Хочеш бути щасливим, не будь лінивим

Загадала бабуня, щоб Дениско перебрав дві склянки гречаних круп на кашу: там же і насінинки бур'яну трапляються, і «колінця» від стебел, і навіть манюні грудочки землі. А від усього того хіба може бути каша смачна!
Сів Дениско за стіл, чисті крупинки відгортає по ліву руку, а весь непотріб — по праву.
Тільки робота ця загайна і вимагає великого терпцю та уваги, а на Дениска швидко ліньки напали. От він і перебрав крупи абияк.
Бабуня ж була певна, що Дениско попрацював на совість, і висипала крупи в окріп.
Зварилася каша. Сіли всі вечеряти. Коли це Дениско як підскочить:
— Ой! Що ви мені підсунули! — і виплюнув на край тарілки крем'яшка.
Всі повернули до нього голови, а бабуня відклала набік ложку і з докором сказала:
— Це дякуй тому хлопчикові, що крупи перебирав. Все йому, бач, ліньки.
— Е, лінивому й нитку перервати важко,— підтакнув тато.
— Щира правда,— не втримавшись, докинув і своє слово дідусь. — Лінивий сидячи спить, лежачи робить.
— Ледачому завше ніколи,— посміхнулася мама. — Вранці росяно, в обід душно, а ввечері комарі кусають.
— Знаю, знаю,— винувато закліпав очима Дениско. — Хочеш бути щасливим, не будь лінивим...

                                                     

 

· Прочитай, як Дениско виконав доручення бабусі.

· Як оцінили вчинок хлопчика бабуся, тато, дідусь, мама?

· Що цікавого ти помітив у їхніх словах?

· Знайди слова, що підказують, з якою інтонацією слід читати слова Дениска, бабусі, тата.

·  З чого видно, що Дениско добре зрозумів свою провину?

 

 

 Перечитай виділені речення. Вони є народними прислів'ями. Запам'ятай їх і вживай у власному мовленні.

 

 

Віктор Іванович Кава

(1 січня 1937р. — 26 листопада 2004р.)

Народився 1 ciчня 1937р. в родині вчителів у селі Поділ Сріблянського району Чернігівської області.

Школярем Віктор багато читав, писав вірші, дописував у стіннівки, надсилав інформації до райгазети «Срібнянщина». По закінченні середньої школи вступив до Київського університету на факультет журналістики. Здобувши диплом з відзнакою, почав працювати редактором у дитячому видавництві «Веселка». Після кілька років завідував відділом літератури в журналі «Барвінок», потім був літконсультантом і відповідальним секретарем комісії Спілки письменників України по роботі з молодими авторами.

Талант Вiктора Кави високо вшановано: вiн лауреат літературної премії iменi Лесi Українки.

 

ТВІР

Славко сидить і пише твір. Пише, як мокре горить: то у вікно визирне, то почухається, то крадькома розгорне журнал «Перець» і тихенько хихикає...

Мати, яка прибирає в квартирі, не витримує.

— Чого ото байдикуєш? Невже так важко зладнати твір про зиму? Ти ж щодня ганяєш на лижах по белебнях, набачився тої зими по саму зав'язку!

— Еге, дуже там набачився,— бурчить Славко,— як у мене поганючі старі лижі. Ледь сунуться по снігу...

— Менше розмузикуй!— розсердилася мати. — Краще над твором поміркуй добре. Ти ж зовсім не думаєш своєю головою!

Славко аж скинувся.

— Чого це я не думаю?— мовив геть ображеним голосом. — Я думаю, я дуже сильно думаю: от гарно було б, просто здорово, якби ти купила мені нові лижі!

· Про що думав Славко?

· Прочитайте оповідання в особах.

  Складіть свою кінцівку.

 

 

Олександр Іванович Клименко

Клименко Олександр Іванович - український письменник, літературний критик,музикант. Лауреат Міжнародної літературної премії ім.          М. Гоголя (2009), Міжнародної літературної премії ім. Г. Сковороди «Сад божественних пісень»(2011), Літературно-мистецької премії ім. П. Куліша (2014).

Народився 26 квітня 1970 року в м. Коростишів Житомирської області в родині вчителів. Батько Клименко Іван Архипович (1925р.—1988р.) працював вчителем по класу баяна у Коростишівській дитячій музичній школі, мама Потапенко Ніна Іванівна (нар. 1943) — вчителькою молодших класів у Коростишівській початковій школі №6.

Твори письменника перекладалися чеською (антологія сучасного українського оповідання «Україно, давай, Україно!»), російською (журнал «Подъём») та білоруською (збірка «Думы і песні Валыні») мовами. Живе та працює у м. Луцьк.

 

ПІД СОНЦЕМ

Присвячую мамі

- Мені здається, я хотів летіти без повітря, - знову забелькотів Джонні.
- Здається, хотів бачити червоне плаття Лен, але без Лен. А Бі померла, Бруно.
Хуліо Кортасар, "Переслідувач"

...смерть дитини надихає...
Джузеппе Унґаретті

І моєї дівчинки не стало. Моєї маленької Бі.
Не бачу ручок, якими вона торкалася мого обличчя. Чи, може, цього не було? Тоді що з фотографіями? Вони лежать у шухляді. Бі та маленьке лоша. Це я тримаю її на руках. А ось вона їсть солодку вату на паличці: вона її любить, вона завжди любила солодке.
Я казав:
- Бі, що приніс тато? Бі, моя маленька Бі, що сьогодні приніс тобі твій тато?
Чи, може, нічого не було? Може, фотографії - звичайна купа чорно-білих частинок пам'яті? Пам'яті, яка нікого не впускає у свій простір.
Боже, навіщо ти забрав Бі? Не бачу дівчинки...

Коли ми переїхали в дім, - тихий, безлюдний, на кінці вулиці, яка сама виглядала випадково пригрітою на тілі міста, - він був схожим на хребет, розцвічений подзьобаною цеглою, часом.
"Така собі клітка з каміння й того, що колись було фарбою, склом. Усередині залишилися ознаки життя, яке тут було, цінувалося, - я так подумав. - Старі речі чи щось подібне до телефонних номерів, похапцем записаних на запиленому дзеркалі, можливо, насіння кульбаб та клапті газет. Особливо клапті газет - вони завжди лишаються".
Натомість було чисто.
Пам'ятаю, я сказав:
- Бі, тут як у раю. Перед тим, як вивісити оголошення "продається дім", у будинку добре попрацювали віником та шваброю. Інакше не можна: продаєш - покажи справжній товар. Нічого, що дім старенький та невеликий, він для нас - тисяча і одна ніч.
Бі бігала по дерев'яній підлозі. Її каблучки, я це зрозумів, зробили диво: дім ожив. Пам'ятаю - він ожив миттєво. Тотальне запустіння, абсолютне неіснування в нім живих істот - усе зробилося несправжнім, і ми раділи. А Бі бігала й кричала:
- Нехай у кімнаті живуть іграшки!

Потім завезли меблі: все зайняло свої місця - раз і назавжди. Іноді мені здавалося, що речі дивляться на мене, запитуючи:
- Так ми стоїмо? Світла вдосталь?
Я відповідав:
- Так. Вдосталь.
- Бі не заб'є колінець об стілець, коли бігтиме з подвір'я щаслива та необережна?
Тоді я переставляв стілець.

· Який настрій породжує цей твір?

· Яка його головна думка?

Всеволод Зіновійович Нестайко

Всеволод Зіновійович Нестайко (30 січня 1930р., Бердичів) — письменник, класик сучасної української дитячої літератури. Для його творів характерне гумористичне обігравання імен та ситуацій. Найпопулярніший твір — трилогія «Тореадори з Васюківки» («Пригоди Робінзона Кукурузо» [1964], «Незнайомець з 13-ї квартири» [1966], «Таємниця трьох невідомих» [1970]).

Нестайко закінчує десятилітню загальну середню школу з одною четвіркою в табелі, зі срібною медаллю. Через обставини терору та війни не вчився у п'ятому та дев'ятому класах. Курс дев'ятого класу пройшов самостійно за два місяці. Після школи вступає на слов'янське відділення філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Всеволод Нестайко закінчує навчання на філологічному факультеті в 1952 році.

У дитинстві разом із сусідом та однолітком Вітасиком Дяченком читали книжки: Миколи Трублаїні («Лахтак», «Шхуна „Колумб“»), Джека Лондона, Жюля Верна, Бориса Житкова, та мріяли стати капітанами далекого плавання. Як виявилось, через особливості зору Нестайко не міг стати моряком, а сусід таки став капітаном.

ЧАРІВНЕ ДЗЕРКАЛО

Повість - казка

І от уже лишилися далеко позаду і колонія «Притулок маленьких друзів», і узлісся, і Сині Скелясті гори. Ластовинія зникла за обрієм. Веснянка і пан Морок простували дорогою, що тяглася через безлюдний, спалений сонцем степ. Веснянка ледве плентався від утоми. Та пан Морок нізащо не хотів зупинитися, щоб перепочити.

— Нічого, нічого, потерпи. Скоро стемніє, і тоді одразу стане легко, — казав він хлопчикові.

І Веснянка нетерпляче поглядав, як поволі заходило сонце. Нарешті сонце сховалось, і землю оповив присмерк. Лише маленька смужка червоніла на крайнебі. То згасали останні сонячні промені. І тоді пан Морок враз махнув плащем. І хлопчикові здалося, що саме від цього зовсім погасло сонце й запанувала темрява. В ту ж мить пан Морок підхопив Веснянку на руки, і вони з шаленою швидкістю помчали вперед, крізь кромішню пітьму ночі. Втоми як не було, та зате хлопця охопив моторошний страх, від якого хололо серце. Такий страх Веснянка відчував лише в кошмарному сні, коли несила ні поворухнутися, ні крикнути…

Летіли вони недовго — всього кілька хвилин. І от Веснянка вже стоїть на землі. Довкола знову височать гори. А прямо перед Веснянкою лежить озеро. На воді — жмурки од вітру. Хлюпочуть маленькі хвильки, сріблисто переливаючись у місячному сяйві. Край берега шумить очерет. А посеред озера плавають дикі качки, крижні, пірникози. В осоці дере деркач. Кумкають жаби…

Пан Морок підвів Веснянку до самісінького озера. І раптом схопив за плечі й нахилив над водою. Крик жаху застряг у Веснянки в горлі. Невже він його зараз утопить!.. Але ні — пан Морок не збирався топити Веснянку. Він лише якусь мить тримав його над водою, потім відпустив. І тільки-но обличчя Веснянки відбилося у воді, як сталося диво. На очах у Веснянки це звичайне собі озеро застигло, ніби взялося кригою. Поверхня його зробилася рівна і нерухома, як скло. Птахи знялися й полетіли.

А озеро почало зменшуватися, зменшуватися і раптом піднялося і стало сторч. І вже не озеро це, а дзеркало в дерев'яній зеленій рамі, на якій вирізьблено очерет.

— Ну, от ми й прибули, — сказав пан Морок. — По той бік цього чарівного дзеркала — Країна Сонячних Зайчиків. Ми повинні пройти туди. Ти чув що-небудь про Країну Сонячних Зайчиків?

І хоча Веснянка ще як слід не отямився від переляку, він не міг стримати радісно-здивованої усмішки. Ще б пак! Звичайно, він багато чув про цю чудову країну.

Давно-давно, ще коли він був зовсім маленьким, його найулюбленішою грою було пускати маминим люстерком сонячних зайчиків.

Тоді хлопчик думав, що люди просто так, жартома, називають ту сонячну плямку сонячним зайчиком. Він не знав, що це справді зайчик — з довгими вушками, з лапками і маленьким куцим хвостиком — точнісінько такий, як живий заєць, тільки жовтий, сонячний, бо зроблений із сонячного проміння. Про це, коли хлопчик підріс, йому розповідала його стара бабуся, яка знала все на світі. Бабуся розказала йому і про Країну Сонячних Зайчиків, де вони живуть і звідки щоранку розбігаються по всій землі робити свої добрі діла. А вони роблять багато добра і завжди допомагають тому, з ким трапилась біда. Проте сонячні зайчики дуже скромні й не люблять, щоб їм дякували. Тому-то люди й не бачать, що вони — зайчики. А хіба станеш дякувати звичайній собі сонячній плямці! І країну свою вони засекретили. Ніхто не знав, де ця країна… Веснянка довго мріяв побачити сонячного зайчика. І одного разу…

Якось ранньої весни він прокинувся на світанку. Прокинувся, але очей ще не розплющив. І от відчув, ніби щось м'якеньке й ніжне злегка лоскоче йому обличчя. Веснянка ворухнув віями і… І що б ви думали? Він побачив, що в нього на щоці сидить маленький сонячний зайчик, в одній лапці тримає малюпусінький золотий пензлик із сонячних промінців, у другій — золоте відерце з рудою фарбою. Зайчик умочав пензлик у відерце і малював на носі хлопчика веснянки. От тобі маєш — виявляється, веснянки на обличчях малюють сонячні зайчики! Щоб краще роздивитися зайчика, хлопчик розплющив очі. І в ту ж мить сонячний зайчик зник — він-бо думав, що хлопчик спить, тому й був такий необачний. Відтоді хлопчик дуже пишався своїми веснянками і всім розповідав, як він бачив сонячного зайчика. Він так часто про це розказував і стільки говорив про веснянки, що його кінець кінцем так і назвали — Веснянка. Та ніколи він не думав, що йому пощастить побувати в самій Країні Сонячних Зайчиків.

І раптом тривожна думка майнула у нього: чого це Морок хоче пробратися в Країну добрих сонячних зайчиків?

· Який настрій навіює тобі цей твір?

 Поставте один одному запитання за змістом прочитаного.

 

Дмитро Семенович Чередниченко

Дмитро́ Семе́нович Чередниче́нко (30 листопада 1935 р. с. Межиріч, Канівський район, Черкаська область) — український письменник, поет, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець. Член Національної спілки письменників України (1979). Перекладач литовської літератури.

Після Межиріцької середньої школи (1953) закінчив Київський педагогічний інститут імені М. О. Горького (1957), вчителював на Канівщині й Васильківщині (1957-1963), працював на журналістській та видавничій роботі (1963-1982).

Учасник діалектологічної експедиції в село Салтикову-Дівицю Куликівського району Чернігівської області (керівник Ф. Т. Жилко, 1955) та першої української антропологічної експедиції по Україні, Молдові, Білорусі та Росії (керівник В. Д. Дяченко, 1956), а також міжнародних конференцій з питань національної символіки, літератури й мистецтва.

З 1991 по 2002 редагував українознавчий часопис для українського шкільництва «Жива вода». З лютого 1992 року керує літературним об'єднанням «Радосинь».

 

ХЛОПЧИК ІВАСИК І ДІДУСЬ ТАРАСИК

Був собі хлопчик Івасик, якого дуже любив дідусь Тарасик. Любив, доглядав, бо Івасик часто мудрував. Ідуть ото вони луками як рівні, тільки й того, що дід високий, а хлопчик низенький, дід бородатий, а внук навіть безвусий, у діда долоня, як сонях, а в хлопчика долонька, як ромашка. Ідуть собі, розмовляють, над нелегкими загадками вдвох метикують. А найбільше тих загадок в Івасика виникає.

— Діду, ді’!.. А куди ховаються рибки від дощу?

— А й справді — куди? Треба буде, онучку, дослідити. Ось підемо в дощ до річки та й засядемо в кущах, в куширах1 та й будемо спостерігати... Ми їх неодмінно застукаємо зненацька.

— О, діду! Ді’!.. А яким молоточком і по якій кувалдочці зозуля кує? Чуєте? Ку-ку, ку-ку... Ось прислухайтесь: день-дзень, день-дзень...

— Ти знаєш, онучку, я вже давненько над цим задумався. Я вже й підкрадався та придивлявся. От-от, здається, побачу. Ось вона, зозулька, й замахнулася, ось у очах мелькнуло — і вже чую: ку-ку, день-дзень...

— То, може, разом, діду, ми дослідимо?..

— Авжеж, Івасику. Авжеж...

Якийсь час ідуть вони мовчки. Дідусь думає про своє, Івасик — про своє. Івасиковій ручці, що як ромашка, тепло й затишно у дідовій руці, що як сонях. Коли це хлопчик просто засипає діда своїми загадками, наче в горіховій скриньці їх набрав.

— Діду, ді’!.. А щука спершу під лінійку собі стежку виміряє, що так рівно шугає?..

— Діду, ді’! — не дає онучок дідові й слова на відгадку сказати. — А коли риби ходять у школу, то в чому вони зошити носять?

— Я...

— Ні, діду. Ні... А в щуки є пропелер, що вона так швидко плаває?.. Діду, ді’!.. А риби вранці вмиваються?.. Ой діду... А жирафа така, як телевежа? Що, вона мультики показує?.. — і хлопчик замовк.

— Ну й багато ж ти мені загадок назагадував!.. Як мені їх розгадувати? По черзі?..

— Стривайте, діду, стривайте... А на що схожий човник?

— На...

— На вербовий листок, діду. А тополька на що схожа, га? Ану, діду, відгадайте...

— На...

— На пір’їну, діду! Бачте, яка зелена пір’їна стоїть. Одна, друга, третя... А разом — наче зелений гребінець. Ой діду, — струмок. Як же ми перейдемо?

І хлопчикові стало страшно: коли не перейдуть струмка, то як же вони потраплять додому?

— Тепер ти, внучку, відгадай цю загадку.

— На крилах перелетимо...

— А в тебе є крила?

— Нема-а-ає...

— Ну, що ж, тоді вилазь на діда верхи та й поїдемо. Дід Тарас підкотив холоші, посадив собі хлопчика

на плечі та й:

— Но-о, конику. Но!..

Перебрів той струмок, вийшов на стежку, порослу кучерявим споришем, і погуцикав до села:

— Додому, конику, додому!..

Івасик глянув на небо: і маленькі, як він, рожевуваті хмарки також додому пливли.

 

•   Знайди і прочитай опис зовнішності Івасика й дідуся. Який художній засіб використав у ньому письменник?

• 3 якими запитаннями хлопчик звертався до дідуся? Як можна знайти відповіді на них?

     • Словами з тексту доведи, що загадки Івасика сипалися, як з мішка горох.

     • Який малюнок ти запропонуєш до кінцівки оповідання?

Іва́н Юхи́мович Се́нченко

(30 січня 1901р. — 9 листопада 1975 р. )

Народився 30 січня (12 лютого) 1901 року в с. Наталиному (нині Красноградського району Харківської області). Його батько, не маючи землі, змушений був працювати чорноробом, хористом, садівником, крамарем, церковним регентом.

Іван спочатку навчався в Костянтиноградському чотирикласному училищі, яке закінчив 1916 року. Вчився він добре, тому батько з усіх сил прагнув віддати хлопця до гімназії. Однак таким планам не судилося здійснитися, адже річна плата за навчання в гімназії становила 80 карбованців, а Юхим Сенченко за рік стільки заробити не міг.

У 1916—1920 роках Іван навчався в учительській семінарії. У студентські роки приятелював із майбутнім письменником Олександром Копиленком — уродженцем Костянтинограда. Літературним зацікавленням хлопців значною мірою сприяли роздуми над прочитаними книгами та суперечки при їх обговоренні.

1920 року Сенченко вчителював у рідному селі, потім був інструктором позашкільної освіти в Костянтинограді. 1921 року, переїхавши до Харкова — тодішньої столиці України, працював продавцем у книгарні, бібліотекарем, учителем української мови у робітничому гуртку.

Помер 9 листопада 1975 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 

Хліб святий

Принесла баба хліб з магазину. Катруся не голодна була. Покуштувала і аж ніс зморщила:
— Фе, який поганий!
Бабуся розсердилася і почала навчати внучку:
— Так ніколи не можна говорити на хліб. Коли він чомусь не подобається, кажуть: «Хліб так негарно випечений...»
— А Юрчик теж не шанує хліба,— насупилася Катруся. — Не доїв надворі кусочка і кинув на землю. Потім із Сергієм почали його футболити...
— Ай, як негарно!— розгнівалася бабуся. І сказала внучці: — І сама ніколи так не роби, і Юрчикові не дозволяй. Не доїла — однеси у хлібницю поклади, пізніше доїси. А коли хтось кине на землю — накажи підібрати. Топтати хліб не можна. Хліб дає людям життя. Без хліба ж — голод, смерть. Скільки на світі людей перемерло без хліба! Хліб святий.
Катруся задумалася. Потім притулилася до баби: — Я більш ніколи не буду погано казати про хліб і не розкидатиму. І Юрчикові не дозволю. Тільки не треба сердитися на мене. Приголуб мене...
Бабуся поклала руку на голову внучці і пригорнула її до себе.

 

· Які бабусині слова ти запам’ятав?

· Поясни назву твору.

 

В осінній час сім погод у нас

В осінній час сім погод у нас: сіє, віє, туманіє, шумить, мете, гуде і зверху йде.
— А як же це розуміти? — спитала в баби Катруся.
— А ось так, моя внучечко,— одказала баба. — Сіє — це значить, падає дрібненький - дрібненький дощик — мжичить мжичка. Краплиночок не видно, а погуляєш трохи — і шапочка одволожіє... Віє — ти знаєш що — вітер. Восени йому воля, ганяє полями й дорогами. Щільніш загортайся, бо наскрізь продме. Туманіє: з'являються тумани, висять над землею вранці і ввечері, а то й цілий день. Шумить: листя восени жовкне, стає цупке, неначе з міді виковане. Налетить вітер, пожовкле листя од гілок відривається, котиться по стежках, по алеях: а тоді як війне, ніби мітлою мете і листя, і куряву — тільки свист у повітрі! А то й дощ піде. Б'є у шибки — і теж шумить за вікнами. Гуде: восени надворі холодно. Вітер дме у димар, як у велику трубу, і гуде там: гу-гу-гу-у! І зверху йде: часом дуже захолодніє, тоді дощ на сніг обернеться, сиплеться зверху. Поки до землі долетить — розтане. І знову сиплеться — зверху йде.
Одне слово — осінь.

 

 

· Про що розповіла Катрусі бабуся?

· З чим порівнюється осіннє листя?

Розіграйте діалог на основі змісту оповідань.

 

Григір Михайлович Тютюнник

(5 грудня 1931р. - 6 березня 1980р.)

Гри́гір Миха́йлович Тютю́нник — український письменник-прозаїк.

Народився в родині селян — Тютюнника Михайла Васильовича і Тютюнник (до заміжжя Сивокінь) Ганни Михайлівни, які працювали в колгоспі — батько плотникував, косив, пиляв, і, що цікаво, то вже в свої немолоді роки не полишав надії вступити в виш і почати вчителювати, а мати працювала на різних роботах — полола, в'язала, поливала і подавала снопи в барабан.

  У 1937 році його батька було заарештовано органами НКВС з політичних мотивів і пущено по сибірських етапах (у 1957 році Михайла Васильовича було реабілітовано посмертно). Після арешту батька хлопчика забрав до себе дядько Филимон Васильович, що проживав на Донеччині. Тут Григір ходив до школи. Вищу освіту він здобув на філологічному факультеті Харківського університету.

Тема добра й любові є основною у творах Григора Тютюнника для дітей. Найважливіші його збірки: оповідань «Ласочка»(1970р.), казок «Степова казка»(1973р.)

      

Бушля

Оповідання

  Одного разу, коли Арсен, як завжди, рибалив біля своєї верби, припустив дощ. Вода в річці зробилася сірою та непривітною. Перестало виспівувати й вицьохкувати птаство всяк на свій лад, лише дятел стукотів десь недалечко по корі всохлого дерева. Не клювало, бо в дощ риба залягає на дні й спить. Арсен прикрив голову та плечі лантухом, який завжди носив з собою про дощ, і дивився на воду. По ній густо витанцьовували дощові спичаки й здіймалися великі прозорі бульбахи. Дивився, дивився Арсен на той танок дощу по річці та незчувся, коли й заснув.

А тут летіла бушля — велика довгонога і довгошия птаха, що любить ховатися попід очеретом та лепешкою й вичікувати, доки мимо пливтиме рибинка: то вже вона її неодмінно вхопить своїм зубатим дзьобом. Покружляла бушля над Арсеном, а він і не зворухнеться, бо спить,— подумала, напевне, що то пень, та й сіла просто йому на голову. Сіла, учепилась кігтями в лантушину й теж задрімала під дощем.

Довгенько так вони сиділи обоє: Арсен у човні, бушля — на Арсенові.

От уже й сонце крізь хмари проглянуло, і дощик ущух, і птахи знову заспівали, а вони сплять — розморило на дощ обох.

Першою прокинулася бушля. Кліпнула очима, звелася на ноги і. збудила Арсена. Хотів був старий підняти голову — несила, важке щось тисне її вниз. Тільки ворухнув рукою, щоб помацати, що воно за диво, а бушля як закричить:

К-а-а-й.— мов людина.

Ударила крильми діда по вухах, раз і вдруге — не зніметься, бо кігті в лантушині заплуталися. Аж похолов од страху Арсен. Та й собі в крик:

— Рят-у-у-йте-ж-бо-що-воно-за-лиха-година! Бушля кричить, і Арсен кричить. А довкіл, ні в лісі, ні на річці, ані лялечки, тільки луна котиться.

Нарешті бушля таки злетіла, хоч і подряпала кігтями дідову голову. Побачивши птаху, що метнулася від нього понад водою. Арсен отямився, поторкав руками здряпану голову й сказав:

— Я тобі пеньок, чи що? — І заходився мотати вудки.

А дома не втримався, розказав бабі про свою пригоду з бушлею. Посміялися вдвох та й годі. І, може, пригоду цю й забули б, якби Арсениха не переповіла її сусідці, а сусідка — своїй сусідці. Доки все село взнало.

Тепер, як іде Арсен вудити, рибалки гукають йому з-під круч:

— Поспішайте, діду, поспішайте, бо ондечки над вашою вербою вже бушля кружляє-Жде!

— Ану ж, діду, розкажіть, як ви з бушлею кричали!.

Арсен і не сердиться. Усміхнеться хіба та й скаже:

— Отак і кричали: вона по-своєму, а я по-своєму.

Відтоді й по сей день Арсена звуть у селі не інакше, як Бушля.

 

· Про кого йдеться у творі? Хто його головний герой?

· Подумайте, чому письменник саме так закінчив розповідь про діда Арсена?