Міжнародна купівля-продаж як основний вид зовнішньоекономічних договорів

Договір міжнародної купівлі-продажу товарів є різновидом зовнішньоекономічних договорів, міжнародних комерційних договорів. Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. являється на сьогодні одним з основних міжнародних договорів, яка регулює найбільш важливі питання договору міжнародної купівлі-продажу товарів. У ній переважають уніфіковані матеріально-правові приписи, а тому вона не містить колізійних норм. Дата набуття чинності для України: 01.02.1991 р. У Конвенції визначаються зобов'язання продавця і покупця, відповідність товару і права третіх осіб, засоби правового захисту в разі порушення договору, порядок притягнення та звільнення від відповідальності, наслідки розірвання договору тощо. Основні положення Конвенції: 1. Ця Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу товарів між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах:a) коли ці держави є Договірними державами; b) коли згідно з нормами міжнародного приватного права застосовано право Договірної держави.

Тобто, під договором купівлі-продажу товарів розуміють договори, укладені між сторонами, комерційні підприємства яких перебувають у різних державах. При чому та обставина, що комерційні підприємства сторін розміщені в різних державах, не береться до уваги, якщо це не випливає ні з договору, ні з ділових відносин або обміну інформацією між сторонами, що мали місце до чи в момент його укладення (ст. 1).

Слід мати на увазі, що відповідно зі ст. 10 Конвенціїу випадках:

a) якщо сторона має більше ніж одне комерційне підприємство, її комерційним підприємством вважається те, яке, з урахуванням обставин, відомих сторонам або передбачуваних ними в будь-який час до чи в момент укладення договору, має найтісніший зв'язок з договором та його виконанням;

b) якщо сторона не має комерційного підприємства, береться до уваги її постійне місце проживання.

2. Конвенція не застосовується до продажу:

a) товарів, придбаних для особистого, сімейного чи домашнього використання, крім випадків, коли продавець у будь-який час до чи в момент укладення договору не знав і не міг знати, що товари придбані для такого використання;

b) з аукціону;

c) у порядку виконавчого провадження чи іншим чином згідно із законом;

d) фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборотних документів та грошей;

e) суден водного й повітряного транспорту, а також суден на повітряній подушці;

f) електроенергії (ст. 2).

Також не застосовується до договорів, у яких зобов'язання сторони, що поставляє товари, складаються в основному з виконання робіт або надання послуг (ст. 3) та щодо відповідальності продавця за завдану товаром шкоду здоров'ю особи або заподіяну смерть (ст. 5).

3. Відповідно до ст. 6 сторони можуть виключати застосування цієї Конвенції або, відступати від будь-якого з її положень чи змінювати його.

4. Визначає права та обов’язки сторін лише з приводу укладання договору купівлі-продажу й ті відносини, які виникають із такого договору. Передбачено, що вона не стосується дійсності самого договору або яких-небудь із його положень або будь-якого звичаю; наслідків, які може мати договір у відношенні права власності на проданий товар.

5. Питання, що стосуються предмета регулювання цієї Конвенції, які безпосередньо в ній не вирішені, підлягають вирішенню згідно із загальними принципами, на яких вона ґрунтується, за умови відсутності таких принципів – згідно з правом, застосованим відповідно до норм міжнародного приватного права (ст. 7). Сторони зв'язані будь-яким звичаєм, щодо якого вони домовилися, та практикою, яку вони встановили у своїх відносинах.

За відсутності інших домовленостей вважається, що сторони мали на увазі застосування до їх договору чи до його укладення звичаю, про який вони знали чи мали знати і який в міжнародній торгівлі широко відомий і постійно додержується сторонами в договорах такого роду й відповідній галузі торгівлі (ст. 9).

Якщо ж виникають питання з договору міжнародної купівлі-продажу товарів, які не врегулюванні Конвенцією ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, то можливе застосування субсидіарно права держави, про яке домовилися сторони або судом визначено таке право відповідно до колізійних прив’язок. Якщо ж сторони комерційного контракту домовилися про застосування права конкретної держави і держави цих сторін є договірними учасницями Віденської конвенції, то знову ж таки будуть в першу чергу використовуватися положення Конвенції, а субсидіарно право держави обране сторонами договору.

У вітчизняній доктрині правового регулювання договору міжнародної купівлі-продажу товарів існує розділення торгових звичаїв на правові (санкціоновані державою шляхом відсилання до них в законі або використанням в арбітражній практиці) і не правові (узвичаєння), при цьому відповідно до українського законодавства застосування санкціонованого звичаю представляється можливим лише за відсутності відповідних положень імперативних норм, договірних положень, узвичаєнь та диспозитивних норм.

6. Не вимагається, щоб договір купівлі-продажу укладався чи підтверджувався в письмовій формі або підпорядковувався іншій вимозі щодо форми. Він може доводитися будь-якими засобами, включаючи свідчення. Під «письмовою формою» розуміються також повідомлення телеграфом і телетайпом. Слід мати на увазі, що Україна ратифікувала Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів із застереженнями щодо форми договору. Для українських суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності обов’язковою залишається письмова форма договору.

7. Порушення договору, допущене однією із сторін, є істотним, якщо воно тягне за собою таку шкоду для іншої сторони, що остання значною мірою позбавляється того, на що вона мала право розраховувати на підставі договору, крім випадків, коли сторона, що порушила договір, не передбачала такого результату, і розумна особа, що діє в тій самій якості за аналогічних обставин, не передбачала б його (ст. 25).

8. Визначено положення щодо передбачуваного порушення договору. Зокрема, сторона може зупинити виконання своїх зобов'язань, якщо після укладення договору стає видно, що інша сторона не виконає значної частини своїх зобов'язань у результаті:

a) серйозного недоліку в її спроможності здійснити виконання чи її кредитоспроможності; або

b) її поведінки під час підготовки виконання чи здійснення виконання договору (ст. 71). Однак, сторона, що зупинила виконання, незалежно від того, робиться це до чи після відправки товару, повинна негайно повідомити про це іншу сторону й повинна продовжувати здійснення виконання, якщо інша сторона надає достатні гарантії виконання своїх зобов'язань.

Також, Якщо до встановленої для виконання договору дати стає очевидно, що одна із сторін вчинить істотне порушення договору, інша сторона може заявити про його розірвання.

Якщо дозволяє час, сторона, яка має намір заявити про розірвання договору, повинна надіслати розумне повідомлення іншій стороні, щоб надати їй можливість представити достатні гарантії виконання нею своїх зобов'язань (ст. 72).

10. Дається поняття збитків, під якими розуміють суму, що дорівнює тій шкоді, включаючи упущену вигоду, якої зазнала інша сторона внаслідок порушення договору. Такі збитки не можуть перевищувати шкоди, яку сторона, що порушила договір, передбачала чи повинна була передбачати в момент укладення договору як можливий наслідок його порушення, враховуючи обставини, про які вона в той час знала чи повинна була знати (ст. 74).

11. Передбачені положення щодо звільнення від відповідальності продавця та покупця та визначено поняття перешкоди поза контролем.

Сторона не несе відповідальності за невиконання будь-якого із своїх зобов'язань, якщо доведе, що воно було викликане перешкодою поза її контролем і що від неї нерозумно було очікувати прийняття до уваги цієї перешкоди під час укладення договору або уникнення чи подолання цієї перешкоди чи її наслідків.

Сторона, яка не виконує свого зобов'язання, повинна повідомити іншу сторону про перешкоду і про її вплив на її здатність здійснити виконання. Якщо це повідомлення не отримане іншою стороною протягом розумного строку після того, як про цю перешкоду стало чи повинно було стати відомо не виконуючій свого зобов'язання стороні, ця остання сторона несе відповідальність за збитки, які є результатом того, що таке повідомлення не було отримане (ст. 79).

12. Визначення вартості товару не є істотною умовою договору. Зокрема, у тих випадках, коли договір був юридично правильно укладений, але в ньому прямо чи опосередковано не встановлено вартість або не передбачено порядок її визначення, вважається, що сторони, у разі відсутності якої-небудь вказівки про інше, мали на увазі посилання на вартість, яка в момент укладення договору звичайно стягувалася за такі товари, що продавалися за таких же обставин у відповідній галузі торгівлі (ст. 55).