Сучасні теоретичні проблеми економічного районування

Сучасні теоретичні основи економічного районування закладені у дослідженнях багатьох вчених-районологів, зокрема у працях М. Колосовського, М. Баранського. П. Алампієва, Ю. Саушкіна, А. Колотієвського, І. Нікольського та ін.

Значний позитивний вклад у розробку проблем територіально-виробничого комплексоутворення і економічного районування внесли українські вчені К. Воблий, А. Синявський, С, Рудницький, К. Дубняк, В. Кубійович, В. Садовський, М. Паламарчук, Л. Корецький, Ф. Заставний, В. Поповкін, О. Шаблій, М. Пістун.

Так, К. Воблий у книзі «Економічна географія України» (1927р.) в основу районування поклав спільність економічного положення, історичні ознаки формування господарства, тогочасну спеціалізацію господарства, міжрегіональні зв'язки і перспективи розвитку. В. Садовський акцентував увагу на закономірностях взаємозв'язків між групами господарських явищ на певних територіях (Світове господарство, 1932). В. Кібійович вважав головними одиницями районування смуги або зони. С. Рудницький в основу районування поклав етнографічні та природні чинники і виділяв верхні та нижні райони (1926, 1929р.). А. Синявський розводить економічне та географічне розуміння районів. Він доводить, що немає чисто економічних районів, а є соціально-економічні райони та економічні ландшафти. Перші треба розуміти як економічні, другі - як географічні райони (1930р.).

Соціально-економічний з наголосом на суспільних чинниках підхід до економічного районування знайшов продовження у роботах українських вчених у 60-90-х роках. Зокрема, у роботах М. Паламарчука, О. Шаблія, В. Поповкіна, М. Пістуна економічний район розглядається як територія де є можливість вирішувати суспільні, соціально-економічні, демографічні проблеми на субдержавному рівні. В усіх роботах з економічного районування підкреслюється їх найважливіші властивості: комплексність територіальна цілісність, територіальна спеціалізація, об'єктивність існування.

Поруч з «соціалізацією» економічного районування в сучасній науці продовжує розвиватись комплексність, яка виникає на основі територіальної цілісності, внутрішніх взаємозв'язків ядра та периферії району.

Економічне районування нерозривно пов'язане зі спеціалізацією районів. Тобто район, спеціалізується в тих галузях, які в ньому найбільш повно розвинуті, а обмін між районами обмежується необхідною кількістю цілеспрямовано направлених товарів. Спеціалізація району є виразом зовнішньої функції регіону в межах країни або регіону вищого рангу.

Одним з невирішених питань районування є його об'єктивність. Більшість дослідників сходяться на думці про те що регіон (економічний район) є об'єктивним утворенням. На користь цієї думки є доведені об'єктивні закономірності виникнення, формування і розвитку економічних районів. Їх делімітація стверджується хоча б таким фактом, як існування виробничо-територіальних комплексів, які формуються у їх межах і які є районоутворюючими чинниками для конкретних об'єктивно існуючих районів.

На користь суб'єктивності економічних районів свідчить наявність значної кількості сіток районування території України. Але цей факт легко спростовується тим, що в усіх цих сітках районоутворюючі ядра практично одні й ті ж. Існують різні підходи до периферійних територій, що й породжує різноманітність сіток економічного районування.

Основні принципи районування:

1. Історичний - жодне економічне питання, у тому числі й районування, не може бути вирішене без вивчення загальної ходи розвитку країни у минулому. На цих принципах ґрунтується теорія економічного районування.

2. Економічний.— це отримання найвищого ефекту при найменшому прикладанні праці. Відповідно до цього принципу район - це економічно завершена територія країни, яка завдяки комбінації природних особливостей, культурних накопичень минулих поколінь являла б одну з ланок загального ланцюга народного господарства.

3. Національний - враховує національний склад населення регіону, його історично сформовані особливості праці і побуту, традиції, віковий досвід. Економічне районування повинно забезпечити мирне співіснування усіх націй і народів.

4. Адміністративний - визначає єдність адміністративно-територіального, економічного районування та політико-адміністративного устрою країни. Цей принцип створює умови для ефективного відносно самостійного розвитку регіонів і зміцнення їхньої ролі в територіальному поділі праці України.

Основні фундаментальні положення теорії районування:

1. Визнання об'єктивності існування економічних районів і адміністративних регіонів.

2. Наявність економічної єдності, економічної цілісності території як важливої ознаки регіону.

3.Визначення ієрархічних рівнів економічного районування.

Виходячи з принципів та основних фундаментальних положень, приходимо до висновку, що економічне районування – це науковий метод територіальної організації господарства, який сприяє глибокому вивченню регіональної економіки, закономірностей її розвитку і раціональності розміщення продуктивних сил. Його основою, тобто обґрунтуванням економічного району, є територіальний поділ праці - закріплення певних видів діяльності сфери виробництва і сфери послуг за певною територією. Цей об'єктивний процес має історичний характер і відзначається локальною концентрацією ресурсів, капіталу, працездатного населення з метою виробництва та споживання товарів і послуг.

Економічне районування полягає у досягненні високого рівня комплексності господарства, раціоналізації системи внутрірайонних і міжрайонних зв'язків, у найбільш повному використанні природних, матеріальних і трудових ресурсів. Наукове і практичне значення економічного районування в сучасних умовах розвитку господарства України полягає у формуванні раціональної структури виробництва, в основу якої повинні бути покладені сучасні ринкові відносини.

Раціональна територіальна організація продуктивних сил в економічних районах сприяє більш повному використанню природних, трудових і матеріальних ресурсів, підвищенню ефективності виробництва в усіх територіальних ланках країни.

Завдання економічного районування на сучасному етапі зводяться до виявлення та наукового обґрунтування господарських комплексів різного масштабу, нових ринкових форм територіальної організації регіональних економік. Теорія економічного районування здатна і мусить сьогодні з високою достовірністю відображати суть тих процесів, що відбуваються в регіонах. Районування слід також сприймати не просто як метод упорядкування і порівняння просторово розподіленої інформації, а як цілком об'єктивний процес. Але цей процес має удосконалюватися і постійно аналізуватися, враховувати особливості сучасного етапу розвитку як української, так і світової економіки. Саме з цих позицій та на базі аналізу соціально-економічного стану кожного регіону відповідно повинна розвиватися й теорія економічного районування. Цього потребує нова доба розвитку економіки незалежної України. Потрібні нові підходи до теоретичного вирішення і практичного втілення ідей економічного районування.

Тобто не слід автоматично переносити здобутки старої теорії, у тому числі радянської, на нове, ринкове підґрунтя.

На заході теорії економічного районування тісно пов'язані з регіональною економікою, вони завжди носили прикладний характер і опирались на статистичні дані. У якості регіонів західна регіоналістика завжди розглядала і розглядає адміністративно-територіальні одиниці різного ієрархічного рівня. При цьому західні теоретики нерідко нехтують тим, що районні кордони розсікають територію вузлових соціально-економічних районів, тобто тих об'єктивно існуючих ареалів з центром (ядром), що збирає, або розподіляє ресурсні та матеріальні потоки. В цілому ж районування орієнтується або на інтереси держави (радянська школа), або на приватні інтереси виробників, продавців, споживачів (західні автори).

Найсучасніші теорії економічного районування не лише поясняють закономірності розміщення в умовах протистояння індивідуальних, гуртових (кооперативних, регіональних) та державних інтересів, а й дають основу для діагностики розвитку регіонів. В сучасних підходах до економічного районування немає місця такій категорії, як „керованість", але є, скажімо, типологізація регіонів, поділ їх, наприклад, на активні, депресивні та ультра депресивні, що допомагає реалізації дієвої регіональної політики.

В сучасних умовах на районування впливає такий могутній чинник, як глобалізація. За допомогою її механізмів територія України залучається до глобального перерозподілу ресурсів. Глобалізація призводить до перегляду багатьох постулатів теорії економічного районування. Зокрема, вона розбиває парадигму, створену радянськими, в тому числі деякими українськими економістами, про незалежність внутрішньодержавних просторових процесів від світових, а також потребує перегляду категорій „об'єктивність" щодо економічних районів. Можливо, що настав час розглядати економічний район як частину світового економічного простору, формування якої залежить від глобальних процесів.

В нових умовах економічні райони є об'єктами статистичного спостереження, регіонального економічного аналізу і прогнозування, а також часткового державного регулювання головним чином шляхом координації і рекомендаційного (індикативного) планування. Теорії районування, що розробляються останніми десятиліттями, не заперечуючи здобутків старої школи, зміщують акценти на нові чинники. Якщо сучасні дослідники розглядають економічне районування у трьох аспектах: 1) як об'єктивний процес, який не залежить від волі людей; 2) як процедуру виділення меж частин території країни; 3) як засіб просторового упорядкування інформації, то нові чинники вносять сюди свої корективи, дають підстави для виявлення все нових і нових об'єктів економічного районування.

Новими об'єктами районування стають розміщені на територіях регіонів інновації, телекомунікаційні та комп'ютерні системи, реструктуризовані, конверсовані та приватизовані промислово-технологічні комплекси. Нові підходи до економічного районування мають враховувати процес переміщення акцентів з традиційних чинників розвитку регіональної економіки (природні, матеріальні, трудові ресурси, транспортне забезпечення, ЕГП) спочатку на проблеми інфраструктурного забезпечення, структурованого ринку праці, екологічних обмежень, а останнім часом - на нематеріальні чинники регіонального розвитку. Цими чинниками є: інтенсивність, різноманітність, якісний рівень виробництва товарів і надання послуг, у тому числі культурних і рекреаційних; творчий клімат; тіснота зв'язку людей зі своєю територією (мала патріотичність).

Більшість сучасних дослідників економічного районування в Україні сходяться на думці про те, що економічне районування - це не механічний поділ території на 5, 6, 8 чи 9 районів за критеріями, визначеними авторами відповідного поділу, а науковий підхід, який базується на відповідній методології з урахуванням закономірностей територіального поділу праці.

З огляду на об'єктивний процес формування і розвитку районів як інтегральних територіальних систем формулюються відповідні нові принципи економічного районування, такі як принцип змістовності. Він означає, що економічний район є економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності. На жаль, чітких критеріїв єдності, цілісності ще не розроблено. Переважають емпіричні трактування. Як характерну рису району часто називають реально існуючу цілісність. Але відомо багато випадків, коли підприємства працюють повністю на давальницькій сировині, а всю їх продукцію вивозять за межі регіону. Отже, зовнішні чинники переважають над внутрішніми. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району є інтенсивніші зв'язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

Перспективний характер районування. Цей принцип визначає часову властивість мереж районування. Він відображає націленість кожної з них на майбутнє: за допомогою районування треба вирішувати і прогнозні соціально-економічні завдання. Теоретично районування може реконструювати минуле, відбивати стан диференціації на певну дату близького минулого і прогнозувати майбутні тенденції. Всі три формулювання правомірні. Однак на практиці економічне районування застосовується головним чином для прогнозування. Це зумовлено конструктивною спрямованістю цього типу районування на вирішення соціально-економічних проблем у регіонах України.

Проблемність районування - це направленість його на виділення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Цей принцип визначає цільову спрямованість розробок щодо економічного районування. Суть його полягає у тому, що разом з районуванням повинні бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми. Іншими словами, економічне районування є засобом територіального впорядкування і типології, а отже, і систематизації відповідних проблем.

Принцип відповідності соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України. Одиницею інтегрального економічного районування повинна бути область, яка тривалий час є одиницею територіального управління, і яку характеризує внутрішня організованість і спільність. Більшість підходів щодо економічного районування України спирається саме на цей принцип.

Інтегральний економічний район являє собою всебічно розвинену у економічному відношенні території, на якій об'єднані природні ресурси, виробничий апарат, населення з його рівнем кваліфікації, транспортні комунікації і інші матеріальні цінності у вигляді виробничо-територіального комплексу.

Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно-ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Галузеві економічні, соціально-економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування може бути інтегральним (для галузі в цілому) і частковим.

Загальноприйнятою є ієрархічна будова економічних районів:

Крупні (інтегральні) економічні райони - це найбільші територіальні формування, які об'єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з автономною республікою.

Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області (або автономної республіки).

Малі райони (мікрорайони). їх території складаються з територій декількох адміністративних районів, окреслених в межах області. Малим районом може бути велике місто (наприклад, Одеса, Харків, Донецьк).

Низові адміністративно-господарські райони охоплюють цілком території адміністративних районів. В межах великих міст теж існують низові адміністративно-господарські райони.

Завданням економічного районування є створення теоретико-методологічного підґрунтя для цілеспрямованої територіальної організації народного господарства й обґрунтування раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-економічного розвитку територій і країни в цілому.

Основними функціями економічного районування є:

- створення економічної основи територіального управління господарством регіонів;

- вдосконалення територіальної структури господарства;

- формування й реалізація державної регіональної економічної політики;

- обґрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил;

- обґрунтування розвитку територіально-виробничих комплексів;

- підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково-технічного потенціалу;

- сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіонального розвитку;

- створення основи для розробки і реалізації територіальних комплексних програм і схем природокористування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.