Загальна характеристика феодального ладу та його періодизація

У Західній Європі біля витоків феодалізму стояли дві соціальні системи: антична, рабовласницька і варварська, родоплемінна. Відмінність між ними була велика. Перша досягла досить високого розвитку, друга ще не знала класового ладу. З одного боку, в античному суспільстві у IV—V ст. почали складатися протофеодальні елементи, з іншого — багато народів приходили до феодалізму шляхом самостійного внутрішнього розвитку. В новітніх дослідженнях виділяють такі етапи становлення і розвитку феодалізму:

1) раннє середньовіччя V—IX ст. (земля концентрується в представників найвищих станів суспільства, формується залежне суспільство, встановлюються васально-ленні відносини);

2) високе середньовіччя X—XIII ст. (панування доменіальної системи господарювання, сформувалась феодальна ієрархія, значний розвиток ремесла і торгівлі);

3) пізнє середньовіччя XIV—XV ст. (утвердження товарно-грошових відносин і майже повне зникнення доменіального господарства, активний процес звільнення селян, розмивання феодальної ієрархії, поява елементів раннього капіталізму). У цей час втілювалися в життя технічні новинки — вітряний млин, доменна піч, артилерія, книгодрук та ін., формувалися централізовані держави.

Ця періодизація не єдина і не безспірна, але, на нашу думку, вона дає можливість повністю врахувати зміни, які відбувались у феодальному способі виробництва у Західній Європі. Для інших регіонів хронологічні межі феодалізму, звичайно, будуть дещо іншими.

Феодальну економіку характеризують такі ознаки:

— панування великої земельної власності класу феодалів;

— поєднання її з дрібним індивідуальним господарством безпосередніх виробників — селян, що часто мали у приватній власності основні засоби виробництва, худобу;

— своєрідний статус селян, які були не власниками землі, а її утримувачами на різних умовах, аж до права спадкового користування;

— різні форми і ступінь позаекономічного примусу селян, особиста і поземельна залежність, судова підлеглість владі феодала, станова неповноправність селянства;

— переважання аграрного сектору над торговим і промисловим;

— панування натурального господарства і відповідний характер держави;

— загалом низький рівень техніки і знань, ручне виробництво, пріоритетне значення індивідуальних виробничих навичок.

Розвиток феодального землеволодіння в Західній Європі (алод, бенефіцій, феод)

Необхідно виділити також умовний характер феодальної власності на землю і розподіл права на неї між кількома феодалами. Феод був спадковою земельною власністю представника панівного класу, пов'язаною з обов'язками несення військової служби та інших обов'язків на користь вищого за ієрархією сеньйора. Останній також вважався власником феоду. Ця специфіка породжувала особливу значимість феодальної ієрархії і особистих васально-ленних зв’язків.

У межах феодальної вотчини (французька сеньйорія, англійський манор) здійснювалась експлуатація селян, яка стала основою для вилучення феодальної ренти. Феодальна земельна рента — це частина додаткового продукту залежних селян, що безплатно, безеквівалентно привласнюється землевласником. Вона є економічною формою реалізації власності феодала на землю, засобом позаекономічного примусу.

У період становлення феодалізму переважала відробіткова рента у поєднанні з продуктовою. В XI—XV ст. у зв'язку зі зростанням міст, поширенням товарно-грошових відносин поряд з попередніми двома формами набуває значення грошова рента. Поступово феодали скорочували своє господарство, передавали панську землю в утримання селян і жили за рахунок натурального і грошового оброків. Цей процес, що одержав назву комутації ренти, сприяв зростанню економічної незалежності селянського господарства.

 

Характеристика основних господарських форм феодального ладу

Феодальне виробництво існувало в двох основних формах: в формі панщинного господарства і в формі оброчного господарства.

Для обох форм господарства спільним є те, що:

• безпосередній виробник перебував в особистій залежності від феодала;
• феодал був власником усієї землі, на якій велося землеробство;
• безпосередній виробник-селянин мав в користуванні земельний наділ, на якому він вів своє індивідуальне господарство;
• все землеробство здійснювалося працею і знаряддям праці (живим і неживим інвентарем) селян;
• селяни витрачали додаткову працю і створювали додатковий продукт для поміщика в порядку позаекономічного примусу.

Проте між панщинним і оброчним господарствами існували певні відмінності. Серед них найхарактерніші такі:

при панщинному господарстві вся земля феодального маєтку ділилася на дві частини: на панську, на якій працею та інвентарем селян велося виробництво продуктів (ці продукти повністю привласнювались феодалом, і тут витрачалася додаткова праця і створювався додатковий продукт), та на селянську, надільну, на якій селянин вів господарство для себе і і таким чином створював необхідний продукт. Необхідна і додаткова праця виробника були відокремлені одна від одної в просторі і в часі;

при оброчному господарстві практично вся земля феодального маєтку передавалась селянам в наділ і сільськогосподарське виробництво здійснювалось в господарствах селян. Одна частина створеного в господарстві продукту у вигляді оброку передавалась феодалу-поміщику, а інша - залишалась у селянина. Перша - додатковий продукт, друга -Необхідний.

Додатковий продукт присвоювали власники землі у формі земельної ренти.

В залежності від основних форм, в яких велося феодальне виробництво, феодальна земельна рента виступала у таких формах:

1) відробіткова рента. Вона існувала в умовах панщинного господарства;

2) рента продуктами (натуральний оброк). Вона існувала в умовах

оброчного господарства;

3) грошова рента. Це перетворена форма ренти продуктами. Вона існувала у більш пізньому періоді розвитку товарно-грошових відносин