Філософія греко-римського світу. На ідеї раннього християнства передусім вплинули неоплатонізм Філона Александрійського і стоїцизм Сенеки

Філон Александрійський – іудейський богослов, який перейшов на службу до римського імператора, – прагнув поєднати філософію Платона з ученням Біблії, підвівши цим філософське обгрунтування під біблійні сказання. Філонівське тлумачення біблійного месії як Логоса, водночас творця, управителя світу і рятівника знедолених, покладено проповідниками християнства в основу їх учення про Сина Божого, євангельського Ісуса Христа. Не випадково відомі дослідники історії первісного християнства Бруно Бауер і Фрідріх Енгельс називали Філона Александрійського “батьком” християнського віровчення.

Сенека – римський філософ-стоїк і письменник – мав такий вплив на ідеологію християнської релігії, що дослідники називають його “дядьком” християнства. Вчення стоїцизму закликає до терпіння, непротивлення злу насиллям, відмови від життєвих радощів і насолод, аскетизму. Прилучення первісного християнства до такої філософії дало змогу християнській церкві філософськи обгрунтувати свої постулати, а згодом перетворити саму філософію на “служницю богослов’я”.

Засвоєння елементів національних традицій і культу релігій греко-римського світу. Втягуючи все нові й нові прошарки населення до своєї церкви, християнство водночас розширювало простір для залучення до свого вчення елементів їхніх попередніх релігійних вірувань та звичаїв. Все, що сприяло зміцненню християнства, було запозичене з інших релігій. Навіть через десять століть після свого виникнення християнство, прийшовши на Русь, включило до свого церковного культу релігійні вірування і атрибути обрядів східних слов’ян: крашанки, весняні моління (поминання) на могилах померлих, купальські обряди в середині літа тощо.

Http://www.readbookz.com/book/164/4783.html

 

Еволюція християнства, виникнення церкви.

Становлення християнської церкви – складний і тривалий процес. Малочисельні, сектантські за своєю сутністю громади перших християн (друга половина І ст.) складалися з рабів, плебейства римських окраїнних провінцій Палестини та Малої Азії. Це була релігія поневолених і гноблених.

Такі громади чекали першого пришестя Христа-Спасителя, який нещадно покарає верхи і власті Римської імперії, знищить місто-блудницю Рим, встановить на землі своє тисячолітнє царство. Потім спаситель прийде на землю вдруге і влаштує суд над усіма людьми. Громади перших християн складалися передусім з євреїв, отже, особливу роль у своїх віруваннях вони відводили іудейському народу: Христос врятує іудеїв, царювати з Христосом будуть іудеї, судити всі народи належить іудеям.

На початку II ст. гнані, “катакомбні” громади перших християн вгамовують свої бунтарські пристрасті щодо властей Римської імперії. Вони визнають, що спасіння потребують не лише іудеї, вони пускають у свої громади і неєвреїв, але й далі ставлять іудеїв вище за тих, хто не визнавав обряду обрізання. Армія проповідників християнства (скорого, грядущого для всіх спасіння) поволі створює цілу мережу християнських громад, яка поширилася на всю імперію.

З середини II ст. у християнські громади починають вливатися представники правлячої верхівки Римської імперії. Саме християнство докладає зусиль до того, щоб домогтися довір’я властей. Починається період євангелізму: царство Боже переноситься в потойбічний світ, пришестя Христа визнається здійсненним фактом, а страшний суд – справою віддаленого майбутнього.

Християнські громади все ще переслідуються державою як політично неблагонадійні. Переслідування, зрештою, мали й відверту мету пограбування християн і збагачення можновладців. Однак поступово починає формуватися церква, консолідуючи розрізнені, різновірні й нерідко ворогуючі громади віруючих.

Поширивши свій вплив на значні території та на народи імперії, християнство вже на початку IV ст. (Міланський едикт 314 р.) домагається стану терпимої релігії. Тепер вже за допомогою державної влади християнство стрімко консолідується в єдину пануючу церкву, підпорядковуючи церковному апаратові основну частину віруючих. У 325 р. християнство указом імператора Константина Великого проголошується державною релігією Римської імперії. Конституюючись у державну церкву, християнство починає енергійно переслідувати як інші релігії, так і нецерковних християн.

У 1054 р. колись єдина християнська церква остаточно розкололася на: західну (католицьку, римо-католицьку, латинську) і східну (православну, ортодоксальну, візантійську, грецьку).

В XVI ст. у Європі в ході Реформації виникає протестантизм, який згодом поділився на кілька течій, основні з яких лютеранство, кальвінізм, англіканство.

Нині християнство поділяється на чотири головних церкви: давньосхідні (Антиохійська, Александрійська, Єрусалимська, Константинопольська); католицька; православна; протестантизм. Ці церкви та напрями, що виникли з них (деномінації, розколи та секти) охоплюють 95 % сучасних християн.

Http://www.readbookz.com/book/164/4784.html

 

Формування образу євангельського Ісуса Христа.

Образ Ісуса Христа, чиє ім’я носить одна з найбільших релігій світу, завжди привертав увагу дослідників. Таємниця цієї постаті та її імені знаходить історичну розгадку у витоках християнської церкви.

Для віруючих перших християнських громад, що складалися з євреїв, які увірували в спасіння Богом знедолених. Месія – Христос-Спаситель (він в Апокаліпсисі називається ще Агнцем, Сином Людським, Альфою й Омегою) ще не прийшов, але “скоро гряде”. Сутність цих вірувань відображена у біблійній книзі “Апокаліпсис”.

Образ Ісуса Христа для віруючих другої половини І ст. н. є. – небесна істота. Його очі горять вогнем, ноги з розжареного заліза, голос, мов гуркіт водоспаду. Він появиться на небі, скине Сатану і встановить тисячолітнє царство християн на землі.

Минав час, а обіцяне пришестя Христа на небі не здійснювалося, спасіння віруючих не приходило. Частина християн відійшла від віри, а ті, що залишилися, змінили своє вірування. Вони почали говорити, що Христос з’явиться на Землю у вигляді людини.В першій половині II ст. розвиток християнства відбувається через етап так званого докетизму (грец. “докео” – здаватись) – віри в близьке пришестя Христа.

До середини II ст. серед християн укріплюється вірування, що Христос вже перебуває на землі у вигляді людини. Отже, пришестя вже звершилося, спасіння людей прийшло. Легенди про пришестя на землю Христа-Спасителя, що передавалися з вуст у вуста, у другій половині II ст. набули назви “Євангелія” (“Радісні повідомлення”, “Благі вісті”, “Благовіст”).

На зміну докетизму приходить євангелізм. У вжитку з’явилися понад 40 євангелій. Основні етапи трансформації образу Христа в релігійних віруваннях первісних і ранніх християн простежуються за тими документами, що дійшли до нас, у тому числі й за священними книгами християн, які склали Новий Завіт: Апокаліпсис, Послання апостолів, Євангелія, Діяння святих апостолів. Вони дають змогу окремим вченим зробити висновок, що Христа як історичної особи не було. Не був він також історичним засновником нової релігії.

Біографія євангельського Ісуса Христа складалася запозиченням з “біографій” інших, більш давніх, відомих у Римській імперії і вшановуваних богів. Тому Ісус Христос народжується у день зимового рівнодення – 25 грудня, як бог Сонця Митра, від діви Марії, на яку зійшов дух святий у вигляді голуба, як і бог Будда, на матір якого, Майю, зійшов дух святий у вигляді слона; вмирає й на третій день воскресає, як і боги Осіріс, Аттіс, Адоніс.

Численні дослідники, наприклад, Д. Ф. Штраус, Е. Ж. Ренан, А. Древс, Р. Ю. Віппер, М. А. Морозов та ін., встановили, що в євангельських розповідях про Ісуса Христа майже немає жодного оригінального факту, події або повчання, які не зустрічалися б в дохристиянських релігіях.

У євангеліях перед нами постає компілятивний образ, створюваний у міру вміння й фантазії євангелістів. Про те, що образ Ісуса Христа виводився не з реальної історичної особи, свідчить суперечливість євангельських розповідей про будь-який факт із життя Христа. Богословам так і не вдалося створити за євангельськими розповідями цілісну оповідь про Христа. Взаємновиключаючу суперечність розповідей про Христа діячі церкви подолали тим, що усунули 36 євангелій, залишивши лише чотири, найбільш узгоджені між собою.

Наприкінці II – початку III ст. перед авторами оповідей про земне життя спасителя постала проблема співвіднести походження свого Бога з реальними історичними рамками.

Для цього відсунули земне життя Христа на 150 – 200 років. Саме тоді, на початку нашої ери, в Палестині блукали десятки людей, які називали себе месіями – спасителями народу від римського поневолення.

Серед таких месій був і один з проповідників християнства на ймення Ісус. Про нього відомо, що він був сучасником Іоанна Хрестителя, царя Ірода, прокуратора Понтія Пілата. В нього були брати і сестри, а його брата Іакова закидали камінням в Єрусалимі в 70-х роках І ст. Вірогідно припустити, що його скарав, можливо, розіпнув Пілат, як він карав і всіх інших проповідників християнства. Більше нічого з вірогідних джерел невідомо про життя Ісуса Христа. Історична випадковість виявилася в тому, що ординарний проповідник християнства на ймення Ісус Христос став прототипом євангельського Ісуса Христа.

У сучасному релігієзнавстві набули поширення дві концепції походження образу євангельського Ісуса Христа: міфологічна та історична. Міфологічна школа стверджує, що образ Ісуса Христа склався на основі легенд і міфів дохристиянських релігій. Історична концепція твердить, що це був один із реальних проповідників християнства.

http://www.readbookz.com/book/164/4785.html
ІV. РОЗДІЛ. ПРАВОСЛАВ’Я

 

§1. Розкол християнства, виникнення двох течій – православ’я і католицизму.