Доказ третій: само тотожність ейдоса душі

Платон. «Федон»

Коментар

Дихотомія душі й тіла в світлі пізнання істини.

Вступ

 

Діалог «Федон», сягаючий зрілого періоду творчості Платона, є видатним художнім шедевром античності. Він присвячений викладу вчення про безсмертя душі на тлі теорії ідей як породжуючи структур людського життя в цілому.

Діалог починається з розповіді Федона з Еліди піфагорійцю Ехекрату про останні години життя Сократа, коли деякі його учні (Сіммій, Кебет, Евклід з Мегар, Аполодор і Федон) відвідали його у в'язниці. Сократу знімають окови перед стратою. Він розмірковує з цього приводу про вищу єдність задоволення і страждання. Потім говорить про неприпустимість самовбивства. Життя людини залежить не від неї самої, а від богів, котрі по смерті дарують добрій людини краще життя, а злу карають.

Але водночас справжні філософи бажають, за Сократом, лише одного − «вмирання і смерті»; філософувати − значить вчитися вмирати. Доказами цього є наступні положення:

1. Життя тіла, тілесні задоволення перешкоджають чистому мисленню. Однак сутності речей, тобто ідеї, пізнаються лише чистим мисленням, бо вони недосяжні відчуттям. Лише при звільненні від тіла душа може споглядати ці сутності, а шляхом, що веде до пізнання їх, є істина.

2. Лише у потойбічному світі, по звільненні душі від тіла, можна стати причетним до розуму «в усій його чистоті». Цей розум є предметом прагнення всіх справжніх філософів.

3. Розум є єдиною засадою усякої справжньої чесноти (мужності, справедливості і стриманості). Несправжня чеснота визначається усякими підлими цілями і личить лише рабам.

4. Через те правильно міркували засновники містерій, котрі вчили про спасіння в потойбічному світі лише для тих, хто очистився тут, а саме істинні філософи й були такими учасниками таїнств.

Потім Кебет запитує, чи здатна душа по смерті тіла продовжувати існування і, більш того, мислити? У відповідь на це ключове питання Сократ наводить чотири докази безсмертя душі. (57a-70в)

 

Доказ перший: взаємний перехід протилежностей.

 

Спочатку Сократ розповідає міф про переселення душ (70с-d). Відтак Сократ обґрунтовує аргумент взаємного переходу протилежностей у спосіб логічний, через поняття становлення, сталого переходу з одного стану до іншого. Більше переходить у менше, сила – у безсилля, швидкість – у повільність, роз’єднання - у з’єднання, холод – у тепло, сон – у неспання і навпаки. Без припущення сталого переходу протилежностей одна в іншу все перейшло б у якусь одну протилежність і зупинилось, і ця зупинка означала би смерть.

Тому душа по смерті земного тіла переходить до іншого стану вже без нього. Неземна ж душа знову повертається до земного існування, тобто до тіла. Взаємний перехід протилежностей здійснюється тут як космічний круговоріт душ (70с-72е).

 

Доказ другий: знання як пригадування.

 

За допомогою одного ми завжди пізнаємо інше. За цією ось річчю ми пригадуємо її смисл, поняття: за рівними речами пригадується рівність сама усобі. Однак предмети, яким притаманна рівність, розрізняються за іншими ознаками (наприклад, рівні за довжиною ложка і ручка), в той час як рівнесаме у собі є незмінним, зовсім однаковим для рівних предметів. Тому для визнання цих різних предметів у якомусь сенсі рівними, треба заздалегідь, та мати поняття рівності. Це поняття існує раніше рівних предметів і тільки згадується при співставленні цих предметів. Таким чином, ми ще до народження володіли розумінням того, що рівне (або прекрасне, добре, священне і т. п. – всього того, що є буття саме в собі). Чуттєві, змінні, плинні речі самі собою не дають чистого поняття своєї сутності, а лише збуджують у нашій душі пригадування про сутність, котра перебуває у потойбічному світі. З цього робиться висновок, що наші існували перед нашим народженням, перебували у потойбічному світі разом з сутностями речей, споглядали їх, тобто передіснували. При сполученні цього доказу з першим (про взаємний перехід протилежностей) Платон вустами Сократа робить висновок, що душі не лише передіснують, але й існуватимуть по смерті тіл (73а-78в)

 

Доказ третій: само тотожність ейдоса душі

 

Окремі речі (люди, коні, предмети одягу) завжди є різними, змінними, перебувають у становленні. Тому вони завжди складні, перебувають у взаємному внутрішньому протиріччі з собою. Але становлення передбачає деякий субстрат – те, що стає, «не те ж саме» (нетотожність)обумовлює «те ж саме» (тотожність); складне виявляє просте, що його утворює. При цьому нетотожне, те, що стає, осягається відчуттями, а тотожне (само тотожна і проста сутність) – лише розумом. І хоч душа і тіло є чимось єдиним, вони складають одну істоту, а в тім душа уподібнюється тотожному, божественному, керуючому, невидимому, а тіло – змінному, земному, керованому, видимому.

Навіть тіло за допомогою мистецтва бальзамування або з причини сприятливих умов може зберігатися якийсь час без душі. Поготів може зберігатися душа по звільненні від тіла: - або у чистоті, красі і розумності, у спілкуванні з богами, одержуючи винагороду, у разі коли вона за життя утримувалася від тілесної хіті і прагнула осягнути істину через філософію; - або у стані важкості, нерозумності, порочності, неподалік від покинутого нею тіла, якщо вона за життя слухалась тіла, а не керувалася філософією; несучи на собі покарання і постійні переселення у грубі тіла тварин.

У співрозмовників Сократа виникають деякі сумніви. Сіммій запитує: якщо душа є такою, то чи не має вона бути подібною до гармонії звуків, що їх створює ліра; і до того ж після руйнування ліри чи не гине й душа? Сократ відповідає Сіммію, що душа не є гармонією на кшталт гармонії, створюваної лірою. Вона існує вже перед існуванням тіла у виді сутності, що називається буттям. Раніше ніж бути гармонією тіла, вона вже є сама в собі душею. Будучи активною щодо тіла, вона є не гармонією тіла, а навпаки, сама встановлює цю гармонію, сама настроює тіло-ліру, або розстроює його.

Кебет запитує Сократа: якщо душа й існує перед тілом, то чи існуватиме вона по смерті тіла, а якщо так, і до того ж зазнає кілька перевтілень, то чи не виснажиться вона, чи не загине? (78в-96а)

Відповіддю Сократа Кебету є четвертий доказ безсмертя душі.

 

Доказ четвертий: теорія душі як ейдоса життя.

 

Спочатку Сократ критикує натурфілософію, котра зводила буття до чисто фізичних причин. Причина одержання двійки з одиниці полягає не в збільшенні або розділенні останньої: якщо до одиниці додати другу одиницю, одержимо двійку, але ця ж двійка буде одержана при діленні одиниці навпіл. Чисто фізичні причини не все пояснюють. Дослідження цих причин ні до чого не приводить навіть у Анаксагора з його вченням про світотвірний Розум: залишається невідомим, чому Земля плоска або кругла, звідки походить фізичний світ тощо.

Далі Сократ викладає своє вчення про причини.

1. Справжньою причиною речей є те, що в них існує саме по собі. Наприклад, великий розмір речі визначається величиною, притаманною цій речі. Причина – це поняття, або смисл, завдяки якому визначається істина сущого; це є ідея, котрій причетне все існуюче і від якої все одержує своє ім’я. Як приклад Сократ бере зріст Сіммія, Федона і Сократа.

2. Якщо Сіммій нижче Федона і вище Сократа, то він причетний одразу до ідеї великої величини і ідеї малої величини. Але з цього не випливає, що самі ідеї великого й малого змішуються або переходять одна в одну; це значить лише те, що велике й мале беруться тут не абсолютно, а лише у порівнянні з чимось іншим, тобто відносно. Змішується і переходить одне в інше те, що підпорядковане цим поняттям, тобто речі, але не самі поняття. І якщо те, що підпорядковувалося одному поняттю стає підпорядкованим іншому поняттю, то перше поняття відступає, або гине для даної речі. Наприклад, якщо велике стає малим, то ідея великого відступає від даного предмета і звільняє місце для ідеї малого.

3. Тому речі, самі по собі не протилежні одна одній (вогонь і сніг, двійка і трійка), але причетні до протилежних ідей (тепла і холоду, парності і непарності) не допускають одночасної присутності в собі протилежних ідей: вогонь, перетворюючись у сніг, втрачає ідею тепла, а двійка, стаючи трійкою, втрачає ідею парності.

 

 

Висновок для душі

 

 Як парність несумісна з непарністю, так і душа, будучи життям тіла, несумісна з його смертю. Тому, коли вмирає тіло, душа не вмирає, а тільки відступає від тіла. Якщо при перетворенні двійки на трійку парність не знищується, а лише відходить від трійки, то і коли вмирає тіло, душа зовсім не вмирає, а продовжує бути незнищенною, безсмертною, хоча вже і відділяється від земного тіла.

Якщо б зі смертю тіла гинула і душа, то злим людям не варто було непокоїтися за свою долю. Але оскільки душа по смерті тіла зберігається, то вона несе на собі виразки усіх злочинів, що їх скоїла за життя тіла. Праведні душі спокійно займають належне їм місце в Аїді. Злі ж душі опираються, бояться, їх насильно тягне відповідний демон, і вони терплять в Аїді усякі страждання і кари, аж поки «силою необхідності» вони не будуть переселені до місця, на яке заслуговують…(96а-108с)

Завершенням діалогу «Федон» служить велична сцена прощання Сократа з друзями і його смерті (115а-118а).

 

Текст / 63 c – 107 b

 

С

–Да, Симмий и Кебет, если бы я не думал, что отойду, во-первых, к иным богам, мудрым и добрым, а во-вторых, к умершим, которые лучше живых, тех, что здесь, на Земле, я был бы не прав, спокойно встречая смерть. Я надеюсь прийти к добрым людям, хотя и не могу утверждать это со всею решительностью. Но что я предстану пред богами, самыми добрыми из владык, – знайте и помните, это я утверждаю без колебаний, решительнее, чем что бы то ни было в подобном же роде! Так что никаких оснований для недовольства у меня нет, напротив, я полон радостной надежды, что умерших ждет некое будущее и что оно, как гласят и старинные предания, неизмеримо лучше для добрых, чем для дурных.

e

–– А вам, мои судьи, я хочу теперь объяснить, почему, на мой взгляд, человек, который действительно посвятил жизнь философии, перед смертью полон бодрости и надежды обрести за могилой величайшие блага.

A

Как это возможно, Симмий и Кебет, сейчас попытаюсь показать. Те, кто подлинно предан философии, заняты на самом деле только одним – умиранием и смертью. Люди, как правило, этого не замечают, но если это все же так, было бы, разумеется, нелепо всю жизнь стремиться только к этому, а потом, когда оно оказывается рядом, негодовать на то, в чем так долго и с таким рвением упражнялся!

c

 Скажи, как мы рассудим: смерть есть нечто?

– Да, конечно, – отвечал Симмий.

– Не что иное, как отделение души от тела, верно? А "быть мертвым" – это значит, что тело, отделенное от души, существует само по себе и что душа, отделенная от тела, – тоже сама по себе? Или, быть может, смерть – это что-нибудь иное?

– Нет, то самое, – сказал Симмий.

– Теперь смотри, друг, готов ли ты разделить мой взгляд. Я думаю, мы сделаем шаг вперед в нашем исследовании, если начнем вот с чего.

d

Как, по-твоему, свойственно философу пристрастие к так называемым удовольствиям, например к питью или к еде?

– Ни в коем случае, о Сократ, – отвечал Симмий.

– А к любовным наслаждениям?

– И того меньше!

– А к остальным удовольствиям из числа тех, что относятся к уходу за телом? Как тебе кажется, много они значат для такого человека? Например, щегольские сандалии, или плащ, или другие наряды, украшающие тело, – ценит он подобные вещи или не ставит ни во что, разумеется, кроме самых необходимых? Как тебе кажется?

e

– Мне кажется, ни во что не ставит. По крайней мере, если он настоящий философ.

– Значит, вообще, по-твоему, его заботы обращены не на тело, но почти целиком – насколько возможно отвлечься от собственного тела – на душу?

– По-моему, так.

– Стало быть, именно в том прежде всего обнаруживает себя философ, что освобождает душу от общения с телом в несравненно большей мере, чем любой другой из людей?

A

– Да, пожалуй.

– И наверное, Симмий, по мнению большинства людей, тому, кто не находит в удовольствиях ничего приятного и не получает своей доли, и жить-то не стоит? Ведь он уже на полдороге к смерти, раз нисколько не думает о телесных радостях!

– Да, ты совершенно прав.

b

– А теперь взглянем, как приобретается способность мышления. Препятствует ли этому тело или нет, если взять его в соучастники философских разысканий? Я имею в виду вот что. Могут ли люди сколько-нибудь доверять своему слуху и зрению? Ведь даже поэты

без конца твердят, что мы ничего не слышим и не видим точно. Но если эти два телесных чувства ни точностью, ни ясностью не отличаются, тем менее надежны остальные, ибо все они, по-моему, слабее и ниже этих двух. Или ты иного мнения?

– Нет, что ты!

– Когда же в таком случае, – продолжал Сократ, – душа приходит в соприкосновение с истиной? Ведь, принимаясь исследовать что бы то ни было совместно с телом, она – как это ясно – всякий раз обманывается по вине тела.

– Ты прав.

c

– Так не в размышлении ли – и только в нем одном – раскрывается перед нею что-то от [подлинного] бытия?

– Верно.

– И лучше всего мыслит она, конечно, когда ее не тревожит ничто из того, о чем мы только что говорили, – ни слух, ни зрение, ни боль, ни удовольствие, когда, распростившись с телом, она останется одна или почти одна и устремится к [подлинному] бытию, прекратив и пресекши, насколько это возможно, общение с телом.

– Так оно и есть.

d

– Значит, и тут душа философа решительно презирает тело и бежит от него, стараясь остаться наедине с собою?

– Очевидно, так.

– Теперь такой вопрос, Симмий. Признаём мы, что существует справедливое само по себе, или не признаём?

– Ну разумеется, признаём, клянусь Зевсом.

– А прекрасное и доброе?

– Как же не признать?

– А тебе случалось хоть раз видеть что-нибудь подобное воочию?

– Конечно, нет, – сказал Симмий.

– Значит, ты постиг это с помощью какого-то иного телесного чувства? Я говорю сейчас о вещах того же рода – о величине, здоровье, силе и так далее – одним словом, о том, что каждая из этих вещей представляет собою по своей сущности.         

e

Так как же, самое истинное в них мы обнаруживаем с помощью тела? Или же, напротив, кто из нас всего тщательнее и настойчивее приучит себя размышлять о каждой вещи, которую он исследует, тот всего ближе подойдет к ее истинному познанию?

– Именно так.

– Но в таком случае самым безукоризненным образом разрешит эту задачу тот, кто подходит к каждой вещи средствами одной лишь мысли (насколько это возможно),

 

 

A

не привлекая в ходе размышления ни зрения, ни иного какого чувства и ни единого из них не беря в спутники рассудку,кто пытается уловить любую из сторон бытия самое по себе, во всей ее чистоте, вооруженный лишь мыслью самой по себе, тоже вполне чистой, и отрешившись как можно полнее от собственных глаз, ушей и, вообще говоря, от всего своего тела, ибо оно смущает душу всякий раз, как они действуют совместно, и не дает ей обрести истину и разумение. Разве не такой человек, Симмий, больше всех преуспеет в исследовании бытия?

– Все, что ты говоришь, Сократ, – отвечал Симмий, – совершенно верно.

 

b

– Да, – продолжал Сократ, – примерно такое убеждение и должно составиться из всего этого у подлинных философов, и вот что приблизительно могли бы они сказать друг другу: "Словно какая-то тропа приводит нас к мысли, что, пока мы обладаем телом и душа наша неотделима от этого зла, нам не овладеть полностью предметом наших желаний. Предмет же этот, как мы утверждаем, – истина. В самом деле, тело не только доставляет нам тысячи хлопот – ведь ему необходимо пропитание! – но вдобавок подвержено недугам, любой из которых мешает нам улавливать бытие.   

d

И напротив, у нас есть неоспоримые доказательства, что достигнуть чистого знания чего бы то ни было мы не можем иначе как отрешившись от тела и созерцая вещи сами по себе самою по себе душой.

e

Если, не расставшись с телом, невозможно достичь чистого знания, то одно из двух: или знание вообще недостижимо, или же достижимо только после смерти. Ну, конечно, ведь только тогда, и никак не раньше, душа остается сама по себе, без тела.

A

А пока мы живы, мы, по-видимому, тогда будем ближе всего к знанию, когда как можно больше ограничим свою связь с телом и не будем заражены его природою, но сохраним себя в чистоте до той поры, пока сам бог нас не освободит. Очистившись, таким образом, и избавившись от безрассудства тела, мы, по всей вероятности, объединимся с другими такими же, как и мы, [чистыми сущностями] и собственными силами познаем все чистое, а это, скорее всего, и есть истина.

b

А нечистому касаться чистого не дозволено".Вот что, Симмий, мне кажется, непременно должны говорить друг другу все подлинно стремящиеся к знанию и такого должны держаться взгляда.

– Если же это верно, друг, – продолжал Сократ, – можно твердо надеяться, что там, куда я нынче отправляюсь, именно там, скорее, чем где-нибудь еще, мы в полной мере достигнем цели, ради которой столько трудились всю жизнь, так что назначенное мне путешествие я начинаю с доброю надеждою, как и всякий другой, кто верит, что очистил свой ум и этим привел его в должную готовность.

c

– Да, это так, – сказал Симмий.

– А очищение – не в том ли оно состоит (как говорилось прежде), чтобы как можно тщательнее отрешать душу от тела, приучать ее собираться из всех его частей, сосредоточиваться самой по себе и жить, насколько возможно, – и сейчас и в будущем – наедине с собою, освободившись от тела, как от оков?

d

– Совершенно верно, – сказал Симмий.

– Но это как раз и называется смертью – освобождение и отделение души от тела?

– Да, бесспорно.

– Освободить же ее, – утверждаем мы, – постоянно и с величайшею настойчивостью желают лишь истинные философы, в этом как раз и состоят философские занятия – в освобождении и отделении души от тела. Так или не так?

– Очевидно, так.

e

– Тогда мне остается повторить уже сказанное вначале: человек всю жизнь приучал себя жить так, чтобы быть как можно ближе к смерти, а потом, когда смерть наконец приходит к нему, он негодует. Разве это не смешно?

– Конечно, еще бы не смешно.

– Да и в самом деле, Симмий, – продолжал Сократ, – истинные философы много думают о смерти, и никто на свете не боится ее меньше, чем эти люди. Суди сам. Если они непрестанно враждуют со своим телом и хотят обособить от него душу, а когда это происходит, трусят и досадуют, – ведь это же чистейшая бессмыслица!

A

Как не испытывать радости, отходя туда, где надеешься найти то, что любил всю жизнь, – любил же ты разумение, – и избавиться от общества давнего своего врага! Немало людей жаждали сойти в Аид после смерти любимого, супруги или же сына: их вела надежда встретиться там со своими желанными и больше с ними не разлучаться. А человек, который на самом деле любит разумение и проникся уверенностью, что нигде не приобщится к нему полностью, кроме как в Аиде, – этот человек будет досадовать, когда наступит смерть, и отойдет, полный печали?!

b

Вот как нам надо рассуждать, друг Симмий, если мы говорим о настоящем философе, ибо он будет совершенно уверен, что нигде в ином месте не приобщится к разумению во всей его чистоте. Но когда так, повторяю, разве это не чистейшая бессмыслица, чтобы такой человек боялся смерти?

– Да, полная бессмыслица, клянусь Зевсом, – сказал Симмий.

B

Нет, существует лишь одна правильная монета – разумение, и лишь в обмен на нее должно все отдавать; лишь в этом случае будут неподдельны и мужество, и рассудительность, и справедливость – одним словом, подлинная добродетель: она сопряжена с разумением, все равно, сопутствуют ли ей удовольствия, страхи и все иное тому подобное или не сопутствуют. Если же все это отделить от разумения и обменивать друг на друга, как бы не оказалась пустою видимостью такая добродетель, поистине годная лишь для рабов, хилая и подложная. Между тем, истинное – это действительно очищение от всех [страстей], а рассудительность, справедливость, мужество и само разумение – средство такого очищения.

c

И быть может, те, кому мы обязаны учреждением таинств, были не так уж просты, но на самом деле еще в древности приоткрыли в намеке, что сошедший в Аид непосвященным будет лежать в грязи, а очистившиеся и принявшие посвящение, отойдя в Аид, поселятся среди богов. Да, ибо, как говорят те, кто сведущ в таинствах, "много тирсоносцев, да мало вакхантов", и "вакханты" здесь, на мой взгляд, не кто иной, как только истинные философы.

d

Одним из них старался стать и я – всю жизнь, всеми силами, ничего не упуская. Верно ли я старался и чего мы достигли, мы узнаем точно, если то будет угодно богу, когда придем в Аид. Ждать осталось недолго, сколько я понимаю.

e

Когда Сократ закончил, заговорил Кебет:

– Вот это – по крайней мере на мой взгляд – сказано прекрасно, кроме одного: то, что ты говорил о душе, вызывает у людей большие сомнения.

A

Они опасаются, что, расставшись с телом, душа уже нигде больше не существует, но гибнет и уничтожается в тот самый день,

как человек умирает. Едва расставшись с телом, выйдя из него, она рассеивается, словно дыхание или дым, разлетается, и ее уже решительно больше нет. Разумеется, если бы душа действительно могла где-то собраться сама по себе и вдобавок избавленная от всех зол, которые ты только что перечислил, это было бы, Сократ, источником великой и прекрасной надежды, что слова твои – истина.

b

Но что душа умершего продолжает существовать и обладает известной способностью мыслить, – это, на мой взгляд, требует веских доказательств и обстоятельных разъяснений.