Роль України в економіці Австро-угорської імперії в кін. XIX - нач. XX

Цивільні й народні рухи в Понаддніпрянській Україні

Діяльність громад: видавали журнал "Основа", який редагували колишні кирилло-мефодиевцы - В.М. Бєлозерський, Н.І. Костомаров, П.А. Кулиш (1861-1862рр.); в 1873-1876рр. організували за допомогою Російського географічного суспільства вивчення історії, економіки, географії, фольклору України й за підсумками роботи провели з'їзд; видавали за кордоном (у Швейцарії) українською мовою журнал "Громада" і інші друковані видання. Головним організатором видань був М.П. Драгоманів; відкривали суспільні українські школи для дорослих і дітей; організовували фольклорні й історичні свята.

В 70- е роки почалася революційна діяльність народників. Організації народників виникли спочатку в Росії, а в 1873г. Ф. Вольховский заснував організацію народників в Одесі, потім і в Києві, Харкову, Чернігову й ін. містах. Мети народництва: підвищити культуру селян; організувати селянську революцію, установити соціалізм; після революції ввести самоврядування селянських громад; усю землю передати у власність селянам. Народники погано знали життя селян, тому що в основному їхній організації складалися з інтелігентів. Вони ідеалізували селян, не розуміли їхньому життя й переконань. Для реалізації своїх цілей народники почали "ходіння в народ" (приїжджали в села, де працювали вчителями, лікарями, письменниками й вели революційну пропаганду; навчали селян грамоті й міським професіям; народники носили селянський одяг, намагалися бути схожими на селян у поведінці, помилково думаючи, що селяни більше повірять їм; не змогли підняти селян на революцію) і організували "Чигиринську змову" (бачачи, що селяни вірять в "добро пануючи", народники сфабрикували "царську грамоту"; селян призивали не платити податки, захопити землю, готовити загальне повстання; в 1877г. змова була розкрита царськими владою, члени групи арештовані, присуджені до каторги й посиланню). НАПРИКІНЦІ XIX в. роль народників у суспільно-політичнім житті країни значно знизилася. В 1881 г. після вбивства петербурзькими народниками пануючи Олександра II організації народників були ліквідовані. Суспільство розчарувалося в їхніх ідеях.

У західно-українських землях під гнітом Австро -Угорщини до початку XX сторіччя перебувало 4600 тис. українців: У Галичині -3850 тис., на Буковині -305 тис., на Закарпаття -505 тис.. приблизно -80-90 % місцевого населення займалося сільським господарством, яке давало близько 70% національного доходу.

Аграрні відносини в цьому регіоні характеризувалися наявністю великої кількості кріпосницьких пережитків. Примітивне селянське господарство, що співіснувало з капіталістичними экономивши, переживало глибоку кризу. Сільські подвір'я з ділянками до 2 га становили: у Галичині -42,7 % усієї землі, на Буковині -56%, на Закарпаття -51%.

Підсилювалася соціальна диференціація селянства. У Галичині в 1902 році куркулі становили вже 9,7 % загальною чисельністю господарств і володіли 20,7 % усієї землі, на Буковині - відповідно 8 і 23%, на Закарпаття - 9,93 і 23%.

Кабальні умови існування й безправ'я підсилили процеси еміграції. В 1909 р.у США проживало вже 470 тис. українців. Значне число західно-українських селян їхало в Канаду, а також Бразилію й Аргентину.

В 1905 р. у Галичині й в 1909 р. на Буковині був прийнятий, так званий, закон про "рентовыхрантовых,тентовых,центовых загородах", який сприяв розвитку селянських господарств фермерського типу. На Закарпаття була проведена "верховинська акція": держава орендувала в поміщиків землю й здавало її в суборенду багатим селянам. Ці заходи сприяли розвитку капіталізму в сільськім господарстві.

Початок XX сторіччя характеризувалося подальшим розвитком фабрично -заводської промисловості в Східній Галичині. Найбільше швидко розвивалося гірничо-добувне виробництво. ДО 1909 року на всьому Прикарпаття добувалося нафти 2053,2 тис. тонн, причому 4/5 видобутку припадало на Борислав. Нафтова промисловість Прикарпаття практично цілком перебувала в руках іноземного капіталу.

Друге місце після нафтовидобутку займала деревообробна промисловість. Певного розвитку досяглася металообробка й машинобудування (виробництво залізничних і трамвайних вагонів, парокотлового й насосного встаткування. Сільськогосподарських машин і ДР)

Хімічна промисловість була представлена, в основному, нафтопереробними заводами.

З кінця XIX в. цілком успішно стали розвиватися швейна, взуттєва,

килимова промисловості, виробництво соди й паперу, однак і вони були представлені, головним чином, дрібними підприємствами ремісничого типу.

Промисловість Східної Галичини зробила певний крок уперед, але розвиток її було однобоким. До останніх днів існування Австро-Угорщині Східна Галичина залишалася внутрішньою колонією, ринком збуту й аграрно- сировинним придатком фабричної промисловості центральних провінцій імперії.

Перша світова війна принесла нові страждання трудящим. Галичина, Буковина й частина Закарпаття стали центром кривавих битв протиборчих держав, підсилювалася економічна розруха. Революційний рух на західно-українських землях сприяло назріванню революції в Австро -Угорщини, розвалу імперії Габсбургов.