Історія розвитку суспільного дошкільного виховання в Україні та за кордоном

План

1. Професійний портрет вихователя сучасного дошкільного навчального закладу.

2. Історія розвитку суспільного дошкільного виховання в Україні та за кордоном.

3. Підготовка дошкільних працівників в Україні.

 

Література:

1. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI ст.). – К.: Радуга, 1999. – 61 с.

2. Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону УРСР «Про освіту». – К.: Генеза, 1996. – 36 с.

3. Концепція національного виховання // Освіта. – 26 жовтня 1994.

4. Машовець М.А. Вступ до спеціальності: дошкільна освіта. Модуль 2. [Текст]: навчальний посібник / М.А.Машовець, В.І.Дем’яненко. – К.: Київ сякий університет імені Бориса Грінченка, 2011. – 188 с.

5. Сухомлинський В.О. Сто порад учителю / Вибр. твори у 5 томах. – К., 1976. – Т.2. – С. 419-655.

 

Посібники:

1. Введение в педагогическую деятельность: Учебн. пособие для студ. высш. пед. учебн. заведений / А.С.Роботова, Т.В.Леонтьева, И.Г.Шапошникова и др. — М.: Изд. центр “Академия”, 2000. — С. 5-83, 105-126.

2. Мижериков В.А., Ермоленко М.Н. Введение в педагогическую деятельность: Учебн. пособие для студ. пед. учебн. заведений. — М.: Пед. общество России, 2002. 268 с.

3. Кукушкин В.С. Введение в педагогическую деятельность: Учебн. пособие. Серия «Педагогическое образование». – Ростов н/Д: Изд. центр «МарТ», 2002. – С. 11-44, 131-146.

4. Мороз О.Г., Сластьонін В.О., Філіпенко Н.І. Підготовка майбутнього вчителя: зміст та організація: Навчальний посібник. – К., 1997. – С. 5-11.

5. Мойсеюк Н.Е. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К., 1999. С. 130-155.

6. Волкова Н.П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: Видавничий центр “Академія”, 2001. – С. 412-420.

 

Опорні поняття: професійна діяльність, професіограма, особистісні якості, домінантні якості, периферійні якості, професійні протипоказання, здібності до педагогічної діяльності, комунікативність, перцептивні здібності, оптимістичне прогнозування, креативність, педагогічна майстерність,професійна компетентність.

 

Історія розвитку суспільного дошкільного виховання в Україні та за кордоном.

Виховну функцію, як правило, виконують батьки. Однак окремі функції виховання дітей ще з найдавніших часів члени суспільства передали найбільш досвідченим, найбільш мудрим людям — педагогам.

У Стародавній Греції хлопчиків до школи водили раби — «дітоводи». Пізніше це слово набуло іншого, абстрактного значення. Педагогами стали називати людей, які займалися вихованням дітей. Ще Аристотель зазначав: «Вихователі ще більш достойні поваги, ніж батьки, бо останні дають нам лише життя, а перші -- достойне життя».

У південно-східних слов’ян у V—VI ст. склалася практика раннього виховання, що було визначено трьома основними етапами: періодом баяння — від народження до 1,5—2 років; пестування — 1,5—5 років; періодом набуття трудових навичок та привчання до моральної поведінки — 5—10 років.

За часів Київської Русі (IX—XII ст.) сімейному вихованню та початковій освіті дітей приділялася велика увага. Того часу з’являються такі педагогічні трактати, як «Ізоборник», складений Ізяславом, і «Повчання Володимира Мономаха дітям» написані з великою любов’ю до дітей, турботою про їхній розвиток.

Значний вплив на розвиток педагогічної теорії справила епоха Відродження (в Україні — XVI—XVII ст.), за якої значно розширилися традиції сімейного виховання, зміцніли позиції виховання моральних та патріотичних почуттів. Цікавий досвід фізичного загартування дітей існував у Запорізькій Січі.

Суспільне виховання дітей дошкільного віку в Україні у минулі століття було пов’язане головним чином з доглядом за дітьми, які залишилися без родини і виховувалися у благодійних освітніх закладах, дитячих будинках або притулках при церквах і монастирях.

Перші дошкільні заклади як самостійні навчально-виховні установи особливого типу виникли в Україні тільки у XIX ст. Є відомості, що у Полтаві в 1839 р. було відкрито притулок, куди приймали дітей безоплатно від 3 років. У цьому притулку діти перебували а 7-ї години ранку до 21-ї години влітку, а взимку — з 7-ї до 20-ї години.

Перші спеціальні заклади для дітей дошкільного віку в Англії були створені англійським соціалістом-утопістом Робертом Оуеном (1771—1858) у 1813 р, у Німеччині – Фрідріхом Фребелем (1782—1852) у 1837 році.

Один із перших спеціальних дошкільних навчальних закладів в Україні був відкритий у 1858р. дружиною редактора газети «Киевские губернские новости» Є.І.Чернишовою. Вона обґрунтувала систему виховання дошкільнят у проханні, надісланому попечителю Київського навчального округу М.І.Пирогову і схваленому ним.

Значною популярністю серед родин української інтелігенції, які вболівали за розвиток національної культури, користувався дитячий садок, відкритий 1 вересня 1871 р. сестрами Марією та Софією Ліндфорс.

Перші заклади для підготовки вихователів майже одночасно почали створюватися в Англії, Німеччині, Австро-Угорщині і підпорядковувалися єдиній меті — щонайширшому розповсюдженню дитячих притулків, захисток, садків.

Вища педагогічна освіта за напрямом «Дошкільна освіта» в Україні має понад вікову історію. На перших етапах підготовки педагогів для дитячих садків значна роль належала педагогічній громадськості. Так, Товариство народних дитячих садків м. Києва у 1905 р. за активної участі Наталії Дмитрівни Лубенець заснувало школу нянь-фребелівок. Це був перший в Україні середній навчальний заклад, де здійснювалася професійна підготовка персоналу для дитячих садків.

З січня 1911 р. товариство почало видавати журнал «Дошкільне виховання», який став єдиним не лише в Україні, але й у Росії друкованим органом, присвяченим виключно інтересам дошкільного виховання. Журнал видавався до жовтня 1917 р. 

Згодом Київське фребелівське товариство відкрило Фребелівський педагогічний інститут (1907) — вищий навчальний заклад, в якому здійснювалася підготовка вихователів і керівників дитячих садків.

Окрім педагогіки і психології, програма Фребелівського інституту включала предмети природничого циклу: анатомію, фізіологію людини; гігієну; короткі відомості про хвороби і догляд за хворими дітьми; спеціальні предмети: методику навчання грамоти і рахунку, методику ознайомлення дітей з природою, огляд дитячої літератури, практичні заняття за фребелівською системою, гімнастику, малювання та ліплення, спів. За бажанням слухачки інституту відвідували курси крою і шиття, рукоділля і домоводства.

Цінним було створення членами товариства при Фребелівському інституті педагогічної амбулаторії, призначеної для психолого-педагогічних досліджень та консультування дорослих з питань навчання і виховання дошкільників, особливо тих, хто потребував спеціальної допомоги. Дослідження проводилися педагогом у присутності слухачок інституту.

Крім амбулаторії, при інституті функціонували дитячі садки та притулок як навчально-допоміжні заклади. Один з них було відкрито у жовтні 1909 р. Дитячий садок відвідували близько 30 дітей віком від 4 до 7 років.

Значна увага приділялася спрямованості створюваної системи підготовки педагогів на національній основі (викладання рідною мовою, використання народних традицій, самобутніх творів тощо). Особлива роль у цьому процесі належала С. Русовій — автору ідеї створення українського відділення в інституті. У квітні 1917 р. при Київському фребелівському педагогічному інституті були організовані українські курси з дошкільної справи.

У Західній Україні дитячі садки (захоронки, вакаційні оселі) створювалися й працювали за сприяння Товариства охорони дітей (Львів, 1905 р.), Українського гігієнічного товариства (Шишори, 1905 р.) та ін.

23—27 червня 1934 р. у м. Станіславові (нині — м. Івано-Франківськ) проведено Конгрес українського жіноцтва, на якому було ухвалено такі резолюції: поширити у всіх містах і селах мережу дошкільних установ (ясла для немовлят, дитячі садки, захоронки, вакаційні оселі та півоселі), які давали б змогу користуватися ними всім українським дітям; подбати, щоб дошкільні установи відповідали вимогам сучасної педагогіки та гігієни. У зв’язку з цим Конгрес українського жіноцтва висунув вимогу про заснування семінарів для підготовки фахівців з дошкільного виховання — садівничок. Підготовка здійснювалася за визнаними в тодішній європейській освітній школі методами Фрідріха Фребеля та Марії Монтессорі. Сприяли цій справі кошти товариства «Рідна школа».

У 1939 р. відбулося возз’єднання українських земель з остаточною ухвалою сталих для п’ятнадцяти республік теоретичних, організаційних і методичних основ діяльності закладів дошкільної освіти на наступних 50 років.

Велика Вітчизняна війна (1941—1945) на 4 роки призупинила розвиток громадського дошкільного виховання в країні. Проте вже в 1945 р. на дошкільне відділення Ленінградського педагогічного інституту було прийнято 100 студентів.

У повоєнні роки було вжито заходів з відбудови дитячих садків, відновилася робота щодо створення методик дошкільного виховання та нових програмних документів.

Подальший розвиток системи громадського дошкільного виховання вимагав нових освічених кадрів, підвищення кваліфікації наявних, переорієнтації їх на нові форми освітньої роботи. Завдяки створенню наукових центрів (Інститут дошкільного виховання при АПН СРСР, відділи дошкільного виховання та виховання дітей раннього віку в Українському науково-дослідному інституті педагогіки в Києві) було налагоджено координування науково-методичної роботи з дошкільного виховання, підвищено роль наукової роботи у вищих педагогічних навчальних закладах, збільшено кількість дошкільних факультетів (у Києві, Рівному, Одесі, Слов’янську, Харкові та інших містах).

Реформування освіти на початку 80-х рр. XX ст. відповідно до Закону «Основні напрями реформи загальноосвітньої і професійної школи» та постанови Ради Міністрів СРСР «Про подальше поліпшення суспільного дошкільного виховання і підготовку дітей до навчання в школі», прийнятих у 1984 р., сприяло посиленню уваги до підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних кадрів з дошкільного виховання.

З 90-х рр. XX ст., в часи незалежності України, кількість вищих навчальних закладів, які готують фахівців дошкільної справи, значно зростає. У перші роки незалежності нашої держави було прийнято низку законодавчих актів, згідно з якими матері мають змогу доглядати за дитиною до 3-річного, а в окремих випадках і до 6-річного віку. У 2001 р. було прийнято Закон України «Про дошкільну освіту», яким врегульовано дестабілізаційні процеси: заборонено ліквідацію, перепрофілювання чи використання не за освітянським призначенням приміщень дошкільних закладів. Починаючи з 2002 р. у зв’язку з економічним зростанням, підвищенням зайнятості жінок, збільшенням народжуваності (у 2001 р. мінімальна кількість народжених — 376 тис.), а також усвідомленням батьками важливості гармонійного розвитку дітей у перші роки життя, збільшився попит на дошкільну освіту, зокрема, почала помітно зростати кількість дітей, які відвідують дошкільні заклади. Так, на кінець 2007 р. дошкільні заклади відвідувало понад 1,1 млн. дітей, що порівняно з 2001 р. (мінімальна кількість дітей у дошкільних закладах — 968 тис.) більше на 169 тис. осіб. Охоплення дошкільною освітою сягнуло 56%, що на 15 % перевищило показник 2001 р., хоча у сільській місцевості він залишається низьким (31 %).

У зв’язку з цим актуалізуються питання професійної підготовки фахівців дошкільної галузі.