Структура конституційного права на інформацію

Структура конституційного права на інформацію, що за­кріплюється Конституцією України та Цивільним кодексом Ук­раїни, визначається такими складовими як:

- збирання інформації;

- зберігання інформації;

- використання інформації;

- поширення інформації.

Відповідно до Закону України «Про інформацію», структу­рою вищезазначеного права є:

- одержання;

- зберігання;

- використання;

- поширення.

В. А. ЛІПКАН, Ю. Є.МАКСИМ EH КО, В. М. ЖЕЛІХОВСЬКИЙ

Поняття «збирання» інформації, яке міститься у тексті Конс­титуції, законодавчо не визначено, оскільки Закон України «Про інформацію» дає дефініції тільки таким поняттям як «одержан­ня», «зберігання», «використання» та «поширення».

Під одержанням інформації законодавець розуміє набуття, придбання, накопичення інформації громадянами, юридични­ми особами або державою відповідно до чинного законодавства України.

Зберігання інформації — означає забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Використання інформації — задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації - розповсюдження, обнародування, реалізацію інформації у встановленому законом порядку.

Цікавим є той факт, що даний Закон у ст. 38 закріплює та­кож «право власності на інформацію», під яким розуміється «врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, ко­ристування і розпорядження інформацією». Отже, законодавець оперує такими поняттями, як «володіння», «користування», «розпорядження», які не визначені законодавчо.

Тому, більшість науковців наголошують на необхідності уточнення понять «користування» і «розповсюдження» для з'ясування чіткої різниці між «використанням» і «користуван­ням» та між «поширенням» і «розповсюдженням» інформації, оскільки фактично використання інформації передбачає і зби­рання, і поширення інформації, і взагалі будь-які інші маніпу­ляції з нею.

Особливої уваги для забезпечення інформаційної безпеки, за­слуговує поняття «доступу до інформації».

Ст. 28 Закону України «Про інформацію» містить поняття «режим доступу до інформації» як передбачений правовими нор­мами порядок одержання, використання, поширення і зберіган­ня інформації.

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
_________________________________ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Основними положеннями цього Закону згідно зі статтями 28, 29, ЗО, що закріплюють режим доступу до інформації, є:

1. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом.

2. Держава здійснює контроль за режимом доступу до інфор­мації.

3. Завдання контролю за режимом доступу до інформації по­лягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інфор­мацію всіма державними органами, підприємствами, установа­ми та організаціями, недопущенні необґрунтованого віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.

4. Державний контроль за додержанням встановленого режи­му здійснюється спеціальними органами.

5. У порядку контролю Верховна Рада України може вимага­ти від урядових установ, міністерств, відомств звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією заці­кавлених осіб.

 

6. Будь-яке обмеження права одержання відкритої інформа­ції забороняється Законом.

7. Інформація з обмеженим доступом поділяється на конфі­денційну і таємну.

8. До конфіденційної інформації належать відомості, що зна­ходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб, які можуть поширюватися за їх ба­жанням відповідно до передбачених ними умов.

9. Таємною є інформація, що містить відомості, які станов­лять державну та іншу, передбачену Законом таємницю, розго­лошення якої завдає (чи може завдати) шкоди особі, державі, суспільству.

Відповідно до вимог ст. 37 Закону України «Про інформацію» не підлягають обов'язковому наданню для ознайомлення за ін­формаційними запитами офіційні документи, які містять інфор­мацію:

В. А. ЛІПКАН, Ю. Є.МАКСИМЕНКО, В. М. ЖЕЛІХОВСЬКИИ

- визнану у встановленому порядку державною таємницею;

- конфіденційну;

- про оперативну та слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголос може зашкодити оперативним заходам, розслідуван­ню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;

- що стосується особистого життя громадян;

- щодо внутрівідомчої службової кореспонденції, якщо вона пов'язана з розробкою напряму діяльності установи, з процесом прийняття рішень і передує їх прийняттю;

- що не підлягає розголошенню згідно з іншими законодавчи­ми актами;

- фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансо­вих відомств.

Зазначимо, що критерії віднесення інформації до таємної, порядок її обігу та захисту регулюються Законом України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. Зміст відомостей, які належать до державної таємниці, викладений у «Зводі відомос­тей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ)», який у 1995 р. був затверджений наказом Держкомітету України з пи­тань державних секретів.

Досить важливим є розкриття такого поняття як «комерцій­на таємниця». Так, відповідно до Закону України «Про підпри­ємства в Україні» під комерційною таємницею підприємств розуміють відомості, пов'язані з виробництвом, технологічною інформацією, управлінням, фінансами тощо, що не є державни­ми таємницями, розголошення (передача, витік) яких може за­вдати шкоди його інтересам.

Склад і обсяг відомостей, що становлять комерційну таємни­цю, порядок їх захисту визначаються керівником підприємства (відповідно до Листа Головної державної податкової інспекції України від 23.11.1995 року).

ІНФОРМАЦІЙНА БЕЗПЕКА УКРАЇНИ
_________________________________ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Оскільки ч. 2 ст. 32 Конституції України забороняє збиран­ня, зберігання, використання та поширення конфіденційної ін­формації про особу без її згоди, то досить цікавим є розгляд цієї проблеми детальніше.

Ст. 23 Закону України «Про інформацію» містить такі основ­ні норми:

1. Основними даними про особу (персональними даними) є на­ціональність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження.

2. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відо­мості про особу, зібрані державними органами влади та органа­ми місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх пов­новажень.

3. Забороняється збирання відомостей про особу без її попе­редньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом.

Офіційне тлумачення статті 23 надано Конституційним Су­дом України у його Рішенні № 5-зп від 30.10.97, де персональні дані про особу віднесені до конфіденційної інформації.