Створення завершеної теорії історичного пізнання, в основі якої лежало поняття індивідуальності як предмета історичного пізнання, пов'язане з іменами лідерів баденської школи неокантіанства В. Віндельбандом (1848-1915) і Г. Ріккертом (1863-1936). Промова В. Віндельбанда «Історія і природознавство» при вступі на посаду ректора Страсбурзького університету в 1894 р. стала програмною для баденської школи неокантіанства. Насамперед учений не погодився на традиційний поділ наук на природничі і науки про дух, оскільки останні не завжди мають у своїй основі внутрішнє сприйняття. Неспроможність поділу за матеріальним і формальним принципом В-д доводив прикладом психології, яка за предметом належить до наук про дух, але її методологічний арсенал повністю належить природничим наукам. Переважна більшість емпіричних дисциплін, яких прийнято називати науками про дух, спрямовані на те, щоб дати повне і вичерпне уявлення про одиничне, про однократну, обмежену в часі дійсність. Саме тут виявляється надзвичайна різнорідність прийомів, за допомогою яких дослідники доходять до розуміння цих процесів. Характерною особливістю наук про дух (зокрема, всіх історичних дисциплін), за переконанням філософа, є спрямованість пізнавального процесу на однократну дійсність. Отже, принцип поділу емпіричних наук має ґрунтуватися на формальних засадах - одні шукають в дійсності або загальне у формі природничих законів, або ж індивідуальне в історично визначеному образі… одні є науки про закони, інші — науки про події: перші вчать, що було завжди, другі — що було одного разу». Перші науки В-д назвав грецьким терміном номотетичні, а другі — ідіографічні, підкресливши, що цей поділ стосується способів обробки, а не самого змісту знання. Природничі науки є номотетичними, оскільки їхня логіка дослідження спрямована на обґрунтування того, що має загальний характер. Пізнавальна логіка природознавця іде від встановлення одиничного до розуміння загальних відносин. Історик має завдання знову відновити у формі ідеальної дійсності картину минулого у всіх її індивідуальних рисах. Попри всю необхідність логіки для критичної роботи історика над історичними джерелами він повинен виділити з маси історичного матеріалу повну життєвої рельєфності картину минулого — образи людей і людського життя з усім багатством їх своєрідних форм, із збереженням індивідуальності, переконаний філософ. Саме цим історія відрізняється від природознавства, а її значення для сучасності полягає в тому, що культурне життя людини є історичний зв'язок. Оскільки природничі науки спрямовані на пізнання загального, а ідіографічні на пізнання одиничного, особливого то виникає запитання: що важливіше для пізнання — ознайомлення з законами, або ж з конкретними подіями. Для В-да обидва напрямки у пізнанні мають однакову цінність. Але його цікавить «внутрішня цінність знання». Тут особливе має цінність лише настільки наскільки воно сприяє пізнанню його в цілому. Отже, завданням пізнання є не тільки підведення одиничного під родове поняття або під загальне судження. Одинична ознака має виступати як важлива складова частина цілого. Пізнання має здійснюватись лише з використанням двох вихідних позицій. Ідіографічні науки на кожному шляху потребують загальних положень. Водночас філософ був переконаний, що будь-який інтерес і критерій, будь-яка оцінка пов'язані у людини з одиничним і однократним. Особливо це виявляється у повсякденному ставленні людини до особистостей. «Те, що справедливо стосовно індивідуального людського життя, повністю можна застосувати і до всієї сукупності історичного процесу: він має цінність лише у тому випадку, якщо він однократний». Особливе, одиничне в історії для В-да, є «комплекс фактів, які необхідно зв'язати в ціле шляхом їх віднесення до цінності». Власне, йдеться про те, що дослідження історії (як і всіх емпіричних наук) вимагає системи нормативної свідомості, чиї принципи повинні бути загальнозначимими. Під загальнозначимістю розуміється не саме визнання, а лише зобов'язання цього визнання.
20. Теорія цінностей Віндельбанда-Ріккерта. Віндельбанд філософію визначає як нормативну, критичну науку про загальнообов’язкові цінності. Він тлумачить історію як низку циклів, усвідомлення й втілення цінностей, акцентуючи відповідно роль методу істор науки як «органону філософії». Виокремлює етичні, естетичні, релігійні цінності. В проголошував кінцевою метою поступу людства його самовизначення, відповідно до етичного ідеалу. Вище етичних цінностей він ставить цінності естетичні – вільні від інтересів і волі. Наголошуючи на розриві у царині індивідуалізовано-історичного, належного й сущого та на існуванні неусувного залишку тут чогось, що не пізнається засобами філософс, етичного й естетичного мис-ня, В відносив вирішення цих пит до релігії. Саме релігійні цінності становлять вершину ціннісної піраміди. Він переконаний, що будь-який інтерес і критерій, оцінка, повязані у людини з одиничним і однократним, це проявляється в у повсякденному ставленні людини до особистостей. «що справедливо стосовно індивідуального людського життя, повністю можна застосовувати і до всієї сукупності істор процесу: він має цінність лише якщо він однократний». Тому для В-да одиничне в іст. є – комплекс фактів, які необхідно звязати в ціле шляхом їх віднесення до цінності. Дослідження іст. вимагає системи нормативної свідомості, чиї принципи повинні бути загвизнаними. Існ заг цінності, на осн яких повинен відбуватися процес емпіричного пізнання. В. Віндельбанд лише в заг рисах окреслив теорію історії, яка була завершена його талановитим послідовником Г. Ріккертом і мала вел вплив на європ істор науку. У 1899 р. вийшла його книга «Науки о природе и науки о кул-ре» яка містила перше обґрунтування його теорії. Її завершений виклад був зроблений у книзі «Границы естественнонаучного образования понятий. Логическое введение в исторические науки» Г. Ріккерт відмовився від терміна «науки про дух» і запроп замінити його визначенням «науки про кул-ру». Розглядаючи предметну протилежність між науками про природу і науками про кул-ру Р-т твердив, що в її осн лежить поняття цінностей — у явищах кул-ри ми завжди знайдемо втілення якої-небудь визнаної люд цінності. Філософ назвав їх благами і до них відніс релігію, церкву, право, дер-ву, мораль, науку, мову, літ-ру, мис-во, гос-во і необхідні для їх функціонування технічні засоби. Вони є одночасно об'єктами, кул-ними благами, оскільки їх цінність визнається всіма членами сус-ва на певному етапі роз-ку. Отже, під кул-ю розумілась «сукупність об'єктів, зв'язаних із загзначимими цінностями…».Категорія цінність є також осн для поділу наук за формальним принципом. Гол тут виступає категорія індивідуальність. Г. Ріккерт виходив з того, що природознавство і істор наука завжди повинні знаходитись у принциповій логічній протилежності між собою. Кордони природничонаукового утв понять не можуть бути встановлені шляхом розгляду предметних особливостей, оскільки вони є лише част емпіричного світу. Встановити їх можливо лише логічним шляхом. Кул-на цінність б-я явища біл якщо вона пов'язана з його індивідуальними якостями. Історично-індивідуалізуючий метод є методом віднесення до цінностей і протистоїть методу природознавства, який ігнорує культурні цінності. Метод природознавства є «генералізуючим» (узагальнюючим), а метод іст — «індивідуалізуючим». «Історія починається там, де закінчується природознавство», — переконаний нім. учений. Метод «віднесення до цінностей» - є центр у теорії Г. Ріккерта. Філософ чітко розділяв метод «віднесення до цінностей» і метод оцінки, оцінювання, твердячи, що це в логічній сутності два протилежних акти. Оцінювання ніколи не повинно входити в чисто емпіричне розуміння дійсності, оскільки «оцінювати — значить, висловлювати похвалу або осудження». Сутність цінності складає їх значимість, а не фактичність, їх загвизнаність. Метод «віднесення до цінностей» означає визнання істориком загприйнятих кул-них цінностей і прийняття їх для керівництва у своїй творчості. Якщо відкинути ціннісну інтенцію, то, на думку Г. Ріккерта, «істинним в історії залишиться лише чистий факт. Всі істор поняття, навпаки, будуть у такому разі володіти значимістю лише для певного часу, тобто, інакше кажучи, вони взагалі не будуть мати значення істин, або у них не буде ніякого встановленного відношення до того, що володіє абсолютною значимістю». Виходячи з цього не повинен викликати подиву періодичний «перегляд» історії, що само собою не може підривати віри в наук х-р історії.Теорія іст. індивідуальності В-Р визначила специфіку предмету і методу істор науки. К-ра як певна цілісність виступала в якості її об'єкта, пізнання якого відбувалося шляхом відокремлення «істотного» від «неістотного» за доп віднесення індивідуальних істор процесів до «цінності», які, у свою чергу, існують незалежно від об'єкта і суб'єкта.
2018-02-14
692
