Релігії стародавніх Греції та Риму

ТЕКСТИ ПЕРШОДЖЕРЕЛ ПО РЕЛІГІЄЗНАВСТВУ

СПЕЦИФІКА РЕЛІГІЇ

М. МЮЛЛЕР

Релігія є дійсно священним предметом як у своїх високих, так у ще недосконалих формах, і має право на безумовну повагу…

Коли ми бачимо, що релігію не поважають, то ми повинні протестувати; коли ми бачимо, як забобони виснажують коріння, що жилять віру, а блюзнірство та ханжество отруюють витоки моралі, ми повинні стати на її бік. Але як дослідники, які займаються наукою про релігію, ми вирішуємо інші задачі. Ми вивчаємо помилки, як фізіолог вивчає хворобу, вивчаючи її причини, просліджуючи її наслідки, розмірковуючи про можливі засоби зцілення, але надаючи займатися використанням цих засобів людям іншого роду – хірургам і практикуючим лікарям.

Учений, що досліджує історію природничих наук, не відчуває гніву проти алхіміків і не вступає у спір з астрологами; він скоріше намагається зрозуміти їх погляд на речі та у хибах алхімії знайти зародок хімії, а в астрономічних галюцинаціях пошуки й намацування справжнього знання про небесні тіла. І теж саме відноситься до людини що займається дослідженням релігії. Вона намагається розкрити, що є релігія, на чому вона основується в людській душі і яким законам слідує у своєму історичному розвитку. З цією метою вивчення помилок для людини є не менш важливим, ніж вивчення істини.

Сама назва «наука про релігію» буде приємно лунати для багатьох ушей, а порівняння всіх існуючих у світі релігій, при якому жодній не можуть бути надані привілеї, здасться багатьом загрозою, оскільки воно не поділяє того особливого благоговіння по відношенню до своєї релігії і свого бога, яке відчуваєкожна віруюча людина певної релігії, аж до віруючим у фетиші. Визнаю, я теж поділяв ці забобони, але зумів подолати їх тому, що не дозволяв собі зрадити тому, що я визнавав за істину, і тому, що дорожче за істину – праву піддавати все випробуванню на істинність…

Хто знає одну релігію, не знає жодної. Можна знайти тисячу людей, чия віра споріднені тій, що здатна зрушити гори, і які, водночас, повинні б були промовчати, або говорити про зовнішні прояви віри, а не її внутрішній сутності та справжньому її характері, як би їх запитали «що є релігія?»

(…) Той, хто хотів би використати порівняльне вивчення релігій для нападок на християнство, ставлячи вище за нього якісь інші релігії, постає в моїх очах союзником настільки небезпечним, як і ті що вважають за необхідне принижувати решту релігій, щоб як найкраще підкреслити велич християнства. Науці потрібні апостоли, а не люди партії. Мені здається, що християнство більш виграє у величі і достоїнстві, по мірі того як ми краще пізнаємо і справедливо оцінюємо скарби істини, що приховані в релігіях найбільш гнаних і невизнаних. Ніхто не має права основувати високу оцінку християнства, не віддавши належного іншим релігіям. Для будь-якої релігії була б зрубною привілея вивчення її і іншому дусі, ніж вивчаються інші вірування, а найбільш згубною була б така привілея для християнства.

М. Мюллер Релігія як предмет наукового вивчення.

С. А. ТОКАРЄВ

Уже давно намагаючись пояснити матеріальний світ, релігія претендує на загальне пояснення життя… і в першу чергу на вирішення питання: звідки зло в світі і як з ним боротися.

Можна сказати, що головним у змісті релігійних уявлень – не імена богів і не богословські вчення про їх властивості та взаємовідносини, і не ідеї про відношення людини до бога, а те, яку відповідь дає та чи інша релігія на питання про походження зла в людському житті.

(…) Впродовж усієї багатовікової історії релігійних віровчень вони, не дивлячись на крайні форми різноманітних вірувань, по суті вирішували одну велику проблему: звідки зло і страждання в житті людей та як від них позбавитись? Відповіді були різними, в залежності від загального рівня соціального і культурного розвитку, але це були відповіді на одне й теж саме питання. Само зло розумілось по-різному, все залежало від тих же самих історичних умов, які зводились до тенденції поступового зменшення залежності людини від сил природи і все більшої залежності підкорених мас від влади господарюючого прошарку населення.

(…) для суто наукового пізнання релігії та її історії важливим є не вивчення імен богів і духів, не міфологічні розповіді про них, не описи культових обрядів, навіть не догматичний зміст тієї чи іншої системи; ні, важливіше за все історично вивчати соціальну функції даної релігії (і взагалі будь-якої релігії) як однієї з соціальних ознак, що відділяє одну групу людей від інших… Релігія не є виключенням серед інших соціальних явищ. Так само як і будь-яке явище культури, вона виконує важливу суспільну функцію: поєднувати певну групу людей і тим самим протиставляти її іншим групам. Це двоєдина роль релігії – як чинника інтеграції і водночас сегрегації – властива всім без виключення елементам культури. Релігія – одна з них. І вона мабуть більш наглядно виконує і виконувала цю роль.

Історія релігії – це історія того, які різноманітні відносини складалися між людьми в ході суспільного розвитку і як ці відносини проеціювались в галузь ідеології, в галузь релігійних уявлень.

С. О. Токарєв Про релігію як соціальне явище.

З. ФРЕЙД

Релігійні уявлення вважаються найціннішим надбанням культури, найвищою цінністю, яку вона може запропонувати своїм учасникам, більш за всі мистецтва й уміння, що дозволяють відкрити земні надра, забезпечувати людство їжею або запобігати хворобам. Люди говорять, що життя стане для них нестерпним, якщо релігійні уявлення втратять для них ту цінність, яку вони їм приписують. І ось постає питання, чим є ці уявлення в світлі психології, звідки з’являється така висока оцінка – зробимо ще один несмілий крок – яка їх справжня цінність?

(…) Релігійні уявлення вийшли з тих самих потреб що й всі інші завоювання культури, з необхідності захистити себе від сили природи. До цього додається інший мотив – прагнення виправити недосконалості культури, що сприймаються хворобливо.

(…) За своєю психологічною природою релігійні уявлення є ілюзіями. Видаючи себе за знання, вони не є результатом досвіду або кінцевим результатом думок, це ілюзії, реалізації найдавніших, найсильніших наполегливих бажань людства; таємничість їх сили криється в силі їх бажань. Ми вже знаємо, що лякаючі відчуття дитячої безпорадності пробудили потребу у захисті – люблячому захисті – і цю потребу допоміг задовольнити батько; усвідомленість того, що та ж сама безпорадність породжується впродовж всього життя, викликає віру в існування якогось, тепер вже могутнього батька. Добра влада божого провидіння пом’якшує страх перед життєвими негараздами, постулювання моральністного світовпорядкування забезпечує торжество справедливості, чиї вимоги часто лишаються всередині людської культури нереалізованими, продовження існування в майбутньому житті передбачає просторові і часові межі, всередині яких потрібно очікувати здійснення цих бажань. Виходячи з передумов цієї системи, впроваджуються відповіді на загадкові для людської кмітливості питання, наприклад, про виникнення світу і про відношення між тілом і душею; все разом передбачає велике полегшення для індивідуальної психіки; ніколи до кінця не вирішені конфлікти дитячого віку, що укорінені в батьківському комплексі, знімаються з неї і вирішуються у сенсі, який всіма приймається. Коли я говорю, що все це ілюзії, то повинен уточнити значення використаного слова.

Ілюзія не є тим самим, що й помилкове судження. Вона навіть не обов’язково співпадає з ним… Характерною рисою ілюзії є її походження з людських бажань… ілюзія не обов’язково повинна бути хибною, тобто нереалізованою або тією, що суперечить реальності… Приклади ілюзії, що виправдані дійсністю, не так просто й перерахувати… Ми називаємо віру ілюзією, коли до її мотивування додається здійснення бажання, і при цьому ми відволікаємося від її відношення до реальності, так само як сама ілюзія відмовляється від свого підтвердження.

Твердження релігії не можуть бути спростовані розумом. Всі вони – ілюзії, доказів їм немає, нікого не можна примусити вважати їх інтимними, вірити в них… Про відповідність більшості з них справжньому положенню речей ми не можемо судити. Наскільки вони є недоведеними, настільки ж й неспростовними. Ми знаємо дуже мало, щоб зробити їх предметом критичного розгляду. Загадки світу поступово лише відкриваються перед дослідженнями, на багато питань наука ще не може відповісти. Наукова робота лишається для нас єдиним шляхом, що здатний вести до пізнання реальності в нас. Буде тією ж ілюзією, якщо ми станемо очікувати будь-чого від інтуїції і занурення в себе; таким шляхом ми не отримаємо нічого, крім інтерпретації відвертої відносності нашого власного життя, вони ніколи не дають довідок до питання, відповідь на які так легко вдаються релігійному вченню. Заповнюючи лакуну власними вимислами і за власним бажанням об’являти ті чи інші частини релігійної системи, більш або менш прийнятними, було б неприпустимим. (…) У план нашого дослідження не входить оцінка істинності релігійних учень. Нам достатньо того, що за своєю психологічною природою вони виявились ілюзіями.

Безумовно релігія надала людській культурі велику послугу, зробила для усмирення асоціативних потягів багато, але недостатньо. Впродовж багатьох тисячоліть вона правила людським суспільством; у неї був час показати, на що вона здатна.

Психолог, який не помиляється на рахунок того, як важко орієнтуватися в нашому світі, намагається судити про розвиток людства у світлі тієї крупиці знання, яку він придбав вивчаючи за час його розвитку від дитинства до зрілості. При цьому у нього формується погляд на релігію як на щось аналогічне дитячому неврозу, і він достатньо оптимістичний, щоб запропонувати людству подолати цю невротичну фазу, подібно тому як багато дітей виростають з своїх, по суті сходних, неврозів.

З. Фрейд Майбутнє однієї ілюзії.

М. БЕРДЯЄВ

Релігію можна розглядати з різних точок зору: з філософської і наукової (з моральної і естетичної, антропологічної і сторичної), може бути філософія релігії, наука про релігію (міфологія та т.і.), історія релігії, але ще є релігійна точка зору на релігію...

Цінність нерелігійного дослідження релігій дуже відносна і умовна, оскільки зрозуміти тайну будь–якої релігії можна тільки релігійно. В дослідженні релігії не тільки об'єкт але й суб'єкт повинен бути релігійним, суб'єкт повинен переживати релігійні цінності. Нерелігійний суб¢єкт робить мертвим і пустим релігійний об'єкт свого дослідження. На релігію не можна дивитися з боку, – з боку майже нічого не видно...

М.Бердяєв Самопізнання.

 

У. ДЖЕЙМС

За своєю сутністю релігія це — окреме явище, що має тільки індивідуальне значення і як таке не піддається об'єктивному форму­люванню. Звичайно, спроби зодягнути зміст і сенс релігії у філо­софську форму ніколи, ймовірно, не припиняться, тому що це праг­нення занадто глибоко закладено в природу людського розуму; але ці спроби мають для релігії лише другорядне значення і не можуть ані додати їй авторитетності, ані дати санкції вірогідності тим почуттям, на яких вона заснована і з яких релігійні люди черпають свої спону­кання і свою впевненість в об'єктивній істинності їхньої віри... Я справді думаю, що почуття е найглибше джерело релігії, а філософські і богословські побудови є тільки вторинною надбудовою, подібною до перекладу оригіналу на чужу мову.

       Називаючи їх так, я розумію під цим, що у світі, де зовсім були відсутні б релігійні почуття, не могло б жодним чином утворитися філософське богослов'я. Я глибоко сумніваюся в тому, що безприст­расне, інтелектуальне споглядання світу могло б створити — без до­помоги почуття внутрішньої розгубленості і жаги спасіння, з одного боку, й містичних переживань — з другого, ті системи релігійної філо­софії, що існують у даний час. Люди почали б з анімістичного пояс­нення явищ природи і потім спростували б їх за допомогою наукових методів, як це і сталося в дійсності. У науці вони зібрали б тільки певну кількість психологічних спостережень, як це роблять і тепер. Але в них не було би спонукання прийти до вищих спекуляцій догма­тичного або ідеалістичного богослов'я. Ці спекуляції, по-моєму, слід назвати надвіруваннями, тобто надбудовами, створеними розумом на фундаменті, що був раніше закладений почуттям.
       Але установивши, що фундамент релігійної філософії закладе­ний почуттям, ми повинні визнати, що філософія опрацьовує більш високим способом матеріал, доставлений ним. Почуття обмежене і сліпе; воно не здатне скласти звіт в самому собі. Воно заспокоюється на тому, що його досягнення таємничі і загадкові, відмовляється ви­правдувати їх раціонально і нерідко охоче дозволяє їм бути супереч­ливими і безглуздими. Філософія ставиться до цих питань зовсім інакше. Вона прагне відвоювати в таємниці і суперечливості всякий клаптик знання, якого вона стосується. Найвищий свій ідеал розум завжди бачив у звільненні свого царства від темних і хистких особи­стих переконань і в досягненні об'єктивної істини, обов'язковоїдля кожної мислячої людини. Звільнення релігії від її недоцільного і не­раціонального індивідуального характеру, додання написаним нею шляхам до спасіння загального значення і визнання — така вічна за­дача розуму. (Пер. укр. авт.).

Джеймс У. Многообразие религиозного опыта. — М., 1993. — С. 335-336.

ОЛЕКСАНДР МЕНЬ.

Віра найменше є в течею від життя, замиканням у світі мрій. Слово «релігія» не випадково походить від латинського дієслова релігаре — «зв'язувати». Вона є силою, що зв'язує світи, мостом між тварним духом і Духом Божественним. І зміцнена цим зв'язком людина виявляється активним співучасником світового творення.

Ті, хто бачить у преклонінні перед Богом щось принизливе, нескінченно далекі від розуміння дійсно релігійного життя. Вони стверджують, що віра нібито розвиває рабську свідомість, виробляє пасивність. Насправді ж прагнення привести свою волю в відповідність з волею Божественною є актом, що виникає з нашої волі. Бог не поневолює людину, не сковує її волю, а, навпаки, дає їй повну мож­ливість відкинути Його, шукати свої шляхи.

Це виявляється в усьому: і в тому, що Бог не з'являється перед нами з примусовою очевидністю (ні в досвіді, ні в доказах), і в тому, що жодна дія Бога у світі за своїм характером не зв'язує нашої свободи вибору. У єднанні з Богом людина знаходить повноту буття, а не жалюгідну покірність. Для релігійної свідомості добро в житті є служіння вищому об'єктивному Добру, краса — відображення вищої Краси, і наше сприйняття істини є прилученням до Істини загальної, що обіймає все, у тому числі нас самих. Тому життя за заповітами релігії невіддільне від боротьби за торжество добра, боротьби за все світле й хороше; воно має бути не пасивним очікуванням «манни небесної», амужнім протистоянням злу. Релігія є справжню підставою морального життя. У природі ми не знаходимо засад для етичних принципів. За дотепним зауваженням біолога ТомасаХекслі, ізлочинець, і доброчесна людина однаково додержуються природи, причому перший — більшою мірою. Можуть заперечити, що моральність диктується обов'язком перед суспільством. Але ж сама свідомість цього боргу є, у свою чергу, нічим іншим, як моральним переконанням, втой час, як саме заперечення свідомості буття, заперечення Бога є шляхом до торжества безмежного егоїзму і взаємної боротьби.

Але чому, запитають нас, існує чимало людей, що є бездоганними з морального боку, але водночас лишаються невіруючими? Запитуючи про це, забувають, що всі ці «доброчесні атеїсти» не виникли в безповітряному просторі. З дитинства вони були оточені середови­щем і вихованням, що завжди мали зв'язок з релігійною культурою. Усі «моральні кодекси» нашихднів, хоч як би вони цього не зрікалися, грунтуються на принципах релігійної моралі. Отже, релігія — це зв'язок людини із самим Джерелом буття, що робить її життя повним сенсу, надихає її на служіння, пронизує світлом усе її існування, визначає її моральне обличчя. (Пер. укр. авт.).

Мень А. В. История религии: В поисках Пути, Истины и Жизни. Т. 1. Истоки религии. - М., 1991. - С. 72-73.

ПЕРВІСНІ РЕЛІГІЇ

 

ОБРЯДИ ІНІЦІАЦІЇ

Виявляється, обрядова ініціація дітей відбувається лише раз на п'ять-сім років. У ній беруть участь кілька сіл. Насамперед вони спільно намічають на своїй території велику ділянку густого лісу; всі стежки, що ведуть через цю ділянку, перегороджуються і відводять­ся вбік. Біля входу в ліс зводять величезні ворота...

У лісі непосвяченими заволодівають знахарі. Розбивши дітей на кілька груп, вони одразу починають їх татуювати.

- Буває більше двохсот хлопців, - пояснює Вуане, - так що доводиться різати багато спин.

Не всі діти однаково переносять катування. Деякі так кричать і відбиваються, що знахарі задовольняються нанесенням двох-трьох подряпин з кожного боку; інші, навпаки, вимагають нових рубців, щоб довести свою хоробрість. Як правило, удень торжества роблять не більше трьох рядів насічок, а за час стажування в лісі щороку додають по одному ряду...

Варто визнати, що практика ініціації, якщо зняти з неї містичну оболонку, відповідає перетворенню, що відбувається в дійсності. Вона змушує хлопчика перемогти дитячі жахи й вимагає від нього великої стійкості. Але цього іспиту було б недостатньо, якби він не супроводжувався тривалим перебуванням у лісі. Дитина знає вже великі таємниці племені, але вона Іде не здатна виконувати свою роль чоловіка і витримувати важке життя... Вона має навчитися усього, що корисно знати тома [назва племені. — Лет.].

Насамперед хлопчики будують в іспитовому таборі невелике село - пізніше вони зможуть побудувати хатину для своєї родини. Вони корчують і обробляють ділянки, сіють і вирощують рис, збирають плоди пальми для вичавлювання олії; незабаром вони зможуть відрізняти всі їстівні плоди в лісі, вистежувати дичину і полювати із собаками. Вони самі прядуть смужки бавовняної тканини для своїх бубу й у вільний час виготовляють рабану [різновид тканини з рослинних волокон.—Ает.]. Весь надлишок зробленого ними передається батькам.

Крім цього суто практичного виховання, хлопчики одержують тут і моральну підготовку. Охоронці фетишистського культу відкривають їм великі традиції племені: імена лісових духів і героїв, способи виготовлення ліків і отрути, мистецтво тлумачення волі духів по горіхах кола і читання знамень під час жертвопринесення, заборони і ритуали фетишистських церемоній...

Час від часу підліток у таборі піддається новим фізичним іспитам: він мусить, наприклад, залишившись сам улісі, самотужки забезпечити себе їжею. Життя в іспитовому таборі іноді настільки суворе, що деякі діти не витримують.

Іспитовий термін триває до семи років. Після його закінчення підлітки повертаються у свої родини. Свято, що влаштовується з цього приводу, — одне з найбільших у тома...

Церемонія починається подібно до хрещення. Воно відбувається за огорожею табору в присутності самих тільки посвячених. Юнак робить очисне купання в рукаві річки, лягаючи в потік головою убік джерела. Охоронець культу, вимовляючи свої заклинання, повідомляє посвячуваному таємне ім'я, що дається йому під час ініціації; це ім'я може бути позначено звуками барабана або свистка. Потім підлітка підводять до магічної стінки, яку він має на очах старійшин, що зібралися, подолати одним стрибком. За стіною, серед листя, що засіяло ґрунт, розкидане листя семи різних порід, з яких жодне не повинне бути зачепленим при стрибку. Зрозуміло, що посвячуваний може розраховувати тільки на удачу, але в цьому і полягає гра: тома не люблять невдах.

На світанку того дня, коли посвячені виходять з лісу, по селу пробігає вісник і розбиває горщик перед хатиною тієї родини, чий хлопчик помер під час іспитів. При цьому він вимовляє: «Твій син, як цей горщик». Батькам не дозволяється висловлювати свою скорботу до закінчення свята, вони повинні брати участь у всіх розвагах. Для батька це вже не новина: він може відвідувати іспитовий табір у будь-який час, але, пов'язаний загальною таємницею, не має права попередити свою дружину...

Біля входу до лісу влаштоване узвишшя, подібне до театральної сцени. На ній чаклуни демонструють разючі докази своєї магічної влади. Найнебезпечніші рослини і звірі лісу один за одним коряться їхнім велінням...

Насправді тільки кілька тонких стовбурів згинаються під звуки голосу зоги: на кожному хлопчик, прив'язаний до вершини і замаскований рафією, розгойдує стовбур в усі боки. Лісові звірі дають про себе знати лише криком, а найстрашніші хижаки, пантери,—це лише посвячені, одягнені в їхні шкіри.Добре натреновані, вони чудово іміту­ють звички цих тварин - так, принаймні, здається здалеку.

Після виступу чаклунів один із старійшин наближається до входу в священний ліс і через величезні папороті звертається до Афви. Він вимагає відпустити юнаків у село. Починається довгий діалог. Афви вимагає в обмін на дітей принесення. Тоді всі жителі села наближаютьсядо входу у священний ліс. Виростає величезна купа дарів, і підлітки нарешті виходять з ув'язнення. (Пер. укр. авт.).

Гесо П.-Д. Священный лес. 2-еизд., испр.—М., 1979.—С. 108—114.

СИСТЕМА ТАБУ

Між релігіями всіх полінезійських племен простежується помітна подібність, можна навіть сказати, цілковита схожість, і в кожній з них існує загадкове табу, що застосовується де більше, де менше. Система його така складна і незбагненна для розуму, що я знав кількох людей, які роками жили серед тубільців, вивчили їхню мову й звичаї і не змогли розібратися в цьому своєрідному і загадковому звичаї... Вплив табу воістину все пронизує, воно поширюється і на найважливіші події, і на найменші повсякденні дрібниці. Одне слово, усе життя дикуна побудоване на суворому і невідступному дотриманні розпоряджень табу, що керує будь-якою його дією.

Перші дні мене буквально на кожному кроці обсмикував окрик «табу!», застерігаючи від незліченних порушень цієї містичної заборони, що я по простоті душевній раз у раз готовий був зробити. Пам'ятаю, на другий день після нашого приходу в долину я, не чекаючи поганого, простягнув Тобі пачку тютюну через голову людини, яка сиділа між нами. Той підхопився немов ужалений, а всі присутні в дружному жаху заволали «табу!». Я ніколи більше не повторював цього нікчемного вчинку, негожого не тільки за законом табу, а й за правилами хорошого тону...

Не раз, гуляючи по гаях, я помічав на якомусь із хлібних дерев або на кокосовій пальмі особливий вінок з листя, що обхоплює стовбур. Це був знак табу. Саме дерево, його плоди і навіть тінь, що ним відкидається, були недоторканними. Так само й люлька, подарована мені королем, виявилася в очах тубільців священною, і жоден з них ніколи не дозволив би собі з неї затягнутися. На чашці її було одягнуто щось подібне до віночка з кольорової соломи, від чого вона, до речі, була схожа на голову турка в чалмі, якими в нас часто прикрашають руків'я батогів.

Таке солом'яне кільце було якось надіте мені на зап'ястя власноручно королем Мехеві, який, закінчивши плетиво, відразу оголосив мене табу...

Хитрі, незрозумілі заборони — прикметні риси звичаю табу, перелічити їх усі було б просто немислимо. Чорні кабани, діти до певного віку, жінки в цікавому становищі, молоді люди під час татуювання їхніх облич, а також деякі ділянки долини, поки йде дощ, усі захищені заборонною силою табу...

Я спостерігав його дію в долині Тіор, де, як розповідалося вище, мені довелося одного разу побувати. Разом з нами вирушив на берег і наш високоповажний капітан. Авін був безстрашним мисливцем...

У бухті Тіор капітан висловив те ж презирство до релігії островитян, зяким колисьвідкидав марновірства матросів. Наслухавшись, що в долині безліч дичини — потомство кількох курей і півнів, за недоглядом залишених там колись англійським кораблем, що розплодилися під охороною найсуворішого табу і майже всі здичавіли, — він тепер намірився прорватися скрізь усі заборони і перебити цих птахі в до останнього курчати...

До самого вечора між скель, що обступають долину, гуркотіли постріли, і багатьом красуням—птахам попсувала розкішне пернате убрання вбивча куля—лиходійка... Розпалений своїми трудами, наш капітан рушив до струмка напитися; але дикуни, що стежили за ним з великої відстані, розгадали його задум і, кинувшись до струмка, встигли заступити йому дорогу і відтіснити його від води, тому що його губи опоганили б її дотиком...

Його щастя — і наше теж, що до краю розлютовані тіорці не вша­нували нас градом каміння. Адже всього кількома тижнями раніше таким же чином, за такий же злочин були вбиті капітан і троє з ко­манди зі шхуни «К...».

Я не можу сказати нічого певного про те, де можна шукати джерела заборон табу. Адже різниця в суспільному становищі між аборигенами така незначна, така мала влада вождів і старійшин, така невизначена роль членів жрецького стану, яких на вигляд навіть не­можливо відрізнити було від інших, що я зовсім не уявляю собі, хто міг накладати ці заборони. Сьогодні табу лежить на чомусь, завтра воно знімається, а в інших випадках воно діє завжди. Буває, що його обмеження стосуються якоїсь однієї людини або однієї родини, але буває, що й цілого племені; а окремі заборони поширюються не тільки серед різних племен у межах одного острова, але навіть у межах цілого архіпелагу. Прикладом цього останнього виду заборон може служити повсюдно поширений на Маркізьких островах закон, що не дозволяє жінці перебувати в човні. (Пер. укр. авт.)

Мелвіл Г. Тайпи - Одесса, 1984.- С. 198-201.

 

РАННІ, НАЦІОНАЛЬНІ РЕЛІГІЇ

ДАВНЬОЄГИПЕТСЬКА РЕЛІГІЯ

 

Стела Шабаки

Боги, що існують в Птахе:
Птах на великому троні (...)
Птах-Нун – отець, що народив Атума
Птах- Наунет – мати, що народила Атума
Птах Великий, який є Серцем і Мовою Дев’ятки Богів
Птах (...), що народжує Богів
Птах (...) що народжує Богів

Птах-Нефертум, який є диханням Ра кожного дня (...). Все сталося через Серце і все стало через Мову, які є проявами Атума. (Але) все це є наймогутнішим і найвеличнішим Птахом, який наділив своєю могутністю всіх богів і їх Ка, а через Серце, в якому Горус є проявом права, і через Мову, в якій Тот є проявом Птаха.

А тому він (Птах) володіє, як Серце і як Мова, кожною часткою і згідно з цим є присутній у тілі і в устах всіх богів, всіх людей, всіх тварин, всіх плазунів і всього, що живе. Таким чином через перше (тобто Серце) приймає рішення, а через друге (Мову) наказує всьому і править, як бажає.

Його Еннеада є перед ним як зуби і губи. (...) Еннеада Птаха є його зубами і губами його уст, які вимовляють назви всіх речей. Через нього виникли Шу і Тефнут, також Дев'ятка богів (Атума).

Очі вдивляються, вуха слухають, ніс нюхає і переказує (передає) до Серця інформацію. В Серці виникають думки, а Мова висловлює думки Серця. Таким чином були народжені боги і виникла Еннеада – тому що кожне божественне слово стало з того, що подумало Серце і висловив Язик.

Таким чином були створені Ка і Хемсут, які надавали їжу і різні блага завдяки значенню його (Птаха) слів. І благословили людину справедливу, що чинить те, що є добрим, і проклято людину несправедливу, яка чинить те, що всі ненавидять. І дано спокійному життя, а смерть злочинцю.

Таким чином виникла всяка праця і всі дії: праця рук, рухи ніг, рухи всіх членів людського тіла згідно з наказом, який надумало Серце, а висловив Язик. (Тому) називають Птаха: Той, Хто Створив Всесвіт і разом з тим Той, Хто Закликав Богів до Існування. Він є Тачен, який створив богів, всі речі: їжа, продукти, жертви для богів і все майно є його частками. Птах був задоволеним, коли створив усі речі і кожне божественне слово: народив богів, створив міста, заснував номи, розмістив богів в їх каплицях, встановив їм жертви, заснував їх святині, створив їх зображення згідно з їх побажаннями (так), щоб боги могли в них увійти.

Стела Шабаки. Текст, вирізьблений на стелі за наказом фараона Шабакі в VІІІст.дон.е.

МІФ ПРО ОЗІРИСА

Озірис був старшим сином бога землі Геба і богині неба Нут, братом і чоловіком Ізіди, братом Нефтіди, Сета і батьком Гора. Він був четвертим з богів, що правили на землі в давні часи, успадкувавши владу від прадіда, бога сонця Ра, діда, бога повітря Шу і батька, бога 3емлі Геба. Під час свого правління Озірис відучив людей від дикого способу життя, навчив їх сіяти злаки, вирощувати виноградники, випікати хліб, виготовляти пиво і вино, також видобувати мідну і золоту руди, обробляти їх. Також він навчив людей лікарському мистецтву, будівництву міст, встановив правила поклонінню богам. Злий бог пустелі, молодший брат Озіриса, Сет, заздрив йому і хотів загарбати владу над країною.

Після переможного походу в Азію, Озірис влаштував банкет. Сет, що з’явився на бенкет з 72 своїми прибічниками, наказав внести до зали багато прикрашений саркофаг і сказав, що він буде подарований тому, кому він прийдеться до міри. Коли дійшла черга до Озіриса і він ліг на дно саркофага, який спеціально було зроблено за його міркою, змовники закрили кришку, залили її свинцем і саркофаг кинули у води Нілу. Вірна дружина Озіриса Ізіда знайшла тіло чоловіка і поховала його. Сховавшись у болотах дельти Нілу, серед зарослів папірусу, що шанувався в Єгипті як священна рослина, вона народила і виховала сина Озіриса, Гора.

Коли Гор виріс, він вступив у боротьбу з Сетом і переміг його. Своє око, що Сет вирвав у нього в боротьбі, Гор дав проковтнути мертвому батькові і той ожив, але не схотів залишатись на землі і став царем і суддею царства мертвих. Гор став правити на землі.

Р.І. Рубінштейн На основі текстів та переказу Плутарха.

 

РЕЛІГІЇ СТАРОДАВНІХ ГРЕЦІЇ ТА РИМУ

ГРЕЦІЯ