Спартанці — сини Авраама

 

Знайдено" в Писанні про Спартанців та Іудеїв, що вони — брати й від роду Авраама.

Біблія

 

— Тут ми порушимо тему, невідому у вашій історії: знамениті спартанці — євреї. У Біблії про це прямо й докладно йдеться, та цю Книгу Книг у вас ще мало читають...

Так ось, як мовиться, "не києм, то палицею". Арії, зазнавши поразки у Троянській епопеї, далі діяли через знамениту Спарту. Наступ на "темний світ Амона" тривав, але вже обхідним шляхом...

Крихітна держава на півдні Пелопоннесу стала черговим арійським форпостом. Створити його допомогли іудеї, хоча в цілому вони займалися внутрішніми справами, не виходячи далеко за рамки землі обітованої — Палестини. Спартанці виявилися нащадками Авраама — прабатька євреїв, які у свій час переселилися на Балканський півострів, і прилеглий до нього острів Пелопоннес. За етнічними ознаками вони були рідними братами іудеїв, хоча й не знали закону Мойсея, бо пішли з роду значно раніше, ще до написання Тори.

Звичаї спартанців багато в чому нагадували іудаїстські (громада, кругова порука, регламентація життя, жорстка програма виховання дітей). І ось іудеї шлють до них послів з нагадуваннями про кровну спорідненість ("ми з вами брати") і пропозиціями союзу в боротьбі з "духом Амона" за "спільну справу". Спарта відповіла згодою і невдовзі розпочала війну з Афінами.

Іудеї-спартанці підкорили весь Пелопоннес, його населення (ілотів) зробили своїми рабами. Згодом Спарта розгромила афінян і практично заволоділа всією Грецією. Допомагала спартанцям грецька аристократія, яка за духом була "проіудейська".

— А до речі, Юрію Михайловичу, — тут Гуру лукаво глянув на мене, — чи знаєте ви, що Сократ був іудеєм? І Піфагор також? Платон — ні, але він пройшов іудейське виховання в Іліополі (Єгипет). Вам ніколи не пояснювали, чому Сократа змусили прийняти отруту? У 404 році до н. е. в Афінах спочатку гору взяла проіудейська верхівка, а згодом цю верхівку повалили антисеміти, котрі почали "очищати" Грецію від іудейського впливу. У 399 році немало видатних людей Афін пішло з життя. Серед них був і Сократ.

Але на бік іудеїв стали перси, котрі встановили гегемонію над Грецією. То там, то тут спалахували греко-перські війни. По суті розпочалася тогочасна світова війна, її фронт проходив від Вавилона до Аратти. То був натиск арієзованого світу на світ, що перебував під єгипетським впливом, а іншими словами — протистояння "синів сонячного Мітри" й "синів Амона"

З одного боку барикад, так би мовити, були Афіни, Македонія, італійські племена під владою Риму, Єгипет (що перебував у тіні). З другого — Спарта, Персія, ряд малоазійських племен. За ними стояла Скіфія (Трояна).

За своїм сценарієм розвивалися події у Дворіччі та Палестині. Хоча вони й розпочалися раніше греко-перських війн, однак за своєю суттю були пов'язані з останніми. Мається на увазі насамперед підкорення Ассирією Іудеї, зруйнування храму Соломона в Єрусалимі та велике полонення євреїв (коли всю іудейську еліту вивезли до Вавилона). Перси, як відомо, визволили євреїв з полону, повернули їм Єрусалим і 528 року вторглися до Єгипту.

Широкомасштабні події в районі Середземномор'я в цілому позитивно вплинули на "арійські справи". Духовна гегемонія Єгипту істотно ослабла. Арієзований народ — перси — запанував над Вавилоном, Єгиптом, Грецією. "Арійська хвиля" йшла вперед. Але доволі несподівано "світ Амона" завдав потужного контрудару... Прошу вибачити мене, що досить часто вживаю військову термінологію. Але боротьба була справді гостра, не на життя, а на смерть. За царювання Александра Македонського, сина Амона (Александр був "подвійного народження"), розпочався тимчасовий відхід арійської всесвітньо-історичної хвилі. Небезпека нависла над Махас-Патхи — Великим арійським поясом.

 

РЕВАНШ ЄГИПТУ

 

Он выполнял миссию Зевса. Уточним: речь идет, без сомнения, о Зевсе-Амоне; там, в святилище египетского оазиса Сива, на Александра была возложена эта миссия.

А. Боннар

 

— Тепер зосередимося на деяких широковідомих подіях світової історії, суть яких, певен, ще й досі ми не осягнули.

Мається на увазі насамперед дивовижно стрімкий похід Александра Македонського на схід. Його мотиви, цілі, результати не можна аналізувати без урахування "арійського чинника", Скіфії та її ядра — Придніпров'я.

У середині IV століття до н. е. арієзація тодішнього світу сягнула дуже далеко, терези світової історії вочевидь хилилися на користь Персії, Аратти і Скіфії. Після греко-перських війн, у яких, як уже говорилося, брали участь майже всі народи Середземномор'я, еллінський світ конав у руїнах міст-держав. Над Елладою свою гегемонію встановила крихітна Македонія. Навіть в Афінах верховним правителем був скіф — Демосфен.

І тут на історичну арену виходить, точніше — вдирається юнак незвичайної долі. Він так вразив уяву істориків усіх часів, що навіть про його коня Буцефала буде написано силу-силенну літератури. Ім'я його — Александр Македонський. Кожен учень, кожен гімназист згідно з навчальною програмою мусив знати, що цей освічений, жорстокий і запальний юнак (вихованець Арістотеля!) народився о 9-й ранку 12 березня 357 року до н. е., прожив 32 роки. У 19 літ вступив на царський трон, 12 років воював, здолав і підкорив 14 еллінських і 22 варварські народи, заснував 17 Александрій — міст, розкиданих від Єгипту до Гіндукушу й Гангу, пройшов зі своїми доблесними гоплітами 20 тисяч кілометрів, став царем Азії. Більш непереможних полководців історія не знає, — далеко Наполеонові! Його можна було б назвати царем усього тодішнього світу, коли б... коли б не Скіфія... Велика Скіфія, що встала на його шляху.

Однак дуже багато невідомих подій, пов'язаних з походом Александра, західні дослідники чомусь намагаються не помічати. Так, спочатку був кидок на північ, до задунайських степів, до володінь скіфів. "Переправившись через Дунай і знищивши невеличке містечко, Александр скорив ворожих йому готів і скіфів", — пише француз Анрі Боннар, повторюючи придворних літописців Македонського. Але ж ні! Він їх просто не наздогнав. Повторилася історія з Дарієм І. Летючі кінні загони скіфів баражували степ на обрії і зникали, щойно македонці наближалися до них. Проскакавши від Істру [Нижня течія Дунаю] до Тирасу [Давня назва Дністра], юний завойовник, як у вас кажуть, плюнув та й повернув туди, звідки прибув. Тільки й сказав: "Такий народ перемогти не можна".

Потім розпочалася "грецька місія", мета якої — об'єднати, оживити вимотаний війнами і внутрішніми чварами еллінський світ, прогнати персів з берегів Егейського моря, закрити їхні бази в Середземномор'ї. Розгромивши війська Дарія III при Іссі, Александр з тріумфом пройшов до самого Єгипту, де приніс жертви богам і виявив знаки щонайглибшої шани до тисячолітніх обрядів і містерій. Жерці Єгипту дарували йому всі титули фараонів, обожнювали його.

Александр був більше сином своєї матері Олімпії, нестямної вакханки, що віддавалася богові Діонісу в безумстві танцю, у сп'янінні екстазу, ніж сином царя Македонії Філіппа. Він хотів за всяку ціну одержати відповідь на питання, що мучило з дитинства: хто ж його справжній батько? У пустинному святилищі Амона під час ушанування святих храму, куди полководця допустили жерці, йому підпопів сам Бог: він син Амона-Зевса, він "подвійного народження", зачатий Олімпією від самого Громовержця [Зевс — грецька назва єгипетського бога Амона]. І саме він долею покликаний стати на шляху арієзації світу, порятувати справу Єгипту, зупинити натиск яфетичних народів. З того моменту, як душа Александра пізнала таємницю, його переконаність у своїй єгипетській місії, вважають деякі історики (А. Боннар та ін.), надзвичайно зростає і стає непохитною.

Варто наголосити: "єгипетська місія" Александра (саме так вона відклалася у пам'яті багатьох поколінь) — то "анти-яфетична" (антиарійська), а зрештою, антискіфсько-сколотська місія. Справа в тому, що яфетичні народи в основному заселяли великі північно-східні простори, що йменувалися Великою Скіфією. На південь від Великої Скіфії лежала Персія, теж яфетична країна — антипод хамітського Єгипту [Єгипет у Біблії іноді називається "землею Хамовою". Його також називають ім'ям Міцраіма — одного з синів Хама].

У Єгипті йому було сказано: "Справа Амона, твого справжнього батька, в небезпеці. Не цар Філіпп, котрого ти допоміг убити, твій справжній батько, а Громовержець — Амон". І напівп'яний Александр (до речі, він завжди перебу вав у стані алкогольного сп'яніння, тому й не дивно, що помер у 32 роки від білої гарячки) кинувся у бій.

Македонський рушив у глиб Азії, маючи військо приблиз но в 100 разів менше, ніж у "царя Азії" Дарія III. Уявіть собі: від 1 до 100 за однакового озброєння! Його блискучі перемо ги просто неймовірні, якщо підходити до них традиційно. За бігаючи наперед, скажемо: так само важко пояснити з позицій здорового глузду і його наступні поразки та відступи в Індії, Середній Азії, які звели нанівець попередні тріумфи полко водця.

Що я хочу цим сказати? А ось що. Візьмемо для прикладу одну з битв — битву під містечком Гавгамели, неподалік руїн Ніневії. У Дарія — дуже досвідченого полководця — більш як мільйон воїнів, у тому числі до 50 тисяч кіннотників, що за ймали досить зручні позиції. Александр мав у своєму розпо рядженні близько 5 тисяч кіннотників і 30 тисяч піхотинців. Результати битви: розгром Дарія, котрий тікає і ховається в горах; у македонців втрати становлять 100 чоловік убитих, у персів — 400 тисяч.

— Та як це можливо?.. — перебиваю Гуру питанням.

— Це втручання чинника X, який ви, матеріалісти, нази ваєте збігом обставин. Однак тут ніякого збігу обставин не було. Мільйонна, добре озброєна армія оточила 30 тисяч гоплітів. І раптом.., напівп'яний Александр з палаючими очима, яскраво-білим султаном на шоломі, із загоном охоронців врі зається в щільні шеренги противника. Він, як богатир у били ні: "Праворуч махне — ляже вулиця, ліворуч махне — провулочок". Куди Александр не ступав на полі бою в радіусі 20 метрів, якась невідома сила збивала з ніг і відкидала маси воїнів, перекидала на спини коней. Панічний жах передавався від ближчих до дальших рядів, і незабаром вся мільйонна маса перського війська почала тікати, знищуючи в товкотнечі сама себе.

— Але чому? Як?

— Це Шамбала — невидимий парапсихологічний вплив... Характерно, що цього разу він був видимий — над рівниною, де роїлися в битві люди, завис НЛО (про це йдеться в багатьох хроніках). Однак за всім цим стояла Шамбала — покровитель хамітського Єгипту. Не вірите?

— Ні, звичайно.

— Тоді поясніть самі, — посміхнувся Гуру. Я не знав, що відповісти.

Від автора:

Через два роки після тієї розмови, навесні 1976 року, до новосибірського Академмістечка приїхав нікому не відомий тоді історик Л. Гумільов з циклом публічних лекцій під загальною назвою "Проблема царів" [Інтелектуали, що групувалися довкола Будинку вчених Сибірського відділення АН СРСР, тоді мали можливість запрошувати до себе "екзотичних особистостей". У листопаді 1972 року вони запросили навіть О. Солженіцина, що спричинило переполох у місцевих парторганах. Солженіцин, правда, так і не потрапив до Академмістечка (каюсь, я разом із секретарем райкому партії Р. Т. Яновським брав участь в акції "недопущення" опального письменника до наукового центру Сибіру)]. Йому з великими ваганнями дозволили прочитати лише 5 лекцій (про Цезаря, Македонського, Чингісхана, Наполеона), і то з умовою: не торкатися історії Росії XX століття і взагалі нової історії, особливо радянського періоду. Мені доручили опікати, точніше — стежити за ним. Ми зблизилися: після лекцій я двічі запрошував вченого на вечерю. В домашній обстановці він говорив мені те, чого не міг сказати в аудиторії. За його словами, Македонський мав унікальне (сильне) біополе. Перебуваючи в граничному збудженні, він вводив людей у транс в радіусі до 20 метрів. Такими здібностями, але меншою мірою були наділені Наполеон, Гїтлер, Сталін. Це нагадує масовий гіпноз, але не зовсім... Лев Миколайович підтвердив розповідь Гуру про дивний перебіг битви Македонського з персами, але пов'язав ці химери не з НЛО та Шамбалою, а з біополем полководця.

— Після здобуття титулу царя, — вів далі Гуру, — Александр мав проміжну мету — ліквідувати Великий арійський пояс (Гімалаї — Алтай — Кавказ — Карпати) й розгромити Скіфію, заснувавши безліч грецьких міст — Александрій — з єгипетськими богами та святилищами на Алтаї, у Північній Припонтиді, особливо в Подніпров'ї.

Куди втік Дарій III з рештками перського війська? Виявляється, на північ, до тих самих скіфів, своїх братів по духу. Македонський рушив до Каспійських воріт, потім увійшов у зону арійського поясу і тут наштовхнувся на гнучку, наче вібруючу, але міцну, непорушну стіну. Такою стіною були скіфи, котрі нависали з півночі, з берегів Борисфена й Танаїсу, вимотували військо й, нарешті, повністю розбили передові загони завойовників. Це сталося на берегах Яксарту (Сирдар'ї).

Численні радники намагалися втягнути Македонського в скіфську кампанію, підштовхували його піти на захід і зруйнувати арійський пояс.

Але скіфи поставили надійний заслін завойовникові, повели війну на знищення фаланг Дворогого (так звали скіфи Александра).

Великий степ, від Каспію до Карпат, населений різними народами, виявився, на диво, монолітним. Повсюдно на сходках князів-степовиків переважали одні й ті самі розмови — про небезпеку з південного сходу, про Дворогого завойовника, котрий гірший за Дарія І, хоче знищити наших богів, наші звичаї, віддати в рабство дружин і дітей; Папай.[Папай — бог скіфів] не хоче, щоб Борисфен і Танаїс були обсаджені Александріями з їхніми язичницькими вівтарями. І вібруюча стіна дедалі міцнішала.

Геніальним чуттям Александр зрозумів, що північний похід призведе до поразки, й вирішив повернути військо на південь, до Індії, сподіваючись досягти глибинних районів Тибету. Дійшов до берегів Інду, священного Гангу, І тут йому почала зраджувати фортуна. Наміри Македонського іти далі, до Тибету, Небесних гір, до заповітних районів великих махати, перестали здійснюватися. Чому? Агарті почала вважати, що "єгипетський місіонер" надто далеко зайшов, надто багато пролив крові. Індійські мудреці відмовлялися спілкуватися з завойовниками. Погрози не діяли. Один із мудреців, аби виказати свою зневагу до страждань і самої смерті, попрохав Александра запалити вогнище. Потім ступив у нього і згорів без єдиного зойку на очах украй збентежених македонців.

Александр організовує низку експедицій для обстеження течій Інду й Гангу, пошуку маршрутів до Шамбали. Та раптом — наслання! — збунтувалася армія. Воїни зажадали негайного повернення додому. Після тривалих розмірковувань наодинці у своєму наметі полководець звелів поставити колону з написом: "Тут зупинився Александр".

Замість тріумфального походу додому (до Македонії) через Скіфію було обрано шлях на Вавилон. Македонський хотів повсюдно, і в Персії, і в Індії, прищепити культ Геракла (свого улюбленого героя). І це в країнах Авести й Махабхарати з їх тисячолітніми традиціями арійської мудрості. Примітивний Геракл з його подвигами, що виказують не інтелект і духовність, а фізичну силу, чоловічу потенцію, не міг замінити Заратустру чи Ману, Вішну чи В'яса.

Реваншистська місія Єгипту закінчувалася дивними маскарадами й оргіями у Вавилоні, що знову набув статусу "розпусниці". Спочатку Александр улаштував бенкет на 9 тисяч персон, потім масове одруження (80 пар і він з донькою Дарія на чолі шлюбної процесії). І тут раптово помирає у 32 роки "від лихоманки" (насправді — від білої гарячки).

Чи був Александр на землях України? Був, двічі. Перший раз, як уже говорилося, дійшов до Дністра із заходу, рухаючись від Істру. Другого разу, переслідуючи Дарія південноукраїнськими степами, дістався Дону. Його полководці (це добре відомо) доходили до земель Полтавщини. "Я, — з гордістю промовляв Александр, — переможець персів і мідян, бактрян і саків, парфян і хоразміїв, котрі живуть до самого Каспійського моря, я, котрий перейшов Кавказ за Каспійські ворота, переправився через ріки Окс, Танаїс (Дон), Інд, перейдений раніше тільки Діонісом..."[Цит. за: Боннар А. Греческая цивилизация. — М., 1992. —Т. 3. — С. 217].

Існує думка, що Александр хотів замкнути кільце своїх походів, тобто рушити додому зі сходу землями України й дійти до Істру (Дунаю). Але скіфи завадили.

Завершуючи свою розповідь про завойовницькі походи Македонського, Гуру знову торкнувся біблійних тлумачень походження та еволюції народів земної кулі. На його думку, лише так можна зрозуміти особливості розвитку арійської ідеї в кінці І тисячоліття до н. е. В цей період основним представником правоарійської місії виступали скіфи-сколоти, що мешкали на землях сучасної України.

— Отже, — продовжив Самден, — після походів Македонського в Припонтиді з'являється народ Тувал — праукраїнці. В апокрифічних частинах Біблії подано більш докладний перелік нащадків Яфета: гікси, луви, кельти, галли, анти, венеди, франки, бургундці, англи, сакси, лужани, бодри, дреги, поляни, в'яти, радими, ляхи, криви, словени, тираси, тували, мешехи (махи). А от про германські племена говориться якось непевно. В цілому вони не були арієзовані. Лише їх частину, яка дала порості англосаксів і пруссів, можна вважати "арійською". Тому, як виявляється, Гітлер не там шукав представників чистої арійської раси. "Чистої" взагалі немає від часів країни Куш. Але якщо під чистотою розуміти, так би мовити, найближчу генетичну належність до біблійного Яфета, то це кімри, скіфи-сколоти, анти, роши (расени, або "слов'яни"), руси ("русичі", або "українці"). До лівоарійців належали готи й тевтони. Вони завжди боролися з правоарійським світом, особливо русичами.

Слова "слов'яни" і "українці" я беру в лапки, бо в біблійних текстах таких термінів немає. Є Рош у канонічному тексті, "расени" й "руси" — в апокрифах. Але термін руси стосується корінного південноруського народу, тобто сучасних українців, а нинішні росіяни представлені як Мешех і мосхи ("московити").

— А чому ж у біблійних текстах немає імен слов'ян і українців — прямих, як ви сказали, нащадків аріїв? — запитав я.

— Тому, — відповів Гуру, — що це імена не власні і не історичні, тобто не "справжні", і біблійні ясновидці бачили це. Як ми вже говорили, слов'яни спочатку не називали себе слов'янами, їх так називали інші, недоброзичливі до них народи. Слов'яни називали себе Рош (расенами). А українці спрадавна називали себе русами (русинами). Ось ваше власне законне ім'я. І в біблійних текстах воно позначене. То потім вас назвали українцями й малоросами, а з часом знову українцями.

Ваша нація, що зветься нині українською, почала формуватися на скіфській, точніше, сарматській основі одразу після походів Александра Македонського. Велику роль у цьому процесі відіграла також Галілея (батьківщина Ісуса Христа), про що згадується в Біблії, але докладніше про це трохи пізніше.