Система управління приватними сільськогосподарськими підприємствами, правові основи їх функціонування

Управління може здійснюватись лише в тому випадку, коли існує реально діюча система, яка вирішує завдання управління. Якщо ця система є органічною частиною організації, її діями здійснюється управління організацією й вона не вирішує завдань, які відрізняються від управлінських, тоді її можна розглядати як спеціалізовану систему або як систему управління.

Система управління є формою реального втілення управлінських взаємозв'язків. Вона виступає ніби у вигляді реально існуючої субстанції, за допомогою якої управління набуває конкретного змісту й конкретного вияву, а функція управління - практичної реалізації. В реальній дійсності управлінська діяльність - це функціонування системи управління.

Система управління складається й функціонує не тільки у відповідності зі змістом функції управління й характером відносин, які лежать в основі управлінських взаємозв'язків, а й у відповідності з умовами, в яких формується система управління, а також у відповідності з іманентно належними системі управління принципами її побудови, функціонування й перетворення.

Кожна система управління складається із двох самостійних, але взаємозалежних підсистем: керуючої та керованої.

Керуюча підсистема - це частина соціальної складової організації, яка впливає на інші складові. Її складовими елементами є індивіди, що працюють в управлінських підрозділах, виконуючи лише функції управління, а також індивіди, які управляють працівниками виробництва, розпоряджаються задіяними у виробництві технічними та економічними ресурсами, працюючи безпосередньо у виробничих та забезпечуючих підрозділах підприємства. керуюча підсистема виконує функції управління керованою.

Керованою підсистемою є задіяні у виробництві та інших сферах діяльності ресурси підприємства - людські, матеріальні, фінансові.

Зв’язок між керуючою та керованою підсистемами здійснюється за допомогою інформації, що є основою для вироблення управлінських впливів і рішень, які надходять із керуючої системи в керовану для виконання.

На систему управління впливає також навколишнє середовище, оскільки на її входи подається інформація про трудові, матеріальні, фінансові, екологічні та інші ресурси виробництва.

Входи системи управління - елементи системи управління, через які інформація із навколишнього середовища надходить до неї.

Кожна система управління здійснює вплив на навколишнє середовище, подаючи на свої виходи інформацію та продукт функціонування виробничо-господарської системи (товари, послуги, фінанси та ін.).

Виходи системи управління - елементи системи управління, через які інформація та продукт функціонування виробничо-господарської організації надходять у навколишнє середовище.

Системи управління є одночасно суб'єктомй об'єктомуправління, що визначає необхідність трактувати суб'єкт й об'єкт управління як дві постійно взаємодіючі підсистеми - керуючу й керовану. При цьому керуюча система (суб'єкт управління) є частиною керованої (об'єкта управління). Розмір і межі керуючої системи залежать від масштабів й особливостей керованої системи. Тобто функціонування суб'єкта управління визначається в основному особливостями об'єкта.

Система управління розкладається на підсистеми, виділення яких наглядно проявилось порівняно недавно.

Першою підсистемою є те, що раніше було прийнято розглядати як систему управління - сукупність управлінських органів, підрозділів і виконавців, які виконують закріплені за ними функції й вирішують поставлені перед ними завдання, а також сукупність методів, за допомогою якихздійснюється управлінський вплив.Таку підсистему системи управління називають структурно-функціональною. Її можна розглядати як єдність організації, технології й методів управління.

Насьогодні виділяють такі компоненти структурно-функціональної підсистеми:

·   механізм управління- це сукупність цілей, принципів, методів, прийомів, форм і стимулів управління, взаємозалежний вплив яких забезпечує найбільш ефективний розвиток соціальної групи, підприємства й суспільства в цілому. Якісний рівеньмеханізму управління й ступінь його відповідності до законів соціального розвитку й управління залежить насамперед від професіоналізму управлінських кадрів;

·   об'єкт управління- комплекс діяльності людей, виділений із соціального середовища або як ланкасоціальної системи (наприклад, підприємство), або як особлива функція, що вимагає спеціального механізму управління (наприклад, управління фінансами, збутом, персоналом тощо). Найважливішу роль у формуванні об’єктів управління відіграють взаємопов’язані економічні, організаційні, соціальні й техніко-технологічні фактори, що відображають вимоги об’єктивних законів соціального розвитку й управління;

·   функції управління- особливі види діяльності, що виражають напрямки або стадії здійснення цілеспрямованого впливу на зв’язки й відносини людей у процесі життєдіяльності соціуму й управління ним. Основними функціями управлінняє планування (прогнозування), організація, координація (регулювання), стимулювання (активізація), навчання (інструктаж) і контроль за виконанням;

·   організаційна структура, що відображає склад і співпідпорядкованість різних елементів, ланок і щаблів соціального управління, які функціонують для досягнення певної мети. Функції і структура управління - дві неподільно взаємозалежні й взаємообумовлені складові єдиного цілого - організації системи управління, що є відповідно змістомі формоюпроцесу управління. Процес формування організаційної структури - це, насамперед, організаційний розподіл завдань і функцій за підрозділами апарату управління. Структура управління може бути двоступеневою й багатоступеневою, а ланки (органи) управління - лінійними(здійснюють безпосереднє комплексне управління об’єктом: підприємством, цехом, дільницею, бригадою) і функціональними(відокремлені частини апарату управління, що реалізують одну або кілька функцій управління). Звідси розрізняють три основні типиорганізаційних структур управління: лінійну, функціональну й змішану (лінійно-функціональну);

·   кадри управління- працівники, що здійснюють функції управління або сприяють їхньому здійсненню, тобто професійно беруть участь у процесі управління і входять в апарат управління. Базовою класифікацією кадрів управління є класифікація керівників за їхньою участю в процесі прийняття й реалізації управлінських рішень. За цією ознакою кадри управління поділяються на три основні групи: керівники, фахівці й допоміжний персонал (технічні виконавці);

·   процес управління- вплив органів і кадрів управління на об’єкт управління за допомогою обраних методівдля досягнення запланованих цілей. Процес управління визначають об’єктивні соціальні закони і водночас він певною мірою залежить від суб’єктивних факторів. Організаційна характеристика процесів управління передбачає виявлення учасників процесу й модель їхньої взаємодії; опис часової послідовності процесу управління, обумовлений послідовною реалізацією основних функцій управління; визначення процедури взаємодії різних органів (ланок) і щаблів менеджменту в процесі управління. У конкретному вираженні організація процесу управління виявляється в розподілі поетапних робіт, встановленні послідовності й тривалості їхнього виконання, забезпеченні тих чи інших ланок і щаблів управління в проведенні певних робіт.

Структурно-функціональна підсистема виступає в ролі «хребта» системи управління. Причому при визначеному рівні розвитку управління цей «хребет» системи управління фактично еквівалентний системі управління в цілому. Але будь-який розвинений організм не еквівалентний тільки своєму тілу. Існує щось виключне, що умовно можна назвати «душею» організму. Чим вищий рівень розвитку організму, тим вищий важіль цієї його підсистеми. Визначити суть «душі» підприємства можна проаналізувавши другу підсистему системи управління. Головними частинами цієї підсистеми є такі блоки:

·   управлінська ідеологія й вартісна орієнтація системи управління;

·   інтереси та поведінкові нормативи учасників процесу управлінської діяльності;

·   інформація й інформаційне забезпечення комунікацій у системі управління.

Основні названі блоки, а також ті, які виникають у конкретних умовах і які мають явно виражений ситуаційний характер, знаходяться в динамічній взаємодії як між собою, так і з елементами структурно-функціональної підсистеми системи управління. При цьому, в різних системах управління залежно від загальних властивостей системи, її характерних особливостей, а також від рівня розвитку системи управління й умов здійснення управлінської діяльності міра прояву окремих блоків, а також характер їх взаємодії можуть бути різними. Однак у будь-яких випадках розглянута підсистема системи управління має загальну властивість, суть якої полягає в тому, що вона зв’язує воєдино на основі розвитку інформаційних каналів і зв’язків цілі організації, які здійснюються в критеріях функціонування, управлінську ідеологію, інтереси й критеріально-нормативну базу робітників управління, процедури й організацію управлінської праці. Це дозволяє охарактеризувати таку підсистему як інформаційно-поведінкову підсистему системи управління. Реальними формами прояву цієї підсистеми є:

·   управлінські теорії й управлінська ідеологія;

·   формальні й неформальні відносини в межах управлінського колективу й представниками зовнішнього оточення;

·   рівень організаційного розвитку, а також рівень розвитку кожного окремого члена управлінського колективу;

·   інформованість робітників, носії інформації, форми колективу.

В даний час у зв’язку з об’єктивно діючим процесом прискореного й розширеного розповсюдження інформації, а також у зв’язку із значним збільшенням вагомості синергетичного ефекту, який отримуємо від органічно здійснюваних разом дій, різко зростає роль інформаційно-поведінкової підсистеми системи управління.

Третьою підсистемою системи управління є підсистема саморозвитку системи управління. Поява підсистеми саморозвитку системи управління відображає виникнення в системі управління таких рис, як прагнення до самовдосконалення, гнучкість та адаптивність до змін, орієнтація на інновації, пошук і розробка прогресивних ідей і прискорене введення їх у практику функціонування системи управління.

Підсистема саморозвитку управління не тільки відображає названі якості системи управління, вона є генератором цих якостей, несе в собі механізм їх відтворення, закріплення, розповсюдження й практичного впровадження. Ця підсистема є джерелом і провідником потреб системи управління у самовдосконаленні й одночасно носієм механізму, через який здійснюється розвиток системи управління.

Підсистема саморозвитку системи управління може бути розділена на дві частини.

Першачастина підсистеми орієнтує систему управління на постійне вдосконалення й розвиток. Вона забезпечує потребу системи управління у змінах в напрямі поліпшення, а також потребу в постійному оновленні.

Для цієї частини підсистеми характерне вирішення таких завдань і виконання таких функцій:

·   розробка, введення в систему управління і постійна підтримка адекватного рівня стимуляторів, які спонукають систему управління до самовдосконалення;

·   постійний аналіз рівня функціонування системи управління, її потенційних можливостей, а також аналіз динаміки завдань, які стоять перед системою управління, і аналіз змін навколишнього середовища;

·   виявлення нових тенденцій і напрямів розвитку систем управління, що спостерігаються в світовій практиці менеджменту, а також аналіз використовуваних форм і методів поновлення систем управління.

Ця частина підсистеми саморозвитку тісно пов'язана з інформаційно-поведінковою підсистемою системи управління; її функціональні можливості значною мірою визначаються рівнем розвину тості інформаційно-поведінкової підсистеми. Це пов'язано з тим, що готовність до змін, адаптивність, мобільність, зацікавленість у високих кінцевих результатах функціонування системи управління, орієнтація на результат спільної діяльності задаються станом інформаційно-поведінкової підсистеми.

Друга частинапідсистеми саморозвитку системи управління забезпечує розвиток системи управління. Найбільш суттєві завдання, які вона вирішує:

·   опрацювання траєкторій саморозвитку системи управління, яка включає в себе пошук можливостей вдосконалення, опис нового стану системи управління, розробку процедури і перехід у новий стан, а також визначення засобів забезпечення цього переходу;

·   організація переходу системи управління в новий стан, яка включає в себе складання програми переходу, розподіл завдань і позицій між суб'єктами переходу, розподіл функцій координації і коригування їх діяльності в процесі переходу;

·   аналіз результатів переходу, узагальнення досвіду роботи по переводу системи управління в новий стан, отримання висновків про розвиток підсистеми саморозвитку системи управління.

Важливим напрямом функціонування підсистеми розвитку системи управління є розвиток кадрівсистеми управління. Це зумовлено тим, що єдиноможливим реальним рухом системи управління може бути тільки рух її кадрів, по-перше,по вертикалі, по-друге, по горизонталі і, по-третє,вглибину (поліпшення поведінки і здатностей у спілкуванні, зростання позитивного відношення до роботи, підвищення професійної кваліфікації, виробничого кругозору і навичок роботи тощо).

Отже, система управління підприємством- це форма реалізації взаємодії й розвитку відносин управління, виражена у функціонуванні трьох взаємозалежних і взаємодоповнюючих підсистем - структурно-функціональної підсистеми, інформаційно-поведінкової підсистеми та підсистеми саморозвитку системи управління, - кожна з яких має свої особливості та типи, які зумовлюють характер загальної системи управління підприємством.

Вибір оптимальної системи управління для конкретного підприємства зумовлюється специфікою його виробничої діяльності, а також формою власності.

На сьогодні у статті 63 Господарського кодексу України, що визначає види та організаційні форми підприємств, законодавчо закріплена різноманітність видів та форм підприємств.

Відповідно до частини першої цієї статті в Україні залежно від форм власності, передбачених законом, можуть діяти підприємства таких видів:

·   приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян чи суб'єкта господарювання (юридичної особи);

·   підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

·   комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

·   державне підприємство, що діє на основі державної власності;

·   підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

Об’єктом даного дослідження є саме приватні підприємства сільськогосподарського спрямування.

Приватним підприємством, згідно зі статтею 113 Господарського кодексу, визнається підприємство, що діє на основі приватної власності одного або кількох громадян, іноземців, осіб без громадянства та його (їх) праці чи з використанням найманої праці. Приватним є також підприємство, що діє на основі приватної власності суб'єкта господарювання - юридичної особи. Тобто, приватне підприємство створюється виключно на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи.

Виходячи з того, що на сьогодні закон, який регулює порядок створення та діяльності приватних підприємств, відсутній, такі підприємства діють на загальних підставах відповідно до Цивільного кодексу та Господарського кодексу України.

Приватні підприємства можуть бути утворені за рішенням власника (власників) майна або уповноваженого ним (ними) органу, а у випадках, спеціально передбачених законодавством, також за рішенням інших органів, організацій і громадян шляхом заснування нового, реорганізації (злиття, приєднання, виділення, поділу, перетворення) діючого (діючих) суб'єкта господарювання з дотриманням вимог законодавства, зокрема антимонопольно-конкурентного законодавства.

Для створення приватного підприємства його учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками).

В установчих документах повинні бути зазначені найменування підприємства, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

Установчими документами приватного підприємства є рішення про його утворення або засновницький договір, а також статут (положення) підприємства.

У засновницькому договорі засновники зобов’язуються утворити приватне підприємство, визначають порядок спільної діяльності щодо його утворення, умови передачі йому свого майна, порядок розподілу прибутків і збитків, управління діяльністю підприємства та участі в ньому засновників, порядок вибуття та входження нових засновників, інші умови діяльності підприємства, а також порядок його реорганізації та ліквідації відповідно до закону.

Статут приватного підприємства повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації підприємства, інші відомості, що не суперечать законодавству. Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) підприємства чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону.

Найменування приватного підприємства має містити інформацію про його організаційно-правову форму, тобто містити слова «приватне підприємство».

Законодавство не містить будь-яких обмежень щодо розміру статутного фонду приватного підприємства. Під час формування статутного фонду приватного підприємства слід виходити лише з принципу «достатності для здійснення господарської діяльності».

Майно підприємства становлять виробничі і невиробничі фонди, а також інші цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства.

Джерелами формування майна підприємства є грошові та матеріальні внески засновників; доходи, одержані від реалізації продукції, послуг, інших видів господарської діяльності; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; майно, придбане в інших суб'єктів господарювання, організацій та громадян у встановленому законодавством порядку; інші джерела, не заборонені законодавством України.

Приватне підприємство підлягає державній реєстрації у порядку, визначеному Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців».

Приватне підприємство має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом.

Зазначене підприємство має право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, погоджуючи питання про розміщення таких підрозділів підприємства з відповідними органами місцевого самоврядування в установленому законодавством порядку. Такі відокремлені підрозділи не мають статусу юридичної особи і діють на основі положення про них, затвердженого підприємством.

Управління приватним підприємством здійснюється згідно з його установчими документами. Власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Для керівництва господарською діяльністю приватного підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства. У разі найму керівника підприємства з ним укладається договір (контракт), в якому визначаються строк найму, права, обов'язки і відповідальність керівника, умови його матеріального забезпечення, умови звільнення його з посади, інші умови найму за погодженням сторін. Керівник підприємства без доручення діє від імені підприємства, представляє його інтереси в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, інших організаціях, у відносинах з юридичними особами та громадянами, формує адміністрацію підприємства і вирішує питання діяльності підприємства в межах та порядку, визначених установчими документами.

Припинення діяльності приватного підприємства здійснюється шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації - за рішенням власника (власників) чи уповноважених ним органів, за рішенням інших осіб - засновників суб'єкта господарювання чи їх правонаступників, а у випадках, передбачених законами, - за рішенням суду.

Приватне підприємство визнається таким, що припинилось, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про його припинення.

Наведене вище, дає можливість окреслити такі основні ознаки приватного підприємства, як відсутність законодавчо встановленого обмеження, пов’язаного з формуванням статутного фонду, можливість самостійного визначення засновниками принципів і механізмів управління підприємством, здійснення господарської діяльності з використанням найманої праці чи без її використання. Саме самостійне, на власний розсуд, визначення власником засад діяльності приватного підприємства зумовлює поширеність зазначеного виду підприємства в Україні.

Торкаючись питань правового становища приватних підприємств, слід звернути увагу на наступне.

Згідно зі статтею 83 Цивільного кодексу України, яка визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, юридичні особи, у тому числі і приватні підприємства, можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

У зв’язку з тим, що законодавчі акти не дають чіткого визначення терміну «організаційна форма юридичної особи», існує двоякий підхід до визначення приватного підприємства.

По-перше, виходячи зі змісту статті 113 Господарського кодексу України, приватне підприємство є організаційною формою підприємства.

По-друге, стаття 63 цього Кодексу визначає приватне підприємство як вид підприємства залежно від форми власності.

Відповідно до частини третьої зазначеної статті залежно від способу утворення (заснування) та формування статутного фонду в Україні діють підприємства унітарні та корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), затверджує статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарним є підприємство, засноване на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє на основі об’єднання майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи, що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі доходів та ризиків підприємства. Корпоративним є підприємство, засноване на приватній власності двох або більше осіб.

Таким чином, враховуючи статтю 63 Господарського кодексу України, сьогодні в Україні діють приватні унітарні та приватні корпоративні підприємства.

Крім того, деякі нормативно-правові акти, зокрема Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», Закон України «Про стандарти, технічні регламенти та процедури оцінки відповідності», використовують поняття «приватне підприємство» у розумінні підприємства, заснованого на приватній формі власності, яке є відмінним від державного та комунального підприємства, а інші нормативно-правові акти - саме як організаційну форму підприємства.

У зв’язку з тим, що поняття «приватне підприємство» вказує лише на форму власності, а не на особливості у заснуванні чи управління підприємством, приватне підприємство як організаційна форма потребує законодавчого уточнення.

Отже, приватне підприємство - це вид юридичної особи, заснованої на приватній власності, застосування якої дає можливість здійснювати сільськогосподарське виробництво на базі приватної власності на землю та майно. Приватне підприємство є самостійною господарською організацією, створеною на основі приватної власності однієї або кількох фізичних осіб чи юридичної особи, зареєстрованою у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задоволення суспільних потреб (у товарах, продукції, послугах) і одержання прибутку.