2020-04-20
90
Стоїть душа перед усім святим. Т. Шевченко
— Українській нації, — якось зауважив Гуру, — притаманні досить унікальні риси. Насамперед, це так званий триполізм, обожнення українцями свого національного пророка Т. Шевченка і, нарешті, козацька домінанта вашого менталітету. Ви розумієте?
— Пробачте, Самдене, але я навіть слова такого не чув: "триполізм".
— Згоден, це мій власний термін — від слова "Трипілля", "Трипільська культура". До речі, Юрію Михайловичу, а ви знаєте скільки українців живе нині на земній кулі? Приблизно 75 мільйонів. З них на своїй історичній батьківщині мешкає менше половини. Інші де?
— По всій Землі, — сказав я.
— Тут ви й помиляєтесь. З 42—43 мільйонів українців, що мешкають за межами України, 90 відсотків живуть не "по всій Землі", як ви говорите, а в чітко локалізованих ареалах північної та південної півкуль. Гляньте: північна півкуля — це Кубань, південь Воронезької області, степовий Алтай, чорноземні степи Приамур'я, південь Канади, північ США. Південна півкуля — Аргентина, північ Австралії, частина Південної Африки. Це ж райони найкращих степових чорноземів і помірного клімату, тобто кращих на всій Землі умов для хліборобства!
І в самій Україні — майже третя частина найкращих чорноземів світу, та й у районах, про які йшла мова, — майже дві третини. Цілком спонтанно українці заселили й освоїли практично всю хліборобську смугу обох півкуль Землі з найкращим для зернового господарства кліматом. Чи випадково це? Ні. Планомірно? Також ні. Гадаю, що й самі українці цього не усвідомлюють.
Спрацьовують український архетип, підкоркова свідомість, які йдуть від славетної Оратанії, Трипільської культури, значення яких для людства ще не оцінено як слід. Я вже говорив, що на землях України народилась аграрна технологія виробничого типу, без якої не було б сучасної цивілізації. І технологія ця — дітище пращурів вашого народу. І цей "триполізм, ця пам'ять, цей інстинкт землероба — годувальника людства — в мозку українців. Його не могли витруїти ніяка міська культура, ніякий Мешех...
Український триполізм — явище ментальне, як єврейський сіонізм чи японський "фудзіямізм". Гора Сіон — не лише підвищення в Палестині, вона й у душі кожного єврея, як Фудзі — не лише вулкан, а "світоч японської душі". Я кажу не про крайній талмудистський сіонізм, а про здорове відчуття духовної батьківщини, яким пишаються євреї всього світу. Так от, "відчуття Трипілля", підсвідоме відчуття своєї Аратти, цієї хліборобської "Палестини", — в крові українців.
— Ну а національне божество? Це що таке?
— А ким є для українців Тарас Шевченко? Відвідуючи Почаївську лавру, я побував у навколишніх селах. І що ж? У кутках українських хат, оповиті рушниками, висять портрети Тараса. Наче ікони...
У духовній історії України феномен Тараса Шевченка — дуже важливий, переломний момент. 3 Шевченка, його Кобзаря почалося відродження народу. Шевченко — це нація, її адсорбент; Кобзар уособлює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Будь-яка важлива риса душі українця відображена у віршах і поемах Тараса. Тарас для українців — це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Він душа народу в прямому розумінні цього слова. І це не потрібно доводити українцям.
З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненарожденним..." Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Шевченка — менталітет Батька нації.
Українці втрачали державність, втрачали і мову (є велика частка правди в тому, що Україна і нині говорить не своєю, а "московською" або, в кращому випадку, "подвійною" мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса — охоронця нації, її душі. Коли я читаю Гегеля про те, що історичними можуть вважатися ті народи, які мають свою державність, я думаю: ви, німці, державність маєте, але у вас немає свого національного божества. Українці його мають, і в цьому запорука їх мовного, культурного, державного відродження, їх незнищенності.
Якщо брати історію духовного розвитку (а вона набагато важливіша політичної історії!), то українці можуть сказати німцям: "Пробачте і посуньтесь".
— Шевченко, напевно, подвійного народження, за вашою термінологією? — спробував я уточнити.
— Ні, Шевченко чисто земний, плоть од плоті свого народу, хоча справжній батько його був аристократом дуже високого рангу і людина високого духу. Мати — проста кріпачка.
— Хто ж він?
— Таємниця, — засміявся Гуру, — а щодо подвійного народження, то відомі поки два таких українці: М. Гоголь і князь Д. Довгорукий — нащадок давнього славетного роду. Жив на початку XVIII століття. В юності, будучи досить багатим, відомим, зрікся цього грішного світу, став ченцем. Але не встиг себе проявити — помер дуже молодим, років тридцяти. Цікаво, що менталітет М. Гоголя, який жив в Україні мало і писав російською мовою, чисто український на відміну, скажімо, від І. Франка. Ці дві великі фігури ми, звичайно, аналізували в Тибеті ї зіставляли. Так от, за душевною структурою Гоголь — типовий галичанин, а головна його мрія — побувати на своїй "духовній батьківщині" (так він називав Галілею і місто Назарет, де народився Христос). Мрію цю він реалізував і згодом помер. А Франко — швидше західний тип душі. Очікується поява в Україні третьої людини подвійного народження. Це буде великий син багатостраждальної нації, її месія, вождь. Він уже народився, незабаром дізнаємось... У росіян, до речі, теж дві людини подвійного народження: Лєрмонтов і Достоєвський. І також очікується третій — месіанського масштабу.
— А Пушкін?
— Ні, ця національна святиня росіян чисто земна. Видатні люди не завжди переходять на вищий щабель життя. Пушкін (у попередньому народженні — Моцарт), коли став знаменитим, не витримав "мідних труб", розтринькав енергію тонкого плану, коротше кажучи, потонув у петербурзькій "суєті суєт". Така суб'єктивна карма генія. Зате він стимулював еволюцію багатьох особистостей — і Тараса Шевченка також. Не випадково доля його привела до Брюллова — друга Пушкіна. Якби генії перейнялися ідеєю космічної ієрархії розуму, вони могли б швидко викласти свою суб'єктивну карму, адекватно реагуючи на оточення.
— Не зовсім зрозуміло.
— Це складне питання, яке ми поки що не будемо обговорювати.
— А хто Шевченко у попередньому народженні?
— Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний, дуже обдарована і освічена особистість, родом галичанин — пам ятаєте біблійного Тувала? Почав із того, що зруйнував Кафу — мерзотний бусурманський центр работоргівлі в Криму, випустив на волю тисячі невільників. Багато зробив для оновлення української церкви, для зміцнення державності, здобуття незалежності вашим народом. Помер від ран, одержаних у бою,
віддав своє майно українським школам. Це він почав створювати інтелектуальніш і духовний центр України — Києво-Могилянську колегію. Віддав на це багато власних коштів. Похований Сагайдачний у Києві, але його могилу не зберегли. Я знаю, де вона: під стіною Богоявленської церкви. И упевнений — могила ця буде відома кожному освіченому українцеві. От чию душу успадкував великий Тарас Шевченко пізніше, ніж Пушкін, реалізував свою карму. І не лише тому, що прожив на 10 років більше; "батько" помер, по суті, молодим 47-річним чоловіком. Тараса менше торкнулася світська "суєта суєт". На рахунку Пушкіна — 19 дуелей (деякі, щоправда, не відбулися — друзі перешкодили). А чого вартий його власноручний "лесбоський список", у якому налічується 73 особи — його перемоги над жінками. Хіба це не знижувало його духовність? У Тараса теж було щось такого плану — він був неодружений і життєлюб. Але в цілому йому випав на долю стоїчний і страждальницький спосіб життя; його душа немов резонувала з душею своєї багатостраждальної нації.
— Чи був він атеїстом? — запитав я.
— Та ви що!
— Всяке говорять...
— Так говорять верхогляди і вороги України. Але почитайте хоча б його поему "Марія". Чи можна більш зворушливо сказати про Божу Матір, про Бога? Шевченко, повторюю, це народ в мініатюрі. Духовність, віра і всяка відсутність гонору, що доходила до самознищення, — ось риси його душі. Візьміть поему "Гайдамаки". Трагедія знищення ї самознищення нації — ось її суть.
Взагалі ми в Тибеті читали "Кобзар" як підручник з національного питання, точніше, з проблем душі вашої нації.
— І ви знаєте, — продовжував Гуру, — Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сипі. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну їх причину: розрізненість, благодушність, індивідуалізм українців.
Обніміться, брати мої, — Молю вас, благаю.
Від прохань "батько" переходить до докорів, сарказму, погроз;
Схаменіться, будьте люди, Бо лихо вам буде!
Перепало дітям від "батька". Так і треба. Адже наскільки знижується колективний інтелект народу від розрізненості: "Аби мені було добре, а у сусіда хай корова здохне". А зайва повільність, надмірне "мудрування", прагнення когось "обдурити"... І врешті:
Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю...
Все це негативні плоди тяжкої історії.
Про який національний інтелект може йти мова, якщо "голова" нації десятиріччями, сторіччями була то в Литві, то в Польщі, то в Росії. Звідти керували, звідси й елементи "баранізму", наївна віра народу й потурання своїм правителям!
— Ви, шановний Самден, почали лаятись, — зауважив я.
— Як же не лаятись, коли великий народ на щось чекає, немов відтягує своє пробудження. Знову пригадую слова Тараса:
І день іде, і ніч іде. І, голову схопивши в руки, Дивуєшся: чому не йде Апостол правди і науки?
Але пробудження нації неминуче і близьке. Воно відбудеться.
КОЗАЧЧИНА
Сходить сонце золотаве, Як козацька булава.
Народна пісня
Поникли головы козачьи, Как будто смятая трава. Т. Шевченко
— Про українську козаччину багато сказано. І все правильно: і що Запорозька Січ — якийсь аналог західних рицарських орденів, і що "січовики" здійснювали єдино можливу в тих умовах форму державності та збройних сил, і "ватажний" характер козацьких походів тощо. Але чого майже не помічають, так це духовного аспекту козаччини. Запорозька Січ була насамперед найважливішим духовним фактором життя всього тодішнього світу. Без перебільшення!..
Січ була знаряддям виконання українським народом загальноісторичної місії. Великий провидець Мішель Нострадамус (його шанують в Агарті, в Шамбалі — не дуже) у своїх до краю стислих катренах спеціально говорить про це:
Гряде новий,
стократ привабніший звичай
Старому бусурманському на зміну.
Де мова тішить слух,
там Борисфенів край
Початок зрушенням покладе, злама рутину.
Йдеться про кінець XVI — початок XVII століття, коли українська вщент сплюндрована земля завдяки Запорозькій Січі знову стала фактором світової історії. Кілька віків тут була "рутина". Життя ледь жевріло "там і сям", але не було "цілісного начала", не було позитивної еволюції. Така "рутина" була дуже страшною для Західної Європи: та багатовікова стіна, об яку розбивалися орди войовничих кочівників, руйнувалась — шлях до багатого європейського столу наїдків був вільний. Без руської Кліо осиротіла Європа жила у якомусь важкому очікуванні. Зі сходу нависала чорна хмара: Туреччина могла легко кинути в Європу до 500 тисяч фанатичних вояків. Московія? Вона в XVI—XVII століттях не мала регулярного війська й сама ставала легкою здобиччю поляків і навіть кримських татар. Бусурманська хмара вже сунула слов'янськими просторами на захід і північ; здавалось, її ніщо не зупинить.
І тут сталося диво: на диких дніпровських перекатах, немов з-під землі, як із річкових хвиль, виросла Січ.
— Юрію Михайловичу! — вигукнув Гуру. — Це треба зрозуміти! Це якийсь Божий зигзаг світової історії. Ніякі Геродоти не могли його передбачити. Туреччина вже передчувала вікторію, дивлячись на принишклу в смертельній журбі католицьку Європу, як раптом під самим її носом постав якийсь вусатий голодранець із "шаблюкою" в руці й пістолями за пасом і сказав блискучому султанові: "Хоч ти і лицар, і перед тобою тремтять усі народи, а чи зможеш ти голою с... на їжака сісти?"[З листа запорожців турецькому султану Махмуду IV]
Цей "їжак" і зупинив експансію, звів'кордони між християнським (арієзованим) і мусульманським (семітичним) світами, повернув богиню Кліо в Північне Причорномор'я. Я бачив багато приватних листів та офіційних документів Османської імперії, у яких наче рефрен повторюються слова: "І звідки вони узялися на нашу голову, ці запорожці! Видно, за наші гріхи перед Аллахом!"
Повторюю: Запорожжя — духовний, а отже, основний, найсильніший фактор тодішнього світу. На Січ приймали лише за одним критерієм: "Перехрестись!" І головним гаслом тут було: "Стати на захист батьківської віри!
Завважте, цілу плеяду гігантів духу дала Січ: Дмитро Вишневецький, Іван Виговський, Іван Підкова, Северин Наливайко, Петро Сагайдачний, Пилип Орлик, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа... Це ж далеко не всі. Вони й великі полководці, і політики, і просто воїни-лицарі. Але найголовніше — вони люди найвищого ґатунку, справжні нащадки аріїв.
Запорозький фронт, так би мовити, в цілому був повернутий на схід і південь. Але запорожці розбиралися й у тонкощах християнства, тому їх стосунки з католицькою Польщею були непростими. Папську церкву вони не жалували, хоча й захищали її від мусульман, які готувалися відповісти на хрестові походи. Слово "папа" санскритське, означає "гріх, недолік". Його бездумно прийняв Захід у період втрати християнської істини. І папська держава довгий час вважалася гріховною, антихристовою.
Запорозька Січ — ми це спеціально вивчали в Тибеті — була високоморальною, справді християнською державою в тодішньому світі. Не порівняти з Доном. Гуляти запорожці вміли, як і донці, але вони ніколи не знищували і не грабували своїх, православних. Пам'ятаєте, у Тараса Шевченка:
В червоних штанях оксамитних Матнею вулицю метуть...
А тепер згадайте волзькі й заволзькі епопеї С. Разіна, О. Пугачова! Не випадково запорожці не приєдналися до військ Степана Разіна, хоча той дуже активно запрошував українців до спільних дій.
На Хортиці ж правив закон. Злодійство, розпуста, гноблення своїх, безбожжя жорстоко каралися (згадайте "Тараса Бульбу"). На Дону процвітала работоргівля, навіть торгівля дітьми. Старшина мала гареми, кріпаків... Та й церква не була в такій пошані.
Взагалі держави й державні мужі того часу майже всі були глибоко аморальні та безбожні. Запорозька Січ виникла за Івана Грозного, моральний рівень якого відомий. Справа дійшла до "спільних" (чоловічих і жіночих) монастирів, до відвідання ченцями і черницями спільних лазень, до багатоженства бояр і державних мужів на зразок магометанських дворів. Україна нічого цього не знала, хоча розташована поряд із Туреччиною.
Між донцями й запорожцями не було добрих відносин, швидше навпаки. Пригадайте популярну у вас пісню про українку Галю, яку донські козаки "підманули", а потім повісили "догори ногами". Різна й організація: у запорожців — братерство вірних Христу, рицарський орден; у донців — військові поселення. Не знаю, що було б, якби Катерина II не знищила Січ, але уявити собі не можу запорожців у ролі жандармів, які приборкують народні демонстрації (як це робили донці). Донці — слуги царя, запорожці — вольниця, "самі з вусами", уособлення держави, нації.
Багато що було зроблено, аби стерти з пам'яті народу Запорозьку Січ. Вона не випадково (ми це добре знали в Тибеті) виникла там, де плекали український дух. Тут скіфи ховали своїх царів, тут загинув великий воїтель Святослав, тут збереглися ще капища архаїчних аріїв. І от сюди в гіркі години стікалося українство в пошуках кращої долі.
І закономірно, що козацька Україна, як у колишні давньоруські часи, стала знову прикладом для Європи як в інтелектуальному, так і в духовному плані. Відзначу хоча б першу в світі конституцію (гетьмана Пилипа Орлика —1710 р.) і першу "національну" (україномовну) Євангелію (середина XVI ст.). Коли християнський світ ще молився латиною, а Московія — старослов'янською, козацька Україна мала уже свій так званий Пересопницький Новий Завіт рідною мовою, створений на кошти княгині Анастасії Заславської[Він зберігся. На Пересопницькій Євангелії приймають присягу президенти сучасної України]. І це перша українська книга — вона, як бачимо, також народжена козацькою Україною.
Думаю, не випадково козацькі місця затоплені за допомогою гребель. Все це справа одних рук: і Київське море, і Чорнобильська АЕС, і черкаські розливи. Тут затоплена ваша духовна Атлантида.
А образ запорожця — цього гіганта духу, справжнього рицаря-арія — витруєний із пам'яті народної.
Хто описав Січ як горно, у якому формувалися дух і почуття українців? Розлука, проводи на Січ, чекання, тривога за коханих, зустрічі... От звідки глибина почуттів, от звідки пісні України, що беруть за душу! Гоголь все це описав. Але мало, хочеться більшого. Та й не знаєте ви цих писань Гоголя — вони в книзі, яка, вважай, заборонена: "Вибрані місця з переписки з друзями" і в кількох статтях та нотатках письменника.
Цю частину бесіди Гуру закінчив так:
— Я передбачаю докори істориків: мовляв, не показав головного — Січ була особливою формою держави, Козацькою державою. Але, по-перше, про це писав Д. І. Яворницький. По-друге, вважаю, що духовна основа Січі — щось не менш важливе, не менш характерне для української нації. В ній, у маленькій нездоланній Хортиці, — арійська душа великої нації.
Для розуміння українського народу важливо розвіяти помилкові думки стосовно того, що козаки (не тільки запорозькі, а взагалі козаки як "східнослов'янське явище") — не кріпаки-утікачі, не "маргінальні" верстви населення, які відірвалися від своїх садиб і блукали світом, а самостійний етнос. Його родовід (в духовному плані) своїм корінням сягає кшатріїв — того прошарку арієзованого населення, що уособлював собою воїнів-богатирів, захисників нації та її держави. Кшатрії — члени другої (за значущістю) з чотирьох каст арійського суспільства, люди сили і дії, керівники, воїни, державотворці [Див.: Словник езотеричних термінів. — К., 1993]. Вони й стали "матеріалом", з якого консолідувався той особливий народ, що створив Запорозьку Січ і почав відігравати дуже помітну роль в історії усього Західного світу. Менталітет цього народу значною мірою є відбитком арійського менталітету, притаманного давнім східним аріям. Звідси і знамениті "оселедці", вуса (саме такі аксесуари були у праіндійських аріїв), і шаровари, широкі, "як Чорне море", і яскраві пояси (атрибути індійського одягу), і бойовий гопак (копія войовничого танцю "непокірних кшатріїв"). Потрібно все це вивчити, проаналізувати як слід, і тоді ми зрозуміємо, звідки "сини степу" черпали великі сили, нездоланність, щирість душі, державне мислення.
