Теоретичний рівень наукового пізнання

Рез-том теорет. пізнання постають наукові теорії-с-мараціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів. Наукові теорії будують за принципом піраміди:вгорі розміщені вихідні принципи науки, потім-теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані. Теоретичне пізнання відбувається у формах: *міркування, *інтелектуального споглядання, *мисленного конструювання. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: 1) аксіоматичний:виділення вихідних співвідношень сфери пізнання та встановлення з їх допомогою змісту і зв’язків цієї сфери. 2) теоретичного моделювання:конструювання предметних якостей, за допомогою математики, теорії систем. 3) гіпотетико-дедуктивний: формування гіпотез, що пояснюють сук-сть фактів, виведення з гіпотез часткових тверджень та їх пояснення. 4) сходження від абстрактного до конкретного: виділення елементарних х-к фактів та зведення їх в єдину с-му тверджен 5) поєднання історичного та логічного: досліджують істор. пр-с певної сфери, виділяют в ньому необхідні зв’язки, які зводять в єдину сис-у тверджен. 6) системно-структурний: вивчення об’єкта як в цілісності його стр-ри, так і його складників.

Діалектика та синергетика як філософські теорії розвитку (діалектика) та самоорганізації (синергетика). Постнекласична наука вивчає об`єкти нового типу - самоорганізуючі та саморегулюючі системи як природного, так і соціо-культурного походження (наприклад, зростання популяцій в тваринному світі, оборот капіталу, навчання людини в режимі автодіалогу з комп`ютером).Таким системам притаманна багаторівнєва організація, наявність автономних і варіабельних підсистем, масова стохастична (без однозначної детермінації) взаємодія елементів, наявність рівня управління та обернених зв`язків, що забезпечують їх цілісність. Таким системам властивий яскраво виражений автокаталітичний характер функціонування пов`язаний із синерґетичними ефектами. Здійснюючи незначні впливи на систему, можна викликати ланцюгову реакцію наслідків, ефект якої буде абсолютно не співмірний із силою впливу. Самоорганізуючі системи здатні не лише змінювати свою структуру, а й алґоритм свого функціонування відповідно до умов та мети. Такі системи є відкритими, нелілійними, динамічно нестабільними, основу дослідження яких складає методологія синерґетизму. Принцип самоорганізації виражає прагнення системи до впорядкованості та рівноваги через подолання ентропії (невпорядкованості, хаосу). Спрямованість розвитку самоорганізуючих систем є багатоваріантниою. Це зумовлене тим, що майбутній стан системи визначається не стільки її минулим, як формується з майбутнього, тобто згідно поставленої мети. У розвитку самоорґанізуючих систем виникають ситуації, коли другорядним, локальним за своїм характером впливам відповідають глобальні за масштабами та енергетичною силою наслідки. Тому майбутнє системи невизначене й відкрите для утворення нових структур у системі. Постнекласична наука визнає упорядкованість, структурованість, хаосомність, стохастичність об`єктивними, універсальними характерис-тиками дійсності. В цій науці хаос розглядають не як джерело деструкції, а як етап, що є похідним від нерівноваги матеріальних систем, що й спричинює спонтаність структурогенезу. Модель науки як самоорганізуючої системи розробив П.Фейєрабенд (1924-1994) у своїх працях “Проти методологічного примусу”(1975 р.) та “Наука в вільному суспільстві” (1978 р.). Методологію анархізму П.Фейєрабенд конкретизує в двох принципах: проліферації теорій (розмноження) та неспіввимірності теорій. В основіпринципу проліферації, за П.Фейєрабендом, лежить той факт, що одна і та ж множина даних спостереження сумісна з дуже різними і взаємно несумісними теоріями. Іншими словами факти надають дослідникам значну свободу в побудові наукових теорій. Обмеження ж носять суб`єктивний характер. Створення альтернативних теорій сприяє їх взаємній критиці і прискорює розвиток науки. на думку П.Фейєрабенда сумісність новостворених теорій слід розглядати як сигнал небезпеки, що засвідчує відсутність нових ідей в науці та тупцювання її на місці.