2018-02-14
394
Наративні студії ХХ–ХХІ століть включають у себе не лише наукову традицію, що веде свій початок від епохальної праці Володимира Проппа "Морфологія (чарівної) казки” (1928), а й інші різновиди теоретичного осмислення розповідних текстів. Оригінальним зразком такого підходу до наративів є концепція Франка Анкерсміта, що була найбільш повно представлена у його дослідженні "Наративна логіка: семантичний аналіз мови істориків” (1983). Теоретик історії за покликанням, учений ставить і вирішує важливі й складні питання наративної онтології та епістемології.Гейден Уайт стверджував, що минуле як таке не може бути зрозумілим: саме по собі минуле – це міріади фактів, станів, подій, неоформлений хаос даних. Тому історик змушений перекладати "прозу” історичного минулого в наративну "поезію” історіографії. Чотири риторичних тропи: метафора, метонімія, синекдоха та іронія дозволяють здійснити цей переклад. Однак ці чотири тропи є, на думку Анкерсміта, не так правилами перекладу, як правилами, що визначають наративну структуру наративних описів минулого. Тобто знання про минуле стає можливим завдяки цим правилам.Наративні субстанції і метафора. Анкерсміт обговорює правила, яким підпорядковуються наративи. У пошуках цих правил дослідник пропонує розглянути дві точки зору. Першу з них він називає точкою зору читача (або письменника). Вона полягає в тому, що наратив – це сукупність висловлювань, які читають чи пишуть одне за іншим. У результаті, наші вимоги до наративу обмежаться переліком правил, як коректно пов’язувати між собою висловлювання (синтаксичним, семантичним, прагматичним чи будь-яким іншим способом). Згідно з іншою точкою зору, вся сукупність висловлювань у наративі є знаряддям створення певного "образу” чи "картини” минулого. Для ілюстрації Анкерсміт порівнює висловлювання з людськими діями. У першому випадку ми можемо дати наративне повідомлення, що складається з серії описів дій в хронологічному порядку. Проте ми також можемо дати вільний огляд дій, здійснених окремою людиною. Наприклад, ми могли б сказати, що багато політичних дій Рішельє були інспіровані бажанням добитись політичного об’єднання Франції. Нам варто розуміти, що це є інтерпретацією дій Рішельє і тому об’єднання Франції не обов’язково було його свідомим наміром. Перший підхід філософ називає лінійним (лінгвістичним), а другий всеохоплюючим (метафоричним). При лінгвістичному підході головна турбота спрямована на осягнення наративу, тобто творення зрозумілого тексту. Однак доступність для розуміння – це лише попередня вимога до тексту, щоб він був прийнятним і узгодженим наративом. Є багато типів зрозумілих текстів, висловлювання в яких поєднані згідно з мовними критеріями зрозумілості, але які, тим не менше, не заслуговують визначення наратив. Трактати з хімії, математичні доведення, рекомендації з проведення військових чи політичних акцій, статті кримінального кодексу – ось кілька прикладів таких текстів. Можна також, вважає Анкерсміт, виділити з будь-якого наративу кілька речень, які, взяті як ціле, не будуть вважатися наративами, хоча будуть при цьому цілком зрозумілими і доволі інформативними. Висловлювання мають подвійну функцію в наративі: а) вони описують минуле і б) за допомогою цих висловлювань створюється "образ” чи "картина” минулого (певна наративна субстанція). Вимоги зрозумілості діють лише на рівні, де описується історична реальність. Те, що складає характерну особливість наративів, тобто їхня здатність виражати "картину” чи "образ” минулого, виходить за рамки застосування лінгвістичного підходу, оскільки він ніколи не вимагає аналізу цілих наративів в їхній унікальній своєрідності. Тому унікальність наративу полягає не в предметі його розгляду, а в інтерпретації цього предмета. Унікальність наративу невіддільно пов’язана з самою його сутністю, тобто з його здатністю надавати інтерпретацію фрагмента минулого.Метафора, по его мнению, по существу эквивалентна некоей индивидуальной точке зрения, с которой нас приглашают посмотреть на часть исторической действительности. Метафора "антропоморфирует" социальную и иногда даже физическую реальность и, осуществляя это, позволяет нам в истинном смысле этих слов приспособиться к окружающей действительности и стать для нее своими. В исторической дисциплине произошел переход к новым исследовательским, методологическим и концептуальным парадигмам. «Старая» история оперировала вопросами типа: «Что случилось?», «Как это случилось?». В «новой» истории эти вопросы трансформировались в один: «Почему это случилось?» В 80-х годах школа «Анналов» предложила метафору, превосходно иллюстрирующую сущность новой истории. Новая история - «история молчаливого человечества» — это море, на поверхности которого плавают исторические события, а в глубине лежит анонимный народ. Необходимо проникнуть в глубины моря и, поставив в центр исследования не героя, а безымянного человека и его повседневную жизнь, купно проанализировать все аспекты человеческой мысли, поведения, деятельности и через это постигнуть всю глубину истории. Ж. Ле Гофф полагает, что новая история в этом отношении есть принципиально новый виток в историографической спирали, т. к. она дает возможность рассматривать историческое бытие человека с позиций знаний о среде его обитания — экономике, культуре, социуме.Таким чином, Анкерсміт доходить висновку, що немає таких правил, за якими можна було б творити наративи (історичні розповіді). Зате можна було б сформулювати правила оцінки відносних достоїнств окремих повних наративів. Однак треба мати на увазі, що ні предмет наративу, ні навіть "саме минуле” не могли б бути вищим арбітром при виборі найкращої наративної інтерпретації минулого. Всі наративи несумірні. Саме тому, що минуле не має свого власного обличчя, наративне відтворення якого підкорялося б правилам, Анкерсміт стверджує, що наратив є вказівкою на те, як варто уявляти собі історичну реальність. Оскільки наратив задає певне "бачення” минулого, він, по суті, функціонує як правила чи система правил, що встановлюють, як варто уявляти собі минуле, политике, психологии, обычаях, эмоциях, языке и т. д., чего никогда не делала старая история.
|
|
|
|
|
|
