Розділ 2. Основні риси філософії Г. Сковороди

2.1 "Христова філософія" Г. Сковороди

Григорій Сковорода побудував концепцію, яку сам називав Христовою філософією, оголосивши самостійними світами Біблію, світ і людину, представивши їх у складній взаємодії. В ній виражаються ціннісні значення, а матеріалом для неї є слово. Ідея мови, що творить культуру, пронизує всі його твори.

Філософ пильно вивчає слово, демонструючи його можливості, проникаючи в його природу. Він не бачив слово статичним, раз і назавжди даним. Воно існувало в динаміці змістів. Вчений вів зі словом лінгвістичну гру, воно ж доносило сакральні істини. "Слову, таким чином, - пише Л.А. Софронова, - він надавав не менше увагу, чим трьом світам. Воно утворювало четвертий світ, на якому піднімаються перші три. Біблія, світ, людина виростають зі слова, у ньому організуються й тільки в ньому існують" [28, с.77].

Г. Сковорода створив свою власну систему роботи зі словом. Частину її принципів сформулював відповідно до правил поетики свого часу або ґрунтуючись на середньовічних трактатах. Така теорія метафори, символу, емблеми, знакової природи слова, переводячи в семіотичний аспект дослідження, якоюсь мірою їм передбачена. Прагнення визначити всі три світи через ім'я властиве Г. Сковороді, у чому можна бачити й архаїчну міфопоетичну традицію. Філософ дає своїм трьом світам художні дефініції.

Слово концентрує в собі енергію духу, воно є живим організмом, який має свою структуру й енергію. Зовнішню форму слова Г. Сковорода розуміє незмінною, в той час як внутрішня форма знаходиться в постійних змінах.

Вчений вибудовує своєрідні ланцюжки слів, намагаючись так дійти до самої суті, що схована в слові.

Філософ стверджує, що об'єкт при назві на різних мовах не змінюється. Високо оцінюючи переклад, Г. Сковорода щоразу вказує, якій мові зобов'язане своєю появою те або інше слово. Слово "Воскресіння”, пояснює філософ, "у грецькій і римській мовах значить, здається, те, якщо пропащого поставити таки на ноги" [25, с.188].

Він міркує про те, чому елліни назвали блаженство розсудливістю, наводячи грецькі терміни, явно бачачи в перекладі шлях до проникнення в суть значення.

Мова Г. Сковороди розвивався в полімовному просторі в той час, коли йшов процес секуляризації культури й мови. Церковнослов'янська й російська літературна мова XVIII ст. утворюють у ньому головну пару. Він знаходиться на тім самому шляху "зведення російської і церковнослов'янської мов воєдино" [9, с.277], що намітив В. Тредіаковський.

Філософ не просто вживає ці мови, а фіксує своє ставлення до них, розглядаючи їх культурні функції насамперед крізь призму опозиції сакральна/світська. Розвиваючи тему вивчення сакральних мов, Г. Сковорода "не вітає багатомовності й не вважає за необхідним оволодіти рішуче всіма мовами, тому що вони не можуть призвести до таємного знання.

Так…опозиція сакральне/світське впливає на його лінгвокультурну концепцію" [28, с.63]. З погляду філософа, церковнослов'янська мова не обмежується лише одною єдиною функцією. На ній можна писати й про не сакральне, про повсякденне: "Таким чином, специфіка вживання церковнослов'янської й російської мов полягає в тому, що вони є взаємодіючими величинами" [28, с.67].

Вибудовуючи складні риторичні конструкції, метафоричні визначення й широко користуючись символічним принципом опису, філософ прагне усвідомити, що є слово, мова й мовлення. Мова - це потік і безодня, вона "все тіло обертає й всьому голова є", "за цим вождем всяке людське серце піде". "Мовлення є не інше, як ріка, а мова є її джерелом" [26, с.83].

Філософ сприймає слово у всій його повноті й бачить у ньому культурні смисли. Він, мабуть, упевнений у тому, що "слово є не тільки явище природи, але також принцип культури". Слово "є архетип культури" [24, с.38]. Слово опредмечує його світобачення й у відношенні до нього просвічує сакральний початок.

Філософ оживляє євангельську метафору, називаючи слово зерном. Один зі способів виявлення природи слова складається в його розгляді як ім'я. Розмежовуючи позначуване й означаюче, філософ стверджує, що ім'я - умовний знак, що між бути й називатися знаходиться "не Божа нерозділена істина, а наша неправда. Стосовно мови діє опозиція істина/неправда. Правдивим є свята мова вогненного духу, що протиставляється мові, земній й суєтній" [25, с.75].

Г. Сковорода бачить світ людини й Біблію крізь призму значеннєвих опозицій, які її складають. Він робить їх аналіз одним з основних своїх принципів опису трьох світів, спираючись на античну філософію, діалектику, релігійну концепцію світу, насичену антитетичністю, коли протиставлення думок, образів посилює дохідливість, переконливість і виразність аргументації.

Філософ віддає перевагу опозиціям універсальним, які закладені в людині й необхідні їй для адекватного сприйняття світу, усвідомлення свого місця в ньому. Вони підпорядковані головній позиції сакральне/світське: внутрішнє/зовнішнє, видиме/невидиме, таємне/явне, плоть/дух, життя/смерть, істина/неправда, нове/старе, час/вічність, чисте/брудне, потрібне/непотрібне, язичество/християнство.

Система концептів служить провідником основних значень, підтримуючи значеннєві опозиції, стосовно яких вони необов'язково випробовують пряму залежність і можуть переміщатися від однієї опозиції до іншої. Концепт тіні, наприклад, може належати до опозиції зовнішнє/внутрішнє й до опозиції видиме/невидиме. Концепти варіюються за рахунок метонімії, наприклад, коли з'являється тінь руки, а не тільки тінь людини.

Різновид опозицій внутрішнє/зовнішнє, видиме/невидиме свідчить про те, що теми Бога, душі, досконалого світу послідовно протипоставлені темам низького, плотського, бездуховного.

Їх значення в Г. Сковороди прямо пов'язане з концепцією знака: "видиме відіграє роль знака, невидиме - значення. Невидиме вбирає в себе всі позитивні ціннісні характеристики, залишаючи видимому тільки функцію оболонки, завжди оцінюваної негативно. Невидиме, як пише Г. Сковорода, сильніше видимого, і видиме залежить від нього" [25, с.31].

Творчість Г. Сковороди - це синтез релігійної філософії й риторики. Його філософія, іменована ним самим Христовою, є по суті справи розгорнутою інтерпретацією християнського навчання. Він не стільки бажає викликати в читача раціональне сприйняття вічних істин, скільки націлений на їх емоційну передачу й сприйняття.

Ускладненості текстів Г. Сковороди сприяють його ставлення до того "будівельному матеріалу", з якого він створює свої умоглядні конструкції, до тих явищ реального світу, які в нього стрімко символізуються, перетворюючись у значеннєві опозиції, концепти, метафори, коди.

Вчений невпинно експериментує з лінгвістичним матеріалом і принципово з'єднує непоєднуване, віддаючи перевагу образам "несхожі" - "подібним". Але саме ця ускладненість, на думку Г. Сковороди, сприяє сприйняттю вищих смислів. Особливе значення в культурно-мовному аспекті здобуває його концепція перекладу. Сковорода проти буквального перекладу, він ратує за тлумачення, піклуватися про те, щоб передати дух твору.

Таким чином, розгляд деяких аспектів мови філософії Григорія Сковороди як спадщини слов'янської культури дозволяє зробити висновок про її лінгводидактичний характер.