Культурологія як навчальна дисципліна, її філософський сенс

Курс лекцій

Основи культурології

Курс лекцій «Культурологія» призначений для студентів економічних спеціальностей, висвітлює основні терміни та поняття культурології – науки про сутність, закономірності існування та розвиток культури, способи опанування нею. Наведено теоретичний виклад положень і концепцій культурології, розглядаються поняття «культура», прототип культури, питання щодо природи і сутності культури, властивості культурних форм, тенденції історичних змін культури тощо.

Передмова

культурологія культура субкультура

На основі програми, затвердженої Міністерством освіти і науки України, курс лекцій «Культурологія» висвітлює основні терміни та поняття культурології – науки про сутність, закономірності існування та розвиток культури тощо.

Курс лекцій призначений для студентів економічних спеціальностей. Складається з десяти тематично завершених лекцій, що дозволяє студенту детальніше ознайомитися з предметом, глибше пізнати його сутність, вільно орієнтуватись у концепціях культурології, мати уявлення про генезис культури, кризові явища в ній, засоби передачі культурної інформації, роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства тощо, розуміти культуру як природну цілісність через призму культурного становлення людини і суспільства.

У курсі лекцій міститься не тільки емпіричний опис культури, але й порівняльний аналіз культур, проблеми міжкультурних комунікацій, вивчення витоків загального і специфічного, постійного і змінного в культурі. Культура розглядається як природна цілісність через призму культурного становлення людини і суспільства.

 

ТЕМА 1. СПЕЦИФІКА КУЛЬТУРОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

 

Культурологія як навчальна дисципліна, її філософський сенс

 

У сучасній культурі домінантами стають процеси загальної інтеграції. В інтелектуальній діяльності це виявилось у взаємодії донедавна далеких одна від одної наук і виникненні на їх перетині нових: біохімії, генної інженерії, біофізики тощо.

Культурологія є також інтегративною сферою знання, народженою в широкому багатоаспектному діалозі на стику філософії, історії, психології, мовознавства, етнографії, релігієзнавства, соціології культури та мистецтвознавства. Базою культурологічного знання є окремі науки про культуру, в межах яких досліджуються певні феномени культури. Таким чином, культурологія належить до соціогуманітарних наук, хоча активно використовує як методи природничих наук, так і спеціальні методи дослідження в соціальній сфері.

Специфіка культурології полягає саме в її інтеграційному характері, в орієнтації на буття та діяльність людини й суспільства як цілісних феноменів.

Культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури. Тому важливим завданням теорії культури є пізнання сутності культури та виявлення законів і механізмів функціонування конкретних форм і сторін культури.

Серед основних завдань культурології можна виділити такі:

- аналіз культури як системи культурних феноменів;

- виявлення ментального змісту культури;

- дослідження типології культури;

- розв'язання проблем соціокультурної динаміки;

- вивчення культурних кодів та комунікацій.

Культура завжди цікавила філософів, соціологів, психологів, істориків як феномен суспільного життя, що розкриває особливості поведінки, свідомості та діяльності людей у конкретних формах життя (культура праці, культура побуту, художня культура, політична культура), а також як спосіб життєдіяльності людини, колективу і суспільства в цілому. Без світу культури важко собі уявити світ особистості. До культури в цілому належить широкий діапазон людських почуттів і думок – від пошуку смислу життя до естетики.

Уже у стародавніх міфах є спроба відповісти на питання про початок культурної історії людства. У легендах і міфах кожного народу є легендарні герої, які вчать людей оволодінню культурними досягненнями. Наприклад, Прометей навчив людей користуватися вогнем, а Гермес – виготовляти знаряддя, обробляти метали.

Духовний світ людини формується під впливом культурної діяльності, у процесі здійснення культурних зв'язків і стосунків між людьми. Проблема полягає в тому, що кожна народжена людина повинна стати повноцінною, бо вона повинна не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а й самостійно засвоїти все багатство культурних цінностей.

Одним із суттєвих моментів культурної історії людства є потреби, які, на відміну від потреб тварин, здатні збільшуватися. Зростання потреб і було першим історичним актом, який визначив суперечливу культурну історію людства. На початку свого існування людина не мала інших потреб, крім тих, які започаткувала в ній природа. Це, перш за все, потреба до самозбереження роду людського та окремого індивіда. Але щоб зберегти себе як вид у природі, людина повинна була задовольняти свої потреби зовсім інакше, використовуючи такі способи, які б принципово відрізнялися від тих, за допомогою яких зберігають себе тварини. Для людини в природі потрібна особлива їжа, житло, одяг. Тому перший культурно-історичний акт був спрямований на виробництво засобів, необхідних для задоволення цих потреб, на виробництво власне матеріального життя.

Культурна творчість людей, таким чином, проявляється відразу як подвійне відношення – природного і суспільного.

Природне відношення підказано людській діяльності самою природою. Воно полягає в тому, що людині потрібно вирішити питання, що їй робити, щоб вижити в природі.

Суспільне життя народжувалось у процесі спілкування індивідуумів і завжди зводилося до того, щоб загальними зусиллями визначити, як здійснити ту чи іншу діяльність.

Потреба в праці та спілкуванні – це потреба культурної історії людства, пов'язаної з появою повсякденного завдання, викликаного необхідністю й можливістю самому обирати свій образ життя, створювати самого себе і власний світ культури – державу, мораль, право, науку, мистецтво; створювати уявлення про добро й справедливість, совість і честь, які народжувались лише у процесі спілкування. Саме в цьому полягає філософський сенс культури.

 

Сутність культури

 

Основною категорією культурології є поняття «культура».

Термін «культура» у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на дію чогось, і тому вживався з певним доповненням, що позначало завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Пізніше культуру стали розуміти як «людяність», що виділяє людину з природи, варварського стану.   

Більшість людей переконана, що саме культура – те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші, в залежності від того, що розуміється під культурою.

Слово «культура» – латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення, обробіток. У класичній давнині воно вперше було зафіксовано в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н.е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові того часу. Автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб утримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова «культура» пішло в минуле. Слово «культура» набуло багатозначності у видатного римського оратора і публіциста Цицерона. В одному зі своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією.

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Хоча вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, «cultura juris» – вироблення правил поведінки, «cultura scientiae» – засвоєння науки, «cultura literarum» – вдосконалення письма).

Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів, слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, яка позначала обізнаність, освіченість, вихованість, тобто все те, що й зараз ототожнюють з культурністю.

Сучасні дослідники шукають аналоги до терміна «культура» в інших мовах. Так у давньогрецькій мові вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), у китайській мові – «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, в давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов'язки віруючого). Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.

Новітня наукова інтерпретація культури розглядає її як універсальну категорію, зміст якої трактується різними гуманітарними науками, дослідницькими школами та авторами досить умовно. Культурні процеси і явища відрізняються складністю і багатоплановістю. Тому в сучасній науці нараховується декілька сотень визначень культури. Деякі з них широко відомі: культура – це сукупність досягнень людства; все багатство матеріальних і духовних цінностей; це інтегральний образ, що об'єднує науку, освіту, літературу, мистецтво, мораль, уклад життя при визначальній ролі світогляду. За визначенням «Енциклопедичного словника з культурології», культура – це іманентна характеристика або параметр суспільства; те, що поза суспільством не є культурою. Б. Малиновський називає культурою соціальне наслідування як ключове поняття культурної антропології, X. Ортега-і-Гассет – соціальне спрямування, яке надає людство культивуванню індивідуальних біологічних потенцій. А. Флієр визначає культуру як соціальний досвід колективної життєдіяльності людей.

Крім того, існує багато визначень культури, де одні під культурою розуміють цінності духовного життя, інші – звужуючи це поняття, відносять до культури лише ідеологію, яка повинна обслуговувати сферу виробництва. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Суть соціального призначення культури розкривається в цілому ряді дефініцій (визначень). Наприклад, культура це:

1) надбіологічний спосіб адаптації (пристосування) людства до природного середовища, яке змінюється;

2) форми і способи комунікації людей;

3) соціальна пам'ять людства;

4) нормативно-спадкове програмування суспільної поведінки людей;

5) характеристика типу суспільства або певної стадії його розвитку;

6) єдність людських дій, стосунків, які забезпечують соціальну стабільність.

Сучасне розуміння культури в контексті соціальної історії розглядає її як систему життєвих орієнтацій людини. Культура – це сфера духовної, ціннісної, комунікативної організації суспільства, яка визначає норми поведінки, мислення, почуттів різних верств населення і націй у цілому.

Культуру можна визначити і як сукупність знаків, об'єднаних у системи. Знаки – це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють «природні» знаки, тобто ті, які виникли стихійно, і «штучні», спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, накопичується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв'язку з тим, що обсяг соціальної пам'яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації та відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей.

Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Якщо ж внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникнуть, то всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втратять значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями.

Цінності стають фактом культури за допомогою їх семіотизації. Ніщо не може перетворитись на щось, доки не буде з'ясовано його ціннісне значення для культури. Для семіотиків, які досліджують знакові способи збереження та передачі інформації, органічним є уявлення про культуру як сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його знань, вірувань, моральні уявлення тощо. Так, Ю. Лотман визначає культуру як механізм, що створює сукупність текстів, а Б. Успенський – як знакову систему.

Для знаково-інформаційної концепції принциповим є вивчення культури як системи висловлювань, текстів, мов, що матеріалізують смисли. Смисловий світ культури зберігається і передається нащадкам як значущі принципи світобачення і способи буття людей. Мови культури є універсальним способом утвердження смислу людського життя. Множинність мов культури (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, спеціальні обрядові, ритуальні, церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції у філософських, політичних, релігійних, літературних текстах) розкриває багатогранність її змістів. Відповідно, чим ґрунтовнішим є семіотичний фундамент індивідуальної культури особистості, тим глибше у процесі розпредмечення культурних смислів актуалізується для неї людський досвід. Розуміння культури як сфери знакової діяльності людини відображає її семіотичний вимір, міру символічної, смислової та інформаційної насиченості. Кожна культура творить свій світ як неповторний, однак і не замкнений на собі. Кожна культура, за образним висловленням В. Біблера, є своєрідним Дволиким Янусом, обличчя якого настільки напружено звернене до інших культур, до свого буття в інших світах, наскільки і всередину себе, в намагання змінити й доповнити своє власне буття.

Визначення культури як специфічного способу людської діяльності дає можливість феноменологічно виділити культуру. Культура розглядається в такому контексті як цілісна єдність способів і продуктів людської діяльності, в яких реалізується її активність і яка слугує її самовдосконаленню, задоволенню потреб, гармонізації відносин між людиною і суспільством, людиною і природою. Проте людина та її розвиток за таким трактуванням стають похідними щодо способів, прийомів, засобів, технологій діяльності, тобто культура виступає тільки в предметній формі існування.

Розуміння культури як сфери самоствердження та розвитку сутнісних сил людини істотно поглиблює уявлення про людський вимір культури. Культура і людина в певному розумінні – одне ціле: культура живе в людях, в їх творчості, діяльності, переживаннях, водночас люди живуть у культурі. Культура, з одного боку, постійно занурює людину в протиріччя і ситуації, які вимагають вирішення, а з іншого – пропонує матеріальні та ідеальні знаряддя і засоби, за допомогою яких людина утверджує себе в цьому світі.

Усі інтерпретації культури можна розглядати не як взаємовиключні, а як взаємодоповнюючі. Кожне з визначень об'єктивно оцінюється лише в тому разі, якщо не буде розглядатись ізольовано від інших і тим більш не абсолютизуватиметься шляхом редукування культури лише до нього. Компліментарність представлених концепцій феномена культури, кожна з яких певною мірою обмежена сама по собі й тому потребує доповнення іншими, породжена всеохоплюючим характером культури в просторі людського буття.

Таким чином, культура – це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також у цінностях, які створюються ними.