Спеціалізовані (селянські, кооперативні, професійні, науково-популярні та ін.) часописи

Упродовж 1917 р. і в наступних роках українська преса розгалужується і за змістом. В першу чергу збільшується кількість періодичних видань Української Селянської Спілки. Крім центрального органу в Києві, яким була згадана вже “Народня воля”, виходять ще “Вісті Української Селянської Спілки” та “Селянська Спілка”. У Катеринославі (Дніпропетровськ) виходила “Селянська Спілка”, що перетворилася потім на “Крестьянский Союз”. У Полтаві з’явився тижневик “Селянська Спілка”, у Сквирі – тижневик “Спілка” та “Вісті Комітету”, у Бердичеві – тижневик “Селянська думка”, у Чернігові – “Народне слово” і т. д.

Поруч виходять органи рад селянських депутатів. Разом з тим розвивається преса, що її провадить товариство “Просвіта”, кооперація та народні управи (земства). З центру така видавнича діяльність поширюється на провінцію, вкриваючи країну мережею інформаційно-просвітніх та кооперативних часописів. Так, 1917 р. в Катеринославі почав виходити “Вістник Товариства Просвіти”, якого з’явилося 22 числа, у Павлограді – “Степ”, у Вовчанську (Харківщина) – “Вістник Товариства Просвіта”, у Золотоноші – “Вільне Слово” та “Світло” (двотижневик, виходив у 1918 р.), у Херсоні товариство “Українська хата” видавало свій “Вісник” (неперіодичний), у м. Широкому (Катеринославщина) товариство “Просвіта” видавало часопис “Зоря” (у 1917 р. – тижневик, у 1918 р. – місячник), в Одесі з 31 березня 1917 р. “Просвіта” видавала “Вільне життя”. Між іншим слід згадати також часопис під назвою “Гуляй-Польський Просвітянин”, що за часів махновщини виходив у Гуляй-Полі, друкований на машинці з обкладинкою з друкарні загонів Махна. Врешті, 1918 р. київське товариство “Просвіта” почало видавати журнал під назвою “Просвітянин”, як центральний орган, але утриматися йому не пощастило.

Активно розвивалася й преса української кооперації. Згадаймо хоча б такі її органи, як “Українська кооперація”, що виходила в Києві в 1917–1918 pp., “Кооперативна зоря” (Київ), двотижневик “Сільський господар” там само та інші. На місцях найбільший розвиток цієї преси припадає на 1918 р. Крім статей на кооперативну тематику там публікувалися й матеріали літературного та громадянсько-політичного характеру. Досить згадати хоч би такі органи цієї преси як “Наша Спілка”, яку в 1917 р. видавав тричі на тиждень Союз кредитових і споживчих товариств у Ромнах, тижневик “Союз” в Умані, “Будуччина” у Сквирі, “Кооперативний листок” у Таращі, двотижневик “Полтавський кооператор”, “Споживач”, що виходив у Катеринославі з 1918 p., а з 1920 р. став радянським часописом, змінивши назву на “Кооперативне життя”, тижневик “Наша хата” в Єлисаветграді (пізніше – Кіровоград) та інші.

Свої часописи видавали центральні органи професійних організацій, наприклад, “Згода”, що її видавала Всеукраїнська фельдшерсько-акушерська спілка; “Наша праця” – тижневик Всеукраїнської Ради поштових службовців, замість якої в 1918 р. виходив “Бюлетень Головної Ради поштово-телеграфічної Спілки”. Тоді ж у Києві виходив “Вістник Всеукраїнської Спілки лікарських помічників, помічниць і акушерок”.

У Кам’янці-Подільському губернська народна управа в 1918–1919 pp. видавала популярний журнальчик під назвою “Село” за редакцією М. Бутовського, а 1919 р. почала видавати за редакцією Кондрацького журнал “Освіта”, присвячений питанням освітнього і педагогічного характеру. Полтавська губернська народна управа 1917 р. почала видавати “Педагогічний журнал” для читачів початкових шкіл. Заведено було тут педагогічну хроніку, бібліографічний відділ із рецензіями, покажчик книжок для дітей та підручників. Усе це викликало до журналу значний інтерес серед учительства.

Всеукраїнська учительська спілка з вересня 1917 р. при найближчій участі С. Русової, С. Черкасенка, Я. Чепіги, О. Дорошкевича видавала свій місячник під назвою “Вільна українська школа”, що продовжував традицію і завдання свого попередника з передвоєнних часів, яким було “Світло”. З’являються молодіжні часописи – студентів (“Стерно”) та учнів середніх шкіл (“Юнак” у Переяславі, “Каменярі” у Києві) та інші. Про один з цих часописів згадує д-р Харитя Кононенко такими словами: “Видавали ми свою газету “Каменярі”, де самі писали всі статті, самі були і кольпортерами та майже друкарями, бо всі друкарні були завалені роботою... Скрізь нас, осередчан, було повно, всім ми цікавились, на все живо реагували...” Врешті, був і часопис для дітей під назвою “Волошки”, який привернув до себе увагу і викликав симпатію як серед дітей, так і серед дорослих своїм змістом і гарними ілюстраціями.

З’явився перший на східноукраїнських землях двотижневий часопис українського жіноцтва під назвою “Жіночий вістник” як орган Українського жіночого союзу. Поставивши завданням координувати жіночу громадську працю, часопис попереджував: “Хто надіється знайти які-небудь феміністичні, суфражистські тенденції, нехай не передплачує “Жіночий вістник”, бо у ньому цієї поживи не знайде”.

З 1 червня 1917 р. почав виходити тижневик, присвячений військовим справам під назвою “Українська військова справа”. Виходили “Українські медичні вісті” (двотижневик за редакцією С. Лукасевича) та правничий орган під назвою “Закон і право”. Агрономічним справам було присвячено “Вістник громадської агрономії”, який з 1918 р. почав видавати Всеукраїнський союз земств за редакцією В. Мацієвича. Виходила й українська церковно-релігійна преса, наприклад тижневик “Віра й держава” або “Церковний вістник Запоріжжя” (Катеринослав).

У 1918 р. за редакцією П. Зайцева у Києві виходив історичний журнал під назвою “Наше минуле”. Думка про видання такого часопису виникла ще в 1917 р. серед осіб, що гуртувалися навколо видавничого товариства “Друкар”, яке восени того року перенесли з Петербурга. Редакція журналу ставила завдання висвітлювати “невпинну боротьбу українського народу за його політичні права, а також національну своєрідність його традицій у письменстві, культурі й мистецтві”. Цей журнал розвинувся у багатий і різноманітний змістом орган, в якому знайшли місце цінні праці та розвідки з історії України, літератури, культури і мистецтва, спогади і листування, матеріали з побуту та з історії національно-політичного руху. Перше число з’явилося в серпні 1918 р. обсягом 13 друк. аркушів та накладом в 6500 примірників. Усього за 1918 р. вийшло три книжки по 13–15 аркушів кожна. З них друге число видали накладом 5000 примірників. Участь у журналі взяли найвидатніші наукові й літературні сили того часу. Обкладинку виконав Юрій Нарбут. У цих трьох числах 1918 р. було вміщено багато цінних історичних праць, подано докладну хроніку культурного життя та велику кількість архівного матеріалу. Наступна (подвійна) книжка з’явилася на початку 1919 р. (за радянської влади) накладом 4500 примірників. У цьому числі, особливо цінному і цікавому, знайшла місце низка праць із шевченкознавства П. Зайцева, П. Филиповича, С. Єфремова та інших. Тут же ж опублікували текст часопису “Помийниця” (1863 p.), згадку про “Киевский Телеграф”, автобіографію М. Шрага та інше. Важливими та цінними тут були рубрики “Архів літературний”, в якій подавалися літературні матеріали, листування, матеріали щодо діяльності цензури, та “Архів історичний” з матеріалами з архівів російських цивільних і військових урядів, що стосувалися українського руху тощо.

З’явилися часописи, присвячені книзі. У вересні 1917 р. у Києві вийшла перша книжка критико-бібліографічного журналу під назвою “Книгар”, який почало видавати видавниче товариство “Час” за редакцією В. Старого (Королів-Старий). У вступній статті йшлося: “Раніш критико-бібліографічну роботу більш-менш виповняла наша загальна преса. Тепер же... загальна преса просто не має місця і змоги в потрібній мірі виконувати це завдання. Тому виявляється справді пекуча потреба в спеціальному періодичному органі...” Цей журнал перетворився у книголюбський орган ширшого характеру. Крім широко поставленого відділу “Критики і бібліографії”, на його сторінках з’являється довга низка цінних статей на теми книгознавства, журналістики й літератури. Досить згадати хоч би такі з них: “З історії книги на Україні” В. Модзалевського, “Свято книги” Г. Дмитренка, “Загальні принципи технічної організації бібліотеки” С Кондри, “Кольорові папери” (в справі обкладинки) К. Широцького, “Завдання української журналістичної бібліографії” С. Кондри, “Україна в освітленню європейської преси” Г. Гасенка, “Українська преса в Америці” А. Яриновича та інші. Участь у журналі, крім вже згаданих авторів, взяли ще такі, як Д. Дорошенко, М. Левицький, О. Левицький, А. Ніковський, С. Русова, Ю. Тищенко, Е. Пильченко, О. Мицюк, Л. Лобода, О. Кошиць, П. Зайцев, Л. Старицька-Черняхівська та інші. Тоді ж у Полтаві Педагогічне бюро при губернській народній управі почало видавати двотижневик “Книжний бюлетень”, а в 1919 р. у Києві Всенародна (Всенаціональна) бібліотека за редакцією І. Житецького видавала зшитками в 4–5 аркушів квартальник, присвячений бібліотекознавству, під назвою “Книжний вістник”.

Поруч з “Літературно-науковим вісником”, що по перерві знову почав виходити, з’явився ілюстрований журнал під назвою “Універсальний журнал”. Це була спроба так званого родинного журналу, який почало видавати у жовтні 1918 р. товариство “Грунт” в Києві за редакцією І. Немоловського. Секретарем редакції був П. Ковжун. Зустрінуто цей новий тип літературного часопису прихильно. “Книгар”, відгукуючись на перше число, підкреслив, що “перша спроба робить цілком приємне враження”. “Центральне місце, –йшлося далі, – безперечно належить по формі статті М. Сріблянського (М. Шаповала) “Quo vadis, Україно?”. “Легким стилем, граючись парадоксами, – писав В. Старий (Королів), – дає Сріблянський інтересно скомпонований прогноз сучасного світового соціально-політичного катаклізму і закінчує його бадьорими нотами оптимізму. Це власне не публіцистика, а тема для національного роману”. Участь у журналі, крім згаданих, взяли П. Тичина, Я. Савченко, який крім поезій дав тут цінну статтю про український театр (“Молодий театр”), К. Поліщук, М. Обідний та інші. Крім літературного відділу, ілюстрованого образками А. Ждахи, О. Кисілевського та інших, мав журнал огляди життя на українських землях і за кордоном, огляди нових видань, літературних та інших.

У квітні 1919 р. з’явився літературно-мистецький журнал-місячник під назвою “Музагет” (відразу за три місяці), в якому взяли участь переважно символісти як літературно-мистецька група. У 1917–1919 pp. виходив літературно-науковий місячник під назвою “Шлях”. На початку виходив він у Москві (чотири числа) за редакцією Хв. Коломійченка, а потім в Києві. Продовжував напрям “Української хати”. У вступному слові редакція заявила, що “ніколи в історії не було так повно поставлено перед Українським Народом огняне питання: бути чи не бути”. А тому “поширення, звищення і розквіт рідної культури на початках самостійності України при федеративній згоді з іншими країнами – все це мусить об’єднувати українців як всенародне гасло”. Серед співробітників слід згадати хоча б такі імена як М. Вороний, О. Олесь, Г. Чупринка, X. Алчевська, О. Кобилянська, М. Шаповал, П. Тичина, М. Рильський, які виступили з творами поетичними, оповіданнями, новелами. Тут же ж були статті на мистецькі теми (О. Агієнка, Б. Підгорецького), на теми літературні (М. Сріблянського (М. Шаповала)), охорони історії пам’яток (М. Біляшевського). З публіцистичними статтями виступили О. Ковалевський, А. Товкачевський. Подекуди літературно-наукові органи з’являлися і на провінції. Перед вела молодь. Так, наприклад, у Кам’янці-Подільському з 31 березня 1920 р. Рада студентських представників Українського університету почала видавати за редакцією Ю. Липи журнал під назвою “Нова думка”.

Врешті, існували й гумористично-сатиричні часописи. Першим у 1917 р. з’явився двотижневик під назвою “Ґедзь”. Як зовнішнім виглядом, так і внутрішнім змістом він дуже відрізнявся від свого попередника “Шершня” і то не на свою користь. Не більше можна сказати і про “Реп’яхи”, що виходили в 1918 р. Інакше виявив себе “Будяк” – тижневий журнал гумору і сатири, що почав був виходити 1917 р. у Києві за редакцією С. Паночіні. Роблячи огляд цього часопису, “Книгар” (В. Королів-Старий) слушно підкреслював, що перше, що звернуло увагу в цьому журналі, – це досвідченість редактора, чепурність і охайність зовнішнього вигляду. “Судячи по першому числі, – закінчував свою замітку В. Старий, – можна сподіватися, що “Будяк”... має всі дані зробитися цікавим матеріалом для дозвільного читача в інтелігентних українських родинах”.