Дипломатичне право міжнародних організацій

У сучасних міжнародних відносинах дедалі важливішого значення набувають міжнародні організації: як універсальні, що охоплюють більшість держав світу, так і регіональні або локальні, що об'єднують держави за географічним принципом. Істотну роль відіграють ті з них, діяльність яких ґрунтується на прогресивних демократичних принципах міжнародного права.

Дипломатичне право міжнародних організацій на основі Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р. розглядає, насамперед, такі питання: представництво держави при міжнародних організаціях; делегації в органах і на конференціях; привілеї та імунітети представників держав тощо.

27)Поняття та джерела консульського права. Консульські зносини

Консульське право можна визначити як сукупність принципів і норм, що регулюють консульські відносини між державами і що регламентують порядок відкриття консульських установ, консульські функції, імунітети і привілеї консульських установ і їх працівників.

Основними джерелами консульського права є міжнародний договір і звичай. В даний час міжнародний договір - це основний джерело консульського права, оскільки в ньому найбільш чітко в письмовій формі виражено згоду суб'єктів міжнародного права щодо їх взаємних прав та обов'язків.

Загальна кількість двосторонніх консульських конвенцій обчислюється сотнями.

Для характеристики Віденської конвенції 1963 р як джерела консульського права істотно її положення про те, що передбачені в ній норми не відображаються на інших міжнародних угодах з консульських питань, що діють між що беруть участь в них державами, і не перешкоджають їм укладати угоди, що підтверджують, доповнюють або розширюють її положення. Тим самим була не тільки збережена велика мережа двосторонніх консульських конвенцій, які діяли на момент набрання чинності Віденської конвенції, а й закріплена можливість укладати і надалі такі двосторонні конвенції та інші угоди з консульських питань.

Як джерело консульського права зберігає своє значення і звичай. Віденська конвенція 1963 р виходить з того, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, не передбачені її положеннями.

Консульські відносини виникли значно пізніше дипломатичних відносин і споконвічно служили для досягнення інших цілей. В умовах розширення в середні століття економічних зв'язків торговці, знаходячись в іноземних державах, усе частіше мали потребу в особливому захисті своїх інтересів. У XV-XVI століттях консульські відносини стали обов'язковим атрибутом міждержавних відносин. З кінця XVIII - початку XIX ст. правовий статус консульських представництв і їхнього персоналу почали обговорювати в міжнародних, у тому числі у спеціальних консульських договорах.

Консульська установа (консульство) - це постійний державний орган зовнішніх зносин, заснований в іншій державі на підставі угоди між цими державами для виконання консульських функцій у певному консульському окрузі.

У міжнародній практиці розрізняють такі види консульських установ: генеральне консульство, консульство, віце-консульство і консульське агентство. Ці установи очолюють відповідно генеральний консул, консул, віце-консул і консульський агент. Консули і віце-консули, крім тих випадків, коли вони очолюють консульські установи, можуть входити як звичайні посадовці до складу генеральних консульств. Сьогодні доволі поширене відкриття консульських відділів при дипломатичних представництвах. Очолюють ці відділи завідувачі, які іменуються генеральними консулами або консулами. Як заведено на практиці, завідувачам консульських відділів посольств не видаються патент і екзекватура, оскільки вони діють як співробітники дипломатичного представництва.

Серед першої категорії найсуттєвішими є: недоторкан­ність консульських приміщень; звільнення консульських приміщень від податків; недоторканність консульського архі­ву та документів; свобода зносин; безперешкодні зносини і контакти з громадянами акредитуючої держави. Це кон­сульське право, згідно зі ст. 36, п. «с» Віденської конвенції, передбачає, зокрема, право консула «...відвідувати грома­дянина акредитуючої держави, який перебуває у в'язниці, під вартою або є затриманим, для бесіди з ним», а також «...право листуватись з ним та вживати заходів для забезпечення йому юридичного представництва...». Консульські установи також мають право отримувати інформацію від компетентних органів країни перебування про смерть, опіку та піклування, про аварії суден і літаків (акредитуючої держави); здій­снювати безперешкодно зносини з органами країни перебу­вання; стягувати консульські збори.

Другу категорію консульських привілеїв та імунітетів ста­новлять особиста недоторканність консульських посадових осіб; повідомлення про арешт, попереднє ув'язнення або судове переслідування; імунітет від юрисдикції; обов'язок давати свідчення; звільнення від реєстрації іноземців та від отримання дозволу на проживання; звільнення від отри­мання дозволу на роботу; звільнення від митного збору та огляду; звільнення від особистих повинностей і обкладень. Ці найголовніші та деякі інші привілеї та імунітети кон­сульських посадових осіб регламентуються ст. 40—57 Віден­ської конвенції про консульські зносини.

29.)Поняття, функції, принципи й джерела права міжнародних організацій.

Право міжнародних організацій є сукупністю норм, що регулюють процес утворення, діяльності та припинення діяльності організації, взаємодії з іншими суб'єктами міжнародного права та міжнародних відносин.

Принцип відносного одностайності означає позитивне голосування членів органу без урахування відсутніх або утримуються від голосування членів. Такою була, наприклад, практика голосування в Раді і Асамблеї Ліги Націй.

Просте (50% + 1 голос) і кваліфікована більшість (2/3 або 3/4) може бути абсолютним і відносним. Абсолютна більшість потребує врахування усієї кількості членів органу, відносна більшість - тільки присутніх і голосуючих "за" або "проти".

У деяких випадках рішення в органах міжнародної організації можуть прийматися без голосування, шляхом аккламации або без заперечень. Такі методи прийняття рішень застосовуються переважно у відношенні процедурних питань.

Право міжнародної організації -- органічно взаємопов'яза­ний комплекс правових принципів і норм, які забезпечують існу­вання та діяльність організації.

Обов'язок членів організацій дотримуватись відповідних норм обумовлений фактом членства в організації. Невиконання окремих норм права організації передбачає застосування пев­них санкцій.

Джерелами права міжнародної організації е:

- статути або угоди про їх створення; домовленості щодо регламенту, правил процедури;

- окремі акти, які встановлюють статус персоналу;

- домовленості з урядами країн перебування; угоди з Іншими міжнародними організаціями.

 

30)Поняття, юридична природа міжнародних організацій, їх компетенція і функції. Членство в міжнародних організаціях, порядок вступу й виходу з міжнародної організації

Міжнародна (міжурядова) організація - це постійно діюче об'єднання держав, створене на основі міжнародного договору з метою вирішення певних завдань, що має необхідну для цього систему органів і самостійні права й обов'язки. Юридичною основою діяльності міжнародної організації є міждержавна угода (статут) або угоди (установчі акти), які становлять форму міжнародного договору. Іншими словами, міжнародні організації мають договірну основу діяльності.

Одним Із важливих компонентів юридичної природи міжнародної організації є свобода виходу з неї держав-членів.

Рішення міжнародних організацій у більшості випадків мають рекомендаційний характер. Виняток становлять адміністративні й фінансово-бюджетні питання, рішення за якими є обов'язковими для держав-членів. Резолюції міжнародних організацій, хоча й не є юридично обов'язковими, проте активно впливають на процес кодифікації й прогресивного розвитку міжнародного права.

Предметна компетенція як один з елементів компетенції міжнародної організації пов’язана з поняттям внутрішніх справ держави. Так, у п. 7 ст. 2 Статуту ООН спеціально вказується на невтручання у внутрішню компетенцію будь-якої держави. Статут ООН, однак, не містить визначення справ, які входять до внутрішньої компетенції держави. Вирішуючи питання про характер та обсяг справ, які становлять сферу внутрішньої компетенції держави, необхідно виходити з правильного визначення правової природи міжнародної організації, з належного врахування принципу державного суверенітету та інтересів підтримки міжнародного миру.
Другим елементом, який становить поняття компетенції міжнародної організації, є юрисдикційна компетенція, яка визначає юридичну силу актів організації з окремих питань, що належать до її предметної компетенції.
Питання про юридичну силу правових актів, що ухвалюються органами міжнародної організації, вирішується її статутним документом.

Серед сукупностей функцій міжнародної організації можна виділити основну, яка становить головний напрям діяльності кожної організації і визначає спеціальні функції останньої. На думку В. Мора-вецького, основна функція міжнародної організації полягає в політичному процесі, спрямованому на виявлення сфери відповідності інтересів держав-членів, а також на досягнення їх загальної згоди щодо питань спільних завдань, які відповідають сфері відповідності інтересів та є засобом реалізації цих завдань [11].
Всі інші функції міжнародної організації залежно від методів та засобів, які використовують організації для виконання різних завдань, можна поділити на регулятивну, правотворчу, кодифікаційну, контрольну та оперативну.
Пріоритетна щодо форм і методів роботи організації функція визначає її характер діяльності.
Регулюючі функції полягають у встановленні міжнародною організацією для своїх членів стандартів поведінки, які мають моральне, політичне та юридичне значення.
Контрольна функція міжнародних організацій належить до числа тих функцій, виникнення яких належить до довоєнного періоду, але особливий розвиток вона отримала все ж таки в післявоєнний період. Контрольні функції міжнародної організації полягають у виявленні фактичного стану справ у сферах, які охоплюються компетенцією організації, і його співвідношення з положеннями, що містяться в установчих документах або актах органів організації.
Оперативні функції міжнародних організацій отримали свій розвиток після Другої світової війни, показуючи тим самим процес посилення впливу цих інституцій на різні сфери суспільних відносин.

Оперативні функції поділяються на внутрішні та зовнішні. Реалізація внутрішніх оперативних функцій спрямована на вирішення фінансових проблем, питань діяльності персоналу, забезпечення роботи органів організації, видання та розповсюдження документації та ін. Адресатами зовнішніх оперативних функцій є держави, внутрішньодержавні установи або фізичні особи. Цей вид функцій включає операції ООН з підтримки миру, діяльність організації в сфері міжнародних розрахунків, надання кредитів, надання технічної допомоги, проведення науково-дослідних робіт тощо.
Однією з головних функцій є нормо- творча функція, яка має два аспекти: 1) безпосередня участь міжнародної організації у створенні норм міжнародного права, що стало можливим після Другої світової війни і було пов’язано з набуттям організаціями правосуб’єктності; 2) участь міжнародної організації в нормотворчому процесі держав.

Кодифікаційна функція — безпосередньо пов’язана з діяльністю ООН. Відповідно до ст. 13 Статуту ООН «Генеральна Асамблея організує дослідження та робить рекомендації з метою: сприяння міжнародному співробітництву в політичній сфері та заохочення прогресивного розвитку міжнародного права та його кодифікації».

Умови вступу до організації. Установчі акти практично всіх організацій встановлюють, що прийом у члени організації відкритий для всіх держав, які поділяють принципи цієї організації. Як правило, члени організації підрозділяються на дві категорії: первинні члени та інші члени.

Початкові члени - це держави, що брали участь у розробці та прийнятті установчого акта організації. Для них встановлюються кілька більш пільгові умови вступу.Зокрема, будь-який початковий член може стати членом організації, повідомивши про це вищій посадовій особі про своє формальне прийняття зобов'язань, що випливають з установчого акта такої організації. Інші держави можуть бути прийняті більшістю у дві третини голосів.

Членами організації можуть бути держави, інші міжнародні організації, автономні території, залежні території.

В установчих актах організацій закріплені в основному п'ять способів припинення членства: а) добровільний вихід; б) автоматичний вихід; в) виключення; г) припинення існування держави; д) ліквідація організації.

Статути практично всіх організацій передбачають можливість добровільного припинення членства. Втім, з правової точки зору не має значення, чи показують статути міжнародних організацій конкретні положення про добровільний вихід. Відсутність у статутах застережень про вихід не може бути перешкодою добровільного припинення членства. Підставою одностороннього виходу з організації є принцип суверенної рівності держав, відповідно до якогобудь-яка держава має право вільно визначати доцільність перебування в тій чи іншій організації.

Вихід з організації пов'язаний з виконанням ряду обов'язкових умов: необхідністю письмової заяви про денонсацію установчого акта; встановленням певного періоду, після закінчення якої заяву про вихід набуває чинності; встановленням періоду, починаючи з дня вступу установчого акта в силу, після закінчення якого держава-член може порушити клопотання про вихід з організації; виконанням перед виходом низки зобов'язань; узгодженням умов виходу з організаціями більш загальної компетенції.

Автоматичний вихід є різновидом добровільного виходу. Його сутність полягає в тому, що держава ipsofacto з огляду на обставини зобов'язана припинити членство в організації. Наприклад, будь-яка держава, що перестав бути членом Міжнародного валютного фонду, через три місяці автоматично вибуває з числа членів Міжнародного банку реконструкції та розвитку.

Виняток як вид припинення членства застосовується як санкції і з метою захисту інтересів самої організації.
Призупинення членства можливо двома способами: добровільно і примусово. Будь-яка держава має право припинити членство в організації, на певний час. Такий крок може бути продиктований, наприклад, прийняттям організацією рішення, які ущемляють права Члена; ситуацією, що склалася всередині країни, що перешкоджає повною мірою участю у роботі організації, і т. д. Даний спосіб призупинення членства можливий шляхом повідомлення державою виконавчого секретаря (у ряді організацій голови) організації про це. При цьому не потрібно згоди інших держав на призупинення членства.

Членство може бути припинено і примусовим шляхом як санкції за невиконання державою своїх зобов'язань або порушення основних принципів, що містяться в установчому акті.

Призупинення членства може бути повним або частковим (неповним). При повному призупинення держава позбавляється права брати участь у роботі головних чи допоміжних органів, одержувати офіційні та інші документи організації і т. д. Часткове призупинення членства носить більш м'який характер. Наприклад, держава хоча й допускається для участі в сесіях головних органів, але позбавляється права голосу.

31) Участь України в міжнародних організаціях

Україна бере активну участь у всіх напрямках діяльності ООН: підтримання міжнародного миру та безпеки; зміцнення верховенства права у міжнародних відносинах; розвиток співробітництва у вирішенні проблем соціально-економічного та гуманітарного характеру; забезпечення прав людини. Особливого значення наша держава приділяє саме проблемам безпеки та участі у миротворчих операціях. Показовим є те, що станом на грудень 2009 р. понад 385 військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ представляли Україну в семи миротворчих операціях ООН. В рамках ООН, Україна приєдналась до глобальної антитерористичної коаліції, активно діє у правозахисній сфері, виступає стороною всіх міжнародно-правових документів ООН з прав людини. Крім того, наша держава є членом численних спеціалізованих установ ООН. Україна постійно долучається в межах ООН до вирішення глобальних проблем людства: боротьба з бідністю, покращення екологічної ситуації та охорона навколишнього середовища, вдосконалення системи охорони здоров'я. На окрему увагу заслуговує ґрунтовна робота, що здійснюється українською стороною на різних напрямках співробітництва з МАГАТЕ. Одним із актуальних завдань цього співробітництва є налагодження взаємодії у «трикутнику» Україна – ЄС – МАГАТЕ в рамках інтеграції енергетичних просторів. Важливою для української сторони подією буде головування представника України на Другій сесії Підготовчого комітету Оглядової конференції 2010 року держав-сторін Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, яка відбудеться під егідою МАГАТЕ. Великого значення набуває міжнародне співробітництво наукових, освітніх та культурних інституцій, що відбувається в межах ЮНЕСКО. На сучасному етапі міжнародного співробітництва все більше уваги приділяється сільському господарству, в тому числі, в контексті вирішення продовольчих, соціальних та екологічних проблем. Працюючи у складі п‘яти комітетів та трьох комісій ФАО, українська сторона безпосередньо залучається до прийняття рішень у цій важливій сфері. Суттєвою перевагою співробітництва з ФАО є отримання Україною технічної допомоги для розвитку пріоритетних галузей АПК. У 2008 р. Україна підтримала заходи ООН з надання гуманітарної допомоги найбільш враженим продовольчою кризою країнам, а у 2009 р. – увійшла до числа донорів Всесвітньої продовольчої програми – найбільшої із організацій, що забезпечують надання такої допомоги. Першою країною-реципієнтом української продовольчої допомоги в рамках ВПП була Ефіопія [3].

Боротьба із міжнародною транскордонною злочинністю відбувається в межах Інтерполу. В Україні функціонує Національне центральне бюро Інтерполу, яке є центром координації взаємодії правоохоронних органів країни з компетентними органами зарубіжних країн щодо ведення боротьби із злочинністю.

У травні 2008 р. Україна стала повноправним членом СОТ. Наразі українська сторона працює на засіданнях Генеральної ради СОТ, бере участь у дво- та багатосторонніх процесах в рамках Доха-раунду, опрацьовує питання щодо приєднання України до існуючих в рамках Організації угруповань держав-членів, які об‘єднані за регіональною ознакою або «за інтересами». Членство в СОТ відкрило для України можливість ведення переговорів по угодах про вільну торгівлю з ЄС та Європейською асоціацією вільної торгівлі, посилило позицію нашої країни в імплементації чинних двосторонніх угод про вільну торгівлю. Актуальним завданням залишається подальше реформування зовнішньоторговельного режиму України з метою приведення його у відповідність до норм та принципів СОТ.

Україна надає великого значення співробітництву з різними регіональними угрупованнями. В числі таких структур слід особливо виділити Раду Європи, ОБСЄ, ГУАМ, Організація Чорноморського економічного співробітництва, Центральноєвропейська ініціатива. Кожна з цих організацій знаходиться у сфері інтересів України. Взаємодія в рамках ОЧЕС пов‘язана із просуванням інтересів української сторони в сфері транспорту і комунікацій, фінансовому та науковому співробітництві, в енергетиці та охороні довкілля, туристичній сфері. ГУАМ становить інтерес у сфері транспорту та енергетики. Членство України в ГУАМ сприяє зміцненню міжнародного авторитету України та посиленню її ролі як регіонального лідера. Пріоритетними для України напрямами є участь у проектній діяльності Ініціативи у сфері енергетики, промислового розвитку, науки і технологій, транспорту, транскордонного співробітництва. Членство України у Раді Європи є важливим чинником інтеграції країни у єдиний європейський правовий простір шляхом приведення національного законодавства у відповідність до норм цієї організації. Основні напрями співробітництва: забезпечення прав людини та соціальної єдності, реформування судової системи, боротьба із корупцією. Участь у діяльності ОБСЄ забезпечує рівноправну участь нашої держави в обговоренні і вирішенні актуальних проблем міжнародної безпеки і співпраці в регіоні. Серед головних напрямків співпраці України з ОБСЄ – зміцнення превентивної ролі ОБСЄ та активізація її участі у врегулюванні „заморожених” конфліктів. Українська сторона послідовно залучається до вирішення актуальних питань реформування та подальшої інституціональної розбудови ОБСЄ

Важливим вектором зовнішньої політики України є європейська інтеграція. Особливе значення надається співробітництву з Європейським Союзом, яке останнім часом набуває рис стратегічного. Крім того, активізувалося співробітництво України з НАТО, що проявляється у проведенні спільних навчань, підвищенні кваліфікації українських військових.

Отже, Україна приймає активну участь у діяльності багатьох міжнародних організацій. Пріоритетного значення набуває співробітництво з країнами-членами в межах організацій – багатостороння дипломатія. Україна розширює свої міжнародні контакти, що позитивно впливає на імідж нашої держави

32.) Органи міжнародної організації, порядок їх формування, компетенція й діяльність

Структурно міжнародні організації, як правило, складаються з таких елементів: представницько-дорадчого (вищого), виконавчого та адміністративного органів, комітетів і комісій з певних питань.

Представницько-дорадчі (вищі) органи міжнародних організацій зазвичай складаються із представників усіх держав - членів організації і працюють у сесійному режимі. В ООН таким органом є Генеральна Асамблея, до складу якої входять усі 193 держави - члени ООН (на 1 вересня 2011 р.). Представницько-дорадчі органи правомочні розглядати практично всі питання, що належать до компетенції міжнародної організації (прийняття нових членів, вибори і призначення вищих посадових осіб, вибори до органів, ухвалення бюджету та ін.). При голосуванні в Генеральній Асамблеї ООН, як і в багатьох інших аналогічних органах міжнародних організацій, діє таке правило: одна держава - один голос.

В універсальних міжнародних організаціях виконавчі органи - це структурні елементи обмеженого складу. Виконавчий орган обирається, як правило, представницько-дорадчим органом міжнародної організації за двома критеріями: справедливого географічного розподілу місць у ньому між державами - членами організації й особливих інтересів держав-членів. У рамках ООН таким органом є Рада Безпеки, що складається з десять непостійних членів, які обираються Генеральною Асамблеєю ООН за принципом справедливого географічного розподілу місць, і п'яти постійних членів - Велика Британія, Китай, Росія, США і Франція, що мають особливі інтереси й можливості у справі підтримки миру

Комітети й комісії міжнародних організацій з певних питань створюються або adhoc, або передбачаються їхніми статутами. Склад учасників цих органів та їх функцій досить різні. В одних випадках склад комітетів і комісій обмежений, в інших - усі члени організації беруть участь у них. У деяких випадках комітети й комісії формуються із громадян держав - членів організації, що виступають у них в особистому статусі, наприклад Комісія міжнародного права ООН; часто у ці органи обираються офіційні представники держав - членів міжнародної організації. Робота комітетів і комісій міжнародних організацій з певних питань може мати постійний або тимчасовий характер.

Органи міжнародної організації можуть також диференціюватися за значимістю в її системі на головні й допоміжні (ООН); за періодичністю роботи на постійні й сесійні; а також за географічною сферою діяльності (наприклад, регіональні комісії БКОСОР) і т. ін.

33) Організація Об’єднаних Націй (ООН): історія створення, цілі та принципи

Статутом ООН визначено такі цілі організації:

— підтримувати міжнародний мир та безпеку;

— розвивати дружні відносини між націями на основі пова­жання принципу рівноправ'я і самовизначення народів;

— здійснювати співробітництво для розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

— організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:

— суверенна рівність усіх держав-членів;

— вирішення країнами-членами своїх міжнародних спірних питань мирними засобами і так, щоб не загрожувати миру, безпеці та справедливості;

— утримання будь-якої держави від загрози силою або засто­сування сили проти інших держав;

— надання державами-членами допомоги ООН в усіх її діях, які здійснюються відповідно до Статуту, й утримання від допо­моги будь-якій країні, проти якої ООН вживає заходів превентив­ного або примусового характеру;

— забезпечення дотримання країнами, які не є членами ООН, тих самих принципів, оскільки це необхідно для підтримання міжнародного миру і безпеки;

— невтручання у справи, які стосуються внутрішньої компе­тенції будь-якої держави.

На основі Статуту виникла розгалужена система багатосто­ронніх договорів. ООН розробляє рекомендації, конвенції, захо­ди, які пропонує прийняти своїм членам для подальшого вклю­чення в законодавство або введення нормативних актів.

Після невдалих спроб та рішень Ліги Націй (1919—1946), до якої принципово не приєднувалися Сполучені Штати Америки, в 1945 році була створена Організація Об'єднаних Націй для підтримки міжнародного миру і розвитку співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального та гуманітарного характеру. Перші задуми та конкретний план для нової всесвітньої організації було підготовлено під егідою Державного департаменту США у 1939 році. А Франклін Д. Рузвельттоді вперше ввів поняття «Організація Об'єднаних Націй» як термін для позначення союзних країн. Цей термін був вперше офіційно використаний 1 січня 1942 року, коли 26 держав підписали Декларацію Об’єднаних Націй і зобов’язалися від імені урядів сприяти утворенню системи загальної безпеки та активізації процесу роззброєння^[2]. 25 квітня 1945 Конференція ООН зі створення міжнародної організації почала діяти в Сан-Франциско, на якій були представлені 50 урядів і ряд неурядових організацій, що брали участь у розробці Статуту Організації Об'єднаних Націй. Організація Об'єднаних Націй офіційно існує з 24 жовтня 1945 після ратифікації Статуту п'ятьма постійними членами Ради Безпеки — Францією, Республікою Китай, СРСР, Великою Британією та Сполученими Штатами і більшістю — 46 іншими сторонами, що теж підписали цей договір-статут. Перше засідання Генеральної Асамблеї, з 51 країною-учасницею, і Ради Безпеки, відбулося у Центральному залі Вестмінстера в Лондоні в січні 1946 року.

34) Головні органи ООН. Спеціальні установи ООН. Представництва при міжнародних організаціях

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку

Спеціалізовані установи та підрозділи ООН[ред. • ред. код]

Статут Організації Об'єднаних Націй передбачає, що кожний з головних органів ООН може встановити різні спеціалізовані установи чи підрозділи для виконання своїх обов'язків.

Є багато організацій і агентств ООН, які функціонують та проводять різноманітну роботу з конкретних питань. Деякі з найвідоміших установ — Міжнародна організація праці, Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН, ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ЮНІДО (Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку), Світовий банк і Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). Саме через ці установи, ООН виконує велику частину своєї гуманітарної роботи. Приклади цих дій включають: програми масових щеплень (в рамках ВООЗ), програми задля уникнення голоду і недоїдання (в рамках роботи МПП), захист вразливих груп і переміщених осіб (наприклад, шляхом ВСР).

Спеціалізовані установи та підрозділи ООН[ред. • ред. код]

Статут Організації Об'єднаних Націй передбачає, що кожний з головних органів ООН може встановити різні спеціалізовані установи чи підрозділи для виконання своїх обов'язків.

Є багато організацій і агентств ООН, які функціонують та проводять різноманітну роботу з конкретних питань. Деякі з найвідоміших установ — Міжнародна організація праці, Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Продовольча і сільськогосподарська організація ООН, ЮНЕСКО (Організація Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури), ЮНІДО (Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку), Світовий банк і Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ). Саме через ці установи, ООН виконує велику частину своєї гуманітарної роботи. Приклади цих дій включають: програми масових щеплень (в рамках ВООЗ), програми задля уникнення голоду і недоїдання (в рамках роботи МПП), захист вразливих груп і переміщених осіб (наприклад, шляхом ВСР).

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Повноваження глави представництва видаються від імені глави держави, глави уряду, міністра закордонних справ або іншого компетентного органу. Особливістю призначення глави постійного представництва є те, що для нього не потрібно одержання агремана. Глава представництва вручає генеральному секретарю організації свої повноваження, що дають правову підставу для виконання ним своїх функцій.

Держава, що акредитує, повідомляє організацію про призначення, посаду, звання співробітників представництва, про прибуття і вибуття персоналу і членів їхніх родин; про місцезнаходження помешкань представництва і приватних резиденцій співробітників і т.п.

35)Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ)

НАТО заснована Північноатлантичним договором, який був підписаний 4 квітня 1949 р. і набрав чинності 24 серпня 1949 р. На сьогодні членами НАТО є 19 держав.
Основною метою НАТО є забезпечення стабільності та добробуту в Північноатлантичному регіоні. Відповідно до ст. 5 Північноатлантичного договору члени організації розглядають збройний напад на одного або декількох із них у Європі або Північній Америці як напад на всіх учасників договору. Якщо такий збройний напад відбудеться, кожний член організації в порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, визнаного ст. 51 Статуту ООН, прийняв на себе зобов’язання надати стороні або сторонам, що зазнали нападу, таку допомогу, яку визнає необхідною, включаючи застосування збройної сили. НАТО має сповістити Раду Безпеки ООН про будь-який збройний напад і про всі заходи, вжиті внаслідок нього. Такі заходи мають бути припинені після дій Ради Безпеки, необхідних для відновлення та підтримання миру.

Органи НАТО. Для реалізації цілей НАТО створена складна політична та військова структура.
Вищим політичним і військовим органом є Північноатлантична рада. Її компетенція ґрунтована безпосередньо на статуті організації (ст. 9). Рада збирається на різних рівнях: голів держав і урядів, міністрів закордонних справ, постійних представників у ранзі послів. В останньому випадку вона називається Постійною радою. У рамках Ради проводяться консультації та приймаються рішення з усіх питань діяльності організації. Збори Постійної ради проводяться не менше одного разу на тиждень. Рада приймає рішення, що можуть носити політичний і юридичний характер. У першому разі Рада приймає декларації та комюніке, у яких проголошує та пояснює пріоритети політики Альянсу державам, які не є членами цієї організації. Рішення юридичного характеру адресовані державам-членам і можуть стосуватися різних аспектів діяльності організації.

Згідно з Гельсінкським Заключним актом, до основних напрямів діяльності Організації відносяться наступні:

- питання, що стосуються безпеки в Європі;

- співробітництво в галузі економіки, науки, технологій та довкілля;

- співробітництво в гуманітарній та інших сферах (права людини, інформація, культура, освіта).

Важливими віхами розвитку Гельсінкського процесу стали засідання держав-учасниць у Белграді (1977-78 рр.), Мадриді (1980-83 рр.), Відні (1986-89 рр.).

Етапного значення набули зустрічі держав-учасниць ОБСЄ на найвищому рівні в Парижі (1990 р.), Гельсінкі (1992 р.), Будапешті (1994 р.), Лісабоні (1996 р.) та Стамбулі (1999 р.), Астані (2010р.). У результаті поступової інституціалізації і прийняття рішень про створення посади Генерального секретаря (1993 р.) та Постійної Ради (до 1994 р. - Постійний комітет) НБСЄ набула рис міжнародної регіональної організації.

У відповідності з рішенням Будапештського самміту з 1 січня 1995 р. Нарада з безпеки та співробітництва в Європі змінила свою назву на Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ).

Сьогодні учасницями ОБСЄ є 57 країн (рішення Ради Міністрів ОБСЄ №MC.DEC/2/12 від 21 листопада 2012 р. про приєднання Монголії до ОБСЄ).

Регіон відповідальності Організації охоплює Європу, Далекий Схід, Центральну Азію та Північну Америку. Крім того, з ОБСЄ підтримують зв’язки різного рівня та інтенсивності низка держав інших регіонів - Алжир, Єгипет, Ізраїль,

Йорданія, Марокко, Туніс (так звані середземноморські партнери); Афганістан, Республіка Корея, Таїланд і Японія (азійські партнери).

Основні інститути ОБСЄ:

Зустрічі на найвищому рівні (Саміти) є представницькими форумами за участю глав держав та урядів країн-учасниць, які проводяться для обговорення стану справ у галузі забезпечення стабільності та безпеки в регіоні відповідальності ОБСЄ, прийняття відповідних рішень, спрямованих на їх зміцнення, окреслення головних напрямків діяльності Організації у коротко- та довгостроковій перспективі. Останній самміт ОБСЄ відбувся у грудні 2010 року в Астані.

Рада Міністрів (РМ) ОБСЄ, в засіданнях якої беруть участь міністри закордонних справ держав-учасниць, є центральним директивним та керівним органом ОБСЄ. Останнє засідання РМ ОБСЄ відбулося 6-7 грудня 2012 р. у Дубліні (Ірландія). Наступне засідання відбудеться у грудні ц.р. у Києві.

Постійна Рада (ПР) ОБСЄ - постійно діючий орган, у рамках якого на рівні постійних представників держав-учасниць проводяться політичні консультації, приймаються рішення з усіх питань поточної діяльності ОБСЄ. Пленарні засідання ПР ОБСЄ відбуваються щочетверга у Відні.

Форум із співробітництва у галузі безпеки (ФСБ) проводить свою роботу на постійній основі у Відні. Він складається з представників делегацій держав-учасниць ОБСЄ, займається обговоренням питань контролю над озброєннями, роззброєння, зміцнення заходів довіри та безпеки.

Парламентська Асамблея (ПА) ОБСЄ - створена в квітні 1991 р.; пленарні засідання проводяться раз на рік за підтримки Секретаріату ПА, який розташовано в Копенгагені. Діючий Голова ОБСЄ підтримує контакт з ПА на постійній основі, інформує її учасників про роботу Організації. Літня сесія ПА ОБСЄ відбулась 5-9 липня 2012р. (м.Монако), в ході якої Головою ПА ОБСЄ терміном на один рік було обрано представника Італії – Рікардо Мільйорі.

Секретаріат ОБСЄ, роботою якого керує Генеральний секретар ОБСЄ (з 1 липня 2011 р. цю посаду обіймає ЛамбертоДзанньєр, Італія), здійснює керівництво роботою місій та центрів Організації, що розгорнуті у державах-учасницях, обслуговує діяльність інших керівних органів ОБСЄ, забезпечує проведення різноманітних конференцій, займається адміністративно-бюджетними питаннями, кадровою політикою, відповідає за зв’язок із міжнародними організаціями, пресою тощо.

36)Рада Європи (РЄ) — найстаріша (утворена у 1949 р.) та найбільша на Європейському континенті політична організація, яка об'єднує 41 демократичну державу, з яких колишніх комуністичних держав — 17. Членство у РЄ фактично е необхідною умовою вступу до ЄС.

Штаб-квартира РЄ знаходиться в Страсбурзі (Франція). Бюджет складає приблизно 1,2 млрд. французьких франків на рік.

Рада Європи була створена:

· для захисту прав людини і парламентської демократії та забез­печення принципу верховенства права;

· для прийняття європейських угод, які мають стандартизувати діяльність держав-членів у соціальній та правовій сферах;

· для того, щоб сприяти усвідомленню існування європейської культурної самобутності, яка базується на різних системах суспіль­них цінностей і охоплює різні культури.

Рада Європи була заснована після промови ВінстонаЧерчилля в університеті Цюриху 19 вересня 1946 року незабаром по завершенні Другої Світової Війни, в котрій він закликав до створення «сполучених держав Європи» на зразок Сполучених Держав Америки. Рада була офіційно заснована 5 травня 1949 року Лондонською Угодою, підписаною десятьма країнами-засновниками. Цей договір зараз відомий як Статут Ради Європи. Основною статутною умовою для вступу країн до Ради Європи (РЄ) є визнання державою-кандидатом принципуверховенства права, її зобов'язання забезпечити права та основні свободи людини всім особам, які знаходяться під її юрисдикцією, та ефективно співпрацювати з іншими державами з метою досягнення цілей РЄ.

37)Співдружність незалежних держав (СНД)

Ініціаторами її утворення виступили Білорусь, Україна та Росія, які 8 грудня 1991 року уклали в Мінську Договір про утворення СНД. 21 грудня в Алма-Аті 11 керівників колишніх радянських союзних республік підписали протокол до Договору, який зафіксував, що Азербайджан, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Узбекистан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан і Україна утворюють Співдружність Незалежних Держав.

Одна з головних цілей СНД - збереження й подальше зміцнення відносин дружби, добросусідства і взаємовигідного співробітництва. При створенні СНД зазначалось, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним, і кожен з учасників має право його призупиняти чи припиняти. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

В Угоді про створення СНД 1991 р. була задекларована низка пріоритетних цілей інтеграції нової міжрегіональної організації. Це координація зовнішньої політики, співробітництво у формуванні спільного економічного та митного простору, гуманітарній сфері, питання безпеки, уніфікація законодавства та інші.

Для забезпечення таких цілей необхідні були відповідні координуючі органи і, зокрема, представницький орган, який виконував би консультативні функції, здійснював облік, сприяв інтеграції інтересів Сторін Угоди при прийнятті рішень та забезпечував їх легітимність. Ним стала Міжпарламентська Асамблея СНД.

Вищим органом Співдружності є Рада глав держав, яка обговорює і вирішує принципові питання, пов'язані з діяльністю держав-членів у сфері їх загальних інтересів. Статутом СНД передбачено і діяльність Ради глав урядів, що координує співробітництво органів виконавчої влади держав-членів в економічній, соціальній, ін. сферах спільних інтересів; Раду міністрів закордонних справ, Координаційно-консультативний комітет, Головне командування об'єднаних збройних сил, Раду командувачів прикордонними військами, Економічний суд, Комісію з прав людини. Можливим є створення робочих і допоміжних органів як на постійній, так і на тимчасовій основі.

Міжпарламентська Асамблея складається з парламентських делегацій учасників Угоди про Міжпарламентську Асамблею 1992 р. її рішення мають форму заяв, звернень, рекомендацій, пропозицій. До компетенції Асамблеї належить розробка рекомендаційних законодавчих актів (модельних) з питань, що знаходяться у сфері спільних інтересів держав Співдружності.

Загалом правову основу СНД складають низка угод та інших документів (Угода про створення Співдружності Незалежних Держав і Протокол до неї, Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р., Угода з військових питань, Статут СНД від 22 січня 1993 р. та ін.). Разом із членством у СНД передбачена така форма як асоційоване членство. Встановлено право виходу з СНД.

38) Європейський Союз (ЄС): історія створення, цілі та принципи

Перелік загальних цілей ЄС в Договорі про Європейський Союз визначений слідом за системою його цінностей (ст. 3). Він включає:

•содействие миру, своїм цінностям і добробуту своїх народів — найбільш загальну і фундаментальну мету ЄС, що відноситься до всіх напрямами його діяльності (п. 1 ст. 3);

•цели, пов'язані з побудовою в рамках ЄС «простору свободи, безпеки і правосуддя», яке припускає вільне пересування осіб усередині Європейського Союзу і проведення його інститутами загальної політики відносно перетину зовнішніх кордонів, імміграції, надання притулку, запобігання злочинності і боротьбі із злочинністю (п. 2 ст. 3);

•цели економічного, соціального, науково-технічного і культурного характеру. Ці цілі відносяться до створення і функціонування єдиного економічного простору («внутрішнього ринку» ЄС) і здійснення в його рамках політики і заходів по сприянню науково-технічному прогресу, досягненню соціальної справедливості, розвитку економічного, соціального і територіального об'єднання і солідарності держав-членів, розвитку культури при збереженні культурної і мовної різноманітності держав-членів (п. 3 ст. 3);

•построение економічного і валютного союзу в рамках ЄС, включаючи введення єдиної грошової одиниці «євро», що вже відбулося (пара. 4 ст. 3). Включення такої мети обгрунтовується принциповим значенням відповідних заходів для подальшого розвитку європейської інтеграції як в економічній, так і в інших сферах життя (п. 4 ст. 3);

•основные цілі зовнішньополітичної діяльності: твердження і просування цінностей і інтересів ЄС у відносинах з рештою, світу, захист інтересів його громадян, сприяння миру, безпеці, стійкому розвитку планети і ін. (п. 5 ст. 3).

Загальні принципи функціонування Союзу є керівними початками його діяльності у всіх областях. Ці принципи, з одного боку, конкретизують умови реалізації розглянутих вище цінностей і цілей ЄС, з іншого боку, регулюють інші основоположні питання, які виникають у функціонуванні Європейського Союзу.

Першу групу загальних принципів функціонування ЄС утворюють принципи, які сформульовані в першому розділі Договору про Європейський Союз (розділ I «Загальні положення»):

•принципы взаємин Союзу з державами-членами, закріплені в ст.4 Договори про Європейський Союз;

•основные принципи відносно компетенції Європейського Союзу, що містяться в ст.5 Договори про Європейське;

•принципы, визначальні порядок визнання, дотримання і захисту основних прав на рівні ЄС, які передбачені в ст. 6 Договору про Європейський Союз;

•принцип встановлення привілейованих відносин ЄС з сусідніми державами, зокрема з Росією (ст.8 Договори про Європейський Союз).

До другої групи входять «демократичні принципи» функціонування ЄС, які закріплені в другому розділі Договору про Європейський Союз «Положення про демократичні принципи» і були названі вищим при характеристиці структури засновницьких документів ЄС):

•принцип демократичної рівності (ст.9 Договори про Європейський Союз);

•принцип представницької демократії (ст.10 Договори про Європейський Союз);

•принцип залучення громадян і суспільних об'єднань до підготовки і обговорення заходів на рівні ЄС (ст.11 Договори про Європейський Союз);

•принцип участі національних парламентів у функціонуванні ЄС (ст.12 Договори про Європейський Союз).

Третя група принципів, яким ЄС повинен слідувати у різних напрямах своїй діяльності, передбачена в розділі II «Положення загального застосування» частини першої «Принципи» Договору про функціонування Європейського Союзу. Більшість цих принципів кореспондують базовим цінностям ЄС, а також загальним і спеціальним цілям його діяльності. До них відносяться:

•принцип забезпечення узгодженості між різними напрямами політики і діяльності ЄС (ст.7 Договори про функціонування ЄС);

•принцип забезпечення рівності жінок і чоловіків (ст.8 Договори про функціонування ЄС);

•принцип обліку потреб в сприянні високому рівню зайнятості, в забезпеченні адекватного соціального захисту, в боротьбі з соціальною маргиналізацией і у високому рівні освіти, навчання і охорони здоров'я людей (ст.9 Договори про функціонування ЄС);

•принцип боротьби з соціальною дискримінацією за ознаками підлоги, раси або етнічного походження, релігії або переконань, інвалідності, віку або сексуальної орієнтації (ст.10 Договори про функціонування ЄС);

•принцип обліку потреб охорони навколишнього середовища (ст.11 Договори про функціонування ЄС);

•принцип обліку потреб захисту споживачів (ст.12 Договори про функціонування ЄС);

•принцип обліку потреб добробуту тварин при пошані національних традицій в цій області (ст.13 Договори про функціонування ЄС);

•принцип визнання і пошана ролі служб загальноекономічного значення (ст.14 Договори про функціонування ЄС);

•принцип гласності (ст.15 Договори про функціонування ЄС);

•принцип пошана права людини на захист персональних даних (ст.16 Договори про функціонування ЄС);

•принцип дотримання статусу церков, релігійних і неконфесійних організацій і розвитку діалогу з ними (ст.17 Договори про функціонування ЄС).

39)Джерела і принципи міжнародного гуманітарного права

Галузевими принципами МГП є наступні:

- гуманізація збройних конфліктів - загальний і основоположний принцип МГП;

- захист жертв війни;

- захист цивільних об'єктів;

- охорона природного середовища в період збройних конфліктів;

- захист інтересів нейтральних держав;

- обмеження воюючих у виборі методів і засобів ведення війни;

- відповідальність держав і фізичних осіб за порушення норм міжнародного гуманітарного права.

Принцип гуманізації збройних конфліктів, на відміну від інших принципів міжнародного гуманітарного права, поширюється на всі сфери збройної боротьби і означає обов'язок дотримання воюючими державами (сторонами) системи норм, спрямованих на пом'якшення суворості і жорстокості війни, на прояв людинолюбства до жертв війни в процесі бойових дій.

Принцип захисту жертв війни виражається в забезпеченні воюючими сторонами правового захисту жертв війни: поранених, хворих, осіб, потерпілих корабельну аварію, військовополонених, цивільного населення, тобто у наданні їм такого статусу, який гарантував би гуманне поводження з ними і виключав би насильство, знущання, знущання над особистістю.

Принцип захисту цивільних об'єктів означає зосередження зусиль воюючих сторін на збереженні цивільних об'єктів, включаючи культурні цінності, неприпустимість нападу на них з метою забезпечення безпеки і нормальних умов життя цивільного населення.

40) Правовий статус учасників збройних конфліктів. Основні інститути права збройних конфліктів. Методи й засоби ведення воєнних дій

Учасниками війни є не все населення воюючих держав, а тільки цілком визначена його частина — так звані законні учасники війни, діям яких надається державний характер. Під час збройних конфліктів населення, яке мешкає на території держави, ділиться на дві групи: те, яке стосується збройних сил (збройні сили, партизани і т.д.), і яке не стосується збройних сил (цивільне населення).

У свою чергу, міжнародне право розрізняє дві категорії осіб, які належать до збройних сил воюючих сторін:

1) воюючі (комбатанти) — це особи, які входять до складу збройних сил воюючих сторін, що безпосередньо ведуть бойові дії проти супротивника зі зброєю в руках. Потрапивши в полон, комбатанти набувають статусу військовополонених.

2) ті, які не беруть участь у боях (некомбатанти) — це особи, які входять до складу збройних сил, але безпосередньо не приймають участь у бойових діях.

Відповідно, всі засоби і методи ведення війни можна умовно поділити на дозволені (законні) та недозволені (незаконні). Такий поділ є здебільшого доктринальним, докладно проаналізованим у дослідженнях з міжнародного гуманітарного права. Стосовно змісту конвенцій цієї галузі, то тут немає чіткого поділу на засоби і методи ведення бойових дій, оскільки ці норми почергово закріплюють їх призначення.

Недозволеними засобами ведення війни є всі види зброї, застосування яких суперечить принципам і нормам міжнародного права, що діє під час війни.

До засобів ведення воєнних дій належать зброя і військова техніка, що використовуються збройними силами для фізичного знищення супротивника та ліквідації матеріальної можливості чинення ним опору. Методи ведення воєнних дій - це система спеціальних прийомів використання вказаних засобів з метою досягнення успіху в збройному конфлікті.

У міжнародно-правовій доктрині цей розділ права збройних конфліктів іменується "правом Гааги", оскільки основні принципи і норми про засоби та методи ведення воєнних дій закріплені в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 рр. Згодом було укладено Кеневські конвенції про захист жертв війни 1949 р. і додаткові протоколи І і II до них 1977 р., що розвинули ці принципи і норми.

Аналіз звичаєвих і конвенційних норм дає змогу зробити висновок, що засоби та методи ведення воєнних дій можуть бути забороненими, частково забороненими і незабороненими.

41) Захист жертв війни: основні положення

Держави, що воюють, повинні поводитися із жертвами війни за будь-яких обставин гуманно, надавати їм максимально можливу медичну допомогу та догляд. Якщо такі особи опиняються у владі іншої сторони конфлікту, вони вважаються військовополоненими. Щодо цих осіб забороняються такі дії: посягання на життя та фізичну недоторканність; взяття в заручники; колективні покарання; погрози вчинити вищевикладені дії; проведення медичних чи наукових дослідів; позбавлення права на неупереджене судочинство; застосування практики апартеїду й інших негуманних дій на підставі расової дискримінації. Військові повинні дозволяти цивільному населенню та благодійним організаціям за власною ініціативою підбирати поранених, хворих і піклуватися про них, і за такі дії ніхто не повинен переслідуватися та засуджуватися. Сторони конфлікту за можливості мають реєструвати полонених, поранених і хворих для подальшої передачі державі, громадянами якої вони є.
Міжнародно-правова охорона цивільного населення. Цивільне населення — це особи, які не належать до жодної категорії учасників збройного конфлікту та безпосередньо не беруть участь у воєнних діях. Правовий захист цивільного населення здійснюється в конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру. Сторони конфлікту зобов'язані вжити всі заходи, щоб діти до 15 років, ті, що осиротіли чи розлучені із сім'ями через війну, не були кинуті напризволяще (ст. 24 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни). Не можна застосовувати до цивільного населення ніякі заходи фізичного чи морального тиску з метою отримання будь-яких відомостей.

Забороняється завдавати фізичних страждань чи вживати будь-які заходи, що приведуть до загибелі цивільного

населення (вбивства, тортури, тілесні покарання, каліцтва, медичні, наукові експерименти, голод серед цивільних як метод ведення війни, терор, грабіж, взяття заручників, інше насильство з боку цивільних чи військових представників сторін конфлікту). Цивільне населення й окремі цивільні особи не повинні бути об'єктом нападу. Забороняється використовувати цивільне населення для захисту певних об'єктів, пунктів або районів нападу.

42)Поняття та види нейтралітету

Нейтраліте́т (нім. Neutralität, від лат. neuter ні той, ні інший), — юридичний і політичний статус держави, яка зобов'язується не брати участі у війні між іншими державами, а в мирний час — відмова від участі у військових блоках.

В міжнародному праві розрізняються: нейтралітет у воєнний час (евентуальний) та постійний нейтралітет.

Під евентуальним нейтралітетом розуміється заява певної держави про неучасть її у даній війні, він дотримується тільки для даної війни і може бути скасованим одностороннім актом. Статус нейтралітету виникає з моменту заяви держави про нейтралітет у війні І доведення цієї заяви до сторін, що воюють.

Постійний нейтралітет — це міжнародно-правовий статус держави, відповідно до якого держава зобов'язується не брати участь у збройних конфліктах та не входити до воєнних союзів та блоків. Постійно нейтральними державами є Швейцарія (акт 1815 p.), Австрія (акт 1955 p.), Мальта (акт 1981 p.).

Міжнародне право нейтралітету містить три обмеження на дії нейтральної країни на час війни між іншими державами:

не надавати власні озброєні сили воюючим сторонам;

не надавати свою територію для використання воюючим сторонам (базування, транзит, переліт тощо);

не дискримінувати жодну із сторін в постачаннях зброї і товарів військового призначення (тобто обмеження однакові або взагалі відсутні).

43) Поняття і розвиток міжнародного морського права. Основні принципи та джерела міжнародного морського права

Міжнародне морське право - галузь міжнародного права, що є сукупністю узгоджених принципів та норм, що визначають правовий статус морських просторів і регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права щодо використання Світового океану, його дна і надр у різних цілях.

Міжнародне морське право ґрунтується на визнанні основних принципів міжнародного права: рівності всіх держав, великих і малих, незастосування сили і загрози силою, вирішення спорів мирними засобами та ін. З цього випливають основні норми міжнародного права: свобода користування відкритим морем всіма державами світу як тими, котрі мають, так і тими, котрі не мають доступу до моря; право рівного користування природними ресурсами морських просторів і морського дна, принцип загальної спадщини людства.

Морське право (або право моря) регламентується великою кількістю міжнародних договорів. Серед них найбільш вагоме місце займають акти Женевської конференції з морського права 1958 р., котра прийняла чотири конвенції: про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море, про континентальний шельф, про риболовство й охорону живих ресурсів відкритого моря. Крім того, у морському праві діяли і продовжують діяти міжнародні звичаї. Великий масив відносин, також регулює внутрішнє законодавство держав.

Джерела міжнародного морського права

Конвенція ООН з морського права 1982 р. (набрала сили 16 листопада 1994 р.). Україна бере участь у конвенції з 1999 р.

Конвенція про міжнародні правила попередження зіткнення суден на морі 1972 р.

Міжнародна конвенція з охорони людського життя на морі 1974 р.

Міжнародна конвенція по пошуку і рятуванню на морі 1979 р.

Конвенція про захист Чорного моря від забруднення 1992 р.

Закон України “Про виняткову економічну зону” 1995 р.

Закон “Про континетальний шельф” 1995 р.

Отже, сучасне міжнародне морське право є досить розвине­ною системою взаємопов'язаних і взаємоузгоджених юридич­них норм щодо діяльності держав у Світовому океані.

44) Класифікація та делімітація морських просторів

Делімітація: загальні положення, базові поняття та терміни

З курсу загального міжнародного права:

делімітація (Від латинського delimitatio - встановлення меж) - процес вибору сторонами (визначення в договірному порядку) принципів, прийнятну формулу або критеріїв розмежування просторів (проведення ліній кордону), який закінчується складанням і оприлюдненням в установленому порядку відповідної угоди та доданих до неї матеріалів (карт, схем, планів з позначеними лініями перетину кордону).

Р е к т і ф і до а ц і я - Уточнення проходження лінії кордону, її спрямлення

в зв'язку з виникненням особливих обставин (денудація, велике будівництво,

потреби місцевого населення та ін.)

З наведеного вище визначення (процес - має на увазі етапність).

етапи делімітації:

1. Етап вибору - принципів, критеріїв, формули, які будуть застосовуватися для встановлення лінії проходження кордону (лінії і вертикальній площині).

Конвенція UNCLOS 82 пропонує принципи, критерії, які будуть закріплені в міжнародному договорі, однак дуже часто їх обрання є вибором одного боку - прибережного держави.

2. Етап реалізації вибору - встановлення лінії проходження кордону.

3. Етап документування.

4. Етап оприлюднення Угоди і доданих документів.

5. Етап демаркації.

Делімітація морських просторів - Процедурні способи розмежування морських просторів - розмежування просторових сфер дії різних правових категорій.

Прибережне держава, яка здійснює делімітацію морських просторів має встановити стан ліній, через які будуть проходити кордони, що визначають просторові межі поширення дії свого суверенітету, національної юрисдикції та інших правових категорій і здійснити демаркацію встановлених меж.

У загальному випадку це стосується встановлення положення 4 ліній:

1. Лінії проходження внутрішньої кордону - 1 лінія.

2. Ліній проходження зовнішніх кордонів - 3 лінії:

45)Міжнародні протоки, канали і річки, що використовуються для міжнародного судноплавства

Міжнародні ріки в міжнародному праві - це ріки, що протікають по територіях чи розділяють територію двох або більше держав і використовуються для різних потреб за згодою між цими державами. їх поділяють на такі види: багатонаціональні, міжнародні, прикордонні.

Багатонаціональними прийнято вважати ріки, що не мають безпосереднього з'єднання з морем, несудноплавні або судноплавні лише для каботажного плавання між пунктами прибережних держав, і в їх використанні заінтересовані виключно прибережні держави.

Міжнародними називаються ріки, що мають судноплавне з'єднання з морем. Через географічні особливості їх використовують для міжнародного судноплавства як прибережні, так і інші держави відповідно до встановленого міжнародно-правового режиму. Хоча міжнародні ріки або їхні частини входять до складу території відповідної держави і знаходяться під її суверенітетом, їх правовий режим регулюється як національним законодавством, так і міжнародними договорами прибережних держав.

До прикордонних належать ріки, що є природним кордоном між двома або кількома державами.

Протоки відіграють важливу роль у міжнародному мореплавстві, створенні єдиної системи морських шляхів. Це природний морський прохід, що з'єднує райони одного моря або моря й океани між собою.

Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила такі види проток, які використовуються для міжнародного судноплавства:

- протоки між одною частиною відкритого моря або економічної зони, де будь-які судна користуються правом безперешкодного транзитного проходу з метою безперервного і швидкого проходу або прольоту через протоку;

- протоки між островом і континентальною частиною прибережної держави, у яких застосовується право мирного проходу для транзиту і заходу в територіальні і внутрішні води;

—протоки між одним районом відкритого моря і територіальним морем держави, у яких також застосовується право мирного проходу;

- протоки, правовий режим яких регулюється спеціальними міжнародними угодами (Чорноморські протоки, Балтійські протоки і т.д.).

Міжнародні канали - це штучні спорудження, які з'єднують моря й океани, розташовані на шляхах інтенсивного морського судноплавства і використовуються всіма державами відповідно до міжнародного права і національних законодавств.

Принципами правового режиму міжнародних каналів визначають: повагу суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свободу судноплавства каналом для суден усіх держав без якої б не було дискримінації; обов'язку користувачів дотримувати норм міжнародного права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства більшістю каналами характеризується тим, що канали в мирний час відкриті для всіх невоєнних суден і військових кораблів усіх держав; адміністрації каналу попередньо повідомляється назва і приналежність судна; установлюються правила походження каналу. У більшості каналів обмежується проходження суден визначених розмірів і тоннажу, передбачена сплата зборів.

46.) Поняття міжнародного повітряного права. Основні джерела повітряного права. Юрисдикція держави у своєму повітряному просторі

Міжнародне повітряне право - це галузь міжнародного права, яка охоплює систему норм, що регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з приводу використання повітряного простору з метою здійснення міжнародних повітряних сполучень і гарантування їх безпеки.

Основним джерелом міжнародного повітряного права є міжнародні договори. Першим багатостороннім договором, що встановив основи даної галузі міжнародного права, стала Паризька конвенція 1919 р. Вона визнала повний винятковий суверенітет держави над своїм повітряним простором. В той же час Конвенція встановила право "мирного прольоту" іноземних повітряних суден у повітряному просторі інших держав. У 1929 р. у Варшаві було підписано інший багатосторонній договір - Конвенція для уніфікації деяких правил, що стосуються міжнародної повітряної перевезення. Цей договір закріпив ряд правил, що стосуються відповідальності перевізника за шкоду, яка може бути заподіяний пасажирам, їх правонаступникам, вантажовласникам у зв'язку з повітряної перевезенням.

Найважливішим міжнародним актом у галузі повітряного права стала підписана у 1944 р. в Чикаго Конвенція про міжнародної цивільної авіації. Учасники Конвенції визнали право кожної держави на суверенітет над повітряним простором над своєю територією. У ній встановлені правила польотів над територією договірних держав, заходи сприяння аеронавігації; умови, що підлягають дотриманню в щодо повітряних суден, та інші правила. Конвенція не застосовується до повітряним суднам, що перебувають у певних державних органів (військових, поліцейських, митних).

Поряд з міжнародними договорами джерелом міжнародного повітряного права є міжнародно-правові звичаї. Так, для держав, які не брали участь у Паризькій конвенції 1919 р. і Чиказької конвенції 1944 р., закріплений у них принцип суверенітету держави над повітряним простором над своєю територією, як над сухопутної, так і над водною, залишається звичаєво-правовою нормою. До іншим звичайним нормам можна віднести положення про те, що за межами території держави зберігається його юрисдикція щодо того повітряного судна, яке занесене до реєстру даної держави, або про те, що в разі лиха повітряне судно має право здійснити несанкціонований вліт в межі повітряного простору іноземної держави з метою скоєння аварійної посадки.

Юрисдикція держави визначається його територіальним верховенством. Повітряний простір - частина території держави. Його межа являє собою вертикальну площину, що починається від лінії кордону. Відповідно до Конституції і Повітряного кодексу Росії належить повний і виключний суверенітет над її повітряним простором.

Зі сказаного випливає, що користування повітряним простором держави допустимо тільки з його дозволу. З цією метою між державами укладаються двосторонні угоди про повітряне сполучення. Ці угоди, а також внутрішні акти визначають правила польотів у повітряному просторі держави.

47)Поняття й функції міжнародного космічного права. Джерела та головні принципи міжнародного космічного права

Міжнародне космічне право - це сукупність міжнародно-правових принципів та норм, які встановлюють режим космічного простору та небесних тіл і регулюють відносини між державами, міжнародними організаціями і коме

---

---