2017-12-16
625
І. Джерелом ембріональної тканини людини можуть бути тільки трупні тканини, які отримані в результаті планового легального аборту. Смерть неушкодженого ембріону визначається відсутністю дихання та серцебиття. Забороняється штучно підтримувати живих ембріонів з метою отримання більш якісного матеріалу.
II. Ембріональна тканина може бути використана, якщо:
А. З боку донора виконуються наступні умови:
1) аборт був проведений у відповідності до діючого законодавства;
2) згода жінки на аборт була отримана перед одержанням її дозволу на використання ембріонального матеріалу для дослідження;
3) розклад, методи та процедури, що застосовуються для переривання вагітності, не були змінені виключно з метою отримання тканини;
4) жінка, яка є донором ембріональних тканин (в подальшому називається “донор”) підписує згоду про надання ембріональної тканини для використання в наукових та медичних дослідженнях (додаток 1);
5) перевірка донора на інфекційні захворювання може здійснюватись тільки за його згодою (додаток 2);
6) інформація про реципієнтів донору не надається.
Б. З боку реципієнта виконуються наступні умови:
1) трансплантації ембріональних тканин проводяться без обмежень, що стосуються особи реципієнта;
2) реципієнт обізнаний, що матеріал, який використовується – трупна ембріональна тканина людини, яка отримана в результаті планового легального аборту та представлена донором для дослідження;
3) реципієнт підписує документ про отримання ним вищевказаної інформації (додаток 3);
4) в документі, який підписаний реципієнтом, також вказується, що він не брав участі у встановленні строків, у виборі методів або процедур, що застосовуються для переривання вагітності, а також свідчить, що він не знайомий з донором;
5) інформація про донорів реципієнту не надається.
В. З боку дослідника виконуються наступні умови:
1) дослідник обізнаний, що матеріал, який використовується – трупна ембріональна тканина людини, яка отримана в результаті планового легального аборту і представлена донором для дослідження;.
2) дослідник підписує документ про отримання ним вищевказаної інформації (додаток 4);
3) в документі, який підписаний дослідником, також вказується, що він не брав участі у встановленні строків, у виборі методів або процедур, що застосовуються для переривання вагітності, а також свідчить, що він не знайомий з донором;
4) інформація про донорів досліднику не представляється.
III. До протиправних дій згідно діючого законодавства України відносяться:
1) придбання, отримання або передача будь-яких ембріональних тканин людини способом купівлі-продажу або отримання прибутку чи винагороди;
2) надання донором ембріональної тканини для трансплантації вказаному донором реципієнту;
3) трансплантація донорської тканини родичу донора;
4) відшкодовування донору затрат, пов’язаних з абортом.
IV. Дослідник забезпечує роз’єднання всіх етапів дослідження: обстеження донора, аборт, взяття ембріональних тканин, приготування та тестування ембріональних клітинних суспензій, зберігання суспензій, виділення клітинних продуктів, зберігання клітинних продуктів, їх використання в експерименті; а також контролює всі етапи дослідження
V. Дослідник дозволяє аудит з боку Комісії з питань біоетики відомчого підпорядкування та Комісії з питань біoетики при Кабінеті Міністрів України за умови збереження таємниці інформації особистого характеру про донорів, реципієнтів та дослідників, що беруть участь в проекті.
Додаток 1
Згода жінки-донора на використання ембріонального матеріалу для наукових та медичних досліджень
Я, ____________________________ не заперечую проти використання власного
(прізвище та ініціали, рік народження (за бажанням))
абортного матеріалу для наукових та медичних досліджень, а також свідчу, що не знайома з дослідником та реципієнтом.
“___” __________ ______ р. ___________________
(підпис)
Додаток 2
Згода жінки-донора ембріонального матеріалу на проведення досліджень на гемічні інфекції
Я, __________________________________ не заперечую проти проведення
(прізвище та ініціали, рік народження (за бажанням))
обстеження на гемічні інфекції.
“___” __________ ______ р. ___________________
(підпис)
Додаток 3
Згода реципієнта на проведення трансплантації ембріонального матеріалу
Я, _________________________________________________________
(прізвище, ім’я та по батькові, рік народження)
проживаю за адресою:______________________________________________
паспорт № _________________, даю згоду на трансплантацію трупного ембріонального матеріалу в зв’язку з неефективністю попередніх методів лікування (відсутністю позитивної динаміки). Підтверджую, що я не брав участі у встановленні строків вагітності, у виборі методів або процедур, що застосовуються для переривання вагітності, а також свідчу, що не знайомий з донором.
“___” _______________р. ______________
(підпис)
Додаток 4
Заява дослідника
Я, ______________________________ обізнаний, що матеріал, який
(прізвище та ініціали, посада)
використовується – трупна ембріональна тканина людини, яка отримана в результаті планового легального аборту і представлена донором для дослідження. Я підтверджую, що не брав участі в встановленні строків, у виборі методів або процедур, що застосовуються для переривання вагітності, а також свідчу, що не знайомий з донором.
“___” __________ ______ р. ___________________
(підпис)
Лікарська таємниця. Це морально-етична й правова проблема, що часто виникає у взаємостосунках лікаря і хворого, це проблема професійної чесності лікаря, від якої залежить не тільки життя, але і доля людини. Збереження лікарської таємниці передбачалось ще в глибоку давнину. У „Клятві Гіппократа” сказано: „ Що би я при лікуванні, а також без лікування не побачив чи не почув з того, що не слід розголо-шувати, я умовчу, вважаючи ці речі тайною”. Починаючи з ХІХ ст. необхідність збе-реження лікарської таємниці набрала силу закону – розголошення її тягло за собою тюремне покарання, штраф чи позбавлення звання лікаря.
Делікатність, такт і увага, з якими лікар ставить ся до кожного хворого, повинні бути істотно допов нені, а точніше, посилені суворою конфіденцій ністю, повним нерозголошенням відомостей, котрі отримав або дізнався лікар від хворих і про хворих. Це стосується всієї інформації особистого, інтимно го та будь-якого іншого порядку. В кожному лікар ському кабінеті, в кожній ординаторській неприпустима "`передача" або "обмін" такими відомостями про хворих. На консиліумі або консультації обго ворюється тільки суто медична програма та інфор мація стосовно конкретного хворого, а якщо немож ливо обійтися без особистих, сімейних відомостей чи таємниць, то учасники консультації або консиліу му використовують їх тільки безпосередньо із про фесійною метою і надалі ні в якому разі не розголо шують.
Як у поліклініці, так і в стаціонарі анамнез доціль но збирати в окремій кімнаті. На обох-дах, оглядах, консиліумах у загальних палатах не рекомендується проводити будь-яке обговорення клінічних даних. Обмін думками між лікарями проводиться в ординторській, кабінеті завідувача відділення тощо. Дуже важливо, щоб медичні відомості про хворих: анамнез або дані про перебіг і прогноз захво рювання у конкретних хворих, про результати патологоанатомічних або будь-яких інших лабораторних та інструментальних діагностичних досліджень, опе рацій, маніпуляцій, реанімаційних заходів тощо не виходили за межі медичного закладу, не "просочу вались" (часто в перекрученому вигляді) до сторон ніх людей, до широкого загалу. Це є законодавчою нормою.
Неприпустимо й поширення таких відомостей ме дичними працівниками у колі своєї сім`ї, друзів, знайо мих, сусідів та ін.
Відомі випадки, коли медичні працівники розповідають вдома своїм близьким, знайомим про події у лі карні, про ускладнення або трагічні наслідки захво рювання. У розповідях інколи аналізуються помилки, які були допущені лікарями в процесі ведення хворих і догляду за ними. Деколи лікарі, не ознайомив шись докладно з первинною документацією хворого, вдаються до негативних коментарів у зв`язку з висновком патологоанатома, довідками про смерть і т. ін. Отже, практика свідчить, що джерелом великої кількості нарікань і скарг на роботу медичних закладів буває саме таке "просочування" й перекручення службових професійних даних і відомостей.
У процесі спілкування з хворим перед лікарем від кривається його внутрішній світ. Довірившись лікареві, хворий має не лише юридичне, а й моральне право на увагу до своєї особистості, на збереження його таємниці.
Однак питання про лікарську таємницю не може мати однозначного, категоричного вирішення. Зарубіжні лікарі до цього питання вже давно підходять з інших, надто прагматичних позицій. Там вважається, що безнадійному хворому необхідно говорити тільки правду про його стан.
Підставами для такого підходу є нібито інтереси самого хворого, який знатиме про дійсний свій стан і таким чином протягом відведеного йому долею часу для життя скоріше вирішить свої особисті справи, владнає питання спадщини тощо.
І справді, в практиці зустрічаються хворі (досить рідко), яким можна сміливо повідомити точний діагноз. Це переважно сміливі, вольові, врівноважені й помірковані люди. Відомості про свій фатальний кінець вони сприймають спокійно, зважено, оцінюють сенс прожитих років, будують найближчі свої плани. І ось потрібне лікарське вміння, як писав І. А. Касирський, зуміти "не приголомшити" хворого непотрібною правдою про його стан. Це вельми дискусійне й суперечливе питання. У більшості випадків така правдива інформація для хворих є згубною, глибоко ра нить їхнє: серце, створює ситуацію повного душевного дискомфорту і безвихідності становища.
Разючий приклад недоцільності повідомлення хво рому певних подробиць його подальшого лікування, тобто інформування про конкретне призначення хі рургічного втручання, — це фатальний випадок з відомим актором Євгенієм Євстигнєєвим, ще до початку операції в одній із лондонських клінік. Він хворів на ішемічну хворобу серця із вираженою кар діальною недостатністю. За правилами клініки, напередодні запланованого складного оперативного втручання пацієнтові в деталях описали хід операції з обов`язковим відключенням серця, акцентували увагу на можливих ускладненнях, аж до порушення його ритму й аноксії мозку. Обговорювалася й можливість трансплантації серця. Формально англійські медики діяли за необхідним протоколом у разі такого виду лікування, але емоційна особистість, людина з вираженим типом творчого мислення, пацієнт відреагу вав несподіваною бурхливою вегетативною реакцією, його серце раптово зупинилося. Реанімаційні заходи виявилися невдалими — актор помер. Цей випадок ми наводимо, ґрунтуючись на повідомленні преси, бо медичний аналіз катастрофи у вітчизняній спеціальній літературі не наводився.
А ось зовсім інший, морально протилежний, але н е менш повчальний приклад. Його наводять український дослідник життя і діяльності Миколи Івановича Пирогова С. М. Старченко та інші автори.
1881 р. медична громадськість відзначала півсторічний ювілей лікарської й наукової діяльності видат ного хірурга. До українського села Вишня, де мешкав Микола Іванович, надходили численні вітання. Юві ляр був щасливий... Якби не невеличка виразка в роті, яка інколи непокоїла. Та Пирогов гнав від себе думку про вірогідність раку.
Москва, ювілейні клопоти. І все ж таки Микола Іванович попросив професора М. Б. Скліфосовсько го оглянути його..Адже виразка збільшилася. Діагноз не викликав сумнівів: рак верхньої щелепи. Консиліум дійшов висновку про необхідність операції.
Ця звістка тяжко травмувала Пирогова. Ледь-ледь висидівши банкет на його честь, він поїхав до Відня на консультацію до відомого європейського хірурга Теодора Більрота.
Оглянувши хворого, Більрот категорично висловився проти загрозливого діагнозу, впевнено заспо коївши свого геніального пацієнта. І Пирогов повірив йому: з бідолашного старця він одразу ж перетворився на здорову, бадьору людину. Істотне полегшення тривало декілька місяців...
Та чи помилився Більрот у діагнозі? З епістолярної його спадщини відомо: він миттєво розпізнав справ жній характер захворювання. "Але, мабуть, Пирогов не переніс би операції, — писав Більрот у Росію доктору Виводцеву (саме він бальзамував тіло Пирого ва), — та й швидкий рецидив був би неминучим... Мені хотілося відволікти увагу хворого від сутності його хвороби, підтримати в ньому твердість духу. Я вчинив так, як від мене вимагали мій обов`язок і ба гаторічний досвід".
Так утаємничення діагнозу з моральних мотивів подовжило життя М. Пирогова як пацієнта.
Збереження лікарської таємниці — один із основ них, фундаментальних морально-етичних принципів медицини, в якому проявляється діалектичне співвідношення особистого і суспільного. Необхідно відзна чити, що лікарська таємниця охоплює не саме це спів відношення, а лише його один бік — ставлення лікаря до інтересів хворого й інтересів суспільства.
Інформація, отримана лікарем, поділяється на де кілька видів: байдужа для хворого і суспільства, але потрібна для лікаря в процесі його спілкування із хворим; не байдужа для хворого, але індиферентна для суспільства; однаково цікава і для хворого, і для сус пільства через те, що деякі патологічні стани вимагають додаткових заходів з охорони здоров`я і життя оточуючих.
У кожному конкретному випадку лікар, керуючись основними положеннями принципу збереження лікарської таємниці, зобов`язаний розібратись: які ві домості необхідно приховати і стосовно якого кола пацієнтів.
Порушення цього принципу можливе за таких си туацій:
1) коли хвороба може призвести до тяжких наслідків у сім`ї, для оточуючих, наприклад, у разі захворювання на сифіліс;
2) коли хвороба загрожує суспільству в цілому, наприклад, у разі захворюван ня на СНІД.
Моральним орієнтиром у поведінці лікаря в склад них ситуаціях, які виникають у процесі лікарської діяльності, є ствердження пріоритету цінності люд ського життя, цінності здоров`я.
Яку ж таємницю повинен зберігати лікар? Бувають випадки, коли розголосу не підлягає діагноз, обставини захворювання, види хірургічного втручання. Зберігається це в таємниці з однією метою – пощадити психіку хворого, не дати можливості використати цю інформацію йому на шкоду. Хворий не хоче, щоб друзі, товариші по роботі, а часами і родина не знали про вади його розвитку, захворювання сечостатевої системи, психічні захворювання. До хвороб тепер додався СНІД.
Відчуття страху і розгубленості затьмарили розум і милосердя по відношенню до цих хворих. Лікар, що відмовляє хворому в допомозі, здійснює злочин, руйнує професійну честь. Не можна ділити хвороби на ті, що не являють собою моральної небезпеки, і ті, якими хворіти неловко. Чому ІХС благородніша неврозу, або видалення запаленого апендикса приличніше, ніж операція з приводу гемороя?
Хворі довіряють лікареві сімейні таємниці, службові неприємності, очікуючи допомоги, співчуття, впевнений, що про це ніхто не довідається, він не вимагає від лікаря слова і обіцянки берегти таємницю, бо це само собою розуміється.
У ряді країн існує положення, згідно якого хворий може відкрити судову справу проти лікаря, що розголосив його таємницю, якщо за цим потяглася матеріальна, фізична чи моральна шкода. Французький лікар, який лікував знаменитого художника, після його смерті опублікував його історію хвороби, щоб зняти з себе обвинувачення про неправильне лікування. Він був засуджений за розголошення таємниці.
Серйозні труднощі виникають при збереженні таємниці в залежності від інтересів суспільства. Лікар не повинен зв’язувати себе словом і тайною, коли це проти інтересів суспільства. Ні лікар, ні будь-який інший медичний працівник не мають права розголошувати відомості про хворого. Розповсюджувати інформацію про хворого, а тим більше використовувати недуг хворого для критики або дискредитації його як особи недопустимо ні в моральному, ні в юридичному відношенні.
Бувають випадки, коли медичні працівники порушують лікарську таємницю не в силу необхідності, а по балакучості і ведуть розмови про хворих на коридорі, при по сторонніх чи родині. Іноді погано зберігаються історії хвороб. Не сприяє збереженню таємниці і діагноз на листку непрацездатності.
Збереження таємниці часами оберігало лікарів і виражало їх громадянську позицію. А.Моруа на міжнародному конгресі, присвяченому проблемам етики (Париж, 1967) повчав: ” Ви пам’ятаєте, як Дюпюїтрен відмовився повідомити поліції, де і як були поранені переможені повстанці?”
Збереження лікарської таємниці, як і відповідальність за свої помилки, знаходяться у прямій залежності від усвідомлення лікарем свого обовיязку і його совісті, категорій лікарської етики, які складають основу лікарської діяльності.
Практичні поради
1.Треба пам`ятати, що, повідомляючи хворому про невиліковну хворобу, ви позбавляєте його найваж ливішої опори у житті — надії. І це призводить до швидкого психічного і фізичного краху, тобто стресом поглиблюється хвороба.
2. Не варто повідомляти правду хворому про безна дійність його стану, про можливий трагічний кі нець, якщо він дуже просить про це, наполягає. Хворі бувають часто алогічні у своїх вчинках, втрачають властивість помірковано мислити, і, наполягаючи на правді, вони потайки сподівають ся на краще. Це аксіома медичної психології.
3. Бесіду лікаря з родичами хворого треба проводи ти так, щоб вони одержали повну інформацію про стан хворого, але при цьому необхідно залишити яку-небудь, навіть найменшу надію, наприклад, на лікарську помилку, від якої справді ніхто не за стережений. У таких випадках лікарю доцільно використати тактику "просування вперед за допомогою малих перемог", тобто поступово роз кривати істину про хворобу близької людини, особ ливо якщо час дозволяє діяти таким чином.
4. Треба пам`ятати, що формалізм, черствість та байдужість — вороги всієї лікарської діяльності, але особливо неприпустимі вони, коли лікар сто їть біля ліжка вмираючого хворого або залишаєть ся наодинці з його родичами.
