Правові засади національної екологічної безпеки

Прояви екологічного ризику для навколишнього природного середовища та здоров'я людей у різних регіонах України внаслідок природних стихійних явищ і небезпечних техногенних впливів зу­мовлюють доцільність активних творчих дій, вироблення підходів та механізмів щодо його відвернення, а також здійснення ліквідаційних та реабілітаційних заходів у разі настання негативних наслідків надзвичайних екологічних ситуацій. Важлива роль у сис­темі протидій загрозливій екологічній небезпеці відводиться дер­жавно-правовому механізму гарантування екологічної безпеки, зо­крема різноманітним засобам сучасного законодавства у цій галузі.

Сучасне екологічне законодавство та його складова — система нормативно-правового регулювання у галузі екологічної безпеки перебувають у динамічному розвитку, вдосконаленні, особливо в частині дієвих процедур на стадії попередження настання еко­логічного ризику. Спостерігається наповнення його правових при­писів нетрадиційними підходами і механізмами суспільно-правово­го регулювання. Можна констатувати те, що останнім часом, особ­ливо в післячорнобильський період, простежується тенденція гар­монізації його окремих положень та принципів із загальносвітови­ми, європейськими еколого-правовими вимогами і нормами, вра­ховуються позитивні тенденції та досвід правового регулювання, накопичений в країнах Співдружності Незалежних Держав.

У той же час законодавство про екологічну безпеку України містить значну частину унікальних приписів, реалізація яких доз­воляє суттєво знижувати імовірність прояву екологічної небезпеки. Аксіоматичне, що в екологічному законодавстві намітився та ак­тивно формується блок правового регулювання екологічних відно» син щодо забезпечення екологічної безпеки, який разом з природ-норесурсовим і природоохоронним законодавством становить єди­ну правову базу та інтегровану спільність сучасного екологічного права і законодавства.

У цьому проявляється одна з особливостей екологічної галузі законодавства — поглиблення гуманістичної сутності та соціально-економічної спрямованості нормативно-правових приписів значної частини законодавчих та підзаконних актів. Нині норми-вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки все чіткіше пронизують інші сфери законодавчого регулювання різних видів суспільної діяльності — комерційної, інноваційної, інвестиційної, уп­равлінської, наукової та науково-технічної, економічної, в тому числі зовнішньоекономічної, соціально-культурної діяльності у площині виробництва, переробки, реалізації продукції, товарів та надання послуг, сервісного та іншого обслуговування споживачів. Практично немає такої сфери діяльності, нормативно-правове ре­гулювання якої не торкалося б забезпечення її з позицій вимог еко­логічної безпеки, тобто реально у законотворчому процесі просте­жується процес екологізації багатьох галузей законодавства, який тісно пов'язаний із впровадженням у «тканину» матеріально-пра­вових і процесуально-правових норм і приписів різних вимог, пра­вил і нормативів екологічної безпеки.

Отже, правові приписи щодо забезпечення екологічної безпеки наповнюють сьогодні більшість законодавчих і підзаконних актів України і тим самим справляють комплексний, міжгалузевий, наскрізний, універсальний вплив на регламентацію різних пра­вовідносин, особливо у частині здійснення екологічно небезпечної ризикованої діяльності.

Маю зауважити й те, що нормативно-правові вимоги забезпе­чення екологічної безпеки як важливий принцип правового регу­лювання зафіксовано у значній частині політико-правових доку­ментів, які становлять нормативно-політологічну базу державної ідеології і екологічної політики України.

Скажімо, у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. виділено окремий розділ «Екологічна безпека», в якому передбачено, що Україна дбає про екологічну безпеку гро­мадян, про генофонд народу, його молодого покоління, а також має право заборонити будівництво та припинити функціонування будь-яких суб'єктів, які створюють загрозу екологічній безпеці.

Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, схвалена постановою Верховної Ради України від 16 січня 1997 р., передбачає екологічну сферу як складову національної без­пеки України та визначає її основні напрями:

а) впровадження науково обгрунтованих нормативів природоко­ристування та охорони довкілля і контроль за його дотриманням;

б) контроль за станом навколишнього природного середовища, виявлення та усунення загроз для здоров'я населення, своєчасне попередження громадян України у разі небезпеки;

в) зниження антропогенних навантажень, ліквідація наслідків шкідливого впливу людської діяльності на природне середовище;

г) впровадження у виробництво екологічно безпечних технологій;

д) реалізація заходів щодо зниження впливу наслідків Чорно­бильської катастрофи;

е) недопущення неконтрольованого ввезення в Україну еко­логічно небезпечних технологій, речовин і матеріалів.

Концепція деталізує управління діяльністю системи забезпечен­ня національної, в тому числі екологічної, безпеки, визначає по­вноваження основних суб'єктів цієї системи: Українського народу, Верховної Ради України, Президента України, Ради національної безпеки і оборони. Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, судів загальної юрисдикції, прокуратури України, Національного банку України, центральних органів державної ви­конавчої влади та спеціалізованих формувань щодо забезпечення захисту населення у разі катастроф, стихійних лих, епідемій тощо.

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки, затверджені постановою Верховної Ради України від 5 березня 1998 р.', визначають стан довкілля, причини його за­грозливого рівня у промисловості, енергетиці, на підприємствах ядерної галузі, у сільському господарстві, на транспорті, у військовій сфері, житлово-комунальному господарстві, фіксують показники накопичення відходів, використання земельних, вод­них та інших природних ресурсів, розвиток заповідної справи та збереження біорізноманіття, запровадження економічного ме­ханізму природокористування, реалізацію регіональної екологічної політики та основні пріоритети у цій сфері, до яких, зокрема, на­лежить гарантування екологічної безпеки ядерних об'єктів, зве­дення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорно­бильській АЕС.

Як стратегічні і тактичні заходи гармонійного розвитку вироб­ничого і природноресурсового потенціалу визнається розв'язання проблем техногенно-екологічної безпеки шляхом здійснення пере­будови техногенного середовища, технічного переозброєння вироб­ничого комплексу на основі впровадження новітніх наукових до­сягнень, енерго- і ресурсозберігаючих технологій, безвідходних та екологічно безпечних технологічних процесів, проведення кла­сифікації регіонів України за рівнями техногенно-екологічного на­вантаження, створення карт таких навантажень, розробка методо­логії визначення ступеня екологічного ризику тощо.

Програма дій передбачає заходи, які відповідають основним двом типам шкідливих впливів техногенного середовища: а) в ре­жимі нормальної експлуатації, зумовленої недосконалістю техніки та технології виробництва, переробки відходів; б) в аварійному ре­жимі, що супроводжується заподіянням значної шкоди людині та навколишньому середовищу в основних галузях господарювання.

Вирішенню проблем екологічної безпеки мають сприяти: ство­рення і функціонування Державної системи екологічного моніто­рингу, єдиної Державної системи запобігання аваріям, катастрофам та надзвичайним ситуаціям і реагування на них, яка б включала на­лежне організаційно-інституційне, нормативно-правове забезпе­чення; запровадження єдиного державного контролю за обігом не­безпечних матеріалів, речовин та устаткування, науково-методо­логічних основ регулювання та планування техногенно-екологічної безпеки; створення автоматизованих систем оцінки ризику і про­гнозування надзвичайних ситуацій, розробка нормативно-методич­ного забезпечення системи запобігання аваріям та подолання їх наслідків, інтегрування цієї системи у міжнародну систему повідо­млення та взаємодопомоги у разі аварії; запровадження екологічно­го страхування на екологічно небезпечних виробництвах.

Основними напрямами передбачається забезпечити екологічно безпечне використання водних та інших природних ресурсів, три етапи їх реалізації, механізми гарантування, включаючи інсти-туційні, нормативно-правові, економічні важелі та різні типи при­родоохоронних програм.

Особлива роль Основними напрямами відводиться правовому механізму, основу якого становить екологічне законодавство, виз­начаються перспективи його систематизації та інкорпорації, вдос­коналення правових засад управління і контролю в галузі забезпе­чення екологічної безпеки, правового стимулювання громадян та їх об'єднань щодо здійснення природоохоронної діяльності, посилен­ня еколого-правової освіти, науки, культури. Кодифікація першо­чергових актів екологічного законодавства включає невідкладне прийняття нових документів, зокрема закону про зони надзвичай­них екологічних ситуацій, закону про екологічну (природо-техно-генну) безпеку. В перспективі намічається розробка та прийняття єдиного кодифікованого законодавчого акта — Екологічного ко­дексу України.

У комплексі заходів, передбачених Основними напрямами, чільне місце відводиться міжнародному співробітництву, розвитку його правової бази, в тому числі шляхом гармонізації національно­го екологічного законодавства із міжнародним правом.

Законодавчі засади забезпечення екологічної безпеки викладено у Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р., в інших актах чинного екологічного та спеціального законодавства.

Конституція України визнає людину, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3). Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильсь­кої катастрофи — катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народу за Основним Законом є обов'яз­ком держави (ст. 16).

Цьому обов'язку держави кореспондує право кожного громадя­нина на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодуван­ня завданої порушенням цього права шкоди. Кожному громадянину гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на Ті поширення. Така інформація не може бути ніким засе­кречена.

Звісно, що можна вести полеміку з приводу запропонованих норм та шляхів забезпечення екологічної безпеки громадян, однак очевидними є суттєві позитивні конституційні декларації, що виз­начають головну мету державної екологічної політики, яка спрямо­вується на забезпечення екологічної безпеки як основного консти­туційного права особи — права на безпечне для життя і здоров'я довкілля як складового компоненту більш широкої категорії права — права на екологічну безпеку.

Водночас Конституція України запровадила новий термін «довкілля» та словосполучення «безпечне для життя і здоров'я довкілля». Існуюче досі екологічне законодавство термін «довкілля» не вживало, а тому конституційна норма породила певний преце­дент, що потребує наукового тлумачення та виявлення його співвідношення з юридичними категоріями «навколишнє природ­не середовище», «природа», «охорона природи» тощо.

В українській лексиці термін «довкілля» розглядається у значенні «довкола»', «довколишній», «навкруги», «навколишній». У букваль­ному розумінні він означає все те, що оточує людину, а тому може інтерпретуватися як простір та об'єкти довколишнього природного, соціального, виробничого і антропогенного походження.

Отже, «довкілля» в етимологічному значенні не тотожне «навко­лишньому природному середовищу», оскільки останнє може висту­пати як одне із значень довкілля поряд з виробничим, побутовим та іншими середовищами. Як тотожні категорії вони можуть роз­глядатися у випадках, коли довкілля виступає як сукупність при­родних і природно-соціальних умов і процесів та ідентифікується з навколишнім природним середовищем (ст. 5 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»).

З метою реалізації вищезазначених конституційних положень Основний Закон відносить до повноважень Верховної Ради Ук­раїни затвердження загальнодержавних програм охорони довкілля та затвердження протягом двох днів з моменту звернення Прези­дента України указів про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації.

Відповідно до Конституції України виключно законами України визначаються засади регулювання екологічної безпеки, правовий режим зон надзвичайних екологічних ситуацій (ст. 92).

Президент України оголошує в разі необхідності окремі місце­вості України зонами надзвичайної екологічної ситуації з наступ­ним затвердженням цих рішень Верховною Радою України (ст. 106).

Забезпечення проведення політики у сфері екологічної безпеки покладається на Кабінет Міністрів України (ст. 116), ініціювання встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації а Автономній Республіці Крим належить до її відання.

Конституція Автономної Республіки Крим, яка прийнята на другій сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим 21 жовт­ня 1998 р. та затверджена Законом України від 23 грудня 1998 р.', передбачає, що Автономна Республіка Крим розробляє і здійснює заходи і програми щодо забезпечення екологічної безпеки та еко­логічного балансу при використанні природних ресурсів на її тери­торії, а також оздоровлення навколишнього природного середови­ща, запобігання виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та антропогенного характеру, відновлення і збереження генетично­го фонду.

Серед інших, визначених Конституцією АРК повноважень, во­на вирішує питання екологічної безпеки, раціонального викорис­тання, охорони, відновлення землі, інших природних ресурсів, ого­лошення карантину і зон екологічного лиха відповідно до законів України, розробляє, затверджує і реалізує програми забезпечення екологічної безпеки та з урахуванням особливостей Автономної Ре­спубліки Крим організовує і здійснює діяльність щодо забезпечен­ня безпечних і здорових умов життя населення, бере участь у забез­печенні прав і свобод громадян, сприяє охороні громадської безпе­ки, ініціює введення надзвичайного стану і встановлення зон над­звичайної екологічної ситуації в республіці або окремих її місцево­стях тощо.

Найбільш повно та цілеспрямовано питання екологічної безпе­ки відображено в Законі України від 25 червня 1991 р. «Про охо­рону навколишнього природного середовища». Як вже зазначало­ся, він є базовим законодавчим актом у системі екологічного зако­нодавства і, по суті, виконує функції основ екологічного права.

Забезпечення екологічної безпеки є одним із завдань регулю­вання екологічних правовідносин поряд з використанням природ­них ресурсів та охороною довкілля. Він закріплює також пріоритет вимог екологічної безпеки, гарантує екологічно безпечне навко­лишнє природне середовище для життя і здоров'я людини як прин­цип правового регулювання екологічних правовідносин.

Згідно із Законом забезпечення екологічної безпеки є важливим напрямом державних, міждержавних, регіональних, місцевих та інших територіальних екологічних програм. Ці питання є предме­том систематичних комплексних наукових екологічних, в тому числі еколого-правових досліджень, і Закон передбачає можливість стимулювання цієї діяльності.

Важливим здобутком Закону, як уже зазначалося, слід визнати ті норми та положення, які вперше в історії еколого-правового регулювання закріпили низку екологічних прав громадян, серед яких ми відзначаємо і право на екологічну безпеку та, зокрема, право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище (ст. 9). Важливою законодавчою гарантією реалізації цього права є норма, яка закріплює, що діяльність, яка перешкоджає здійсненню права громадян на безпечне навколишнє природне середовище, підлягає припиненню в порядку, встановленому цим Законом та іншим законодавством України. Можливість припиняти госпо­дарську діяльність підприємств, установ, організацій місцевого підпорядкування у разі порушення цього права громадян надано місцевим радам (ст. 15), а припинення діяльності підприємств, ус­танов, організацій незалежно від форм власності та підпорядкуван­ня віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 17).

Порядок та підстави для припинення екологічно небезпечної діяльності встановлено спеціальним нормативним актом — Поряд­ком обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів у разі пору­шення ними законодавства про охорону навколишнього природно­го середовища, затвердженим постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 р.'.

Підставою для припинення діяльності підприємств є система­тичні порушення екологічних нормативів (у тому числі нормативів екологічної безпеки) та екологічних стандартів, що не можуть бути усунені з технічних, економічних та інших причин.

Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» закріплює повноваження органів держави у сфері еко­логічної безпеки. Зокрема, на Верховну Раду України покладається встановлення правового режиму зон надзвичайної екологічної си­туації, статусу потерпілих громадян та оголошення таких зон, виз­начення повноважень рад, порядку організації та діяльності органів управління в галузі забезпечення екологічної безпеки та прийняття до свого розгляду й інших питань у цій сфері.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим забезпечує ре­алізацію екологічної політики України, екологічних прав громадян та встановлює, в разі потреби, нормативи екологічної безпеки більш суворі, ніж ті, що діють в цілому на території України, тощо. Місцеві ради забезпечують реалізацію екологічної політики, еко­логічних прав громадян, організовують роботу по ліквідації еко­логічних наслідків аварії, залучають до цієї роботи фізичних та юридичних осіб незалежно від їх підпорядкування та форм влас­ності.

Кабінет Міністрів України має компетенцію встановлювати по­рядок розробки та затвердження нормативів екологічної безпеки у складі екологічних нормативів, лімітів розміщення відходів тощо, а Кабінет міністрів Автономної Республіки Крим організовує роз­робку екологічних програм, здійснює роботу по ліквідації еко­логічних наслідків аварій, залучає для її проведення підприємства, установи, організації незалежно від підпорядкування та форм влас­ності, а також громадян.

Важливо зазначити, що Закон чітко регламентує одне із основ­них завдань державної екологічної експертизи — визначення еко­логічної безпеки господарської та іншої діяльності, яка спроможна нині або в майбутньому прямо або опосередковано негативно впливати на стан довкілля.

У системі заходів забезпечення екологічної безпеки серцевину становлять екологічні стандарти, екологічні нормативи, зокрема нормативи екологічної безпеки — ГДК, ГДР, ГДВ, які є єдиними для всієї території України і мають відповідати вимогам охорони довкілля і здоров'я людей від негативного впливу.

Контроль за дотриманням вимог та норм екологічної безпеки має здійснюватися за допомогою системи державного та громадсь­кого екологічного контролю, яка забезпечує проведення перевірок, складання за наявності правопорушень відповідних протоколів, притягнення винних осіб до юридичної відповідальності залежно від ступеня екологічної небезпеки, а також проведення проку­рорського нагляду, під час якого відповідним особам надаються права щодо звернення до різних судових інстанцій з позовами про відшкодування шкоди та про припинення екологічно небезпечної діяльності.

Норми Закону передбачають можливість забезпечення охорони довкілля та безпеки здоров'я населення у процесі використання природних ресурсів фізичними та юридичними особами, застосу­вання економічних важелів у процесі здійснення екологічно небез­печних видів діяльності у межах лімітного і понадлімітного забруд­нення стану довкілля та заходів матеріально-правового стимулю­вання і екологічного страхування майна, доходів, здоров'я від не­безпечного впливу екологічно небезпечної діяльності.

У Законі особливо детально регламентується система заходів щодо забезпечення екологічної безпеки в Україні (ст.ст. 50—59).

Закон визначає екологічну безпеку як такий стан довкілля, за якого забезпечується попередження погіршення екологічного ста­ну та виникнення небезпеки для здоров'я людей.

Екологічна безпека гарантується громадянам України здійснен­ням широкого комплексу взаємопов'язаних політичних, еко­номічних, технічних, державно-правових та інших заходів (ст. 50).

Також Законом закріплюються екологічні вимоги щодо окремих видів діяльності: інвестиційної, господарської та діяльності у про­цесі розміщення і розвитку населених пунктів (містобудівної) (ст.ст. 51, 59); вимоги екологічної безпеки: щодо транспортних за­собів (ст. 56); щодо проведення наукових досліджень впроваджен­ня відкриттів, винаходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, технологій і систем (ст. 57); щодо військових, обо ронних об'єктів та військової діяльності (ст. 58); вимоги щодо охо­рони довкілля від неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу (ст. 53); від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіоактивного за­бруднення (ст. 54); від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами (ст. 55); у процесі застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, токсичних, хімічних речовин та

інших препаратів (ст. 52).

Відповідно до наведеної класифікації проілюструємо зміст за­значених статей, зважаючи на те, що у процесі проектування, розміщення, будівництва, введення в дію нових і реконструкції діючих підприємств, споруд та інших об'єктів, удосконалення існу­ючих і впровадження нових технологічних процесів та устаткуван­ня, а також під час експлуатації цих об'єктів має забезпечуватися екологічна безпека людей, раціональне використання природних ресурсів, додержання нормативів шкідливих впливів на навко­лишнє природне середовище. При цьому повинні передбачатися заходи щодо вловлювання, утилізації, знешкодження шкідливих речовин і відходів або повна 'їх ліквідація, виконання інших вимог щодо охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей.

Підприємства, установи й організації, діяльність яких пов'язана з шкідливим впливом на навколишнє природне середовище, неза­лежно від часу введення їх у дію, повинні бути обладнані споруда­ми, устаткуванням і пристроями для очищення або знешкодження викидів і скидів, зменшення впливу шкідливих факторів, а також приладами контролю за кількістю і складом забруднюючих речовин та за характеристиками шкідливих факторів.

Проекти господарської та іншої діяльності повинні мати ма­теріали оцінки її впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людей. Оцінка здійснюється з урахуванням вимог законо­давства про охорону навколишнього природного середовища, еко­логічної ємкості території, стану навколишнього природного сере­довища в місці, Дє планується розміщення об'єктів, екологічних прогнозів, перспектив соціально-економічного розвитку регіону, потужності та вЯДІв сукупного впливу шкідливих факторів та об'єктів на навколишнє природне середовище.

Підприємства, установи та організації, які розміщують, проек­тують, будують, реконструюють, технічно переозброюють, вводять в дію підприємства, споруди та інші об'єкти, а також проводять дослідну діяльність, що за їх оцінкою може негативно вплинути на стан навколишнього природного середовища, подають до Міністерства екології та природних ресурсів України та його ор­ганів на місцях спеціальну заяву про це.

Відповідно забороняється введення в дію підприємств, споруд та інших об'єктів, на яких не забезпечено в повному обсязі додер­жання всіх екологічних вимог і виконання заходів, передбачених у проектах будівництва та реконструкції (розширення та технічного переоснащення).

Екологічні вимоги до розміщення і розвитку населених пунктів передбачають, що планування, розміщення, забудова і розвиток населених пунктів здійснюються за рішенням місцевих рад з ураху­ванням екологічної ємкості територій, з додержанням вимог охоро­ни навколишнього природного середовища, раціонального викори­стання природних ресурсів та екологічної безпеки, а у разі розроб­ки генеральних планів розвитку і розміщення населених пунктів сільські, селищні, міські ради встановлюють режим використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середо­вища та екологічної безпеки у приміських та зелених зонах за по­годженням з радами, на території яких вони розташовані, відповідно до законодавства України.

Нині набуває особливої важливості екологічна безпека транс­портних засобів. Зокрема підприємства, установи, організації, що здійснюють проектування, виробництво, експлуатацію та обслуго­вування автомобілів, літаків, суден, інших пересувних засобів, ус­таткування для виробництва і постачання пального, зобов'язані розробляти і здійснювати комплекс заходів щодо зниження токсич­ності та знешкодження шкідливих речовин, що містяться у вики­дах та скидах транспортних засобів, переходу на менш токсичні ви­ди енергії й пального, дотримання режиму експлуатації транспорт­них засобів та інші заходи, спрямовані на запобігання й зменшен­ня викидів та скидів у навколишнє природне середовище забруд­нюючих речовин та додержання встановлених рівнів фізичних впливів. Тому виробництво і експлуатація транспортних та інших пересувних засобів і установок, у викидах та скидах яких вміст за­бруднюючих речовин перевищує встановлені нормативи, не допу­скається.

Водночас керівники транспортних організацій та власники транспортних засобів несуть відповідальність за додержання нор­мативів гранично допустимих викидів та скидів забруднюючих ре­човин і гранично допустимих рівнів фізичних впливів на навко­лишнє природне середовище, встановлених для відповідного типу транспорту.

У разі проведення фундаментальних та прикладних наукових, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт обов'язково повинні враховуватися вимоги охорони навколишнього природно­го середовища, раціонального використання і відтворення природ­них ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

Законодавством забороняється впровадження відкриттів, вина­ходів, застосування нової техніки, імпортного устаткування, техно­логій і систем, якщо вони не відповідають вимогам екологічної без­пеки.

У разі порушення встановлених вимог така діяльність припи­няється уповноваженими на те державними органами, а винні особи притягуються до відповідальності згідно з чинним законо­давством.

Встановлено також вимоги екологічної безпеки щодо військо­вих, оборонних об'єктів та військової діяльності, зокрема вимоги екологічної безпеки до розміщення, проектування, будівництва, реконструкції, введення в дію та експлуатації об'єктів з метою об­меження негативного впливу на навколишнє природне середовище хімічних, фізичних і біологічних факторів. Ці та інші вимоги, пе­редбачені Законом «Про охорону навколишнього природного сере­довища», іншим законодавством України, повною мірою поширю­ються на військові та оборонні об'єкти, а також об'єкти органів внутрішніх справ та державної безпеки.

Забезпечення вимог екологічної безпеки має здійснюватися та­кож під час дислокації військових частин, проведення військових навчань, маневрів, переміщення військ і військової техніки, крім випадків особливих ситуацій, що оголошуються відповідно до за­конодавства України. Державний контроль за додержанням вимог екологічної безпеки щодо військових, оборонних об'єктів та військової діяльності на території України здійснюється відповідно до вказаного Закону та інших актів законодавства України.

Зазначений Закон встановлює також вимоги щодо охорони на­вколишнього природного середовища під час застосування засобів захисту рослин, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, ток­сичних хімічних речовин та інших препаратів.

Так, на підприємства, установи, організації та громадян покла­дається обов'язок додержуватися правил транспортування, зберігання і застосування засобів захисту рослин, стимуляторів їх росту, мінеральних добрив, нафти і нафтопродуктів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів для того, щоб не допустити забруднення ними або їх складовими навколишнього природного середовища і продуктів харчування.

У процесі створення нових хімічних препаратів і речовин, інших потенційно небезпечних для навколишнього природного се­редовища субстанцій мають розроблятися та затверджуватися у встановленому законодавством порядку допустимі рівні вмісту цих речовин у об'єктах навколишнього природного середовища та про­дуктах харчування, методи визначення їх залишкової кількості та утилізації після використання. Вміст природних та штучних домішок, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища або здоров'я людей, у таких препаратах, а також сировині, що використовується для їх виробництва, не по­винен перевищувати допустимих рівнів, встановлених відповідно до законодавства.

Охоронні вимоги мають забезпечуватися також під час вироб­ництва, зберігання, транспортування, використання, знешкоджен­ня, захоронення токсичних та інших небезпечних для навколиш­нього природного середовища і здоров'я людей речовин. Віднесен­ня хімічних речовин до токсичних та їх класифікація за ступенем небезпечності здійснюються згідно із вимогами нормативних доку­ментів на підставі висновку державної екологічної експертизи і по­годжуються з Міністерством охорони здоров'я України і Міністер­ством екології та природних ресурсів України.

При цьому перелік засобів захисту рослин, стимуляторів їх рос­ту, мінеральних добрив та інших речовин і препаратів, застосуван­ня яких дозволяється в народному господарстві, а також способи, умови їх застосування затверджуються Міністерством охорони здо­ров'я України і Міністерством екології та природних ресурсів Ук­раїни.

Певні пріоритети щодо охорони навколишнього природного се­редовища встановлено стосовно неконтрольованого та шкідливого біологічного впливу.

Наприклад, підприємства, установи та організації зобов'язані забезпечувати екологічно безпечне виробництво, зберігання, транспортування, використання, знищення, знешкодження і за­хоронення мікроорганізмів, інших біологічно активних речовин та предметів біотехнології, а також інтродукцію, акліматизацію і реакліматизацію тварин і рослин, розробляти і вживати заходів щодо запобігання та ліквідації наслідків шкідливого впливу біологічних факторів на навколишнє природне середовище та здоров'я людини.

Тому створення нових штаммів мікроорганізмів та біологічно активних речовин може здійснюватися тільки на підставі дозволів Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства екології та природних ресурсів України за наявності оцінки їх впливу на на­вколишнє природне середовище та здоров'я людей.

У той же час у разі створення зазначених організмів і речовин повинні розроблятися нормативи граничне допустимих концент­рацій, методи визначення цих організмів та речовин у навколишнь­ому природному середовищі і продуктах харчування. Виробництво і використання нових штаммів мікроорганізмів та інших біологічно активних речовин здійснюється тільки після проведення комплекс­них досліджень їх впливу на здоров'я людей і навколишнє природ­не середовище за дозволом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства екології та природних ресурсів України.

Не менш суворі вимоги встановлено щодо охорони навколиш­нього природного середовища від акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого впливу фізичних факторів та радіаційного забруднення.

Так, місцеві ради, підприємства, установи, організації та грома­дяни під час здійснення своєї діяльності зобов'язані вживати не­обхідних заходів щодо запобігання та недопущення перевищення встановлених рівнів акустичного, електромагнітного, іонізуючого та іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє природне середовище і здоров'я людини в населених пунктах, рекреаційних і заповідних зонах, а також в місцях масового скупчення і розмно­ження диких тварин.

Зокрема, підприємства, установи та організації, що здійснюють господарську чи іншу діяльність, пов'язану з використанням радіоактивних речовин у різних формах і з будь-якою метою, зо­бов'язані забезпечувати екологічну безпеку цієї діяльності, що ви­ключала б можливість радіоактивного забруднення навколишнього природного середовища та негативного впливу на здоров'я людей у процесі видобутку, збагачення, транспортування, переробки, ви­користання та захоронення радіоактивних речовин.

Особливу увагу Закон приділяє охороні навколишнього природ­ного середовища від забруднення виробничими, побутовими, іншими відходами. Так, підприємства, установи, організації та гро­мадяни повинні вживати ефективних заходів щодо зменшення об­сягів утворення та знешкодження, переробки, безпечного складу­вання або захоронення виробничих, побутових, інших відходів. Складування, зберігання або розміщення відходів дозволяється ли­ше за наявності спеціального дозволу на визначених місцевими ра­дами територіях в межах встановлених ними лімітів з додержанням санітарних і екологічних норм, способом, що забезпечуватиме можливість їх подальшого господарського використання і безпеку для навколишнього природного середовища та здоров'я людей.

Важливе значення для практики встановлення особливих ре­жимів на територіях України, що характеризуються природним чи техногенним походженням і екологічним ризиком, мають норми Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» про надзвичайні екологічні ситуації. Закон передбачає можливість за рішенням Верховної Ради України оголошувати окремі території зонами надзвичайних екологічних ситуацій, а саме:

а) зонами екологічної катастрофи;

б) зонами підвищеної екологічної небезпеки;

в) іншими категоріями зон.

Зокрема, зонами екологічної катастрофи можуть оголошуватися території, де внаслідок діяльності людини чи руйнівного впливу стихійних сил природи виникли стійкі та необоротні негативні зміни довкілля, що призвели до неможливості проживання на них насе­лення і ведення господарської діяльності. Відповідно зонами підви­щеної екологічної небезпеки оголошуються території, де внаслідок вищезазначених впливів на довкілля виникають на тривалий час не­гативні зміни, що ставлять під загрозу здоров'я людини, збереження природних об'єктів і обмежують ведення господарської діяльності.

Класифікація цих зон, їх режими та правові наслідки, що вип­ливають із факту віднесення територій до відповідних категорій, включаючи і встановлення особливого статусу громадян, які меш­кали чи тимчасово перебували у цих зонах, питання надання їм компенсацій і пільг визначаються законодавством України, зокре­ма Законом України від 13 липня 2000 р. «Про зону надзвичайної екологічної ситуації»', який закріплює підстави та порядок оголо­шення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситу­ації, особливості зміни її меж та забезпечення правового режиму, його зміну та припинення, заходи, що можуть здійснюватися у цій зоні, та обмеження діяльності, здійснення екологічного моніто­рингу, підстави визнання юридичних і фізичних осіб потерпілими від надзвичайної екологічної ситуації, відшкодування їм за­подіяної шкоди, відповідальності за порушення правового режиму у цій зоні, а також акти, які деталізують порядок класифікації над­звичайних ситуацій.

На виконання цього Закону був прийнятий Указ Президента України від 31 серпня 2000 р. № 1039 «Про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чаусо-ве-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зо­ною надзвичайної екологічної ситуації»², яким передбачається низ­ка заходів у зв'язку зі встановленням особливого правового режи­му у визначених населених пунктах.

Закон передбачає й інші заходи щодо запобігання аваріям і ліквідації їх шкідливих екологічних наслідків у процесі проектування й експлуатації господарських та інших об'єктів, що характеризують­ся екологічною небезпекою, зобов'язуючи відповідних власників та уповноважених осіб розробляти і здійснювати заходи щодо запобіган­ня аваріям та ліквідації їх шкідливих наслідків. Він зобов'язує також органи державного, в тому числі екологічного контролю, проводити систематичні перевірки стану екологічно небезпечних об'єктів та ви­конання попереджувальних заходів і вимог щодо безпечної експлуа­тації таких об'єктів. На Мінекоресурсів України покладено обов'язок щодо визначення переліку екологічно небезпечних об'єктів.

Разом з тим Закон допускає можливість аварії внаслідок забруд­нення довкілля і зобов'язує відповідні підприємства, установи та організації, що допустили настання екологічної небезпеки негайно розпочати ліквідацію негативних наслідків. У той же час відповідні посадові особи або власники екологічно небезпечних підприємств зобов'язуються повідомляти про аварії і заходи, вжиті для ліквідації її наслідків, органи місцевого самоврядування, органи охорони здоров'я та спеціально уповноважені органи управління в галузі охорони довкілля, природокористування і забезпечення еко­логічної безпеки та населення.

Однак чітких процедур щодо інформування та здійснення інших невідкладних заходів для попередження екологічного ризи­ку та ліквідації негативних наслідків на випадок аварій, катастроф, інших надзвичайних екологічних ситуацій Закон не передбачає, що практично створює можливості для заповнення цих прогалин на рівні підзаконного нормативно-правового регулювання, яке не має сьогодні чіткої і збалансованої системи як на рівні загальнообов'яз­кових правил, так і щодо врегулювання чітких повноважень і ком­плексу практичних дій суб'єктів, які експлуатують екологічно не­безпечні об'єкти, спроможні викликати аварії чи ускладнювати природно-стихійні катастрофи.

Закон України «Про охорону навколишнього природного сере­довища» встановлює перелік екологічних правопорушень, у тому числі порушень вимог, норм та нормативів екологічної безпеки (ст. 68), а саме: порушення прав громадян на екологічно безпечне навколишнє природне середовище; порушення норм екологічної безпеки; порушення екологічних вимог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції, введення в дію, експлуа­тації та ліквідації підприємств, споруд, пересувних засобів та інших шкідливих впливів на довкілля; невжиття заходів щодо поперед­ження та ліквідації екологічних наслідків аварії та іншого шкідли­вого впливу на навколишнє природне середовище; порушення природоохоронних вимог під час зберігання, транспортування, ви­користання, знешкодження та захоронення хімічних засобів захис-;

ту рослин, мінеральних добрив, токсичних та радіоактивних речо­вин, виробничих, побутових та інших видів відходів; відмова від надання своєчасної, повної та достовірної інформації про стан еко­логічної обстановки чи захворюваності населення.          ,

Скоєння цих правопорушень є підставою для застосування за­ходів адміністративної, кримінальної та майнової відповідальності відповідно до чинного законодавства, яке визначає склад еко­логічних правопорушень та екологічних злочинів і порядок засто­сування до винних заходів державно-правового примусу (адміністративних стягнень та кримінально-правових покарань).

Закон України «Про охорону навколишнього природного середо­вища» містить унікальну статтю про особливості застосування цивільної відповідальності за шкоду, заподіяну порушенням еко­логічного законодавства джерелами підвищеної екологічної небезпе­ки (ч. З ст. 69). У цьому випадку особи, які володіють такими дже­релами, зобов'язуються компенсувати завдану шкоду громадянам та юридичним особам, якщо не доведуть, що вона виникла внаслідок стихійних сил природних явищ чи навмисних дій потерпілих осіб. Порядок притягнення винних до майнової відповідальності за логікою має визначатися цивільним законодавством.

Значна частина норм про екологічну безпеку міститься у різних актах екологічного законодавства, зокрема у Законі Ук­раїни від 16 жовтня 1992 р. «Про охорону атмосферного повітря» (ст.ст. 6, 7)'; Водному кодексі України (ст. 35)²; Кодексі України про надра (ст. 53)³.

Відповідно до Закону України «Про екологічну експертизу» від 9 лютого 1995 р.' метою екологічної експертизи є запобігання не­гативному впливу антропогенної діяльності на стан довкілля та здоров'я людей, а також оцінка ступеня екологічної небезпеки гос­подарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях та об'єктах (ст. 4).

Серед основних завдань екологічної експертизи є визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюва­ної діяльності, оцінка впливу діяльності об'єктів екологічної екс­пертизи на стан довкілля, здоров'я людей і якість природних ре­сурсів (ст. 5).

Серед основних принципів екологічної експертизи виділяється правова ідея гарантування безпечного для життя і здоров'я людей довкілля, екологічна безпека (ст. 6).

Характерними є вимоги, які ставляться до об'єктів екологічної експертизи, а саме: наявність обгрунтування забезпечення еко­логічної безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності з ком­плексною еколого-економічною оцінкою існуючого чи передбачу­ваного впливу на стан довкілля, оцінкою екологічного ризику і не­безпеки для здоров'я людей та з альтернативними прогнозними варіантами зменшення цих впливів.

Особливі й умови проведення державної екологічної експерти­зи — наявна або можлива потенційна небезпека об'єктів еко­логічної експертизи для довкілля та здоров'я людей. Така експер­тиза щодо видів діяльності та об'єктів, що становлять підвищену екологічну небезпеку, проводиться після оголошення замовником через засоби масової інформації заяви про екологічні наслідки діяльності і подання еколого-експертним органам комплекту доку­ментів з обгрунтуванням оцінки впливу на довкілля.

Заява про екологічні наслідки діяльності має містити відомості про мету і засоби здійснення діяльності, суттєві фактори, що впли­вають чи можуть впливати на стан довкілля з урахуванням можли­вих екстремальних ситуацій, кількісні та якісні показники оцінки рівнів екологічного ризику такої діяльності, заходи, що гарантують її здійснення відповідно до екологічних стандартів і нормативів та зобов'язання замовника цієї експертизи забезпечити вимоги еко­логічної безпеки при здійсненні діяльності.

Важливою вимогою матеріалів оцінки впливу на навколишнє природне середовище є характеристика стану довкілля, види та рівні впливу на нього, можливі зміни його якісного стану, еколо-го-економічні наслідки діяльності, заходи зменшення рівня еко­логічного ризику і забезпечення вимог екологічної безпеки.

Обов'язковими елементами висновку екологічної експертизи є характеристика ступеня екологічного ризику і відповідних заходів, спрямованих на нейтралізацію та запобігання негативному впливу на здоров'я людини і довкілля, забезпечення вимог екологічної безпеки тощо.

Висновки державної екологічної експертизи можуть бути виз­нані недійсними, зокрема у разі порушення вимог щодо забезпе­чення екологічної безпеки, а особи, винні у недотриманні цих ви­мог, можуть притягатися до відповідної юридичної відповідаль­ності за чинним законодавством України.

Маю зазначити, що Закон «Про екологічну експертизу» за своєю формою, структурою, змістом та наявними принципами правового регулювання розроблено на рівні вимог міжнародного права, зокрема Директиви Ради Європи від 27 червня 1985 р. № 85/337/ЄЕС про оцінку наслідків виконання державних та при­ватних проектів для навколишнього природного середовища', Ди­рективи Ради Європи від 7 червня 1990 р. № 90/31 З/Є ЕС про вільний доступ до інформації про навколишнє середовище².

Значне місце у системі екологічного законодавства, зокрема за­конодавства про екологічну безпеку, відводиться Закону України від 5 березня 1998 р. «Про відходи»³. Можна без перебільшення сказати, що цей закон суттєво доповнює принципи Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» в частині регла­ментації відносин з безпечного використання різних видів відходів.

' Серед основних завдань Закону є визначення основних умов, вимог і правил щодо екологічно безпечного поводження з відхода­ми, запобігання їх шкідливому впливу на здоров'я людини та на­вколишнє природне середовище. Основними принципами держав­ної політики у сфері поводження з відходами є пріоритетний захист довкілля та здоров'я людини від негативного впливу відходів.

Основними напрямами державної політики щодо реалізації за­значених принципів передбачається забезпечення дотримання пра­вил екологічної безпеки під час поводження з відходами, зведення до мінімуму утворення відходів та зменшення їх небезпечності, без­печного видалення відходів, що не підлягають утилізації, шляхом розроблення відповідних технологій, екологічно безпечних методів та засобів поводження з відходами, організації контролю за місця­ми та об'єктами розміщення відходів для запобігання шкідливому впливу їх на довкілля та здоров'я людини, забезпечення соціально­го захисту працівників, зайнятих у сфері поводження з відходами.

Способи визначення небезпеки відходів, вимоги щодо безпеч­ного поводження з ними, які забезпечують запобігання їх негатив­ному впливу на довкілля та здоров'я людини, підлягають державній стандартизації.

Місцеві органи виконавчої влади несуть відповідальність за до­держання умов поводження з' небезпечними відходами та за­ побігання їх негативному впливу на довкілля і здоров'я людини та вжиття заходів щодо встановлення приналежності безхазяйних відходів, класу їх небезпеки, обміну та прийняття рішення щодо поводження з ними.

Відповідно до Закону «Про відходи» громадяни України, іно­земці та особи без громадянства мають право на безпечні для їх життя і здоров'я умови при здійсненні операцій щодо поводження з відходами, одержання повної та достовірної інформації про без­пеку об'єктів та зобов'язані дотримуватися вимог цього Закону.

У свою чергу, юридичні особи за погодженням зі спеціальними уповноваженими органами виконавчої влади зобов'язані визначати ступінь небезпечності таких об'єктів для довкілля і здоров'я люди­ни, забезпечувати за власний рахунок екологічно обгрунтоване ви­далення тих відходів, що не підлягають утилізації, не допускати їх знищення, якщо це не відповідає вимогам підвищення екологічної безпеки, відшкодовувати шкоду, заподіяну довкіллю, здоров'ю та майну громадян.

Законом визначаються повноваження державних органів та ор­ганів місцевого самоврядування у цій сфері на здійснення уп­равлінських функцій та забезпечення заходів і вимог екологічно безпечного поводження з відходами, встановлюються спеціальні правила поводження з небезпечними відходами. Це стосується, перш за все, забезпечення юридичними і фізичними особами, діяльність яких пов'язана із поводженням з небезпечними відхода­ми, належного захисту довкілля та людей від їх шкідливого впливу.

Всі небезпечні відходи за ступенем шкідливого впливу на довкілля та людину поділяються на класи і підлягають обліку. Клас небезпеки відходів визначається їх виробником на підставі відповідних нормативно-правових документів, що засвідчується спеціально уповноваженими органами виконавчої влади.

На фізичних і юридичних осіб покладається обов'язок отриман­ня дозволів (ліцензій) на поводження з відходами, а тому у разі не­дотримання відповідних вимог вони можуть бути зупинені у дії або ж анульовані.

Здійснення транспортування небезпечних відходів дозволяється лише за наявності паспорта на відходи та дозволу (ліцензії) і тільки у спеціально обладнаних транспортних засобах. Тому відпо­відальність за безпечне перевезення цих відходів покладається на транспортну організацію, якщо вона не доведе, що завдана шкода або нестача відходів сталася не з їх вини. У цій частині є певна спорідненість у регулюванні відповідальності за шкоду із положен­нями та принципами Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, заподіяну діяльністю, небезпечною для навколишнього се­редовища.

Відповідно до Закону «Про відходи» зберігання та захоронення небезпечних відходів дозволяється лише у спеціально обладнаних місцях та на підставі дозволів. Проведення інших видів діяльності, не пов'язаних з поводженням з небезпечними відходами на тери­торії, відведеній для їх розміщення, забороняється. У той же час регулювання поводження з небезпечними відходами має визнача­тися окремим законом.

Порівняльний аналіз викладених положень із принципами, зафіксованими у Рамковій Директиві про відходи № 75/442ЄЕС' та Директиві про небезпечні відходи № 91/689/ЄС² дає підстави для висновку, що у зазначеному законі сприйняті правові ідеї правово­го регулювання Європейського Союзу -в частині поводження з різними видами відходів, простежується закріплення основних зо­бов'язань щодо використання відходів, а саме:                  

а) спрямування нормативно-правового регулювання на заохо- ' чення запобігання і зменшення утворення відходів та шкоди, яка може завдаватися довкіллю і людині;

б) стимулювання до утилізації відходів, їх переробки і викорис­тання як вторинної сировини;

в) спрямованість норм на упередження небезпеки різних видів відходів, а особливо небезпечних для довкілля і здоров'я людини;

г) посилення контролю в цій сфері з метою створення безпеч­них умов для життєдіяльності людини;

д) класифікація відходів, їх розмежування залежно від ступеня їх екологічного ризику і небезпеки;

е) орієнтація на спеціальне регулювання та встановлення особ­ливих процедур притягнення до юридичної відповідальності за шкоду, заподіяну діяльністю, пов'язаною з поводженням з відхода­ми, та запровадження спрощеного механізму відшкодування шко­ди, заподіяної особливо небезпечною діяльністю, пов'язаною з по­водженням з небезпечними відходами;

є) доцільність гармонізації правових ідей з встановлення жорсткіших вимог щодо поводження з особливо небезпечними відходами.

Проведений аналіз чинного законодавства свідчить про те, що питання забезпечення екологічної безпеки відображені не тільки в законодавчих актах власне екологічної спрямованості, але й у інших актах законодавства, що регламентують здійснення різних видів діяльності, які за характером нормативно-правових приписів, предметом правового регулювання та цільовою спрямованістю можна умовно класифікувати на такі основні групи:

а) нормативно-правові приписи, які спрямовані на забезпечен­ня реалізації права громадян на охорону здоров'я, зокрема на без­печне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, та які містяться в законодавстві про охорону здоров'я, зокрема в Ос­новах законодавства про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. (ст.ст. 6, 26—29)', Законі України від 24 лютого 1994 р. «Про забез­печення санітарного і епідемічного благополуччя населення» (ст.ст. 13-19, 22, 25, 34)²;

б) нормативно-правові приписи, які визначають статус органів центральної та місцевої виконавчої влади, спеціалізованих структур у галузі екологічної, в тому числі техногенно-екологічної безпеки:

Закон України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпе­ки і оборони України»³, Положення про Міністерство екології та природних ресурсів України, затверджене Указом Президента Ук­раїни від 29 травня 2000 р.⁴, Положення про Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, затверджене Указом Прези­дента України від 28 жовтня 1996 р.⁵, Положення про Державну комісію з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р.⁶, Концепція створення і діяльності Європейсько­го центру техногенної безпеки (ТЕ8ЕС), схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 1996 р. та ін.⁷;

в) нормативно-правові приписи, які встановлюють статус ор­ганів місцевого самоврядування та їх повноваження в галузі забез­печення екологічної безпеки: Закон України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування» (ст.ст. 25, 43 та ін.)⁸;

г) нормативно-правові приписи, які містять принципи забезпе­чення екологічної безпеки в сфері наукової та науково-технічної політики: Закон України в редакції від 1 грудня 1998 р. «Про на­укову і науково-технічну діяльність» (ст. 32)⁹;

д) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у процесі стандартизації і сер­тифікації продукції, товарів тощо: Декрет Кабінету Міністрів Ук­раїни від 10 травня 1993 р. «Про стандартизацію і сертифікацію» (ст.ст. 2, 3, 5)'°;

е) нормативно-правові приписи, спрямовані на регламентування екологічної безпеки в процесі реалізації продукції, товарів та захи­сту прав споживачів: Закон України в редакції від 15 грудня 1993 р. «Про захист прав споживачів» (ст.ст. 16, 23 та ін.)";

є) нормативно-правові приписи, які передбачають вимоги і нормативи екологічної безпеки у процесі охорони праці: Закон Ук­раїни від 14 жовтня 1992 р. «Про охорону праці» (ст.ст. 7, 18)';

ж) нормативно-правові приписи, які містять вимоги екологічної безпеки у процесі здійснення підприємницької, іншої економічної діяльності: Закон України від 27 березня 1991 р. «Про підприємства в Україні» (ст.ст. 25, 26)²; Закон України від 7 лютого 1991 р. «Про підприємництво» (ст.ст. 10, 12, 14)³;

з) нормативно-правові приписи, що регламентують вимоги еко­логічної безпеки у процесі реалізації повноважень власника щодо різних видів майна та об'єктів інтелектуальної власності: Закон Ук­раїни від 7 лютого 1991 р. «Про власність» (ст.ст. 4, 10)";

й) нормативно-правові приписи, які встановлюють вимоги еко­логічної безпеки під час здійснення інвестиційної, інноваційної, містобудівної та іншої господарської діяльності: Закон України від 18 вересня 1991 р. «Про інвестиційну діяльність» (ст.ст. 4, 8)⁵; За­кон України від ЗО червня 1993 р. «Про дорожній рух» (ст. 49)';

Повітряний кодекс України від 4 травня 1993 р. (ст. 54)⁷; Закон Ук­раїни від 4 липня 1996 р. «Про залізничний транспорт» (ст.ст. 6, 11, 22)⁸; Закон України від 15 травня 1996 р. «Про трубопровідний транспорт» (ст.ст. 5, 6, 15, 20)⁹ та ін.;

і) нормативно-правові приписи, які встановлюють комплекс спеціальних вимог щодо забезпечення екологічної безпеки у разі здійснення діяльності в аграрному секторі економіки: Закон Ук­раїни в редакції від 22 червня 1993 р. «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 11)'°;

й) нормативно-правові приписи, які регламентують забезпечен­ня екологічних вимог, у тому числі вимог екологічної безпеки у надзвичайних ситуаціях: Закон України від 16 березня 2000 р. «Про правовий режим надзвичайного стану» (ст.ст. 1, 3, 4)"; Закон Ук­раїни від 14 грудня 1999 р. «Про аварійно-рятувальні служби»'²;

к) нормативно-правові приписи, які передбачають дотримання вимог екологічної безпеки у межах територій і зон, на яких запрова­ джено режим надзвичайних екологічних ситуацій: Закон України від 27 лютого 1991 р. «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи»';

л) нормативно-правові приписи, які визначають вимоги еко­логічної безпеки у процесі здійснення деяких специфічних видів діяльності, що можуть справляти негативний вплив на стан еко­логічної ситуації: Закон України від 15 листопада 1996 р. «Про космічну діяльність» (ст.ст. 8, 9, 21)²;

м) нормативно-правові приписи, які спрямовані на упереджен­ня настання екологічної небезпеки у процесі використання ядерної енергії, поводження з радіоактивними матеріалами і відходами та радіаційний захист населення: Закон України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку»³; Закон України від ЗО червня 1995 р. «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст.ст. З, 8, 13, 17 та ін.)⁴;

н) нормативно-правові приписи, що передбачають систему пільг для фізичних осіб за здійснення благодійної допомоги, яка надається особам, які постраждалим внаслідок стихійного лиха, аварій, епідемій та епізоотій, екологічних, техногенних й інших ка­тастроф: Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. № 13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (ст.ст. 5,12)⁵;

о) нормативно-правові приписи, які закріплюють вимоги еко­логічної безпеки у процесі використання хімічних та інших токсич­них, шкідливих й небезпечних речовин, 'їх сполук, продуктів біотех-нологій, інших біологічних агентів, а також мінеральних добрив, у то­му числі пестицидів і агрохімікатів: Закон України від 2 березня 1995р. «Про пестициди і агрохімікати» (ст.ст. З, 4, 6, 7, 8, 9, 13, 18, 19, 20 та ін.)'; Перелік особливо небезпечних хімічних речовин, виго­товлення та реалізація яких підлягає ліцензуванню. Затверджений по­становою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 1998 р. № 1287⁷;

За спрямуванням і змістом правових приписів останній Закон орієнтований на безпечне для здоров'я людини і довкілля застосу­вання пестицидів і агрохімікатів. Пріоритетність збереження здо­ров'я людини і охорони навколишнього природного середовища відносно екологічного ефекту від застосування пестицидів і аг­рохімікатів, мінімізація їх використання за рахунок впровадження екологічно безпечних, технічних методів захисту рослин, безпека для здоров'я і довкілля під час їх виробництва, випробування, за­стосування — важливі принципи державної політики у цій сфері та пріоритетні вимоги у процесі їх застосування, проведення держав­них випробувань з ними, їх державної реєстрації та технічних за­собів застосування.

Важливою гарантією цей Закон визнає те, що екологічний ризик діяльності, пов'язаної з ввезенням на територію України пестицидів і агрохімікатів, їх транспортуванням та використан­ням, підлягає обов'язковому страхуванню у встановленому по­рядку.

Застосування пестицидів і агрохімікатів, які становлять підвищену небезпеку, може мати місце тільки за наявності спеціальних дозволів, які видаються МОЗ України та Мінекоре-сурсів України, а їх перелік має визначатися Кабінетом Міністрів України.

Вирощена сільськогосподарська сировина та вироблені харчові продукти із використанням пестицидів і агрохімікатів мають відповідати санітарно-гігієнічним нормативам, що підтверджується сертифікатом відповідності (підкреслено мною. — В.А.). Таким же критеріям безпечності повинна відповідати уся імпортована сільськогосподарська сировина та харчові продукти.

Закон встановлює, що препаративні форми пестицидів і аг­рохімікатів підлягають державній реєстрації терміном на п'ять років Укрдержхімкомісією на підставі позитивних результатів ви­пробувань та матеріалів досліджень. Обов'язковою умовою держав­ної реєстрації пестицидів і агрохімікатів є наявність відповідної до­кументації щодо їх безпечного застосування.

У той же час Укрдержхімкомісія може встановити повну або тимчасову заборону їх застосування у разі надходження нових відо­мостей про їх небезпеку, а органи МОЗ України та Мінекоресурсів України мають право обмежити або припинити всі види діяльності з такими препаратами.

У зазначеному Законі визначено й підстави юридичної відповідаль­ності за порушення законодавства про пестициди і агрохімікати:

а) приховування або перекручування інформації, що могла спричинити або спричинила загрозу життю та здоров'ю людини, довкіллю чи майну;

б)' забруднення пестицидами і агрохімікатами понад допустимі рівні (тобто нормативи екологічної безпеки. — В.А.) сільськогоспо­дарської сировини, кормів, харчових продуктів, грунту, води, повітря;

в) порушення регламентів та санітарних норм і правил транс­портування, зберігання, реалізації, застосування пестицидів і аг­рохімікатів тощо.

Важливо наголосити, що основні положення та вимоги Закону України «Про пестициди і агрохімікати» сформульовані на рівні принципів правового регулювання, закладених у основу Директиви Ради ЄС № 78/631 від 26 червня 1978 р. про приведення в орієнтовну відповідність законів держав-членів стосовно кла­сифікації, пакування та маркування складів небезпечних речовин (пестицидів)'; Директиви Ради ЄС № 88/379 від 7 червня 1988 р. про приведення в орієнтовну відповідність законів, правил і адміністративних положень держав-членів стосовно класифікації, пакування і маркування складів небезпечних речовин², а також Ди­рективи РЄС від 9 грудня 1996 р. в частині категорій небезпечних речовин та їх класифікації³ на високотоксичні, токсичні речовини, опалювачі, вибухові речовини, небезпечні для навколишнього сере­довища з виділенням високотоксичних речовин для водних ор­ганізмів та тих, що мають довгостроковий вплив на водне середо­вище тощо.

У цьому аспекті норми зазначеного Закону слугують подальшо­му зближенню правового регулювання відносин, пов'язаних із різними формами використання таких небезпечних речовин, яки­ми є пестициди і агрохімікати, відвернення їх негативного впливу на здоров'я людини та навколишнього природного середовища із законодавством Європейського союзу.

Важливе значення мають норми, що закріплюють нормативно-правові вимоги щодо забезпечення екологічної безпеки у сфері те­риторіальної та цивільної оборони: Закон України в редакції від 5 жовтня 2000 р. "Про оборону України" (ст.ст.18, 19)"; Закон Ук­раїни від 3 лютого 1993 р. "Про цивільну оборону" (преамбула, ст.ст.1, 2, 12, 17)⁵. Незаперечну практичну спрямованість мають нормативно-правові приписи, які визначають об'єкти підвищеної екологічної небезпеки та особливості їх експлуатації, види еко­логічно небезпечної діяльності тощо⁶.

Суттєвий імпульс у прискоренні розвитку законодавства про екологічну безпеку надають законодавчі акти про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження⁷.

У системі законодавства про екологічну безпеку чільне місце на­лежить нормативно-правовим приписам, які регламентують склади правопорушень у цій сфері та порядок притягнення винних осіб за їх скоєння до адміністративної та кримінальної відповідальності.

Відповідно до Кодексу України про адміністративні правопору­шення адміністративні стягнення до винних осіб можуть застосо­вуватися за порушення вимог, норм та нормативів екологічної без­пеки, а саме: за невиконання вимог екологічної безпеки у процесі впровадження відкриттів, винаходів, корисних моделей, промис­лових зразків, раціоналізаторських пропозицій, нової техніки, тех­нологій і систем, речовин і матеріалів (ст. 91'); за невиконання обов'язків щодо реєстрації в судових документах операцій із шкідливими речовинами і сумішами (ст. 62); пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками (ст. 72); порушення вимог пожежної без­пеки в лісах (ст. 77); самовільне випалювання сухої рослинності та її залишків (ст. 77'); порушення порядку здійснення викиду за­бруднюючих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів (ст. 78); порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмо­сфери і атмосферних явищ (ст. 78'); недодержання екологічних ви­мог під час проектування, розміщення, будівництва, реконструкції та прийняття в експлуатацію об'єктів або споруд (ст. 79'); випуск в експлуатацію транспортних та інших пересувних засобів з пере­вищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 80); експлуатація автомототранспортних та інших пересувних засобів з перевищенням нормативів вмісту забруднюючих речовин у викидах (ст. 81); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та викорис­тання промислових і побутових відходів (ст. 82); порушення пра­вил застосування, зберігання, транспортування, знешкодження, ліквідації та захоронення пестицидів і агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів (ст. 83); невиконання пра­вил і норм у процесі створення, виробництва, зберігання, транс­портування, використання, знешкодження, ліквідації, захоронен­ня мікроорганізмів, біологічно активних речовин та інших про­дуктів біотехнологій (ст. 90').

До таких адміністративних правопорушень можна віднести ви­робництво, заготівлю, реалізацію сільськогосподарської продукції, що містить хімічні препарати понад граничне допустимі рівні кон­центрації (ст. 42') т