституцій Європейського Союзу, а також встановлюють правила розмежування компетецій між Європейським Союзом та державами-членами30.
Традиційно до первинного законодавства відносять установчі договори та договори з міжнародними організаціями. Однак дослідник Алан Татам, у цілом дотримуючись такої класифікації, розташовує вторинне законодавство на друге місце перед міжнародними угодами31. На наш погляд, така ієрархія норм може мати сенс, однак не у всіх випадках, адже і міжнародні угоди, і внутрішнє законодавство бувають різними за своєю юридичною силою.

Питання 3

ДЖЕРЕЛА ПРАВА ЄС
ПЕРВИННЕ ПРАВО
Як відомо, основним джерелом права в державах є конституція, відповідно до якої приймаються інші закони, нормативні акти. У Європейському Союзі функції конституції виконують установчі договори ЄС, ЕОУС, Євратому, Договір про Європейський Союз, інші акти, їх змінюють і доповнюють. Серед них ключове значення має Договір про ЄС, що багато європейських юристи і політичні діячі розглядають як конституції ЄС.
ВТОРИННІЙ ПРАВО
Джерелом вторинного права ЄС виступають перш за все акти, які видаються інститутами Союзу в рамках їх компетенції, а також міжнародні договори Союзу та угоди, укладені в рамках ЄС його державами-членами.
Договір про ЄС наділяє інститути ЄС повноваженнями видавати два види нормативно-правових актів: регламенти і директиви. Відмінності між цими джерелами законодавства ЄС випливають насамперед з двох основних методів побудови правової системи ЄС.
Метод УНІФІКАЦІЯ припускає видання спільнотою нормативного акту прямої дії, який замінює актів внутрішньодержавного права, раніше регулюють певну сферу суспільних відносин. Іншими словами метод уніфікації передбачає створення єдиного правового режиму у відповідній галузі економіки, транспорту, культури і т.д. Замість різних законів і підзаконних актів, що діяли в державах-членах, починає діяти один закон - регламент. «Він призначений для загального застосування, є обов'язковим у всіх своїх частинах і підлягає прямому застосуванню в усіх державах-членах» (ст. 189 Договору про ЄС) 2.
Другим методом, що визначає правотворчу діяльність інститутів ЄС, є метод ГАРМОНІЗАЦІЇ. Гармонізація також має своєю метою встановлення єдиних правових норм, що регулюють певні економічні та інші відносини на всій території ЄС. На відміну від уніфікації, гармонізація більш гнучкий метод. Суть гармонізації полягає у встановленні правил ЄС, спрямованих на зближення положень законодавчих актів держав-членів у певній галузі. Останні потім приводять свою нормативну базу відповідно до гармонізують документом, закріплюють що містяться в ньому правила в національних законах, інших правових актів, самостійно визначаючи спосіб і форми включення в національну правову систему гармонізованих норм. Інструментом гармонізації в ЄС служить Директива. Вона «є обов'язковим для кожної держави-члена, якому вона адресована, щодо очікуваного результату, але зберігає за національною владою свободу вибору форм і методів дій» (ст. 189 Договору про ЄС) 3.
Директива є нормативним актом. Прийняття директиви породжує для держави ЄС обов'язок привести їх внутрішнє право згідно з нормативними приписами директиви. Ці заходи держави повинні здійснити протягом чітко визначеного часу: у директиві чітко встановлено терміну, до моменту закінчення якого норми національного права держав-членів мають бути гармонізовані відповідно до положень директиви.
У разі якщо госудорство-член ЄС до моменту закінчення терміну не вжив необхідних заходів або лише частково змінило своє внутрішнє право відповідно директиві, то проти такої держави можливе застосування процедури, передбаченої в ст.169 Договору про ЄС: Порушення розслідування Комісією, мотивований висновок останньої, передача справи до Європейського Суду і в крайньому разі накладення санкцій фіскального характеру.
Третій вид юридично обов'язкових документів, які можуть видавати інститути ЄС - ПОСТАНОВИ, які є обов'язковими у всіх своїх частинах для тих, кому вони адресовані, а також є актами прямої дії, але на відміну від законодавчих актів ЄС (регламентів і директив), містять не правові норми, а індивідуальні приписи, що держава чи конкретний громадянин (юридична особа) зобов'язана виконувати.
крім юридично обов'язкових документів, установчий договір надає інститутам можливість впливати на інтеграційні процеси, в тому числі в правовій сфері, приймаючи рекомендації та виносячи ув'язнення. Рекомендації та висновки не є обов'язковими, вони можуть бути адресовані всім або окремим державам-членам, індивідуумам, пропонувати останнім виконати певні дії, утриматися від деяких кроків, здатних негативно позначитися на функціонуванні ЄС, розвитку європейської інтеграції.
Рекомендації, висновки а також інші документи, що приймаються інститутами ЄС і містять програми майбутніх дій, пропозиції та ініціативи, резолюції і т.д. - Не мають обов'язкової юридичної сили, не є джерелами права ЄС і не входять в правову систему ЄС.
Крім нормативних актів, прийнятих інститутами ЄС, до джерел права ЄС належать також нормативні договори:
- Міжнародні договори, які укладаються ЄС з «третіми» країнами та міжнародними організаціями, у тому числі й договори, в яких однією стороною виступають спільно ЄС та держави-члени.
- Угоди та конвенції, що укладаються в рамках ЄС всіма або окремими державами-членами. Такі угоди держави-члени як правило укладають з питань, що не входять у компетенцію інститутів ЄС.
РІШЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ
(прецедентне право)
Особливу категорію джерел права ЄС утворюють рішення Європейського суду. З одного боку рішення Суду, не можна безумовно відносити до вторинного праву: формально, відповідно до Договору про ЄС, Європейський Суд не є правотворческих органом, що його завдання - забезпечувати «збереження одноманітності права Співтовариства при тлумаченні та застосуванні цього Договору» (ст.164 Договору про ЄС). Однак Суд не обмежується роллю тільки правоохоронного органу ЄС. Більш ніж за 40 років свого існування Європейський Суд створив широку систему правових норм Співтовариства, що становить прецедентне право, що доповнює й розвиває як первинне, так і вторинне право ЄС.