Писемність Київської Русі

Розвиток освіти

 

Шкільна освіта в цей період тісно пов’язувалася з церквою, навчання було просякнуте християнським віровченням. У школах, що існували при монастирях, церквах, благодійних установах та в маєтках приватних державців, навчались діти не лише феодальної знаті і багатого міщанства, а й селян та ремісників. Поряд із слов’яно-руською мовою вивчалась латинська. Учителями, що називались наставниками або уставниками, найчастіше були дяки.

Становище шкільної освіти на Україні ускладнилось у другій половині XV ст., після Флорентійської унії та у зв’язку, з активним наступом католицької реакції. Українці прагнули зберегти національний характер школи з навчанням та вихованням тогочасною українською, або, як тоді її називали, слов’яно-руською мовою. Православні руські школи існували в Острозі, Володимирі-Волинському, Львові, Уневі, Холмі, Києві. Серед них визначне місце посідала Острозька школа на Волині – греко-слов’яно-латинська колегія, яку сучасники називають академією. Вона виховала плеяду видатних політичних і культурних діячів України, які розгорнули плодотворну діяльність у першій половині XVII ст. Серед них відомий письменник, філолог, ректор Київської братської школи М. Смотрицький, козацький гетьман П. Конашевич-Сагайдачннй, герой Хотинської війни 1621 р. У школі працювали вчителями відомі культурні діячі І. Княгиницький. Дем’ян Наливайко – брат керівника антифеодального народного повстання 1594-1596 pp. Северина Наливайка. Після смерті князя Костянтина Острозького (1608), засновника цієї першої вищої школи на Україні, вона занепала.

 

У другій половині XVI ст. більшість українських земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави — Речі Посполитої. Виникла реальна загроза полонізації і окатоличення українського народу. Одним із засобів у цій справі стали католицькі освітні школи. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями — нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п'ять класів. На вищому відділенні три роки вивчалася філософія і чотири роки — богослов'я. Освітні заклади організовувались на зразок західноєвропейських вищих шкіл, в яких учні здобували найвищу освіту в межах Речі Посполитої. У 1570 р. єзуїтами була заснована Віленська колегія, яка вважалася найбільшим навчальним закладом Східної Європи. Польський король Стефан Баторій надав колегії права академії, тобто дозвіл викладати богословські науки. Першим ректором академії папа римський призначив Петра Скаргу — активного діяча єзуїтів. Скарга був безпосереднім учасником прийняття Берестейської унії 1596 р.

 

В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі (1574 p.), де навчався Б. Хмельницький, Львові (1608 p.), Луцьку (1614 p.), Києві (1647 p.), Кам'янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі та ін. Викладання велось латинською мовою. На українських землях тоді паралельно з православними існували католицькі школи, а подекуди й протестантські.

 

 

9. Літописання. "Повість минулих літ"

 

Ле́топись (или летопи́сец) — это исторический жанр древнерусской литературы, представляющий собой погодовую, более или менее подробную запись исторических событий. Запись событий каждого года в летописях обычно начинается словами: «в лето …» (то есть «в году …»), отсюда название — летопись. В Византии аналоги летописи назывались хрониками, в Западной Европе в Средние века хрониками.

Первым историческим трудом в Киевской Руси была ”Летопись Аскольда”, существование которой установлено Б. А. Рыбаковым. Начатая около 865—866 гг. летопись представляет собой важный идеологический документ эпохи, направленный на осмысление и утверждение Руси как неотъемлемой части христианской Эйкумены и введение ее истории в систему общечеловеческого развития.

После переворота 882 г. летописная традиция прервалась на довольно длительное время. Однако в христианской общине, которая продолжала существовать между 882 и 988 гг., очевидно, велись какие-то хронологические записи. Во всяком случае не подлежит сомнению, что в это время велась церковная документация.

В 996 г. составлен летописный свод, в создании которого принимал участие Анастас Корсунянин Позже, около 1043 г., создана ”Повесть о начале Руси”, в которой рассказывалось о событиях со времен полулегендарного Кия вплоть до Олега. Еще позже в летописный рассказ была введена легенда о приглашении варяжских князей.

В 1037 г., во время правления Ярослава Мудрого и под его непосредственным контролем, был создан новый летописный свод. Этот свод представляет собой не летопись в собственном понимании этого слова, а идеологический манифест, призванный утвердить определенную историко-политическую концепцию. Для него характерна тенденциозность, его авторы не останавливались перед прямой фальсификацией исторических материалов. Главной идеей было утверждение Владимира в роли просветителя Руси.

В 1093 г. игуменом Печерского монастыря Иваном составлен так называемый ”Начальный” свод, который в основной своей части дошел к нам в составе Новгородской первой летописи. Это произведение имело актуальный политический характер. Собственно, это была не хроника, а памфлет, который имел антикняжескую направленность.

Около 1113 г. создана ”Повесть временных лет”, автором которой был монах –Киево-Печерского монастыря Нестор, прозванный Летописцем. Это наиболее выдающееся произведение древнерусской историографии. Как творческая индивидуальность Нестор в истории летописания явился необычной фигурой. Он разыскивал источники, причем не только литературные, проверял достоверность имеющихся сведений, сравнивал различные версии, выбирая из них наиболее правдоподобные, и отбрасывал сомнительные.

Вступив на великокняжеский престол, Владимир Мономах, заинтересованный в литературно-публицистической деятельности, обратил пристальное внимание на ”Повесть временных лет”. Сам талантливый писатель, он не мог не оценить свод Нестора. Однако идейная платформа ”Повести” не удовлетворяла великого князя и он передал кодекс на переделку игумену Выдубецкого монастыря Сильвестру. Произведение Сильвестра (судя по всему, человека, лишенного литературного таланта, однако очень самоуверенного и амбициозного) также не удовлетворило Мономаха. Новая редакция даже не была завершена и прервалась на статье 1110 г. Вступив на великокняжеский престол, Владимир Мономах, заинтересованный в литературно-публицистической деятельности, обратил пристальное внимание на ”Повесть временных лет”. Сам талантливый писатель, он не мог не оценить свод Нестора. Однако идейная платформа ”Повести” не удовлетворяла великого князя и он передал кодекс на переделку игумену Выдубецкого монастыря Сильвестру. Произведение Сильвестра (судя по всему, человека, лишенного литературного таланта, однако очень самоуверенного и амбициозного) также не удовлетворило Мономаха. Новая редакция даже не была завершена и прервалась на статье 1110 г.

 

Писемність Київської Русі

Писемність у східних слов'ян з'явилася приблизно ще в першій половині IХ ст. Важливим свідченням того, що писемність була відома в Київській Русі ще до хрещення, стала знайдена в 1949 р. в одному зі смоленських курганів глиняна посудина середини Х ст. з давньоруським написом “гороухща” (гірчиця).

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX ст. візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) - Костянтина (в чернецтві - Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов’янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок ХI ст. на Русі використовувалися дві системи письма - кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця - розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ ст. місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав“янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти (“Руська правда”), літописи, пам”ятники світської літератури (“Слово о полку Ігоревім”). У сучасному перекладі М.Т.Рильського “Слово про Ігорів похід”). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов”янською мовою гідно був оцінений “Повістю временних літ”: “І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою”, а “словеньська мова і руська одне є”.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира - Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори – твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

 

 

8.Найвизначніші пам'ятки Київської Русі

 

Десятинна церква.

Кращою будівлею ансамблю “Міста Володимира” була Десятинна церква (996 р.). Про те, яким був цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовобанних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (“плінфи”) в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався склепіннями у формі хреста, над яким підносилася баня, що підтримувалася підпружними арками. опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу містилися напівкруглі виступи-апсиди. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносилися дві башти, які разом із багатоверхим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і вибір місця: на самому краю Старокиївської гори. Кам’яна громада храму високо підносилася над дерев’яними кварталами й фортечними стінами київського дитинця, його бані було добре було видно не тільки з Подолу, а й із Задніпров’я.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, коштовним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса й одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим

Софійський собор.

У цій видатній пам’ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софія київська давно вже стала об’єктом дослідження істориків, археологів, мистецтвознавців, істориків архітектури, епіграфістів. Кожна наукова книжка чи стаття про неї викликає великий інтерес не тільки у спеціалістів, а й у широкої громадськості.Софія київська становила величезну п’ятинефну хрестовобанну споруду з 13 банями, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору були прибудовані дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори, або “полаті”.

Вся архітектура Софії мала урочисто-святковий характер. В екстер’єрі це підкреслювалося ритмом різномасштабних елементів - від аркад відкритих галерей до високої центральної бані, що вінчала пірамідальну композицію будівлі, в інтер’єрі - об’ємно-просторовим вирішенням. Напівзатемнені бокові анфілади першого ярусу ніби переростали у високі двоповерхові аркади центральної частини храму, над якими розкривався підбанний простір, яскраво освітлений 12-ма вікнами барабана. Довкола Софії на честь святих патронів Ярослава і його дружини Інгігерди були засновані монастирі з храмами Георгія та Ірини.