Інструменти грошово-кредитної політики

Інструменти грошово-кредитної політики - це такі регулятивні заходи (прийоми, методи), які перебувають у повному розпорядженні центрального банку, безпосередньо ним контролюються і використання яких впливає на цільові орієнтири грошово-кредитної політики. Особливістю інструментів грошово- кредитної політики є те, що, застосовуючи їх, центральний банк має можливість впливати на процеси, що відбуваються не тільки в грошовому секторі економіки, а й у реальному та зовнішньому секторах.

За характером впливу на грошовий ринок інструменти грошово-кредитної політики поділяються на інструменти прямої дії (адміністративні) та опосередкованої, непрямої дії (ринкові).

Інструменти прямої дії - це регулятивні заходи центрального банку, то мають форму обмежень, лімітів, директив. Вони спрямовані на обмеження сфери діяльності комерційних банків, зокрема визначають або обмежують ціни (процентні ставки) чи обсяги (кредитів). Яскравим прикладом застосування інструментів прямої дії є встановлення центральним банком для комерційних банків «кредитних стель», тобто обмежень на обсяг кредитних вкладень.

Інструменти опосередкованої дії - це регулятивні заходи впливу центрального банку на грошовий ринок шляхом формування на ринку відповідних умов, які визначають подальшу поведінку суб'єктів ринку. Інструменти опосередкованої дії ще називають ринковими, оскільки, застосовуючи їх, центральні банки проводять операції за ринковими цінами і на добровільних засадах.

До інструментів грошово-кредитної політики НБУ належать:

встановлення кількісного контролю за збільшенням грошової маси шляхом визначення її приросту на основі обліку реальних змін ВВП та цільових показників інфляції;

забезпечення потреб економіки в готівкових грошах з акцентом на посилення контролю за рахунками в готівково-грошовій формі між суб’єктами господарювання, підвищення ефективності їх використання, а також децентралізація випуску готівкових грошей в обіг;

скорочення обсягу готівкових розрахунків через створення і широке використання національної системи розрахунків на основі пластикових карток;

підвищення надійності існуючої системи електронних розрахунків;

підтримка високого рівня ліквідності активів комерційних банків на основі їх рефінансування;

досягнення того, щоб найбільш важливі урядові програми кредитувались через комерційні банки;

посилення рівня капіталізації комерційних банків шляхом збільшення вимог до їх мінімального статутного капіталу;

розширення кредитної бази через подальше вдосконалення кредитних аукціонів НБУ, викуп акумульованих вкладів населення для подальшого продажу цього кредитного ресурсу комерційним банкам;

посилення контролю НБУ над діяльністю небанківських кредитних установ для підвищення ефективності дій НБУ з регулювання грошової маси [6]